– За дверима, – пустотливо усмiхнулась Вiрця.
– Як я тобi? – Ляна пiднесла свiчку до обличчя, на якому вже сяяла усмiшка.
– Ви чарiвна, – з усiею щирiстю вiдповiла служниця.
– Лукавиш? – перепитала господиня, йдучи до дверей.
– От не зiйти менi з цього мiсця!
– Ну, дивись, – весело кивнула Ляна на прощання, дивуючи Вiрцю змiною настрою.
Домiнiк схопився з-за столу, на якому лежали його шабля i кинджал.
– Заспокойся, це я, – сказала Ляна, наближаючись до нього.
Гепнер зiтхнув.
– Пробач…
Лiкар додав згодом з печаллю в голосi:
– Яка ти гарна сьогоднi…
– Говориш, наче востанне, – стривожено сказала дiвчина.
– Та нi, що ти, – спробував усмiхнутись Домiнiк, – тобi здалося, я лишень турбуюся. Єпископ – мiй давнiй ворог… А цього разу у нього в руках усi карти.
– Це через ту нiч на цвинтарi?
Лiкар вiдвiв погляд.
– Вибач, що втяг тебе у цю чортiвню.
– Усе гаразд, – Ляна намагалася сказати це якомога бадьорiшим тоном. – Так, примiром, роблять в Італii. Хiба нi? Що, врештi-решт, залишаеться для справжнього вивчення анатомii? Ти виконав чудовий рисунок, який, може, колись…
– Ляно, – перебив вiн стомленим i вже дещо знервованим голосом.
– Я знаю, ти мене захистиш, – додала дiвчина майже пошепки.
Вона, грайливо усмiхнувшись, взяла до рук Домiнiкову шаблю, обережно та невмiло поклавши ii на долонi. Холодне лезо блиснуло мiж ними i затремтiло, наче ртуть.
– Бачиш, – мовила Ляна, – ми в безпецi, i нам нiщо не загрожуе…
Торкнувшись легко клинка, вона поклала зброю на стiл. Шабля тихенько дзенькнула i затихла, наче сповнена ревнощiв суперниця.
Жовте свiтло свiчок огорнуло обох, що завмерли в обiймах. Воно торкалося очей, розкриваючи захованi там таемницi, що видавали себе жагучим i дивовижним блиском.
– Чому ж так солодко вiдчуваеться небезпека? – шепотiла Ляна. – Пересихае в горлi, тремтять руки, але вiд того хочеться ще дужче тебе обiйняти…
– Може, у вас гарячка, панно? – через силу пожартував Домiнiк. – Треба пiдiбрати лiки…
Дiвоча усмiшка розтанула на губах лiкаря в легкому звабному поцiлунковi… В кутиках нiжних вуст затаiлась несмiлива пристрасть i ледь чутнi слова кохання, що поступово зливалися з диханням…
Полум'я однiеi зi свiчок тривожно сколихнулося, i темнi смуги рiзко пробiгли по кiмнатi. Свiчка затрiскотiла, але не згасла, мовби намагаючись про щось попередити.
– Що воно? – промовив Домiнiк.
– Мабуть, нетля потрапила у полум'я, – вiдповiла Ляна, – не тривожся.
Лiкар кинув погляд на годинник i процiдив крiзь зуби:
– Довго вiн…
У ту ж мить у дверi хтось голосно постукав.
– От бачиш, – промовила дiвчина, – це, певно, той пан.
– Без карети? Дивно…
Стукiт пролунав ще дужче. Лiкар взяв зi столу шаблю i тихо пiдiйшов до дверей. З iншого боку чулося недбале шамотiння нiг i незнайомi стишенi голоси. Вiн повернувся назад i швидко проговорив:
– Ляно, ходи до своiх покоiв!
– Домiнiку, а ти…
– Заради Бога! – вiн ледве себе стримував. – Ти мусиш…
Лiкар обiйняв ii, не випускаючи зброю з рук, а потiм ще хвильку почекав, доки вона сховаеться.
У дверi гамселили щосили, вони вже затрiщали – зволiкати було годi. Гепнер дiстав ключ i, пiдкравшись, рiзко прочинив iх. Задум вдався якнайлiпше: в простiр кiмнати встромився тулуб того, хто мав необережнiсть випробовувати деревину на мiцнiсть. Лiкар змахнув шаблею i вiддiлив голову вiд тiла з усiею притаманною хiрургам майстернiстю. Ще один з гостей, спiткнувшись об труп, зазнав тiеi ж процедури. Зате решта була значно обачнiша. З блискучими хижими очима двое вдерлись до кiмнати i пiдступили до Гепнера з обох бокiв. Це були звичайнi найманцi в дiрявих сорочках, латаних шароварах i сяких-таких чоботях. Вiдчуваючи свою перевагу, головорiзи не поспiшали, а обережно скрадалися, перекидаючи з руки в руку зброю.
Домiнiк вирiшив атакувати першим. Штовхнувши велетенський пiдсвiчник на одного, вiн щосили рубонув шаблею iншого, проте лезо тiльки сердито заскреготiло, зустрiвши вправний захист. Зав'язався вiдчайдушний бiй.
Найманцi чудово знали свою справу, проте й Гепнер був не з розманiжених паничiв, котрi не вiдрiзняли шаблi вiд кухонного ножа. Раз-по-раз вiдкидаючи то одного, то другого, вiн завдавав обом дошкульних ран, сам при цьому лишаючись майже неушкодженим.
Врештi, за деякий час усi трое добряче потомилися. Супротивники дедалi частiше промахувались i трощили меблi, лупцювали пiдсвiчники або чиркали по стiнах якiсь дивовижнi знаки. Поединок ставав геть безладним, перетворюючись на звичайну колотнечу, в якiй зброя вiдiгравала вже другорядну роль, поступившись мiсцем кулакам, лiктям i колiнам.
Домiнiк став вiдчувати, що чисельна перевага розбiйникiв почала даватися взнаки i витримувати iхнiй натиск йому стае дедалi важче. Вiдбиваючись, вiн мимоволi вiдступав все далi й далi в глибину кiмнати. Камзол його, скривавлений i пошматований, мало чим тепер вiдрiзнявся вiд лахмiття розбiйникiв. Останнi ж, окриленi своiм успiхом, з подвоеним азартом атакували упертюха, вiд якого аж нiяк не чекали такого опору.
– Чортяки! – вигукнув лiкар, вiдчуваючи нестерпний бiль у плечi.
Нападники радiсно завили, мов двое хижакiв над упiйманою жертвою. Здавалося, ще мить, i одна з тих кривих надщерблених шабель пiдкосить його i припне додолу.
Вхiднi дверi хтось прочинив рiзким ударом. Услiд за тим кiмната наповнилась несамовитим, вiдчайдушним криком. Щось у ньому схоже було на волання людини, з якоi живцем здирають шкiру, а ще – на моторошний голос кажана. Гепнер та розбiйники звернули погляди на прибулого i занiмiли вiд жаху. Перед ними стояв голий чоловiк iз розпанаханим черевом, звiдки проглядали залишки нутрощiв i порожнеча довкола них. В пiдняте догори обличчя вчепилися кiстлявi руки, гострими пальцями роздираючи залишки тлiючоi шкiри.
– Мати Божа, – прошепотiв Домiнiк, хапаючись рукою за порубаний стiл, аби не впасти.
Найманцi тимчасом, також забувши про нього, тiснилися з переляку до стiни. Крик незнайомця поволi стихав. Вiн, ставши посеред кiмнати, вiдняв вiд обличчя руки i почав роззиратися довкола своiм единим виряченим оком. Гепнер, вiдчувши, що справджуються його найжахливiшi пiдозри, стиснув рукiв'я i випростався, приготувавшись до новоi оборони. Погляди iхнi зустрiлися i на мить завмерли. З незнайомцем несподiвано сталося щось дивне: вiн ще дужче заволав i кинувся до вiкна. Надавивши на скло усiм тiлом, вiн з-помiж безлiчi осколкiв зiрвався донизу.
