Про те, що природа сама ростить дерева i сама народжуе полум'я, що прискорюе прихiд нових дерев. А значить, будь-яка пожежа на благо. Отже, вогонь несе оновлення, знищуючи минувшину й сьогодення.
І що е знамення, як не полум'я?! Що е тепло, як не вiдстань мiж вогнем i простягненими до нього долонями?
Іван Тимофiйович опустився навпочiпки бiля багаття, що ще не розгорiлось. І почув трiск звiдкись згори. Пiдвiв голову. Шумiла чорна «сковорiдка». Крiзь шуми та хрипи прорвався далекий голос: «Передаемо зведення для Воркути, Анадира та районiв Крайньоi Пiвночi. За останнiй час Радянська армiя здiйснила ряд успiшних спроб звiльнення народiв Захiдноi Украiни, Захiдноi Бiлорусii, Молдавii i Бессарабii. На жаль, не вдалося звiльнити народ Фiнляндii, на багатостраждальнiй землi якоi залишилося лежати багато наших героiв, що вiддали життя за свiтле майбутне… Вшануемо ж iх пам'ять хвилиною мовчання. Просимо всiх устати…»
Іван Тимофiйович звiвся на ноги, в нерозумiннi дивлячись на джерело звуку. Джерело мовчало. А вогнище все нiяк не розгорялося. Чи то не вистачало вогню сили, чи то руху повiтря. Розкрив Іван Тимофiйович вiконце в каплицi – й вiдразу прохолоднiше стало. І побачив вiн у вiконцi мiсяць, що плив жовтим ликом до землi.
І знов озирнувся на вогонь, який ледве горiв. Згадав оповiдки дiда про язичникiв, якi жили й вiрували ще до старовiрiв, до християн. Вiрували у вогонь, у сонце i приносили вогню жертву. Так, може, i цей вогонь чекае жертви?! Адже доки вiра мiнялася, вогонь залишався таким самим, як i тисячi рокiв тому. І так само горiв, так само свiтив уночi, так само зiгрiвав житла.
«Так, – подумав раптом Іван Тимофiйович. – Потрiбна жертва…»
Вiн пiдiйшов до iконостаса, поглянув на обличчя святих. Вийняв iз iконостаса iкону Богородицi й притулив ii до вогнища ликом догори. Знову повернувся до iконостаса. Вийняв «Спаса в силах», поставив поряд. Одного ряду iконостаса вистачило для того, аби обкласти iконами вогнище, що нiяк не розгорялося.
Бiля вогнища, обкладеного образами, опустився Іван Тимофiйович на колiна, заплющив очi й зашептав молитву, але в кiнцi ii не вимовив «Амiнь», а просто замовк. І очi розплющувати не захотiв. Слухав неголосне звучання дзвона й тихе потрiскування вогнища, що проступало на його фонi.
І раптом прийшов до нього спокiй. Прийшли думки про мудрiсть, i зрозумiв вiн, що тiльки зараз наблизився до справжньоi, а не книжковоi мудростi. Адже iстинна мудрiсть полягае не в твореннi та змiцненнi вже створеного, навiть якщо воно вiрне. Вища мудрiсть – знищити те, що будував усе життя i що пращури будували. Знищити, зрозумiвши, що неправильно це, як дорога, що вiдводить од колодязя в пустелю. Знищити, щоб розчистити нащадкам або природi мiсце для нового творення, для нових паросткiв або нових храмiв.
А потрiскування вогнища стало голоснiшим, i заглушило воно звучання дзвона.
Іван Тимофiйович розплющив очi й побачив, як iз отворiв мiж iконами показались язички полум'я, що почали облизувати вогнем краi ликiв.
– Святi, а горять… – здивовано сказав старий, втупившись в iкони одержимим поглядом.
«Спас у силах» почав покриватися темними плямами – дошка прогоряла. Святi обкипали фарбою у вогнi. Шипiли дошки. Вiд них iшов солодкуватий запах. Полум'я пiднялося в половину людського зросту. Стало жаркiшим i яскравiшим. Іван Тимофiйович вiдiйшов на два кроки й зупинився на порозi каплицi. З вдячнiстю подивився вгору, на нiчне небо.
– Адже можеш, якщо гориш! – прошепотiв вiн.
І, немов почувши його шепiт, полум'я розлилося по всiй каплицi, по стiнах, по стелi. І тiсно стало полум'ю.
Вiдскочив Іван Тимофiйович надвiр. Замилувався iскрами, що пiдiймалися вгору.
– Ну от, – зiтхнув вiн. – І знамення може бути рукотворним.
А полум'я пiднiмалося, проривалося крiзь дах, i впав дах, i стiни, здригнувшись, осiли.
Іван Тимофiйович пiдняв дошку, що горiла й випала з пожежi, й понiс у будинок. Немов факел, вона освiтила велику кiмнату. І став вiн при свiтлi цього факела скидати на пiдлогу все дерев'яне, здатне зайнятись i стати ще одним рукотворним знаменням.
Нiч iще тривала, але палаючий скит щосили розганяв морок, готуючись зустрiти вранiшне свiтило. А Іван Тимофiйович сидiв пiд кедром-дзвiницею i ловив ледве чутне в шумi пожежi гудiння дзвона. Слухав единий звук, який залишив вiн свiту на згадку про себе. Тiльки що ця пам'ять? Один, нехай хоч i довгий, але тiльки звук…
8
Машину мiцно струсонуло – видно, потрапило щось пiд колеса, – i вiд цього поштовху враз прокинулися i шофер, i Горич. А машина, здолавши перешкоду, вже спокiйно iхала далi.
– Камiнь, чи що? – припустив Горич.
Шофер знизав плечима.
– Менi звуки снилися, – сказав вiн. – Потяг торохтiв, потiм машина з сиреною довго верещала, потiм кричав хтось…
– Щасливий ти, – зiтхнув Горич. – Менi нi бiса не сниться.
– Не журися. Зате ти пам'ятаеш багато, а я ось майже нiчого…
Обое потяглися в темрявi, розпростали плечi. Шофер поклав за звичкою руки на кермо.
– Пригальмуй! – попросив Горич.
– Навiщо?!
– Вiдлити треба.
Шофер пiдняв важiль ручного гальма. Машина застигла. Клацнули дверцята, i пасажир сплигнув у темряву.
Шофер iще разок потягнувся, заклавши руки за шию. Настрiй був хоч сiдай i лист пиши. Але кому? Де? І як вiдправити? Ця чортова вiйна, а точнiше, темрява, що настала вiдразу пiсля оголошення вiйни, перекреслила не лише звичайний хiд життя, але й саме життя, зануривши його в морок, вiдчужений вiд часу, вiд взаеморуху частин природи та ii свiтил. Здавалось, усе мусить застигнути в такiй темрявi, застигнути в очiкуваннi свiтанку. І дiйсно – якби не машина, застигли б i вони, застигли у своему темному мiстi й нiколи б не стали мандрiвниками. Але дивний свiт, що лежить у цiлковитiй темрявi й у нахиленiй площинi, гнав машину, що давно витратила останнiй бензин, а в нiй – двох чоловiкiв, якi шукали вихiд до свiтла.
Знову вiдчинилися дверцята, i в кабiнi зазвучав шепiт Горича:
– Там вогник! – повiдомив вiн шоферовi. – Зовсiм поряд, позаду машини…
– Почекай! – сказав шофер i вилiз iз кабiни.
Вони взялися з обережностi за руки i, прагнучи бути безшумними, попрямували до яскравоi точки, що тремтiла метрiв за двадцять.
На пiвдорозi щось трiснуло пiд ногою Горича. Вони завмерли i прислухались. І почули шерех з боку вогника. Придивилися.
Зовсiм поряд, за десять крокiв горiла свiчка.
Вони зробили крок уперед.
Гримнув пострiл.
Обое впали на землю.
– Забирайся геть, якщо ще живий! – пролунав чоловiчий голос.
Шофер i Горич лежали не рухаючись.
– Може, ти вбив його? – тихенько прозвучав голос жiнки.
– Можливо, Валю, – вiдповiв чоловiк. – У цьому життi все може бути…
– Та хiба це життя! – нiби докорила чоловiковi жiнка.
– Хто ви? – неголосно запитав Горич, усвiдомлюючи вiдносну безглуздiсть такого питання.
– І не вбив, i не вовка, – з досадою мовив чоловiк. – Ну так я можу ще разок вистрiлити!
– Ідiот! – вирвалося у шофера. – В скроню собi вистрiли, може, мiзки запрацюють! Розстрiлявся в темрявi!
