– Або, може, принаймнi, в нього е бабки, – сказала Етерi.
– Це вияв твоеi материнськоi, жiночоi сутностi, – сказала Настя. – Перебiльшене почуття вiдповiдальностi, необхiдностi захищати. Менi здаеться, ти недостатньо усвiдомлюеш себе як жiнку, здатну творити життя у своему тiлi, – ти навiть вчора сказала: «вагiтний». Нiхто не може бути «вагiтний», лише «вагiтна». Або, може, ти просто не любиш квасолю.
Настя приiхала до Сонi з чоловiком i маленьким сином. Син спав. Чоловiк чемно сидiв, тримав сина на руках, слухав iхнi розмови, i було видно, що вiн дуже шкодуе, що йому не можна й собi трохи зараз поспати.
Цiлу нiч Соня не могла дати собi ради. Катя та Етерi сказали iй, що в неi е час подумати, приблизно доки дитина в нiй не виросте до розмiру великоi квасолини. Пiсля того Соня уявила собi дитину квасолевого розмiру – як ця дитина повзае i пересуваеться всюди, нiби хробак, серед ложок, ключiв, паперiв, яка вона крихiтна i м’яка, як легко можна роздушити ii необережним рухом чи поламати непродуманим видихом. З вечора до ранку Соня просидiла майже нерухомо – iй здавалося, що десь навколо неi е ця небезпечно крихiтна дитина й одна Соня в цiлому свiтi вiдповiдальна за те, щоби нiяк iй не зашкодити, i водночас лише Соня й може справдi зашкодити дитинi-квасолинi. Заснути Соня побоялася. Зранку Соня подзвонила Настi. Настя привезла живу дитину нормальних, традицiйних розмiрiв, i нав’язлива iлюзiя зникла.
– Поки ти не знаеш, що робити, – казала Настя, – може, й справдi поiдь до батька. Навiть якщо вiн нiколи тебе не бачив – у нього могло бути на це багато рiзних причин. І якщо вiн ще нiколи тебе не любив – вiн цiлком може зробити це зараз.
– Я не дуже-то знаю, що йому казати, – зiзналася Соня.
– Ваша грузинка правильно каже, – сказав раптом Настин чоловiк. – Дитина – ну, якщо ти вирiшиш, – це логiстично складно i дуже дорого. Це не найтиповiша ситуацiя, звiсно, але кров е кров, i я би повважав, що ти маеш право на допомогу. Навiть якщо ви з батьком, – як би це сказати, – не були до цього надто близькi. Так йому i скажеш для початку. А там подивишся. Завжди треба сподiватися на краще.
І Соня стала сподiватися на краще.
Дорога до мiста, де Соня народилася й виросла, пролягла через невеличкi селища й села та нескiнченнi поля мiж ними. Соня виiхала надвечiр – удень машина нестерпно нагрiвалася i перетворювалася iз засобу пересування на камеру смертi. Вiдкривати вiкна Соня не любила. Тепер же, в сутiнках, пiдстрибуючи на ямах, котрi нiколи не дбала об’iжджати, вона почувалася захищеною та вмиротвореною. Зосередженiсть на дорозi нiби забирала на себе активнiсть тiеi частини Сонi, де крутилося й билося в судомах нав’язливе намагання усвiдомити дитину, а в iдеалi – ще й полюбити; сутiнки нiби обточували гострi краi розбитого серця, де, як вигнаний голуб, маленька розколошкана Сонина душа билася назад у час, де iй було добре i вона мала собi свое певне радiсне мiсце, – але в тому часi тепер було замкнено. Сади i будинки пропливали повз неi, iнодi коло ворiт уздовж дороги на винесених iз хат стiльцях сидiли старi та дiти, набувалися теплим повiтрям, говорили про щось, передавали речi iз рук в руки. На притоптаних полях коло замкнених шкiл хлопчики бiгали з м’ячем, уже соннi пси кидалися за автом з глибини дворiв, гарчали та брехали – але не тому що сердилися, а просто тому, що так треба. Там, де були лiхтарi, дрiбнi й бiльшi комахи мерехтiли навколо них, важкi нiчнi жуки розбивалися об лобове скло, похрускуючи й потрiскуючи, – Сонi завжди було дуже iх шкода. Усе це тихе, спокiйне життя, його повiльнiсть та певнiсть нiби повертали Соню в дитинство, й от вона вже дивилася на такi самi шкiльнi футбольнi поля та вечiрнi садиби, покропленi молодим листям, iз заднього сидiння, повертаючись з дiдом iз зоопарку, котрий чомусь нiколи не доiздив до них – зупинявся в сусiдньому обласному центрi, в передмiстi. Вагони-клiтки ставили колом, ведмедi, рисi, мавпи, тигр та обскубанi еноти гостро пахли брудом i звiром, посерединi мiж вагонiв пiд невгамовним сонцем початку лiта продавали липку цукрову вату, в якiй траплялися згустки коричневого плавленого цукру, котрi нагадували Сонi кривавi зародки всерединi розбитого на сковорiдку яйця. Соня тому не любила цукрову вату i ii боялася.
Кожного разу дiд катав Соню на верблюдi, брудному, запиленому, гарячому i високому, котрий Сонi також зовсiм не подобався. Але дiд казав, що верблюд нещасний, тому що заробляе найбiльше – а отже, мусить i працювати найбiльше, а це – замкнене коло. Тiльки пiзнiше Соня зрозумiла, що вiн не мав на увазi спосiб, в який розставляли пересувнi клiтки. Хлiб, котрий мама давала iм на дорогу разом з м’якими торiшнiми яблуками i термосом чаю, Соня з дiдом згодовували натрудженим понi – його треба було вiддавати правильно, з розкритоi долонi, понi пiдбирали хлiб рухливими сухими губами обережно, сторожко, з усiм розумiнням небезпеки, котру становлять для Сонi. Їдучи додому, Соня завжди просила дiда зупинитися коло якихось людей – чи сутiнкових хлопчикiв з футболом, чи товстих закутаних бабiв на старих стiльцях, чи коло дiвчат, що вилися, бавлячись, серед гурткiв жiнок, котрi спинилися поговорити й стояли так, очевидно, довго-довго, чи хоч неподалiк понурих чоловiкiв, котрi йшли кудись, стиха перемовляючись, уздовж дороги, тягнучи за собою старi велосипеди i дим вiд дешевих цигарок. Це було для Сонi нiби продовження зоопарку – iй здавалося, що цi люди мають бути зовсiм iнакшi, не такi, як люди, що iх вона бачить вдома, так само як тигр, вовк i еноти були принципово iнакшi, нiж коти, пси та хом’ячки, з якими вона мала до дiла у звичайному життi. І от iй щемко хотiлося долучитися до цих iнакших людей, пролiзти до них у життя, нiби в шпарку в чужому парканi, й знайти собi серед них мiсце – так добре вона уявляла собi себе з м’ячем серед хлопчикiв, на колiнах у бабiв чи в бiганинi з дiвчатками. Вiд цього бажання, вiд сутiнкового свiтла, вологоi темряви придорожнiх садiв та похитування на трасi в Сонi розривалося серце.
Але дiд нiколи не зупинявся.
Коли селище знову змiнилося вигинами полiв, серед яких, здiйнявши руки до неба, понуро брели в бiк обрiю електроопори й подекуди плавали острiвцi кущiв, Соня раптом подумала, що тепер за тим i iде – щоби влiзти в шпаринку чужого свiту, де, можливо, знайдеться мiсце для неi i для всього, з чим вона не розумiе, як вчинити.
Потiм Соня довго iхала попри водосховище, воно то розливалося до самоi дороги, то вiдступало, оголюючи глинянi язики берегiв. Там, де водосховище було зовсiм мiлке, гойдалися вибляклi стебла торiшнього очерету, й мiж них пiднiмався де-не-де низький вечiрнiй туман. Соня увiмкнула фари, i вiдблиски тяглися за нею вздовж берега, тремтiли на темнiй водi. В мiсцi, де водосховище поступалося врештi мiсцем селу, а за ним кладовищу, при дорозi стояла жiнка. Соня зупинилася.
– До повороту? – спитала жiнка. Справжнiй поворот дорогою був лише один, Соня завжди вiдзначала ним половину вiдстанi. Пiсля нього зазвичай дуже хотiлося нарештi вже приiхати, тож треба було вважати, щоби не iхати надто швидко: дорога там уже майже весь час тяглася через мiстечка й села, у своiх справах на дорогу вибiгали кролики, кури, пси, дiти, важко виходили великi темнi люди.
– Сiдайте, я вас пiдвезу, – сказала Соня, й жiнка полiзла на задне сидiння. В сумцi у неi стукало якесь залiзне причандалля, бухали одна об одну порожнi пластиковi пляшки: жiнка iхала з кладовища. Ще вiд Поминальноi недiлi, через Великоднi свята i дотепер щоразу, маючи вiльний день, вона вирушала на кладовища до своiх мертвих, врiзаючись маршрутами цих вiдвiдин дедалi глибше в областi та райони краiни. Мертвих було в неi якось дуже багато. Перелiчувати вона почала з найближчих, географiчно найближчих: баба чоловiка лежала поруч, в ii селi (дiд чоловiка лежав з вiйни десь у Бiлорусi, вони до нього iздили тiльки одного разу, колись давно), там же, тiльки на iншому кладовищi, лежав i сам чоловiк; у сусiдньому селi лежали чоловiковi батько, мати, двi сестри та iхнi чоловiки, продумано зiбранi всi разом, з ними жiнка поралася в один заiзд; жiнчинi баба й дiд разом з ii горбатою тетою лежали в районному центрi неподалiк, дiд i баба поруч, пiд спiльним пам’ятником, а тета за огорожею – жити горбатою iй не подобалося зовсiм; мама жiнчина лежала в березовому лiсi на хуторi за сорок кiлометрiв вiд села; на пiвдень звiдти, через рiку, лежав жiнчин батько, його друга дружина, ii син вiд першого шлюбу та спiльна донька, жiнчина молодша сестра – згорiли всi разом, добра була i дружня ця друга родина; за тридцять кiлометрiв вiд свого дiда лежав жiнчин син, на закинутому кладовищi у вимерлому селищi коло спорожнiлого елеватора; ще за двi години автобусом звiдти лежав жiнчин дворiчний онук, там жiнка завжди залишалася на нiч у своеi невiстки; далi, бiля водосховища, лежала дружина ii другого сина, сам син бiльше там не жив, i Соня про всяк не стала цiкавитися, чи жив ще взагалi. Далi, в мiстi – туди на другi вихiднi поiду, – казала жiнка, – лежали батьки ii другоi невiстки, а ще далi – туди аж на Трiйцю, – друга жiнчина тета…
– Що ви з ними робите? – спитала Соня.
Жiнка замислилася.
– Ну, пам’ятник помию, в кого не просто хрест, – сказала вона, – бо ворони сiдають i гадять. Траву виберу, посапаю. Посаджу, може, щось. Подумаю, побуду з ними, говорю до них – це ж моя родина.
«Невже вiдповiдають», – подумала Соня.
– Горiлки налию в келишок, тiльки не дiтям, – продовжувала жiнка. – В магазинi у селi Коля все для мене цi дрiбнi келишки замовляе, як iде час до поминальноi недiлi, знае, що завжди вiдкуплю. Тiльки, каже, як я також ляжу – ти i до мене ходи. А я що, ходитиму, хай тiльки в нашому селi ляже. Бо другий чоловiк невiстки аж за двiстi вiсiмдесят кiлометрiв лежить, в iншiй областi. І до нього ходжу – хто ще ходитиме. Знаеш, так iнодi вертаюся поночi з кладовища, i добре стае, спокiйно, а потiм раптом думаю: а може, iм то i не треба.
– Мертвим? – перепитала Соня, але жiнка здригнулася й глянула на Соню якось розгублено, перелякано, – тут Соня зрозумiла, що сама жiнка так жодного разу й не сказала цього слова. Усi в неi лежали, нiхто не помер.
На поворотi жiнка вийшла, Соня так i не наважилася спитати, чи е в неi хоч хтось, крiм одноi невiстки, хто поки не лежить. У самоi Сонi з мертвих був тiльки дiд. Дiд заснув у машинi й вчадiв на смерть.
Сонi тодi було шiстнадцять, i вона багато говорила про те, щоби iхати з мiста поступати вчитися, але нiколи не говорила про це серйозно: нiкого, крiм неi та мами, в дiда не було, а вiн, хоча все ще вставав щоранку робити своi армiйськi вправи, був уже кволий, капризний, все бiльше потребував чужих зусиль, очей i рук. Мама Сонина саме дiстала вiзу й багато говорила про те, щоби виiхати працювати за кордон, – але нiколи не говорила про це серйозно, бо в Сонi з дiдом нiкого, крiм неi, не було. Соня вiдвела тодi дiда в гараж – вiн дуже просився. Колись вiн проводив там цiлi днi – мастив антикорозiйкою пiддон, ладнав гачки i спiнiнги до риболовлi. Не було бiльше анi антикорозiйки, анi риболовлi, руки дiдовi безсило хапалися за рiзнi речi й тут же випускали iх, а очi сльозилися й були помережанi рожевими трiслими судинами та поцяткованi крововиливами. Дiд не здитинiв, натомiсть дедалi частiше в деталях згадував дитинство – розповiдав багато про терикони i кукурудзянi поля, серед яких вирiс, про рiдню, яка тепер розгубилася вся – i жива, i мертва. Усi iсторii незмiнно закiнчувалися словами про те, що потiм вiн пiшов на вiйну. Час уривався – про вiйну дiд не розповiдав нiколи, щось таке сигналiзувало йому з тих спогадiв, що вiн не хотiв пропускати навiть у слова – не те що в життя.
Був березень, i Соня завела авто, щоби дiд не замерз. Вона прийшла додому i напилася шипшинового напою, який дiд запарив ще зранку. Вiд того напою захотiлося спати й мрiяти, i Соня подумала прилягти на годинку.
– Я заберу дiда з гаража, – сказала мама i напилася шипшинового напою теж. Зранку вони прокинулися й побiгли за дiдом разом.
– От же ж дiд буде джвендiти, – казала мама, видихаючи на ходу бiлi хмарки, iм iз Сонею було одночасно весело та соромно вiд того, що вони отак забули дiда в гаражi. Дiд лишався розумненький i обережний по життю, сам додому би не пiшов. У гаражi було сухо, безпечно, електрику дiд провiв туди, ще коли купив машину.
– Буде джвендiти, – погоджувалася Соня. Джвендiти дiд любив понад усе.
Але дiд не злостився i не джвендiв. Із закинутою головою вiн сидiв на водiйському крiслi в заведеному «жигулi», всi вiкна були щiльно закритi. Свiтло в гаражi дiд сумлiнно вимкнув.
– Спить iще, – з полегшенням сказала мама. Дiд посмiхався, був якийсь весь розгладжений, нiби гумовий. Напевне, вiн i правда спав. До того, як учадiв. Ховали дiда перед Великоднем. Священик, якого партiйний Сонин дiд не хотiв би, пiдвивав монотонно про те, як душа перебувае – десь там перебувае, кидаеться до всiх, кричить i голосить, але нiхто ще ii не чуе, нi живi, нi мертвi, нi Бог, нi ангели, анi навiть iншi душi, якi точно там мають бути в цьому перевалочному пунктi. Сонi нiколи в життi не було так зле, як коли вона уявляла собi дiда, котрий хоче в туалет, пити, варити шипшину чи джвендiти, сiпаеться мiж усiма i лащиться до кожного, а нiхто його не бачить i не чуе, так нiби нема нiякого дiда. Сам вiн лежав у трунi в мундирi полковника, медалi з вiйни Соня з мамою чiпляли на дiда в останнiй момент, не знали, як правильно, тому вчепили як попало. Дiдовi друзi, ветерани, перешiптувалися осудливо. Дiд був маленький, менший за Соню з мамою, коли i як вiн став таким маленьким, думала Соня, згадуючи його кремезним, рухливим, голосним живим дiдом. Мертвого дiда було страшно шкода, хотiлося його пiдняти, обiйняти, пожалiти. Коли на кладовищi дали салют, для якого з вiйськовоi частини привезли накурених солдатикiв на вантажiвцi, що вiд неi могло би вчадiти цiле мiсто, i дiда стали накривати кришкою, Сонi здалося, що вiн вмощуеться з полегшенням – усе в нього вийшло, хай зi священиком i неправильно причепленими медалями, але це деталi, а за ними дiд нiколи особливо не заморочувався. Чи добре це, чи зле, думала Соня, що все так складно i ми до кiнця нiколи не знатимемо, що сталося само собою, а що – бо так було би краще, i головне – чи виннi ми в чомусь, i якщо так – то в чому саме? Врештi вона тодi вирiшила нiколи не думати, як це все насправдi вiдбулося й чому, щось пiдказувало iй, що саме так i буде правильно. Мама, правда, довго пiсля того не могла спати, так нiби вона забула когось важливого в гаражi. Вона хотiла була пити дiдове снодiйне, але бiла баночка за рецептом чомусь виявилася порожньою, хоча дiду належалося з’iсти заледве половину пiгулок за графiком, – бо вiн до всього малював графiки й вiшав iх коло вiдривного календаря на кухнi. Соня викинула графiк, i всi iншi графiки, i календар також. Анi Соня, анi мама нiколи в життi бiльше не пили шипшинового вiдвару, безсоння мамине минулося з часом саме собою, а iсторiя про забутого в гаражi дiда якось вибляклася, витрiпалася в людських переповiдках, як старий хiдник, засвiтилася дiрками i зникла й бiльше так не болiла.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
