Далеко за пiвнiч Алiк йшов по Замарстинiвськiй до себе додому, на свiй особистий, маленький i затишний край мiста Львова, де в дворику, який вiн дiлив iз п'ятьма повними та неповними сiм'ями, не було жодного собаки. Вiдсутнiсть собак дозволяла приходити додому в будь-який час, не тривожачи нi тишу, нi сон сусiдiв.
Настрiй був легкий i романтичний. Саме з таким настроем вiн виконав своi службовi обов'язки «лiвого» освiтлювача в театрi опери та балету, а саме – освiтив зi своеi робочоi ложi лiвого боку зали потужним прожектором симпатичну постановку «Веселоi вдови» Оффенбаха. В антрактi посмiявся з панями гардеробницями, що почастували його чаем iз термоса. Кiлька разiв усмiшку на його обличчi викликали вже не раз баченi сценки з оперети. Для нього ця оперета мала начебто подвiйний змiст. Бачив вiн у нiй бiльше, нiж звичайний глядач, тому що, знаючи акторiв i актрис i iхнi мiж собою стосунки, всмiхався вiн ще й тодi, коли актори за велiнням випадку й Оффенбаха раптом починали грати самих себе. Колишнi реальнi коханi талановито грали опереткових коханих, але в iхнiх очах у цей час спалахували зовсiм не театральнi iскорки. З висоти бiчноi освiтлювальноi ложi, звичайно, «прочитати» очi акторiв мiг тiльки Алiк. Непоiнформованому глядачевi куди цiкавiшими здавались яскравi костюми, жести, фрази.
Мимо промайнула «швидка допомога» iз синьою блималкою, але без сирени. Порив вiтру вiд машини, що промчала, трохи не зiрвав iз голови Алiка його улюбленого шкiряного крислатого капелюха. Синi вiдблиски виднiлися попереду навiть тодi, коли машина вже зникла з очей. Темне небо насупилось. Алiк вiдчув, як воно опускаеться нижче, немов хоче саме в нього влучити дощем або зливою. Прискорив ходу. Його кроки, що створювали в нiчнiй львiвськiй тишi единий ритм, зазвучали трохи голоснiше.
Попереду показалося чергове перехрестя зi свiтлофором. Коли Алiк наблизився до нього, свiтлофор увiмкнув червоний сигнал, i Алiк зупинився. І лише тодi помiтив, що йде вiн по проiжджiй частинi дороги. Хоч i по краю, але по проiжджому краю. І, особливо не замислюючись, але десь приховано вiдчуваючи себе власним транспортним засобом, вiн дочекався зеленого сигналу i тiльки пiсля цього швидко перейшов вулицю, що перетинала його шлях.
Цей шлях i саме в цей час вiн проробляв сотнi разiв. Людина створюе собi маршрути i потiм усе життя дотримуеться iх. І якщо маршрут змiнюеться не з ii волi, то почуття дискомфорту, що виникае при цьому, може дорiвнювати за наслiдками серйозному захворюванню.
Ось i сьогоднi, а точнiше, вчора пiзно увечерi, пiсля роботи в театрi вiн вирушив на Грушевського до своеi давньоi подруги, i з нею вони просидiли за кухонним столом i розмовами майже до другоi години ночi. Нiчний час «заговорюеться» швидко й непомiтно. Вiн не йде, як годинник. Вiн сiдае з вами поруч за стiл i виявляеться тим невидимим третiм, який зберiгае задоволення вашоi бесiди, дозволяе розслаблено заглибитися в спогади. Вiн нiколи не квапить.
Але коли бесiда вже позаду i людина вийшла iз затишного приватного маленького свiту до менш затишного загального, та ще й нiчного, ось-ось готового розродитися дощем, тодi вже час квапить, i нiкуди вiд нього не подiтися, тому що замiсть цокаючих стрiлок стукають пiдошви по брукiвцi або асфальту, i людинi, як особливому годинниковому механiзму, дозволяеться прискорювати свiй рух, прискорювати свiй власний час як для звичайноi безпеки, так i просто для якнайшвидшого переходу до свого наступного затишного приватного маленького свiту.
Десь високо над головою Алiка пролунав дивний шум, i Алiк поправив крислатого шкiряного капелюха, насадив його на голову мiцнiше, щоб раптовий порив вiтру його не зiрвав.
Попереду, метрiв за десять, на дорогу впало щось важке i темне. Алiк зупинився. Через хвилину пiдiйшов обережним кроком i присiв навпочiпки над розпластаною на асфальтi великою мертвою вороною. Їi чорна голiвка була в кровi. Кинувши стривожений погляд у темне небо, Алiк пiдвiвся, обiйшов нерухомого птаха i продовжив свiй шлях. Тiльки легкi думки та вiдчуття залишили його. Тиша нiчного мiста була тепер спiвзвучна тишi в його головi. Вiн тiльки зазначив подумки, що до його будинку ще хвилин п'ятнадцять ходьби.
Побачивши свою хвiртку i свiй ближнiй до дороги одноповерховий будиночок, який вiн дiлив зi своею мачухою, Алiк зрадiв. Ще кiлька хвилин, i вiн зайде до свого флiгеля, кiмнати-прибудови з двома вiконцями: одне на город мачухи i на дерев'яну будочку туалету, i друге – на вузький прохiд мiж будинком i декiлькома прибудованими один до одного цегляними сарайчиками. Якщо вийти з його житла, повернути лiворуч, а потiм вiдразу праворуч i вгору, то можна пiднятися по стежинi на гiрку, де зусиллями його та його друзiв було влаштовано майданчик для шашликiв iз дерев'яними столиком, лавками та навiсом вiд дощу.
– Доброго вечора! – прозвучав за спиною Алiка чоловiчий напiвшепiт, коли його рука вже взялася за верхнiй край хвiртки.
Алiк напружено завмер. Оглядатися не хотiлось. Згадалися вiдважнi сiмдесятi-вiсiмдесятi й представники внутрiшнiх органiв, якi докучали йому, – мiлiцiонери, кадебiсти, що з'являлись абсолютно несподiвано й iнодi так само грайливо та знущально-ввiчливо говорили недоречнi слова вiтання.
– Хто це? – запитав Алiк, не обертаючись i не рушаючи з мiсця.
– Рябцев, капiтан Рябцев, – вiдповiли iз-за спини вже нормальним, не приглушеним голосом, й iнтонацiя тепер виявилася пiдкреслено привiтною.
Алiк обернувся. Перед ним стояв його колишнiй «куратор» iз КДБ.
– Що ви тут робите? – здивувався злегка роздратовано Алiк. Прохальний вираз обличчя колишнього кадебiста навiв Алiка на думку, що Рябцев прийшов попросити у борг грошей. Вiд цiеi думки Алiк усмiхнувся – смiшнiшоi адреси для позичання грошей, анiж Замарстинiвська, 270, у Львовi й бути не могло.
– Я ж не з порожнiми руками, – Рябцев показав по-глядом на старомодний чорний портфель-дипломат у правiй руцi.
– А там що? – пiдозрiло поцiкавився Алiк, згадавши про недавню недвозначну заяву Рябцева на Личакiвському цвинтарi.
Рябцев злегка труснув дипломатом, i звiдти долинув дзенькiт скла.
– Пляшечка, – солодко мовив нiчний непрошений гiсть. – До розмови…
– Гаразд. – Алiк зiтхнув, одчинив хвiртку i пропустив Рябцева вперед.
Той, наче був частим гостем у Алiка, тут же пройшов за будинок, повернув лiворуч i зупинився бiля вузьких дверець, облiплених плакатами, наклейками та рiзними пам’ятними етикетками минулого столiття.
У маленькiй кiмнатцi спалахнуло свiтло. На стiнах ожили старi фотографii.
– Тут нiчого не помiнялося! Просто дивно! – вирвалось у Рябцева.
– А ви хiба у мене бували? – здивувався Алiк, засовуючи свiй капелюх на верхню полицю вiшалки в коридорчику.
– Звичайно, бував, але за вашоi вiдсутностi… Даруйте, так уже тодi належало. Самi ви мене не запросили б… А менi тут у вас подобалось! – І Рябцев пройшов до канапи бiля лiвоi стiни i всiвся на неi без запрошення. Всiвся й немов помацав ii худою дупою, перевiряючи на пружнiсть.
– Чай? Кава? – ввiчливо запитав Алiк.
– Що ви, що ви! Не турбуйтесь! Я все з собою принiс! – Рябцев пiдвiвся, розкрив портфель-дипломат i виклав iз нього на стiл пляшку горiлки, консервований салат iз морськоi капусти, хлiб, ковбасу.
Алiку нiчого не залишалось, як зайнятися сервiруванням столу. Тiшило одне: не потрiбно було висувати столик вiд вiкна на середину кiмнатки.
Рябцев бiльше не викликав у Алiка роздратування. Якось занадто легко вiн вписався в мiкроландшафт цiеi кiмнатки, немов спецiально зменшившись у розмiрах, аби не видiлятися на тлi предметiв життевого вжитку. Так само легко i по-свiйському вiн скористався садовим умивальником, що висiв у лiвому кутку над тумбою-раковиною, всерединi якоi стояло звичайне вiдро для води. Тут же вiн витер руки об рушник, що висiв на цвяховi лiворуч од умивальника. І вже сидiв у позi «завжди напоготовi» за столиком, на який хазяiн викладав неспiшно чарки, тарiлки та виделки.
– Ви не подумайте, що я хотiв вас злякати! – Рябцев узяв у руку наповнену чарочку. – Інодi прокидаеться давнiй iнстинкт. Тому i «доброго вечора» пошепки в потилицю… Розумiете? Я ж зовсiм не такий… Та й мене до вас привело серйозне занепокоення… У мене ж тут нiкого немае… Ви та ще кiлька давнiх колег, iз якими зрiдка бачусь… А голова працюе, iнформацiю обробляти мене навчили добре, а з обробленою iнформацiею бiльше йти нiкуди й нi до кого…
– А в СБУ? – пожартував Алiк, пiдносячи свою чарку до рота.
Рябцев вiдмахнувся лiвою рукою.
– Справи ж серйознi… Давайте вип'емо!
Вони випили. Алiк вивалив собi на тарiлку морськоi капусти. Давно вiн ii не iв. Мабуть, iз радянського часу. Тодi, в останнi роки радянськоi влади, морська капуста продавалася скрiзь i була майже единим недефiцитним продуктом. І тодi ж вiн, Алiк, наiвся ii рокiв на тридцять уперед. Але ось зараз, цiеi ночi, виявилося, що не на тридцять, а на двадцять! І смак ii освiжив язик пiсля того, як пролилася по ньому чарка горiлки.
– У мене, Алiку, вже багато рокiв безсоння. Броджу ночами по мiсту, думаю, згадую. І от останнiм часом щось у мiстi не так… Щось вiдбуваеться…
Алiк знизав плечима.
– У мiстi завжди щось вiдбуваеться i часто що-небудь не так, – видихнув вiн.
– Нi, я не про саме мiсто… Я про iнше… Таке вiдчуття, що ось-ось станеться катастрофа. Природна катастрофа. Землетрус або потоп…
– Потоп? У мiстi, де постiйно не вистачае води i де немае рiчки?!
– Я зараз поясню, – Рябцев витримав паузу. – Кiлька разiв останнiм часом пiд час моiх нiчних прогулянок мiстом я потрапляв у мiсця, де в повiтрi раптом з'являвся виразний запах моря, запах йоду i водоростей. І я ясно чув крики чайок. У цей час повiтря мовби тремтiло, розумiете? Ставало не по собi…
– Мiстика, – задумливо мовив Алiк.
Рябцев кивнув i знову наповнив чарки.
– Еге ж, мiстика. Але мiй давнiй товариш, теж любитель нiчних прогулянок, розповiдав менi такi ж речi! Я порився в книгах i, звичайно, вiдразу знайшов iнформацiю про те, що тут ранiше було дно доiсторичного Карпатського моря. Тобто ми живемо на днi! Це, звичайно, i нинiшнiй ситуацii в краiнi спiвзвучно, але я не про полiтику! Я тодi подумав – а що як це море повертаеться, пiднiмаеться з-пiд землi, просочуеться?! Воно ж було солоне! А пiднiматися воно може i грунтовими водами, i джерелами. Мiсто, звичайно, забудоване, забетоноване. Вода може впиратись у пiдвали, у фундаменти, але там, де вона знаходить вихiд, вона виходить назовнi й залишае цей йодистий солоний запах. Мiй товариш iз моiми висновками згоден… Карпатське море хоче, щоб ми знову стали дном!
Алiк посмiхнувся.
– У нас рокiв вiсiм тому в дворi з’явилося джерело, – сказав вiн. – Я вам зараз наллю!
Вiн узяв з печi вiдро з водою, наповнив склянку i простягнув Рябцеву.
Рябцев спробував, посмакував у ротi солодкувату м’яку воду.
– Не солона? – запитав Алiк. Капiтан заперечливо хитнув головою.
– Але щось точно вiдбуваеться! – вперто сказав вiн. – Я це вiдчуваю… Ви не думайте, що це жарт… Щось неабияке вiдбуваеться!
