Єжи кивнув.
Тарас квапливо попрощався, подякував Єжи за стрижку.
Пiднiмаючись на свiй другий поверх, акуратно переступив п'яту сходинку. Зачинивши за собою дверi, вiдразу вирушив до пiдвiконня подивитися на рибок. Поверхня води була чистою i гладенькою, вiд корму не залишилось i слiдiв.
Роздiл 11
Намилувавшись рибками, Тарас пiдiйшов до дзеркала в коридорi. Оглянув свою зачiску, дивуючись укотре, з одного боку, своiй безглуздiй пiддатливостi, завдяки якiй вiн опинився у старому перукарському крiслi сусiда, з другого боку – добротнiй зачiсцi, що з'явилася в результатi на його головi. Але час назад не вiдмотати, як плiвку в старому бобiнному магнiтофонi. Та й не потрiбно. На головi ж повний порядок. І в головi теж. Тiльки за вiкном закiнчуеться вересень. Сонце стало рiдкiсним гостем. Дощ то крапае, то ллеться. Просте людське спiлкування на тлi львiвського вересня набувае додатковоi цiнностi й стае бажанiшим, анiж у лiтнi жаркi днi. Й упiймав себе Тарас на тому, що вперше у своему життi думае вiн добре про сусiда. У думках проскочила навiть певна жалiсть до цього дивного, метушливо-невлаштованого в життi чоловiка, якому, напевно, i в теплi мiсяцi року не вистачае звичайного людського тепла. Думка ця могла б розвинутись у Тараса й далi, але тут задзвонив мобiльний.
– Це я, Льоня! – долинув iз мобiльника знайомий голос. – Пам'ятаете?
– Пам'ятаю, – видихнув Тарас, повертаючись iз коридору до кiмнати.
– Я вирiшив, – повiдомив Льоня. – Готовий, так би мовити, на другий сеанс!
– Може виявитися болючiше, нiж минулоi ночi! – попередив Тарас серйозним голосом.
– А я пляшку з собою вiзьму, а то вчора якось не додумався…
– Добре, опiвночi там же, бiля Опери! Тiльки не забудьте за двi години до зустрiчi прийняти склянку коньяку!
Опустивши мобiльник на стiл, Тарас замислився, намагаючись розiбратися: радий вiн тому, що е на нiч робота, чи не радий? З одного боку – радий. Але здалася йому раптом ця робота дрiбною, неважливою. Двадцять-три-дцять евро за безсонну нiч – теж грошi, на якi цiлком вдавалося нормально, без претензiй жити. Але жити одному. А жити одному, хоч i дешево, але якось незручно. Та й небезпечно – можна дожитися до стану сусiда Єжи Астровського i потiм раптом несподiвано помiтити, що життя промайнуло, а тебе нiхто не любить i ти нiкому не потрiбен. І тодi вже в обмiн на те, щоб тебе вислухали, ти стрижеш сусiда або смажиш яечню сусiдцi!
Думки явно намагалися вiдповiдати меланхолiйнiй мелодii осенi. Тарас зрозумiв, що треба пригальмувати, треба збадьоритися. Вирушив на кухню, заварив мiцноi кави. Випив, виразно вiдчувши ii гiркоту на язицi. Згадав про Дарку з нiчного обмiнника. Згадав про свою невдалу спробу почастувати ii кавою. На губах заграла усмiшка. «Цiеi ночi все буде класно!» – вирiшив вiн. План дозрiв i виявився iдеально простим для виконання. Мелена кава – тут, на кухнi. Термос – в машинi у дворi. Тiльки от як просунути iй фiлiжанку з кавою всередину обмiнки? Тарас пiдвiв праву руку, втупився у великий i вказiвний пальцi, намагаючись ними вiдновити висоту вирiзу у вiконцi, через який просовувалися туди-назад грошовi знаки.
– Треба бути винахiдливiшим, – сказав вiн сам собi й, перевдягнувшись у джинси i светр, накинувши вiтрiвку та зашнурувавши кросiвки, вийшов на вулицю. Зовсiм поряд iз його будинком був один iз багатьох у мiстi магазинчикiв iз багатообiцяючою назвою «Все за 1 гривню».
Вже хвилин через п'ять вiн опинився в цьому царствi дешевизни, де на полицях лежали в очiкуваннi своеi долi десятки непотрiбних товарiв. Деякi дiйсно коштували одну гривню, iншi вiд цiеi цiни вiдiрвались, але недалеко. Були тут i керамiчнi кухлi по сiм гривень, були i пластиковi тарiлки. Тарас уважно оглядав полицю за полицею в надii побачити яку-небудь низьку, приземлено-приземкувату чайну чашку – саме так вiн уявив собi те, що йому треба для здiйснення задуманого романтичного акту, який можна було б назвати «Пригощання мiцною кавою чарiвноi самiтницi». Але чашок потрiбноi висоти в магазинi не виявилося. Продавщиця стояла бiля дверей iз книжкою в руках. Читала. Тарас вiдвернув ii увагу, змалював словами те, що вiн шукае. Дiвчина-брюнетка лiниво пройшлася уздовж полиць iз товарами, немов освiжала iх у пам'ятi. Зупинила погляд на чорних фаянсових попiльничках iз написом «Venezia» на днi. Борти попiльничок були прямi й високi, з маленькими квадратними вирiзами-бiйницями для втримування сигарет. Тарас ехидно посмiхнувся, простеживши за поглядом продавщицi.
– Я не палю, – сказав вiн.
– Я так розумiю, вам потрiбна пласка посудина. – Дiвчина обдарувала клiента задумливим млосним поглядом. – Це ось, – вона кивнула на попiльнички, – найплоскiше, що у нас е.
Тарас опустив погляд на книгу, яку вона тримала в руцi. «Довiдник фармаколога» – прочитав вiн на обкладинцi.
– А якби вам запропонували випити з цiеi попiльнички кави? – iдкувато запитав Тарас.
На ii обличчi виникло спочатку здивування, а потiм – цiкавiсть. Вона взяла тонкими пальцями попiльничку, оглянула. Вiдклавши книгу на нижню полицю, покрутила попiльничку в руках, врештi-решт опустила ii на долоню, утримуючи, як уявне блюдце з чаем. Пiднесла до губ.
Тарас мало не злякався, дiвчина могла б бути талановитою актрисою. ii губи ледь-ледь розкрились i стали такими плотськими, немов попiльничка, до якоi вони збиралися ось-ось доторкнутися, була живою, була не попiльничкою, а теж губами, чоловiчими, можливо, навiть його, Тараса, губами.
– Цiкаво, – млосно видихнула продавщиця. – Я про це нiколи не думала.
– Що цiкаво? – перепитав Тарас.
– Це я про свое. – Вона подивилася на клiента. – А взагалi, це вiд ситуацii залежить, вiд атмосфери, – голос ii подобрiшав. Вона поставила попiльничку на мiсце. – Якщо атмосфера вiдповiдна, то можна кави i з попiльнички випити!
Тарас, вражений переконливiстю сказаного, тут же заплатив за попiльничку й зупинився на порозi магазину. На вулицi йшов дощ. Вiн повернувся до полицi й узяв iще одну таку ж чорну «венецiйську» попiльничку. Потiм, тримаючи у кожнiй руцi по попiльничцi, вiн перебiг пiд дощем iз магазину до свого двору, зупинившись на мить пiд брамою. Настрiй покращав. Тепер вiн уже думав про себе, а не про сусiда. Про себе, i про Дарку, i про те, що цiеi ночi йому вдасться ii не лише напоiти доброю кавою, але й повеселити!
Роздiл 12
Сiрий плащ i не мiсцевоi моди кепка Льонi впали б у вiчi будь-якому перехожому, коли б останнiй опинився опiвночi бiля входу до оперного театру. Але неспiшних спостережливих перехожих у цей час доби у Львовi не бувае, а тому тiльки Тарас звернув на нього увагу, пiдходячи до театру з боку вулицi Вiрменськоi. Льоня стояв рiвненько, не похитуючись, i напружено, як завжди стоять не знайомi мiж собою люди, що домовилися зустрiтись. Вiн, iмовiрно, чекав появи Тараса з iншого боку, а тому сiпнувся, почувши зовсiм поряд, за спиною, стук пiдошов.
– Ну як, готовi? – запитав Тарас по-дiловому, навiть не привiтавшись.
Манери та спосiб поведiнки Льонi ще вчора пiдказали Тарасовi, що приiжджий клiент, бiля якого регулярно з'являвся запах бензину, живе поза правилами звичайного побуту й етикету, живе, як слово в нескiнченному нагромадженнi слiв, що так i не стали реченням через свое неприйняття правил пунктуацii. Вiн теж не привiтався з Тарасом.
Ймовiрно, тому, що i вночi вiн не попрощався, а значить, формально вони й не розлучалися.
– Готовий, – мовив приiжджий.
Поки йшли до машини, Тарас згадував рентгенiвський знiмок, який Льоня вчора показував. Ясно, що минулоi ночi на свiт Божий з'явився ближнiй до уретри камiнчик. Думаючи категорiями скорiше геометричними, нiж медичними, Тарас уявив собi одночасний рух усiх трьох каменiв, не забуваючи, одначе, при цьому, що у першого каменя шлях назовнi був найпростiшим, iншим двом iще належало вивiльнятися з нирок у сечоводи. Звичайно, вчорашнi вiбропроцедури цiлком могли iх зрушити з мiсця, могли навiть пiдштовхнути другий камiнь до уретри. Цi короткi мiркування привели Тараса до думки про те, що починати процедури потрiбно рiзкими «короткими» вiбрацiями, а потiм, зважаючи на стан клiента, тимчасово змiнити iх менш iнтенсивними i «довгими», щоб у фiналi знову вийти на рiзкi та сильнi вiбрацii, якi б i довершили справу.
Льоня всiвся на передне сидiння так звично i по-свiйському, нiби Тарас був його беззмiнним водiем. Тарас завiв мотор, старенький «опель» рушив по дрiбному рiвному бруку, плавно вiдчаливши вiд бровки.
– Пристебнiться поки що! – попросив Тарас.
Льоня мовчки пристебнувся.
Тарас, який уже намалював у своему уявному GPS мапу сьогоднiшнього «каменевивiдного» маршруту, – вулиця Лiсова (5–6 прогонiв), Личакiвська (4–6 прогонiв), Городоцька (4–6 прогонiв) i насамкiнець знову вулиця Лiсова (4–6 прогонiв), – упевнено вiв машину до вибраноi точки старту.
Уловивши носом запах бензину, вiн автоматично кинув погляд собi пiд ноги, на гумовий килимок. Потiм на мить обернувся, глянув на пасажира. Захотiлося сказати йому що-небудь пiдбадьорливе, але скам'янiлий вираз обличчя Льонi утримав Тараса вiд виконання цих добрих намiрiв.
Побудований подумки план процедур виявився вiрним. До чотирьох ранку на вулицi Лiсовiй, недалеко вiд нерiвних сходинок на паркову гору лiворуч вiд пам'ятника «смайлику» – дивноi скульптурноi конструкцii, що складаеться з бетонного постаменту й чималого розмiру бетонноi кулi, на якiй чиясь добра рука намалювала комп'ютерне личко з усмiшкою, пролунав «крик звiльнення». На радiсть Тараса, жодне вiкно в чотириповерховому жовто-помаранчевому будинку навпроти гiрки не засвiтилось у вiдповiдь на крик Льонi. Рука Льонi, коли той передавав Тарасу скляну банку, тремтiла.
– Ну що, завтра продовжимо, чи досить? – запитав Тарас уже бiля оперного театру.
Льоня помовчав замислившись. Його обличчя бiльше не виявляло болю – тiльки озлоблену втому.
– Я помислю, – сказав вiн пiсля паузи. – Коротше, подзвоню, коли шо надумаю. – І, не попрощавшись, вибрався з машини, зачинивши за собою дверцi.
Тарас провiв його поглядом, потiм витрусив iз банки сiрий камiнчик розмiром iз рисове зернятко на розкладений паперовий носовичок. Промокнув i акуратно опустив у пластиковий тубус iз-пiд гомеопатичних кульок. Захотiлося спати. Але несподiвана думка неприемно збадьорила його: Льоня не заплатив за процедури! Тарас iз прикрiстю хитнув головою, погляд його впав на сидiння Льонi. І прикрiсть на його обличчi змiнилася здивуванням – на сидiннi лежали три пом'ятi десятидоларовi купюри. Вiд купюр пахло бензином. Тарас пiднiс iх до носа, понюхав уважнiше. Дiйсно, долари мали запах бензину, але не дуже рiзкий, не вiдразливий. Настрiй покращав. Згадав Тарас про Дарку, про термос у багажнику, закутаний у великий рушник i запакований у сумку, щоб мiцна, з любов’ю зварена кава не змогла постраждати в результатi «довгих» i «коротких» вiбрацiй. У цiй же сумцi, також захищенi вiд вiбрацii, лежали двi новенькi фаянсовi попiльнички.
А час наближався до четвертоi. До Гiмну Украiни залишалося бiльше двох годин, i тiльки одне могло надати сенс часу, що залишався до офiцiйного настання наступного «державного» дня, – побачення з Даркою, з цiею загадковою дiвчиною в довгих матер’яних рукавичках, iз цiею хазяйкою нiчних грошей, зачиненою разом iз грошима в маленькiй цеглянiй вежi на вулицi Івана Франка поряд iз трамвайною зупинкою.
Старенький «опель» вiз свого хазяiна на побачення тихо, немов радiючи можливостi просто насолоджуватися бiльш-менш рiвною дорогою, не витрушуючи з пасажирiв каменi та матюки.
Тарас зупинив машину за рогом на Костомарова. Вiн вирiшив з’явитися несподiвано i з термосом у руцi. Вулиця була порожньою. За спиною, пiдсвiчене спецiальним лiхтарем, жовтiло рекламне пластикове крiсло, укрiплене на розi будинку на висотi другого поверху, – креатив хазяiв меблевого магазину, розташованого в цьому ж будинку.
Вивiльнивши термос iз рушника, Тарас дiстав i попiльнички, протер iх тим же рушником i сунув до кишень куртки – по попiльничцi в кожну.
Вийшовши на Франка, вiн здивувався, не помiтивши звичного електричного свiтла обмiнника, що зазвичай вириваеться з вiконця. Прискорив крок, вiдчуваючи раптове занепокоення. Зупинився бiля вiконця, заглядаючи всередину жадiбним поглядом.
За вiконцем горiла свiчка, що освiтлювала тiльки власне полум'я. Переляканий Тарас нервово глитнув слину i спрямував погляд повз полум'я свiчки. У правому кутку, в напiвтемрявi сидiла Дарка. Сидiла нерухомо.
– Доброго вечора! – прошепотiв Тарас. – Як ви тут?
Дарка нахилилася вперед, вдивляючись в обличчя за вiконцем.
