Тарас влаштувався за комп'ютерним вiдсiком. Праворуч i лiворуч його iндивiдуальний простiр захищали дерев'янi перегородки.
Монiтор освiтлював маленьку стiльницю з клавiатурою та мишкою краще, нiж будь-яка лампа. Тарас вiдсунув од себе клавiатуру. Налив пива в склянку. Пригубив. Потiм дiстав iз кишенi темно-синьоi китайськоi куртки бiлий пластиковий тубус iз-пiд гомеопатичних кульок. Вiдкрив. І акуратненько висипав на стiл два десятки маленьких камiнчикiв. Деякi з них були темнiшi, деякi свiтлiшi, але всi сiрi. Вiдпив пива ще раз i почав пальцями цi камiнчики рухати.
– У тебе лупи немае? – крикнув вiн у бiк бару.
– Немае, – вiдповiв хлопчина. – Ручка i папiр е, а лупи…
– О! Дай менi паперу! – попросив Тарас.
Хлопчина принiс чистий аркуш А-4.
Тарас вiдразу зсунув долонею камiнчики на бiле полотно паперу. Вони стали помiтнiшi.
– Що це? – запитав працiвник цiлодобового iнтернет-клубу, що затримався за спиною клiента.
– Це? – перепитав, обернувшись, Тарас. – Це лiкувальнi каменi, – пожартував вiн.
– А вiд чого вони лiкують?
– Іще не знаю, потрiбно провести декiлька експериментiв…
Хлопчина, перед тим як вiдiйти назад до барноi стойки, обдарував Тараса пiдозрiлим поглядом.
Допивши пиво, Тарас акуратно зсипав iз паперу камiнчики назад у пластиковий тубус, закрив його i засунув у кишеню.
Розплатився й пiшов.
Туман уже починав здiйматися над Львовом, нiби вулицi самi виштовхували його вгору.
Скрипнули дверi парадного. Тарас подивився на дерев'янi сходинки, кожна з яких, наче клавiша розладнаного рояля, видавала непередбачуваний звук. П'ята сходинка була найгучнiшою та найпронизливiшою. ii звук якимось чином одразу будив сусiда з першого поверху – злопам'ятного Єжи Астровського, колишнього перукаря, колишнього банщика, колишнього палiтурника i колишнього охоронця унiвермагу. Зараз Єжи Астровського можна було назвати просто «колишнiм». Бiльше вiн нiде не працював, зате регулярно пив i, напившись, шукав спiврозмовникiв, при цьому виключно тверезих. До п'яних вiн сам у п'яному станi нiколи не пiдходив – боявся. Може, цiею поведiнкою хотiв пiдкреслити, що i сам вiн небезпечний, коли п'яний? Але у небезпеку, що йшла вiд нього, вiрилося важко. Зовнi вiн був пухнастий i котоподiбний. Навiть коли вiн скандалив iз Тарасом через шум, по його обличчю, худому, красивому, з тонкими рисами, було очевидно, що вiн потребуе ласки та жалостi, а через вiдсутнiсть iх вiн i скандалить.
Тарас переступив п'яту сходинку i, подолавши ще з десяток, зупинився бiля своiх дверей.
Із тихого приймача-брехунця, що стоiть iз незапам'ятних часiв на кухонному столику, долинув Гiмн Украiни.
– Шоста година, – Тарас позiхнув. – Пора лягати. Хто з гiмном лягае, тому Бог дае!
Тарас зi шкiльних рокiв старався бути людиною слова. Ось i цього разу вiн сказав i вже через п'ять хвилин лiг, намагаючись пiдрахувати: що ж йому дав Бог за минулу робочу нiч? Що i скiльки?
Роздiл 4
Через вiдчинену кватирку, окрiм прохолодноi вогкостi, до однокiмнатноi квартири Тараса залетiв iще й дзенькiт недалекого трамвая. Але Тарас солодко спав. Йому снився Жириновський, грубий i рiшучий, i говорив чомусь Жириновський увi снi по-украiнськи, але говорив правильнi слова: «Украiна мае бути вiд моря i до моря! Ми ще вмочимо украiнськi чоботи в Індiйському океанi!»
І тут же приснилося Тарасу, що вiн спить i бачить цього Жириновського увi снi, а сам, у верхньому снi, в начебто бiльш пiдконтрольнiй свiдомостi оболонцi сну, думае про те, що потрiбнi Украiнi своi Жириновськi, своi, украiнськi до мозку кiсток. І нехай вони будуть запеклими демагогами i навiть iдiотами, але служитимуть украiнському народовi вiрою i правдою, прищеплюючи йому пильнiсть по вiдношенню до ворога i доладно пояснюючи саме поняття «ворога вiтчизни». Окрiм цих думок, щось iще сторонне вiдносно Жириновського й Украiни було присутне на недодуманому i недомовленому рiвнi. Було присутне i нiби свербiло, вимагаючи уваги, як свербить щойно вкушене комаром мiсце. Ще, можливо, хвилин двадцять сну, i зрозумiв би, дочекався б Тарас прояснення цiеi недодуманостi. Але тут задзеленчав дверний дзвiнок, струснувши тiло сплячого хазяiна квартири своею фiзичною несподiванiстю. Услiд за цим вибралося тiло зi свого сплячого стану. І, перш нiж зникнути, злилися в одну обидвi оболонки його непростого сну.
Розплющив очi. Дзвiнок уже затих, але вiн устиг пройти наскрiзь через його слух, i вiдлуння дзвiнка все ще дзвенiло в повiтрi квартири i всерединi голови.
Тарас нiкого не чекав, а отже, у дверi мiг зараз дзвонити тiльки його сусiд знизу. Але з якого дива? Адже пам'яталося Тарасу дуже виразно, як вiн переступив п'яту сходинку. Отже, розбудити сусiда його ранне повернення додому могло тiльки в одному випадку – якщо той узагалi не спав.
Тарас надiв бiлий махровий халат, списаний iз готелю «Жорж» знайомим банщиком. Улiз ногами в капцi й рушив до дверей, налаштовуючись на помiрну грубiсть, аби скоротити до мiнiмуму спiлкування з сусiдом.
Клацнув замком i вiдчинив дерев'янi дверi, прикрашенi слiдами вiд колишнiх замкiв, непрацюючими замками i двома, якi все ще пiдкорялися ключам.
Перед ним стояла Оксана, давня знайома Тараса, в довгому пальтi сiро-зеленого кольору. На обличчi одвiчна усмiшка, за якою мiг ховатися будь-який настрiй: вiд ехидного i знервованого до свiтлого i святкового. Бiля ii нiг лежала об'емиста господарська сумка, закрита на «блискавку».
– Що, не чекав? – здивувалась Оксана, оглядаючи махровий халат iз вишитим червоними нитками словом «Жорж» на нагруднiй кишеньцi.
– Нi, – признався Тарас, не рухаючись iз мiсця.
– Чого стоiш? – усмiшка зникла з губ Оксани. Вона показала поглядом на сумку. – Бери, занось! Тiльки обережненько!
У колi спiльних знайомих було заведено слухатись Оксану. Не те щоб вона командувала або вирiшувала, що кому робити. Просто, хоч вона й була актрисою, але природа дала iй характер режисера.
Тарас пiдняв сумку, вiдразу вiдчувши ii вагу. Позадкував iз сумкою коридором просто до кiмнати. Оксана зайшла слiдом. Зачинила за собою дверi. Зняла i повiсила на гачок вiшалки пальто, скинула чобiтки. Знайшла капцi й – до кiмнати.
– Ну, давай я тебе поцiлую! За вуха смикати буду потiм!
Потягнулася до Тараса, що розгублено зупинився бiля столика.
– У мене що, день народження? – сам себе запитав вiн. – А яке сьогоднi число?
Оксана розсмiялася.
– У паспортi подивись, яке сьогоднi число! Вiсiмнадцяте вересня!
– Бляха-муха! – видихнув Тарас.
І тут же потрапив у мiцнi руки Оксани. Обидвi ii долонi теплими лещатами стиснули його скронi й присунули голову до ii губ.
– Ну, з днем народження, Тарасику! – сказала вона i смачно поцiлувала його спочатку в губи, а потiм, як дитину, в лобик i в щiчку.
Вiдпустивши голову iменинника, Оксана озирнулася на всi боки.
– Я чогось не розумiю, – сказала. – А шампанське що, в холодильнику?
Їi погляд вимогливо вперся у вiчi хазяiна квартири.
– Я зараз, п'ять хвилин… – забелькотав вiн. – Тiльки перевдягнусь. Якраз i грошi вчасно помiняв!
Кинувши халат на розстелену канапу, Тарас натягнув брюки, светр.
– Секунду! – крикнув вiн уже вiд дверей.
І дверi гримнули, зачиняючись. Заскрипiли, як закричали, сходинки пiд його ногами.
Оксана всiлася на стiлець. Їi увагу раптом привернуло ледве чутне дзижчання з боку завiшеного двошаровим тюлем вiкна.
Пiдiйшла, трохи не спiткнувшись об принесену iз собою господарську сумку, вiдсунула тюль i побачила на широкому пiдвiконнi саморобну теплицю iз плексигласу, всерединi якоi росли кругленькi кактуси без колючок, а над ними сяяли три тонкi довгi лампи денного свiтла.
