– iх там багато! – перелякано зашепотiла жiнка.
Горич зосереджено намагався знайти запитання, яке мало б сенс задати в цьому мороцi, але кожне з можливих запитань викликало у нього гiрку посмiшку. Ну дiйсно, про що iх можна запитати: хто? звiдки? куди? Чи, можливо, котра година?
– Послухайте! – заговорив шофер. – Тут яка-небудь дорога е?
Невидимий чоловiк голосно розсмiявся – навiть полум'я свiчки затрiпотiло вiд його смiху, наче од вiтру.
– Може, вас iще на вокзал вiдвести i в потяг посадити? – сказав вiн крiзь смiх.
– Давайте поговоримо серйозно! – запропонував Горич.
– А менi не видно, хто зi мною хоче серйозно розмовляти! – парирував чоловiк.
– Я можу пiдiйти до свiчки, тодi побачите! – запропонував Горич.
– Тодi вистрiлю…
– Довiряти людям потрiбно, телепню! – знову розсердився шофер.
– Довiряти в темрявi?! Людям?! – замiсть кепкування в голосi чоловiка вже звучала злiсть. – Яким людям?!
– А ти не дезертир? – запитав шофер.
– А тобi яке дiло?! – розсердився чоловiк. – Забирайтеся! Якщо я зараз не почую, що ви забираетеся, – стрiлятиму. Перевiрите свою удачу.
– Ходiмо! – Горич доторкнувся до руки шофера, що лежав поряд.
Вони звелися на ноги i зробили декiлька гучних крокiв назад.
– Давайте, давайте! Не зупиняйтеся! – прикрикнув чоловiк, i друзi зробили ще декiлька крокiв.
І раптом у темрявi заплакало немовля.
– Ой, Боже ж! – схлипнула жiнка.
– Годуй! – наказав чоловiк.
– Зараз, зараз… тiльки б молоко не кiнчилося, – скоромовкою заговорила жiнка.
– Я йому кiнчуся! Гляди менi…
І вогник свiчки знову затрiпотiв. Потiм пiднявся над землею метра на пiвтора й повiльно поплив геть.
Услiд за вогником поплив, затихаючи, плач дитини.
– Пiшли… – якимсь розгубленим голосом промовив Горич.
– А що, коли барабан повернути на горизонт i посвiтити? Це ж не небо – може, що i побачимо?! – запропонував шофер.
– Можна, – погодився товариш. – Що освiтимо, те й побачимо…
Вони повернулися до машини. Точнiше, шофер наткнувся лобом на правий борт. Так навпомацки i залiзли в кузов. Горич увiмкнув тумблер, i доки розiгрiвалась-розгорялась iскорка всерединi прожекторного барабана, вони повернули його скляне око набiк, щоб змогло воно, якщо спалахне, освiтити землю. Повернули так, щоб освiтило шлях, уже пройдений машиною. Навiть вiдкинули заднiй борт.
Свiтло накопичувалось усерединi прожектора, поки не стало поступово перетворюватися на промiнь. Освiтило землю за машиною i поповзло по цiй землi далi. Горич i шофер дивилися на голу безтравну землю, всю в якихось горбиках i вибоiнах.
– Мiсяць ось теж такий, напевно, – зiтхнувши, сказав Горич.
Шофер мружив очi, вiдвиклi вiд яскравого свiтла.
Його товариш сплигнув на освiтлену дорiжку.
– Може, пройдемося! – повеселiлим голосом запропонував вiн.
Шофер теж сплигнув униз.
Вони пiшли вслiд за променем, який утiк по цiй землi вже далеко вперед. Шофер озирнувся й тут же затулив долонею очi.
– Так ти й ослiпнути можеш! Нехай у спину свiтить, – порадив Горич. – Ти пам'ятаеш, коли востанне по якiй-небудь вулицi гуляв?
– Нi, – зiтхнув шофер.
– А я пам'ятаю… – Горич, дивлячись на iхнi подовженi тiнi, скуйовдив свое волосся. – Краще б не пам'ятати… Хоча ось бачиш, – вiн вказав рукою на iхнi довгi тiнi, – це ми на проспектi, на дуже довгому проспектi, а все це темне, обабiч проспекту, – будинки, ресторани, кiноклуби… Десь iще дерева мають бути. І ось ми йдемо i напевно когось зустрiнемо. В цей час якраз багато хто може прогулюватися. Закоханi парочки i ще зовсiм молоденькi дiвчата, в очiкуваннi великоi та свiтлоi любовi. Дiдок iз собачкою, що зупиняеться бiля кожного стовпа… Пiонери збирають грошi на спорудження найбiльшого у свiтi аероплана… Ми напевно можемо зустрiти i знайомих…
– Стiй! – вирвалось у шофера, що рiзко позадкував.
– Що таке? Що з тобою?
– Там щось проскочило, – шофер показав рукою вперед. – Собака або вовк…
– От бачиш… Собака вже е, скоро покажеться i хазяiн або хазяйка… Ходiмо…
Шофер напiвобернувся до прожектора i знову прикрив очi долонею. Горич пiдiйшов до друга.
– Що з тобою?
Шофер мовчав. Із-пiд долонi, що затуляла очi, вибралася сльоза i, завмерши на вилицюватiй щоцi, заблищала, пропускаючи крiзь себе яскраве свiтло прожектора.
– Ходiмо! – Горич доторкнувся до плеча шофера. – Ходiмо прогуляемося по власнiй вулицi, по власному проспекту. Нумо! Поки е свiтло…
– Я не плачу, – вичавив iз натугою шофер. – Це очi болять. Очi…
– Ну я ж i кажу: не обертайся! – мовив Горич, i сам на мить обернувся.
– Ну ходiмо, – погодився шофер, i iхнi тiнi, обганяючи iхнi тiла, попливли вперед у яскравому свiтлi штучного свiтила.
Яскраве свiтло не сприяло прозоростi повiтря. Воно лише створило рiзницю мiж темрявою та ii протилежнiстю i створило тiнi. Горичу на мить здалося, що вiн iде по нескiнченному пофарбованому в бiлий колiр лiкарняному коридору, що, як багато лiкарняних коридорiв, закiнчиться смертю, мороком, виходом у вiчнiсть. І пробiгли по спинi мурашки. Вiн озирнувся на товариша, але той, iз кам'яним виразом обличчя, важко ступав уперед. Стало прохолодно. Горич видихнув повiтря, i йому здалося, що видихнув парою. Вiн iще раз набрав якомога бiльше повiтря в легенi й видихнув його iз силою.
– Ну от, – заговорив раптом шофер, – здаеться, вiдпустило… Це ж те, про що я запитував цих, що втекли… Я ж чому дороги люблю, будь-якi, навiть стежини? Якщо iх не звiр, то вже обов'язково людина витоптала, а значить, що до людей вони i приведуть, хоч по якiй би йшов. Може, щоправда, довго йти доведеться. І ось тут, як по дорозi, йдемо. Навiть дитинство згадав…
