Андрiй вискочив за молотком.
– Ось! – Кортецький простягнув коробку Івану Тимофiйовичу.
Той запалив свiчку й освiтив каплицю.
Інвалiд пiдiйшов до середини iконостаса, витягнув з кишенi гiмнастерки цвях i забив його наполовину в дерев'яного розiпнутого Христа. А потiм начепив на цвях круглу штуковину.
– Ну от, – задоволено видихнув вiн. – Тепер i ви почуете голос Батькiвщини… а то сидять у тайзi, а там мiльйони помирають на фронтах…
– А як воно називаеться? – запитав Андрiй, показуючи поглядом на круглу штуковину.
– «Сковорiдка» – по-простому, а так – радiо, – пояснив iнвалiд. – Сьогоднi запiзно вже, а завтра заговорить, iй-богу, заговорить! Слухатимете, секто!
І Кортецький обвiв мiсцевих жителiв колючим зневажливим поглядом; тiльки на Андрiевi його погляд потеплiшав:
– Ну все, я тут у вас переночую, а рано-вранцi далi пiду.
– Розташовуйся, божий чоловiче, – Іван Тимофiйович закивав i вийшов iз каплицi.
За вiконцем у темрявi, що настала, гудiв дзвiн, але було чутне й життя. Кричали птахи.
Інвалiд, залишившись сам у каплицi, розстелив пiд iконостасом шинель i влiгся на неi. Вже лежачи, вiн чиркнув сiрником, i той, спалахнувши, освiтив усi нутрощi тiсноi маленькоi каплички. Окинувши ще раз швидким поглядом стiни, Кортецький скривився i задмухнув сiрник. Заплющив очi, але тут почув скрип дверей.
– Хто там?! – перелякано сiпнувся вiн, побачивши у розкритому дверному отворi жовту половинку мiсяця.
– Я це, – вiдповiв тихий голос.
– Я – хто? – насторожено перепитав iнвалiд.
– Андрiй.
– Ти чого прийшов? – Кортецький пiдвiвся на лiктях.
– Запитати.
– Ну?
– А правда, що Батькiвщина в бiдi? – тремтячим голосом запитав Андрiй.
– Еге-е, – мовив iз протягом iнвалiд. – У дуже великiй бiдi, скрiзь вiйна, фронт, а де немае фронту – там iз голоду мруть. Погано.
– А Москва?!
– Ну, в Москвi не мруть, звичайно, але й там погано. В оточеннi вона. Я ось за Батькiвщину ногу вiддав. А тепер останнi сили вiддаю…
– А вранцi ви куди?
– Далi. У мене ще три «сковорiдки», присобачу iх де-небудь у людей, якi нiчого не знають, i назад рухатиму.
– А можна з вами пiти? – Голос Андрiя затремтiв.
– А тебе твоi сектанти не приб'ють, якщо зловлять?
– А ми до свiтанку, я знаю, як до рiчки вийти, а нi батько, нi брати цього шляху не вiдають.
– До рiчки – це добре… Але якщо пiдеш, треба буде тобi мене слухатись…
– Буду, – пообiцяв Андрiй.
– Ну от, тодi перший наказ: усю нiч стерегти вiзок, а перед свiтанком розбудиш мене й рушимо.
– Добре, – кивнув Андрiй.
– Нi-i, – перебив його iнвалiд. – По-вiйськовому треба вiдповiдати: «Слухаюсь!»
– Слухаюсь, – прошепотiв Андрiй.
– Добре, йди.
Андрiй тихенько замкнув за собою дверi й сiв бiля вiзка, спершись лiктем об ганок каплицi. Згори свiтили зiрки й гудiв гудодзвiн.
Андрiй усмiхнувся. Поки батько та брати дочекаються знамення, вiн буде вже далеко.
Спати не хотiлося. Всю нiч спостерiгав вiн за небом, i здалося йому, що зiрки рухаються вслiд за мiсяцем. А коли перед – променi сонця, що ще не показалося, розiгнали морок, Андрiй жваво звiвся на ноги, зайшов до каплицi й, помолившись, розбудив iнвалiда.
– Як там нас ранок зустрiчае? – Кортецький засовався, приходячи в рух.
– Добре, – вiдповiв Андрiй.
Інвалiд пiдвiвся, скрутив шинель, i вони вийшли. Зупинилися бiля вiзка, де iнвалiд запхав шинель у мiшок.
– Тепер ти котитимеш його, – сказав вiн. – Той, хто приходить пiзнiше, стае молодшим за званням.
Андрiй кивнув, узявся за двi розбiжнi дерев'янi ручки i спрямував вiзок до ворiт. Інвалiд закрокував поруч, оглядаючись на сонце й усмiхаючись стриманою радiстю. Вийшовши за ворота, вони на хвилинку зупинились. Андрiй вклонився скиту, а iнвалiд обвiв будiвлi ехидним поглядом.
– Давай швидше, а то тут i залишишся! – поквапив вiн Андрiя.
Єдине колесо вiзка поскрипувало жалiбно, наiжджаючи на гiлки, опалi з крон. Андрiй поспiшав, старався, хоча безсонна нiч уже давалася взнаки. І зникло кудись звучання дзвона, до якого, здавалося, вiн уже звик, як до чогось неминучого й постiйного, як небо. А може, просто безсонна нiч вiдлучила його тимчасово вiд слуху, i не встиг вiн обернутися на кедр-дзвiницю, сподiваючись, що востанне, як почув невдоволене бурчання iнвалiда:
– Гуде, проклятий!
Андрiй глянув на Кортецького перелякано й тут же повернув свiй погляд на вiзок. І почув сам виття гудодзвона, протяжне й неголосне. І пропало бажання обернутись i подивитися насамкiнець угору.
Уранцi Володимир i Микола розбудили батька.
– Андрiй пiшов, – сказав Володимир. – Я бачив iх.
– І не зупинив?! – запитав Іван Тимофiйович, пiдводячись iз лави.
