Шольц мовчав i лише важко дихав. Незважаючи на туман, вiн добре розгледiв двi знайомi йому постатi.
– Кажiть же! – сердито наказав епископ.
Новий гуркiт грому врятував бургомiстра вiд вiдповiдi. Очi Лiбера горiли в темрявi, як очi Сатани, нещадно спопеляючи його пекельним полум'ям.
– Не розгледiв, – застогнав Шольц, – так несподiвано… ця блискавка…
– Годi скиглити, ви впiзнали цих людей? – почав втрачати терпiння епископ.
– Не впевнений…
– Менше з тим, – раптом змiнив тон Лiбер, – я знаю цих двох! Жiнка – вiдьма, а чоловiк – еретик. І ви бачили там, бiля них, розриту могилу, адже так?
– Так, – вичавив iз себе бургомiстр.
Листя вгорi раптом зашелестiло, i великi краплини холодного нiчного дощу вперiщили iх по обличчях.
– Ходiмо звiдси, – благально мовив Шольц, – на менi тiльки сорочка.
Єпископ накинув на голову каптур, i вони вийшли з кладовища тiею ж дорогою, якою сюди прийшли. Тим часом гроза ставала дедалi сильнiшою, i коли вони дiсталися карети, то вже потопали в багнюцi.
– Тобi е де сховатися, сину мiй? – запитав у могильника епископ.
– За мене не турбуйтесь, ваше преосвященство, – вiдповiв той, – у мене тут халабуда недалечко – до ранку перечекаю…
– Тодi прощавай i на ось…
Вiн простягнув могильнику декiлька монет.
– Що ви, – зам'явся той. – Його преосвященство такi щедрi…
Бургомiстр прикусив губу i влiз у карету, епископ за ним. Вони були схожi тепер на двох промоклих псiв, що скоса поглядали один на одного. Карета важко рушила i повiльно поповзла, немов великий слимак. Конi надриваючись тягли ii по розмоклiй глинi, ледь не чиркаючи мордами об землю. Лише п'ятеро охоронцiв в усмiхнених шоломах, здавалось, не зважали на погоду. Їхнi конi терпляче мiсили копитами грязюку, iдучи обабiч карети, можливо, щиро спiвчуваючи запряженим у неi товаришам. Хоч було ще темно i, з огляду на грозу, свiтання мало настати ще нескоро, охоронцi вже вiдчинили браму i опустили пiдйомний мiст. Четверо вершникiв повернули i рушили назад до передмiстя, а карета загуркотiла на мостових дошках. Пiдозрiливо вдивляючись у вiзника, двое цiпакiв загородили iм дорогу. Один пiдiйшов до дверцят i рiзко iх вiдчинив. Назустрiч йому Лiбер тицьнув руку з перетнем, i той миттю ii поцiлував. Навiть промоклий як пес у мiстi епископ мав неабияку владу.
– Пропусти! – вигукнув вартовий iншому, шанобливо зачиняючи дверцята.
Карета в'iхала в мiсто. Бiля конюшнi бургомiстр кивнув на прощання епископу i ступив на пiднiжку.
– Стривайте, – зупинив його Лiбер. – Я точно знаю, що ви впiзнали тих двох. Ви не повиннi чинити опiр церковному правосуддю!
Шольц не вiдповiв. Тут, у мiстi, вiн почувався впевненiше i мовчки дивився в очi Лiберу.
– Вiдьму треба спалити, а еретика…
– Прощавайте, отче, – перебив бургомiстр.
Раптова думка сяйнула в головi Шольца.
– Ваше преосвященство! – вигукнув вiн iз дивною радiстю в голосi. – Я гадаю, що ми повиннi знати думку короля…
Лiбер перемiнився на обличчi.
– До чого тут король? – докинув спогорда вiн.
– Але ж ви не верховний суддя, отче, – упевнено мовив бургомiстр, ступивши нарештi на брукiвку, – його величнiсть може й не схвалити рiшення.
– Та жiнка – вiдьма! – вiдрiзав епископ, висунувши голову з карети.
– Я вiддам ii пiд суд тiльки з наказу короля, – рiзко промовив Шольц i попрямував Ринком.
Гроза стихала… Поступово ставало свiтлiше, а вгорi, помiж шматками чорних хмар, виднiлися клаптики сiрого неба. Бургомiстр пiдiйшов до будинку, в якому так чудово розпочалася нiч, що так кепсько для нього закiнчилася. Якуб Шольц кiлька разiв грюкнув у дверi, мовчки проминув слугу, збiг нагору i зачинився у своему кабiнетi.
Роздiл IV
Ближче до полудня небо над мiстом повнiстю прояснилось. Брукiвка швидко висохла, лише численнi калюжi досi виблискували на сонцi. Ринок жив повсякденним життям: в усi голоси i на всiх мовах кричали купцi, ремiсники та жебраки i тi, хто iх намагався перекричати. Чувся вереск свиней, яким на Ринку була вiдведена невелика загорода, однак у своiй меншостi вони галасливiстю не поступалися бiльшостi.
У передмiстi було тихiше, хоч у кожному домi теж панувала метушня.
Господинi готували обiд, а чоловiки в цю пору переджнив'я лагодили пiдводи, лаштували комори для зерна, мiсце для соломи, а ще багато-багато iнших турбот було в простого люду…
Дороги не були тут вимощенi каменем, i земля вiльно дихала, вiддаючи вологу повiтрю i полегшуючи полуденну спеку. Трави, кущi i дерева, натiшившись за нiч дощем, тепер купалися в сонячному промiннi i цвiли життям, наче сам Бог голубив iх у долонях.
Нiхто не звернув особливоi уваги на одинокого вершника, що промчав галопом по сирiй дорозi, то минаючи дзеркальнi калюжi, то розбиваючи iх на тисячi блискучих бризок. Лише гуси, що бабрались посеред дороги, з криком кинулися геть з-пiд копит коня, а за мить вже проводжали подорожнього одностайним гелготiнням, витягуючи йому вслiд довгi гнучкi шиi.
Бiля в'iзду в мiсто вершник спiшився, ведучи коня за собою через безладну людську метушню, що, як завжди, панувала тут о цiй порi.
– Дорогу! Дорогу, чорт забирай! – нетерпляче вигукував вiн торговцям i ремiсникам, що геть ii загородили.
Тi, скоса поглядаючи на його кольчугу i шаблю при боцi, слухняно розступалися, що й було потрiбно стомленому вкрай мандрiвниковi, котрий аж нiяк не був налаштований церемонитись.
На Галицькiй вiн передав повiд разом iз дрiб'язком монет замурзаному хлопчаковi, наказавши вiдвести змиленого коня до конюшнi. Сам же швидким i широким кроком рушив до ратушi. Спiймавши там першого-лiпшого писарчука, запитав про бургомiстра.
– Пана Шольца нинi не було, – вiдповiв йому той, – служниця передала, що пан хорий.
Кивнувши, подорожнiй вирушив до будинку, де мешкав Якуб Шольц.
Там було тихо, як у склепi, лише на другому поверсi з-за дверей покоiв лунав гучний свистючий кашель.
– Як вас представити? – запитав слуга-нiмець баварською говiркою.
– Скажiть, що прибув кур'ер з Кам'янця, Христоф, – вiдповiв гiсть.
Слуга шанобливо вклонився. За мить гiсть увiйшов у затiнену спальню, посеред якоi стояло велетенське лiжко. Там розривався вiд кашлю бургомiстр. Не в такт йому в кутку поволi вiдбивав години бронзовий годинник часiв короля Казимира, показуючи золотими стрiлками дванадцяту о полуднi. Бiля вiкна тулився письмовий стiл на вигнутих рiзьблених нiжках i таке ж крiсло. Килими на пiдлозi, розкiш меблiв та розмаiття порцеляни на камiнi створювали приемне i заспокiйливе вiдчуття затишку…
Бургомiстр звiвся на лiктi.
– Христофе, – промовив вiн, – який я радий тебе бачити.
Кур'ер шанобливо уклонився i витягнув з-пiд поли плаща згорнутий сувiй. Бургомiстр зламав печатку i перечитав послання.
