– Нi.
– Так, – кивнув батько. – Не треба було. А ви? Не хотiли з ним?
– Ми чекатимемо знамення, – твердо мовив Микола й опустив голову. – Знаючи лише пiвдороги, не дiйдеш до ii кiнця.
– Так, – Іван Тимофiйович зчепив долонi. – А вiн же звучить. Звучить! – І очi його спалахнули. – Головне, вiрити, вiрити i чекати. Терплячим усе вiддячиться. Адже звучить вiн?
Брати кивнули.
Іван Тимофiйович пiдвiвся.
– Який сьогоднi день?
– Третiй, – вiдповiв Микола.
– Третiй?! – повторив сам собi батько. – І був вечiр, i був ранок, день третiй… І сказав Бог: хай будуть свiтила на твердi небеснiй, для вiддiлення дня вiд ночi, i для знамень, i часiв, i днiв, i рокiв… Не буду я переписувати вчення. Кожен вiльний змiнювати тiльки ним самим написане.
І вийшов Іван Тимофiйович на ганок, вдихнув уранiшнього повiтря. Вдихнув свiжостi й звукiв. Вiдчув тепло сонця i подумав про свого молодшого сина, побажав йому небезмежного шляху.
Зайшовши в каплицю, батько i його сини залишили дверi вiдчиненими, щоб упустити всередину сонячнi променi. Променi освiтили нижнiй ряд iконостаса й ноги розiпнутого Христа. І зазвучав у каплицi троiстий шепiт, а коли затих, замiсть тишi запанувало звучання гудодзвона, i довго ще не вставали з колiн молiльники, слухаючи це звучання й наповнюючись ним.
Вийшли вони з каплицi, але дверi не зачинили.
А променi сонця опустилися, сповзли з iконостаса й освiтлювали тепер дерев'яний настил пiдлоги. Ожила, зашипiла раптом чорна «сковорiдка», прибита iнвалiдом до розп'яття, i суворий далекий голос заговорив розмiрено, залишаючи мiж словами довгi простори-паузи: «Передаемо зведення Радiнформбюро. Прослухайте сигнали точного часу: в Москвi, Ленiнградi, Киевi – 1945 рiк, лiто, в Пермi, Норильську, Магнiтогорську – 1943 рiк, лiто, в Усть-Ілiмi, Воркутi, Анадирi – 1939 рiк, осiнь. Повiдомлення для Пермi, Норильська, Магнiтогорська та районiв Схiдного Сибiру: пiсля важких тривалих боiв радянськi вiйська залишили Крим, ворог зазнав серйозних втрат у живiй силi й технiцi».
Немов помiтивши, що в каплицi нiкого немае й нiхто не слухае цей далекий голос, «сковорiдка», видавши якийсь кашляючий звук, замовкла.
Настав вечiр.
На краю неба виклювалася перша, ще тьмяна через неповну темряву зiрка. Десь неподалiк запугукав, прокинувшись, сич. Надiйшов час прокидатися тому, що спало, i засинати невсипущому. І раптом у тому мiсцi, де щойно було червоне сонце, пiднявся яскравий стовп свiтла, мовби захищаючи землю вiд падучого нiчного неба, вiд його темних сил, якi творять нiч.
– Гляньте! – крикнув Іван Тимофiйович синам.
Обернулися вони й завмерли.
– Невже дочекалися… – шепотiв Іван Тимофiйович, i в очах у нього блиснули сльози. – Щастя яке…
– Що ж тепер? – запитав старший син, i в його голосi зазвучали розгубленiсть i надiя.
– Збирайтеся, – сказав батько, не зводячи погляду з яскравого стовпа. – Берiть хлiб, одяг.
Побiгли сини збирати своi торби. А батько залишився стояти. Мiж ним i далеким горизонтом сяяло знамення Господа, що вказувало шлях.
Володимир i Микола пiдiйшли до батька.
– Благословляю вас у дорогу, – заговорив батько. – Шлях далекий, але, пройшовши його, ви вийдете туди, де здiйсняться вашi сподiвання.
– А ви, батьку?! – запитав Володимир.
– Я не пiду. Сил у мене вже мало, але вiрю, що зможу вiддати борг i за себе, i за вас…
Брати замовкли, переглянулись.
– Та й залишивши мене тут, ви частiше згадуватимете, звiдки прийшли… Занадто старий я для дороги… Ідiть. Шлях дуже далекий, i йти доведеться вам по ночах.
Володимир i Микола нерухомо стояли перед батьком, не зводячи з нього очей.
– Ідiть же! – ледве не закричав Іван Тимофiйович.
Володимир переступив з ноги на ногу. Микола опустив погляд.
– Палицею менi вас гнати, чи що?! – розсерджено запитав батько.
Володимир пiдiйшов до батька, обiйняв його i попрямував до ворiт. Те ж саме зробив Микола.
Вони пiшли, а вiн стояв i не зводив очей з яскравого стовпа, у бiк якого щойно пiшли його сини. Пiшли, аби бiльше нiколи не повернутися.
Знамення продовжувало сяяти, свiтити, i подумав Іван Тимофiйович, що буде воно сяяти щоночi, аж поки дiйдуть його сини до заповiтноi мети, аж поки вийдуть вони до людей, iз якими залишаться.
І втiшила його ця здогадка. Так, принаймнi, зможе вiн дiзнатися, коли закiнчиться шлях iхнiй.
Ранком четвертого дня Іван Тимофiйович пiшов на кладовище. Узяв iз собою сапу та лопату. Насамперед пiдiйшов до могили дружини й зупинився в зацiпенiннi: хрест, вирубаний iз молодоi модрини кiлька мiсяцiв тому й тодi ж поставлений, корiння не дав i висох. Опустив вiн сапу й лопату поряд на землю й обвiв кладовище поглядом, i нiяково йому стало. Навiть колись пророслi хрести, що перетворилися пiзнiше на химерноi форми дерева, стояли тепер сухими. Швидким кроком пiдiйшов Іван Тимофiйович до могили дiда свого i побачив, що вкрита вона корою, скинутою з себе мертвим кедром. Забив Івана Тимофiйовича озноб. Озирнувся вiн iще раз i побачив, що на всьому кладовищi тiльки одне живе дерево залишилося – стара дика груша, потворний ствол якоi слався на безвiснiй могилi. Іван Тимофiйович пiдiйшов до неi i почув гудiння джмеля, що кружляв бiля ii квiток. Груша цвiла, i згадав Іван Тимофiйович, як бив його батько за те, що з iншими хлоп'ятами зривав вiн плоди з цього дерева.
«Значить, знову плоди будуть… – подумав вiн, дивлячись на дику грушу, i зрозумiв, що не хазяiн вiн бiльше в скиту. – Кому ж тепер вони дiстануться? Хто iх зриватиме?!»
І побрiв Іван Тимофiйович назад до будинку, залишивши i сапу, i лопату. Важко було на душi, але нi з ким було подiлитись. І залишив вiн у собi цю гiркоту, як залишав у собi багато важких роздумiв i печалей. Не думав вiн про те, що душа людська не бездонна i не все вона витримати може. Не думав про те, що навiть захована глибоко в душi гiркота залишаеться гiркотою, а печаль – печаллю, i якщо не подiлитися ними, не розчинити iх серед людей, здатних подiлити з тобою i горе, i радiсть, то, накопичившись, з'еднавшись з iншими печалями, вирветься все тяжке назовнi й приведе тебе у вiдчай, i не виникне в тобi бажання пересилити бiль. А не пересилюючи болю, ти пiдкоряешся йому.
І став Іван Тимофiйович чекати вечора. Квапив вiн думками сонце, бажаючи йому швидкого заходу. Нетерпляче поглядав на нього. Так увесь день i минув в очiкуваннi заходу сонця, i коли вiн стався i сховалося сонце, то не пiднявся бiльше на мiсцi заходу яскравий стовп, не освiтилося небо в тiй сторонi, а найяскравiшими виявилися мiсяць i зiрки. Завмер Іван Тимофiйович, не вiрячи очам своiм. Почекав ще, поки не пiднявся мiсяць. Потiм опустився на ганок будинку.
«Що ж вiн?! – гарячково думав Іван Тимофiйович, дивлячись на небо. – Чи я помилився?! Але не вийдуть же вони з тайги без нього! Хоч би сюди iх повернути! Хоч би дати iм знак…»
Нiби спохватившись, Іван Тимофiйович пiшов у каплицю, намацав там на вiконцi коробку сiрникiв, залишену iнвалiдом, i, затиснувши ii в руцi, попрямував у будинок.
Узяв сокиру, почав рубати лаву. Трiски летiли в рiзнi боки. Зiбравши iх, Іван Тимофiйович чиркнув сiрником i спробував розпалити маленьке вогнище просто на дерев'янiй пiдлозi, але трiски не взялися вогнем, i сiрник погас.
Тодi вiн зiбрав трiски й повернувся в каплицю. Там поклав iх на пiдлогу.
Дiстав свiчку, запалив.
Кинув напружений погляд на чорну «сковорiдку», прибиту до розiпнутого Господа. І почав акуратно викладати з розщепленоi лави куреник-вогнище. Закiнчивши, знову чиркнув сiрником, але вiн лише облизав вогником одну трiску i погас. Тодi Іван Тимофiйович дiстав кiлька свiчок, запалив iх i уклав у середину куреника. Трiски взялися вогнем i тихенько потрiскували.
Іван Тимофiйович обвiв каплицю шукаючим поглядом, зупинив його на дверях. Пiдвiвся, зняв iх iз завiс i заходився розламувати. Сухi дошки, з яких було iх збито, пiддались, i навiть сокира не була потрiбна. Виклав вiн iх поверх куреника й завмер, стежачи за полум'ям, яке повiльно поiдало трiски.
І подумав вiн про повiльнiсть вогню.
І про те, що вогонь не виживе без дерева.
І про те, що чим довше дерево чинить опiр вогню, тим горить довше.
