Львiвська гастроль Джимі Хендрікса
Тарас усівся в перукарське крісло.
– Ви багато працюєте, – вів далі Єжи і знову підвів погляд на волосся гостя. – У вас навіть немає часу постригтися! Ну ж бо, я вас приведу до ладу! Ви не думайте, – він підніс долоні на рівень обличчя сидячого сусіда, – я в порядку, і руки у мене не тремтять. Мені з вами поговорити хочеться, але я розумію, наскільки ви зайнята людина. Та й мені розмовляти зазвичай легше, коли руки працюють…
Він підійшов до тумбочки, що стояла між перукарським кріслом і вікном, відсунув верхню шухляду, дістав ножиці, гребінець і клапоть складеної тканини дивного забарвлення.
– Ви ж не будете проти?
Тарас провів рукою по своїй шевелюрі, не причесаній після сну.
– Гаразд, – сказав він не надто упевнено, оглядаючи блискучі великі ножиці в руці у Єжи.
Єжи розгорнув тканину, що виявилася британським прапором, пов'язав її навколо шиї Тараса. Розвернув крісло з сусідом до стіни, на якій висів портрет літньої пані.
– Пам'ятаєте, у вісімдесятих були дні Британії в СРСР? Цей прапор тоді на будинку вивісили, а потім забули зняти – двірник у нас був п'яниця. Ось я його і зняв! Дуже зручний розмір!
Гребінець гострим частоколом увійшов до волосся Тараса. Він здригнувся і завмер. Проте подальші рухи гребінця виявилися дуже плавними і не заподіяли ніяких неприємних відчуттів. Волосся податливо розляглося на голові Тараса.
– А дзеркала у вас немає? – поцікавився Тарас.
Єжи підніс до обличчя гостя кругле настільне люстерко.
– Подивіться, – сказав він. – Через п’ятнадцять хвилин ви себе не впізнаєте. У хорошому розумінні!
Дзеркало зникло, руки Єжи – в одній гребінець, у другій ножиці – затанцювали навколо голови гостя. На плечі, укриті прапором Британської імперії, посипалося зістрижене волосся.
– Бачите, – радів угорі Єжи. – Мої руки пам’ятають усе! А ви Оксану давно знаєте?
– Оксану? Так, – видихнув Тарас і спробував обернутися.
– Не ворушіться! – попросив сусід. – А то нерівно вийде. Хороша жінка. Така, знаєте, з характером… Ми з нею каву сьогодні пили… Ну й ціни тепер у кав’ярні! У мій час усе коштувало копійки!
– У ваш час? А чим вам сьогодення не ваше?
– Це я так, думки вголос. Я просто каву сам собі роблю, а пиво в громадських місцях п’ю, тому ціни на пиво знаю… Але з пивом зрозуміло – в нім алкоголь. А чого кава так подорожчала?
– Вона разом із життям подорожчала, – Тарас знизав плечима, раптом усвідомивши, що доводити сусідові нічого не треба, він же просто ділиться «думками вголос».
– Я вам потім зварю справжньої кави, яка раніше по 17 копійок була! – продовжував Єжи. – Ви на косий проділ носите?
Тарас замислився. Він раптом зрозумів, що не знає, як він носить волосся. Просто причісує його, і все.
– Я без проділу, так просто.
– Можна і без проділу, – кивнув Єжи, обійшов крісло, оглядаючи результат роботи своїх рук, зупинився.
– Освіжити? – в його руках з'явився скляний флакончик одеколону.
Тарас кивнув.
Солодкувато-спиртовий запах нагадав Тарасу про неприємний запах у коридорі в Єжи. Тут, у кімнаті, й до одеколону запах був нормальним.
– Там у вас у коридорі чимось пахне, – задумливо мовив Тарас.
– Так, знаю! Мишка померла, ледве знайшов її під підлогою. Вже виніс. Скоро вивітриться. Ось вам дзеркало.
Тарас узяв кругле настільне люстерко знову в руки, оглянув своє волосся й залишився задоволений: Єжи акуратно й цілком професійно вкоротив його зачіску, надавши обличчю більш доглянутого вигляду.
– Бачите, ніяких експериментів! – вдоволено сказав Єжи. – Взяв за основу те, що у вас було на голові після причісування! А ви не знаєте, де Оксана робить зачіски?
Тарас підвівся з крісла, обернувся.
– Ні, не знаю.
– А в неї хтось є? – обережніше й тихше запитав сусід. Тарас знизав плечима.
– Вона безхатькам допомагає… У вільний час. А більше мені вона нічого не розповідала.
– Безхатькам? – повторив замислившись Єжи.
– А це ваша мама? – Тарас вказав поглядом на фотопортрет пані в капелюшку.
Єжи всміхнувся.
– Правда, я на неї схожий?
Тарас кивнув.
– Ви Оксані покажіть, як я вас підстриг! – В очах у Єжи блиснув хитруватий вогник. – І, якщо запитає, скажіть, що в мене тут порядок, – він обвів поглядом свою кімнату. – Вам же не буде складно їй сказати? А я скажу, що ви рибок регулярно годуєте і воду в акваріумі міняєте…
– А що, її потрібно міняти? – запитав приголомшений Тарас.
Єжи кивнув.
Тарас квапливо попрощався, подякував Єжи за стрижку.
Піднімаючись на свій другий поверх, акуратно переступив п'яту сходинку. Зачинивши за собою двері, відразу вирушив до підвіконня подивитися на рибок. Поверхня води була чистою і гладенькою, від корму не залишилось і слідів.
Розділ 11
Намилувавшись рибками, Тарас підійшов до дзеркала в коридорі. Оглянув свою зачіску, дивуючись укотре, з одного боку, своїй безглуздій піддатливості, завдяки якій він опинився у старому перукарському кріслі сусіда, з другого боку – добротній зачісці, що з'явилася в результаті на його голові. Але час назад не відмотати, як плівку в старому бобінному магнітофоні. Та й не потрібно. На голові ж повний порядок. І в голові теж. Тільки за вікном закінчується вересень. Сонце стало рідкісним гостем. Дощ то крапає, то ллється. Просте людське спілкування на тлі львівського вересня набуває додаткової цінності й стає бажанішим, аніж у літні жаркі дні. Й упіймав себе Тарас на тому, що вперше у своєму житті думає він добре про сусіда. У думках проскочила навіть певна жалість до цього дивного, метушливо-невлаштованого в житті чоловіка, якому, напевно, і в теплі місяці року не вистачає звичайного людського тепла. Думка ця могла б розвинутись у Тараса й далі, але тут задзвонив мобільний.
– Це я, Льоня! – долинув із мобільника знайомий голос. – Пам'ятаєте?
– Пам'ятаю, – видихнув Тарас, повертаючись із коридору до кімнати.
– Я вирішив, – повідомив Льоня. – Готовий, так би мовити, на другий сеанс!
– Може виявитися болючіше, ніж минулої ночі! – попередив Тарас серйозним голосом.
– А я пляшку з собою візьму, а то вчора якось не додумався…
– Добре, опівночі там же, біля Опери! Тільки не забудьте за дві години до зустрічі прийняти склянку коньяку!
Опустивши мобільник на стіл, Тарас замислився, намагаючись розібратися: радий він тому, що є на ніч робота, чи не радий? З одного боку – радий. Але здалася йому раптом ця робота дрібною, неважливою. Двадцять-три-дцять євро за безсонну ніч – теж гроші, на які цілком вдавалося нормально, без претензій жити. Але жити одному. А жити одному, хоч і дешево, але якось незручно. Та й небезпечно – можна дожитися до стану сусіда Єжи Астровського і потім раптом несподівано помітити, що життя промайнуло, а тебе ніхто не любить і ти нікому не потрібен. І тоді вже в обмін на те, щоб тебе вислухали, ти стрижеш сусіда або смажиш яєчню сусідці!
Думки явно намагалися відповідати меланхолійній мелодії осені. Тарас зрозумів, що треба пригальмувати, треба збадьоритися. Вирушив на кухню, заварив міцної кави. Випив, виразно відчувши її гіркоту на язиці. Згадав про Дарку з нічного обмінника. Згадав про свою невдалу спробу почастувати її кавою. На губах заграла усмішка. «Цієї ночі все буде класно!» – вирішив він. План дозрів і виявився ідеально простим для виконання. Мелена кава – тут, на кухні. Термос – в машині у дворі. Тільки от як просунути їй філіжанку з кавою всередину обмінки? Тарас підвів праву руку, втупився у великий і вказівний пальці, намагаючись ними відновити висоту вирізу у віконці, через який просовувалися туди-назад грошові знаки.
– Треба бути винахідливішим, – сказав він сам собі й, перевдягнувшись у джинси і светр, накинувши вітрівку та зашнурувавши кросівки, вийшов на вулицю. Зовсім поряд із його будинком був один із багатьох у місті магазинчиків із багатообіцяючою назвою «Все за 1 гривню».
Вже хвилин через п'ять він опинився в цьому царстві дешевизни, де на полицях лежали в очікуванні своєї долі десятки непотрібних товарів. Деякі дійсно коштували одну гривню, інші від цієї ціни відірвались, але недалеко. Були тут і керамічні кухлі по сім гривень, були і пластикові тарілки. Тарас уважно оглядав полицю за полицею в надії побачити яку-небудь низьку, приземлено-приземкувату чайну чашку – саме так він уявив собі те, що йому треба для здійснення задуманого романтичного акту, який можна було б назвати «Пригощання міцною кавою чарівної самітниці». Але чашок потрібної висоти в магазині не виявилося. Продавщиця стояла біля дверей із книжкою в руках. Читала. Тарас відвернув її увагу, змалював словами те, що він шукає. Дівчина-брюнетка ліниво пройшлася уздовж полиць із товарами, немов освіжала їх у пам'яті. Зупинила погляд на чорних фаянсових попільничках із написом «Venezia» на дні. Борти попільничок були прямі й високі, з маленькими квадратними вирізами-бійницями для втримування сигарет. Тарас єхидно посміхнувся, простеживши за поглядом продавщиці.
– Я не палю, – сказав він.
– Я так розумію, вам потрібна пласка посудина. – Дівчина обдарувала клієнта задумливим млосним поглядом. – Це ось, – вона кивнула на попільнички, – найплоскіше, що у нас є.
Тарас опустив погляд на книгу, яку вона тримала в руці. «Довідник фармаколога» – прочитав він на обкладинці.
– А якби вам запропонували випити з цієї попільнички кави? – їдкувато запитав Тарас.
На її обличчі виникло спочатку здивування, а потім – цікавість. Вона взяла тонкими пальцями попільничку, оглянула. Відклавши книгу на нижню полицю, покрутила попільничку в руках, врешті-решт опустила її на долоню, утримуючи, як уявне блюдце з чаєм. Піднесла до губ.
Тарас мало не злякався, дівчина могла б бути талановитою актрисою. її губи ледь-ледь розкрились і стали такими плотськими, немов попільничка, до якої вони збиралися ось-ось доторкнутися, була живою, була не попільничкою, а теж губами, чоловічими, можливо, навіть його, Тараса, губами.
– Цікаво, – млосно видихнула продавщиця. – Я про це ніколи не думала.
– Що цікаво? – перепитав Тарас.
– Це я про своє. – Вона подивилася на клієнта. – А взагалі, це від ситуації залежить, від атмосфери, – голос її подобрішав. Вона поставила попільничку на місце. – Якщо атмосфера відповідна, то можна кави і з попільнички випити!
Тарас, вражений переконливістю сказаного, тут же заплатив за попільничку й зупинився на порозі магазину. На вулиці йшов дощ. Він повернувся до полиці й узяв іще одну таку ж чорну «венеційську» попільничку. Потім, тримаючи у кожній руці по попільничці, він перебіг під дощем із магазину до свого двору, зупинившись на мить під брамою. Настрій покращав. Тепер він уже думав про себе, а не про сусіда. Про себе, і про Дарку, і про те, що цієї ночі йому вдасться її не лише напоїти доброю кавою, але й повеселити!
Розділ 12
Сірий плащ і не місцевої моди кепка Льоні впали б у вічі будь-якому перехожому, коли б останній опинився опівночі біля входу до оперного театру. Але неспішних спостережливих перехожих у цей час доби у Львові не буває, а тому тільки Тарас звернув на нього увагу, підходячи до театру з боку вулиці Вірменської. Льоня стояв рівненько, не похитуючись, і напружено, як завжди стоять не знайомі між собою люди, що домовилися зустрітись. Він, імовірно, чекав появи Тараса з іншого боку, а тому сіпнувся, почувши зовсім поряд, за спиною, стук підошов.
– Ну як, готові? – запитав Тарас по-діловому, навіть не привітавшись.
Манери та спосіб поведінки Льоні ще вчора підказали Тарасові, що приїжджий клієнт, біля якого регулярно з'являвся запах бензину, живе поза правилами звичайного побуту й етикету, живе, як слово в нескінченному нагромадженні слів, що так і не стали реченням через своє неприйняття правил пунктуації. Він теж не привітався з Тарасом.
Ймовірно, тому, що і вночі він не попрощався, а значить, формально вони й не розлучалися.
– Готовий, – мовив приїжджий.
Поки йшли до машини, Тарас згадував рентгенівський знімок, який Льоня вчора показував. Ясно, що минулої ночі на світ Божий з'явився ближній до уретри камінчик. Думаючи категоріями скоріше геометричними, ніж медичними, Тарас уявив собі одночасний рух усіх трьох каменів, не забуваючи, одначе, при цьому, що у першого каменя шлях назовні був найпростішим, іншим двом іще належало вивільнятися з нирок у сечоводи. Звичайно, вчорашні вібропроцедури цілком могли їх зрушити з місця, могли навіть підштовхнути другий камінь до уретри. Ці короткі міркування привели Тараса до думки про те, що починати процедури потрібно різкими «короткими» вібраціями, а потім, зважаючи на стан клієнта, тимчасово змінити їх менш інтенсивними і «довгими», щоб у фіналі знову вийти на різкі та сильні вібрації, які б і довершили справу.
Льоня всівся на переднє сидіння так звично і по-свійському, ніби Тарас був його беззмінним водієм. Тарас завів мотор, старенький «опель» рушив по дрібному рівному бруку, плавно відчаливши від бровки.
– Пристебніться поки що! – попросив Тарас.
Льоня мовчки пристебнувся.
Тарас, який уже намалював у своєму уявному GPS мапу сьогоднішнього «каменевивідного» маршруту, – вулиця Лісова (5–6 прогонів), Личаківська (4–6 прогонів), Городоцька (4–6 прогонів) і насамкінець знову вулиця Лісова (4–6 прогонів), – упевнено вів машину до вибраної точки старту.
Уловивши носом запах бензину, він автоматично кинув погляд собі під ноги, на гумовий килимок. Потім на мить обернувся, глянув на пасажира. Захотілося сказати йому що-небудь підбадьорливе, але скам'янілий вираз обличчя Льоні утримав Тараса від виконання цих добрих намірів.
Побудований подумки план процедур виявився вірним. До чотирьох ранку на вулиці Лісовій, недалеко від нерівних сходинок на паркову гору ліворуч від пам'ятника «смайлику» – дивної скульптурної конструкції, що складається з бетонного постаменту й чималого розміру бетонної кулі, на якій чиясь добра рука намалювала комп'ютерне личко з усмішкою, пролунав «крик звільнення». На радість Тараса, жодне вікно в чотириповерховому жовто-помаранчевому будинку навпроти гірки не засвітилось у відповідь на крик Льоні. Рука Льоні, коли той передавав Тарасу скляну банку, тремтіла.
– Ну що, завтра продовжимо, чи досить? – запитав Тарас уже біля оперного театру.
Льоня помовчав замислившись. Його обличчя більше не виявляло болю – тільки озлоблену втому.
– Я помислю, – сказав він після паузи. – Коротше, подзвоню, коли шо надумаю. – І, не попрощавшись, вибрався з машини, зачинивши за собою дверці.
Тарас провів його поглядом, потім витрусив із банки сірий камінчик розміром із рисове зернятко на розкладений паперовий носовичок. Промокнув і акуратно опустив у пластиковий тубус із-під гомеопатичних кульок. Захотілося спати. Але несподівана думка неприємно збадьорила його: Льоня не заплатив за процедури! Тарас із прикрістю хитнув головою, погляд його впав на сидіння Льоні. І прикрість на його обличчі змінилася здивуванням – на сидінні лежали три пом'яті десятидоларові купюри. Від купюр пахло бензином. Тарас підніс їх до носа, понюхав уважніше. Дійсно, долари мали запах бензину, але не дуже різкий, не відразливий. Настрій покращав. Згадав Тарас про Дарку, про термос у багажнику, закутаний у великий рушник і запакований у сумку, щоб міцна, з любов’ю зварена кава не змогла постраждати в результаті «довгих» і «коротких» вібрацій. У цій же сумці, також захищені від вібрації, лежали дві новенькі фаянсові попільнички.
А час наближався до четвертої. До Гімну України залишалося більше двох годин, і тільки одне могло надати сенс часу, що залишався до офіційного настання наступного «державного» дня, – побачення з Даркою, з цією загадковою дівчиною в довгих матер’яних рукавичках, із цією хазяйкою нічних грошей, зачиненою разом із грошима в маленькій цегляній вежі на вулиці Івана Франка поряд із трамвайною зупинкою.
Старенький «опель» віз свого хазяїна на побачення тихо, немов радіючи можливості просто насолоджуватися більш-менш рівною дорогою, не витрушуючи з пасажирів камені та матюки.
Тарас зупинив машину за рогом на Костомарова. Він вирішив з’явитися несподівано і з термосом у руці. Вулиця була порожньою. За спиною, підсвічене спеціальним ліхтарем, жовтіло рекламне пластикове крісло, укріплене на розі будинку на висоті другого поверху, – креатив хазяїв меблевого магазину, розташованого в цьому ж будинку.
Вивільнивши термос із рушника, Тарас дістав і попільнички, протер їх тим же рушником і сунув до кишень куртки – по попільничці в кожну.
Вийшовши на Франка, він здивувався, не помітивши звичного електричного світла обмінника, що зазвичай виривається з віконця. Прискорив крок, відчуваючи раптове занепокоєння. Зупинився біля віконця, заглядаючи всередину жадібним поглядом.
За віконцем горіла свічка, що освітлювала тільки власне полум'я. Переляканий Тарас нервово глитнув слину і спрямував погляд повз полум'я свічки. У правому кутку, в напівтемряві сиділа Дарка. Сиділа нерухомо.
– Доброго вечора! – прошепотів Тарас. – Як ви тут?
Дарка нахилилася вперед, вдивляючись в обличчя за віконцем.
– Ой, – зітхнула вона з полегшенням. – Це ви! Слава Богу!
– Щось сталося?
– Електрика пропала, – сказала вона теж неголосно, майже пошепки. – Я подзвонила хазяїну. Він сказав причаїтись і чекати. Сказав, що бандити могли перерізати дроти, щоб я не могла натиснути тривожну кнопку.
– А сам він що, приїхати сюди не може? – розсердився Тарас.
– Він не в місті, а о шостій мене відчинить змінник. У нього ключі.
– Це ж не робота! – обурився Тарас. – Це справжнісіньке рабство! Вам треба шукати що-небудь трохи краще!
– Робота з грошима – це завжди рабство, – спокійно відповіла Дарка. – Але мені потрібна нічна робота…
– Кави? – запитав Тарас, поставивши на прилавок із зовнішнього боку металевий термос.
– Та я б із радістю. – Голос Дарки більше не був переляканим, але тепер у нім прозвучав смуток. – Тільки як?
Тарас посміхнувсь, але дівчина цього не помітила.
Він дістав із кишень новенькі попільнички, поставив поряд із термосом, наповнив їх кавою й акуратно просунув одну у вирізнішу для обміну купюрами.
Рука в синій матер'яній рукавичці захопила двома пальчиками чорну попільничку з кавою і затягнула її всередину.
– Що це, блюдце таке? – запитала Дарка, вже присунувшись із стільцем до віконця. Тепер полум'я свічки освітлювало правий бік її обличчя.
Не чекаючи відповіді, вона пригубила каву. Тарас підніс до рота свою попільничку.
– Ой! Та це ж… – розсміялася Дарка, і сміх її пролунав на диво радісно, щиро і дзвінко. – Це ж попільничка! Кава-табака!
Тарас відчув момент щастя. Він був винуватцем її сміху, її радості. Блискавична гордість захопила його. Захопила, підняла над містом і тут же відпустила. І став він легким і безтілесним, як чарівник або казковий герой. А обличчя Дарки у віконці раптом засвітилося сильніше за свічку, і вогонь у її очах спалахнув веселий і дикий. Порожня попільничка стояла перед нею біля палаючої свічки, і слово «Venezia» тепер легко прочитувалося.
– Іще кави? – запитав Тарас.
Дарка кивнула і просунула попільничку назовні.
Тарас знову наповнив її кавою. Подав назад. У спину йому раптом ударив порив вітру, і свічка в обмінці ледве не погасла. Дарка кинула до неї долоні, затулила полум'я свічки від вітру. Обличчя її враз стало переляканим.
– Ой, коли світло пропало – теж такий вітер був. Один порив вітру, і все! І птахи кричали дивно та голосно. Крик у них був схожий на хрипкий сміх… Адже зазвичай уночі вони мовчать! – говорила Дарка, подавшись уперед усім тілом і наблизивши обличчя до внутрішньої частини віконця, щоб краще бачити Тараса.
Її обличчя при м'якому освітленні свічки здавалося водночас і дитячим, і іконописним. Навіть переляк їй личив, робив її по-особливому жаданою. Тарасу відразу захотілось її захистити. Він і стояв тут, як вартовий, як захисник.
За розмовами вони допили каву, і Тарас охоче запропонував з'їздити додому і заварити ще один термос.
– Ні, не йдіть! – попросила вона, і Тарас уперше відчув себе потрібним. – Давайте просто так, без кави, поговоримо. Ви мені вже щось про себе розповідали. Ви ж медик? Уночі, напевно, на виклики їздите?
– На виїзди – так! – Тарас кивнув. – Але взагалі-то я займаюся приватною практикою за своєю методикою. Конкременти виводжу, тобто ниркові камені. Це, звичайно, тема не застільна… А ви… Ви так цікаво одягаєтесь! Я раніше тільки ваші руки бачив… У рукавичках…
– Ой, тільки не подумайте, що я – модниця! – Голос Дарки знову став чистим, живим, таким, що звільнився від ноток переляку. – У мене алергія на гроші… точніше, на грошові знаки та дріб'язок… Я, коли маленька була, тільки візьму монету або паперові гроші в руку, так відразу жар у шкірі починається, спочатку в пальцях, якщо я пальцями гроші тримаю, потім усі руки червоні по два-три тижні і сверблять. Страшно дуже було! Зараз я вже навчилась. Усе добре тепер. Ось, дивіться! – В її пальцях з'явився банкнот у п'ятсот російських рублів. Зашаруділи гроші, а рука в синій рукавичці заграла пальчиками, примушуючи банкнот хрускотіти ще голосніше.
– Щось я не зрозумію, – замислився вголос Тарас. – У вас на гроші алергія, а ви з грошима працюєте!
Дарка знизала плечима.
– Платять добре, та й мені лікарі порадили нічну роботу, щоб ізранку спати лягати. У мене шкіра дуже чутлива, не лише на гроші. Коли я ввечері лягала, то довго не могла заснути, совалася, з боку на бік переверталась, і теж потім плями червоні, свербіж… Якби ви не були лікарем, я б вам про це не говорила.
– Жаль, що я тільки каменями займаюся, – видихнув Тарас. – Але хто знає? Може, і я чимось зможу допомогти.
Над обмінкою закричав-засміявся голосно незнайомий птах. Потім опустився просто на дах, іще раз різко крикнув-реготнув і, шумно ляснувши крильми, злетів у чорне небо.
– Чули? – У голосі Дарки знову були чутні страх і переляк.
– Не тільки чув, але й бачив! – абсолютно спокійно сказав на це Тарас. – Ворона! Тільки, здається, біла!
– Ворона? – здивувалася Дарка. – Ворони так не кричать. Ворони каркають! Та і вночі вони сплять. У Стрийському парку. А вранці летять на звалище в Грибовичі.
– Звідки ви все це знаєте? – здивувався Тарас. – Ви що, стежите за воронами?
– Вони над нашим будинком літають, і в дитинстві так літали, через увесь центр. Увечері в парк, а рано-вранці – на звалище! Їх же тут тисячі!
Тарасу навіть не довелося виправдовуватися за свою брехню. Не розгледів він цього птаха, тільки його забарвлення, але був він, здається, більший за звичайну ворону. Проте Дарку це питання раптом перестало цікавити. Вона згадала своє дитинство. І почала про нього розповідати. Кава забулася, смак її, як і той заряд бадьорості, який дає кофеїн, випарувався з язика. Втома починала змагати, і протистояти їй ставало Тарасу все складніше і складніше. Проте піти без дозволу Дарки він не міг, не смів. Це було звичайне «джентльменське» виконання обов'язку.
Близько пів на шосту навпроти обмінки зупинилася біла «Лада», з неї вийшов чоловік років п'ятдесяти в окулярах, у шкіряному пальті.
– Відійдіть од віконця! – сказав він суворо Тарасові.
– З якої речі? – обурився Тарас.
– Тарасе, відійдіть, – із обмінки долинув голос Дарки. – Це Орест Васильович, він мене відімкне!
Тарас зробив кілька кроків убік. Простежив за чоловіком в окулярах. Той обійшов ліве віконце будови, над яким висіла табличка «Ремонт годинників», у його руці брязнули ключі. Раптово віконце обмінки наповнилося світлом – знову спалахнула лампочка. І тут же світло з'явилося в двох-трьох вікнах будинку навпроти.
– Ну от, тепер усе добре, – мовила до Тараса Дарка, яка несподівано виявилася поруч нього разом із змінником. На вигляд вона була невисока, мініатюрна, приваблива.
– То, може, вас додому підвезти? – запропонував Тарас.
Дарка кинула погляд на чоловіка, що приїхав на «Ладі», якийсь час барилась із відповіддю, але потім заперечливо хитнула головою.
– Орест Васильович краще дорогу знає.
Вона кивнула на прощання, сіла в білу «Ладу», і понесла її машина кудись удалину порожньою вулицею.
Піднімаючись на свій другий поверх втомленою ходою, задумливий Тарас ледве не наступив на п'яту сходинку. В останню мить вдалося йому з останніх сил податися вперед усім тілом і перенести праву стопу на наступну, шосту сходинку.
Вже крізь сон він почув із радіоточки звуки гімну. На обличчі усмішка з'явилась. І навздогін думка пролетіла про їхню з Даркою схожість – обоє ж лягали спати дуже втомленими й рано-вранці. А значить, обоє спали міцно.
За вікном уже щосили вирувало життя, гуркотіли вантажівки, машини. Стукали по тротуару підошви дешевих черевиків. Місто ожило і видавало тисячі звуків, не здатних проникнути в глибокий сон Тараса.
Розділ 13
Далеко за північ Алік йшов по Замарстинівській до себе додому, на свій особистий, маленький і затишний край міста Львова, де в дворику, який він ділив із п'ятьма повними та неповними сім'ями, не було жодного собаки. Відсутність собак дозволяла приходити додому в будь-який час, не тривожачи ні тишу, ні сон сусідів.