– Не дуже й хотiлося, – впевнено сказала Етерi. – Ну, правда.
Потiм Соня з Етерi пiшли в туалет. Кабiнка була одна, вони зайшли удвох i зачинилися, дверi в кабiнку були тонованi ззовнi, а зсередини, нiби iз засiдки, навiщось можна було бачити рукомийник i маленьке кругле дзеркало над ним. Соня вiдвернулася i чекала, поки Етерi робила, що слiд робити в туалетi, хоча, звiсно, мало що там слiд робити. Маленька Генина жiнка зайшла тим часом до вбиральнi й мила руки. Потiм дiстала з сумочки коротку помадку. Дзеркало висiло для неi точно зависоко, вона якось безтурботно оглянулася на тонованi дверi, а потiм зробила от що – якось нiби пiднялася навшпиньки, потяглася вгору, вiдлiпилася пiдошвами туфель вiд кахлiв i виплила вiдображенням у круглому склi над умивальником. Погойдуючись i зависаючи в повiтрi, вона малювала губи.
– Ти бачиш? – одними губами вимовила Соня. Етерi бачила. Вона завмерла над унiтазом, не в змозi навiть закiнчити розпочате. Жiнка домалювалася, пороздивлялася себе досхочу, плаваючи в повiтрi перед дзеркалом, як буйок на мiлкiй водi, потiм легко зiскочила назад на пiдлогу, притупнула ногою для певностi й вийшла.
– Скажемо Катi? – спитала Соня потiм, коли пiдвозила Етерi.
– Ти що, дура? – сказала Етерi i, помовчавши, додала: – Нiкому не можна вiрити. Але iнодi треба.
Все буде добре, якщо подовше не думати про Луi, казали Етерi, Катя i Настя. Або, може, не буде так уже добре, але точно буде краще. Кiлька тижнiв Соня, отже, з останнiх сил старалася не думати про Луi. Вона ходила одночасно на нiмецьку i французьку, й iнодi думати пiсля цього було неможливо взагалi. Вона помiняла фiльтри в машинi та вичистила салон, ще раз про всяк випадок помила вiкна, хоча вже мила iх цiеi весни, намалювала все, що кому обiцяла, i дещо навiть двiчi на вибiр замовниковi, пiдвезла всiх, кому куди було треба, й навiть декого туди, куди було зовсiм не треба. Вiд зосереджених зайнять, навiть абсолютно безглуздих, вiд наповнених простих днiв вона ставала легшою, i iй також ставало легше. Соня нарештi знайшла час i розгорнуто й чесно написала мамi про те, як у неi все нормально – мама Сонина працювала в Швейцарii в будинку престарiлих, вона спецiалiзувалася на розтлумачуваннi снiв, хоча не виключено, що першопочаткове ii призначення там було дещо iншим. Просто престарiлi значно частiше бачили сни, анiж робили будь-що iнше, а дiйснiсть же пiдправляе фах, нiби вчителька креслить по непевних лiнiйках лiтер у шкiльному зошитi. Інодi потiм дiйснiсть витавровуе результат тобi на чолi, як печатку про можливу карну справу за недбалiсть у роботi з неповнолiтнiми, а iнодi приносить на тацi другий шанс, простий i жаданий, як-от шенгенська вiза з дозволом на роботу чи дар тлумачити сновидiння, живучи в далекому гiрському притулку. Іншими словами, у випадку з Сониною мамою все скiнчилося добре.
Цими тижнями Соня багато згадувала маленьких епiзодiв, приемних речей, безiменних деталей – якихось дотикiв, жартiв, незначущих подарункiв, коротких неочiкуваних подорожей, поцiлункiв без продовження, хороших вечiрок, добрих ранкiв, тихих ночей, вiдвертих розмов. Навiть не спогади – просто добрi враження надувалися у неi перед носом стрiмко, як мильнi бульбашки, тремтiли радiстю, вiдблискували й скоро трiскали, обдаючи ii блискучими краплями надii на те, що скоро знову буде так само. Соня визбирувала цi спогади i враження ретельно, як раннi солодкi горiшки в кущi лiщини. Вилущену пiсля Луi, це наповнювало ii якщо не новими очiкуваннями, то постiйним рухом радостей, котрого вистачало на щодень. Жити iй загалом подобалося, от тiльки постiйно нестерпно бракувало чогось, як безнадiйно й тупо забутих на столi квитка й паспорта, коли ти вже стоiш перед конторкою чекiну в аеропорту. Нiби щось мало статися i все не ставалося. Соня боялася, що тепер, без Луi, так i буде завжди, а iнодi навiть боялася, що так само було i до Луi, i з Луi теж, бо чомусь зовсiм не пам’ятала точно, як саме було. Здавалося, щось невимовно вагоме е десь навколо, але нiяк не можна наблизитися, схопити його, притулити до себе, розтерти по шкiрi чи проковтнути. Потiм якось зранку, не знаючи, куди себе дiти вiд запаху передцвiту липи, котрим чомусь була повна вся квартира, хоча на липах заледве випустилися пуп’янки, й котрий несподiвано видiлявся помiж усiх iнших домашнiх запахiв, катуючи Соню, нiби свердло у неi в мозку, котре заходить через нiс, Соня раптом згадала, чого саме бракуе, що мае ставатися й не стаеться. Луi, треба визнати, не мав вже до цього нiякого стосунку.
– Мама каже, iй приснилися риби. – Соня вирiшила зайти здалеку. – Риби сняться, знаете, до чого? До поповнення.
– Поповнення рахунку? – питала Катя.
– Ну то й що, – казала Етерi. – Твiй дiд ловив рибу, привозив ii додому, i твоя мама мала всю ii чистити, отак цiлими днями вбивала i чистила дiдову рибу, якоi навiть не iла потiм, – вона сама нам розповiдала. Нiчого дивного, що безславно й невiддячено загибла риба iй тепер сниться.
– Вона чистила, бо бiльше не було кому, – виправдовувала дiда Соня. – У них же не було мами.
– Дiдо виростив твою маму без мами, а мама виростила тебе без батька. – Настя задумалася. – Цiкаво, що це кармiчно значить для тебе, яку iсторiю це започаткувало?
– Ти маеш виростити чийогось батька без дiда? – засмiялася Катя.
– Ти маеш вирости над собою настiльки, щоби самiй бути за дiда, батька i маму, – сказала Настя.
– Ти маеш бути обережною i думати головою, – сказала Етерi.
– Та вже пiзно, – раптом зiзналася Соня.
– Да ну? – сказала Катя.
– Ну нi! – видихнула Настя.
– Який тиждень? – спитала Етерi.
Якщо комусь розкажеш – одразу й сам сприймаеш подii i явища так, нiби це вiдбуваеться насправдi. Особливо коли все дiйсно вiдбуваеться насправдi. Вагiтнiсть, однак, була для Сонi чимось настiльки незбагненним, що вона довго длубалася в найдальших закапелках себе, перегортаючи купу сухих спогадiв i вологих передчуттiв, дрiбних скелець рiзних подробиць та тихих зойкiв чужих таемниць, але так i не зрозумiла, що вона думае про те, що стаеться от зараз i саме з нею.
– Я ж маю щось вiдчувати? – питала вона, дивлячись на Настю.
– Ну я так не скажу зразу, – казала Настя.
– А хто скаже? – дратувалася Етерi. – Ти едина жива людина з дитиною, яку ми знаемо!
– Правда? – дивувалася Настя.
– Звiсно, нi, але ж ти розумiеш, що я хочу сказати. Що вона мае вiдчувати?
– Може нудити, – розгублено вiдповiдала Настя.
Але Соню не нудило.
– І це точно не вiд Луi? – питала Катя.
– Точно, – казала Соня. Нiхто не наважувався спитати, що Соня думае робити.
– От що, – сказала Етерi. – Що би ти там не вирiшила – потрiбно пiти до лiкаря. Ну, подивитися, як там що.
– Я вже пiшла, – казала Соня.
– І як там що?
– Лiкар сказав: усе нормально.
– Нiчого собi нормально! – сказала Катя.
– Лiкар питав тебе про аборт? – обережно поцiкавилася Настя. Соня мовчала.
– Залишити чи позбутися дитини – це мае бути рiшення, – сказала Катя. – Як ти можеш щось вирiшити, якщо ти взагалi нiчого не вiдчуваеш?
– Нiяк не можу, – погодилася Соня. – Я думала, це стаеться якось по-особливому, як природнi катаклiзми. Що це цiла iсторiя. Я уявити собi не могла, що це так просто, як снiданок: ти встав, сходив у душ, поставив воду на рис, написав смс, подивився у вiкно, чи був дощ, вдихнув липи й абрикосового цвiту – i хоп, ти, виявляеться, вагiтний.
– Може, знайти того чоловiка? – сказала Настя. Соня похитала головою.
– Щось потрiбно робити, – сказала Настя. – Бодай щось. Це стаеться так нестерпно швидко – ти уявити собi не можеш, як швидко. Час, поки вiн ще всерединi, проминае, як лiсосмуги за вiкном, коли розганяешся на трасi до двохсот. Ти сказала мамi?
– Нi, – Соня подивилася на свiй живiт, нiби чекала, що вiн пiдкаже або хоч натякне, як слiд вчинити.
– Хто ще в тебе е?
– Нiкого нема, – сказала Соня.
– Соня, а де твiй тато? – спитала раптом Катя. Нiкому ранiше Соня про нього не розповiдала.
– Напевне, живе десь там, де я виросла. Я нiколи його не бачила.
– А хотiла? – спитала Етерi.
– Вiн же нiколи не хотiв, – сказала Соня. – Як можна прожити все життя й не вiдчувати, що в тебе десь тут е дитина?
– Ображаешся на нього? – спитала Катя.
– Нi, – вiдповiла Соня.
– Ображаеться, – сказала Етерi.
– Ну, ти ж не вiдчуваеш, – сказала Катя, – що в тебе е дитина, хоча вона в тебе вже майже е. Може, знайди батька i якраз повчися вiдчувати на ньому? Почуеш голос кровi, виплетеш собi любов з ланцюжкiв спiльного ДНК.
