Загалом до польського Сейму обрано 46, до Сенату – 11 украiнцiв. Нацiонально-державницькi сили отримали найбiльше парламентське представництво за всю iсторiю мiжвоенного перiоду: УНДО, Сельсоюз, УСРП i УПП разом мали 35 представникiв у Сеймi та 10 – у Сенатi.[153 - Дiло. – 1928. – 15 берез.] В опозицii до полiтики Польськоi держави нацiональнi сили пiдтримували представники комунiстичного табору (Сельроб, Сельроб-лiвиця), яких нараховувалося 6 у Сеймi та 1 у Сенатi. Спiвпрацю з польським урядом пiдтримували 5 представникiв «угодовського» табору, обраних до сейму (1 – у Галичинi, 4 – на Волинi).
Для пiдтримки програми негацii в украiнському суспiльствi партii розгорнули активну пропагандистську дiяльнiсть. Виступи представникiв УНДО в парламентi й поза ним часто спрямовувались проти держави. На вiчах, з’iздах i нарадах ухвалювали протести щодо полiтики держави, висловлюючи водночас довiру тактицi УПР i ЦК УНДО. У суспiльствi пiдтримували думку, що украiнцi в Польщi покривдженi.[154 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 200. – Арк. 4.] Антидержавнi настроi мас виявилися на початку листопада 1928 р. у Львовi та у Схiднiй Галичинi. Урочистi святкування 10-i рiчницi утворення ЗУНР, у яких члени УНДО брали активну участь, було використано для пропаганди iдеi боротьби за незалежнiсть.[155 - Дiло. – 1928. – 4 груд.]
З одного боку, УНДО ставило за мету розвинути легальний украiнський суспiльно-господарський сектор у Польщi, з другого – не визнавали за останнього права на Захiдну Украiну. ІІІ з’iзд УНДО, що вiдбувся 24 грудня 1928 р., пiдтримав полiтичну лiнiю ЦК, проведену в перiод вiд останнього з’iзду 1926 р. Перебiг нарад мав спокiйний, конструктивний характер. Партiйна преса в коментарях наголосила, що не було висловлено жодного закиду керiвництву партii. За успiх визнано виборення поважноi кiлькостi мандатiв на виборах до органiв мiсцевого самоврядування 1927 р. i до парламенту 1928 року.[156 - Там само.]
У перший день з’iзду вiдбулися вибори керiвництва УНДО i партiйного суду. Головою УНДО залишився Д. Левицький, його заступниками обрали В. Мудрого, о. Л. Куницького, Г. Тершаковця, В. Целевича, С. Хруцького. У ЦК не знайшлося мiсця дiячам, якi вiдповiдали за полiтику порозумiння з урядом, а також двом учасникам рауту в львiвськi воеводи 4 вересня 1927 р. – Д. Лопатинському i А. Говиковичу. Не обрано також В. Охримовича. Усунення цих дiячiв iз ЦК УНДО свiдчило, що партiя вiдкидала можливiсть порозумiтися з урядом. А наявнiсть у ЦК осiб, близьких часописовi «Новий час» (напр. О. Боднаровича), i вибiр генеральним секретарем Л. Макарушку змiцнили радикальну групу на чолi з Д. Палiевим.[157 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 214. – Арк. 16.]
III Народний з’iзд пiдтримав програму, ухвалену 1926 р., а також затвердив низку резолюцiй у полiтичних, економiчних, органiзацiйних, культурно-освiтнiх i самоврядних справах. Новий елемент в ухвалених резолюцiях – критика дiяльностi надднiпрянськоi (петлюрiвськоi) емiграцii. Народний з’iзд акцентував на потребi боротися за украiнське шкiльництво, зобов’язав парламентарiв вiд партii висвiтлювати на мiжнароднiй аренi стан украiнського шкiльництва в Польщi.[158 - Нова ера // Новий час. – 1927. – 17 верес.]
З’iзд закликав утворити Фонд боротьби за школу i Раду оборони, якi б мали пiдтримати нацiональний розвиток. Чимало уваги придiлялося органiзацiйним питанням, вказувалося на потребу внутрiшньоi консолiдацii об’еднання та украiнського суспiльства.
І. Кедрин-Рудницький у спогадах стверджував, що разом iз Д. Левицьким i Д. Палiевим критично ставився до тактики УВО-ОУН на територii Схiдноi Галичини. За його словами, керiвництво УНДО негативно оцiнювало матерiальне узалежнення вiд закордонних чинникiв УВО-ОУН. Представники ЦК УНДО наполягали на потребi органiзувати вiд украiнськоi емiграцii в Пiвнiчнiй Америцi фiнансову допомогу для нацiонального руху.[159 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – Нью-Йорк: Червона калина, 1976. – С. 214.]
Офiцiйно з iдеологiею нацiоналiзму на ІІІ Народному з’iздi полемiзував В. Мудрий. Зауважмо, що на першому етапi дiяльностi партii постали два напрями, тiсно пов’язанi з персональними зв’язками: легальний (УНДО) i нелегальний (УВО-ОУН) як складовi украiнського руху. УНДО i ОУН намагалися подiлити ролi на полiтичнiй аренi, змагаючись передусiм за вплив на молодь. Але ця боротьба не мала ворожого характеру. Пiд час пацифiкацii 1930 р. УНДО не проголошувало декларацii проти терористичноi дiяльностi УВО-ОУН. Опозицiйне становище в Сеймi й пiдтримка антидержавних настроiв на посольських вiчах могли свiдчити про скоординовану акцiю пiдпiлля та УНДО, принаймнi наприкiнцi 1920-х – на початку 1930-х рокiв.[160 - Ukraincy // Sprawy Narodowosciowe. – 1927. – № 1. – S. 14.] І. Кедрин-Рудницький, перебуваючи в емiграцii у США, у газетi «Свобода» (13 листопада 1982 р.) пiдтвердив: украiнськi лiдери визнали, що полiтику проти Польщi належало проводити у двох рiвнорядних напрямах – легальному i нелегальному. Пiдпiлля вимагало вiд УНДО охорони i захисту перед полiцiею та в судах.[161 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 216.]
Польська полiцiя i воеводський уряд у Львовi достатньо добре орiентувалися у внутрiшнiй ситуацii в УНДО. Зауважмо, що, попри пропаговане гасло нацiоналiстiв «iзолюватися вiд урядових чинникiв», контакти на воеводському рiвнi все ж вiдбувалися, хоча й на дуже обмеженому рiвнi. Це гасло втратило актуальнiсть пiсля виборiв 1928 р., коли члени ундо увiйшли до парламенту й були змушенi у важливих для украiнськоi суспiльностi справах контактувати з мiнiстрами польського уряду. У 1927–1928 рр. спроби украiнсько-польського зближення здiйснював воевода П. Дунiн-Борковський. Достатньо резонансною стала участь членiв УНДО в урядовому раутi 4 вересня 1927 р. з нагоди вiдкриття у Львовi Схiдних торгiв.[162 - Прикрий iнцидент // Дiло. – 1927. – 14 верес.] З украiнського боку в акцii брали участь К. Левицький, А. Говикович, Д. Лопатинський, М. Заячкiвський, О. П’ясецький, М. Рудницький, Я. Колтунюк i Л. Кульчицький. Жорстку критику цих дiячiв розпочав «Новий час» Д. Палiева, назвавши участь дiячiв УНДО «угодовими тенденцiями», що суперечили iдеологii та тактицi об’еднання, i вимагаючи вiдрахування цих дiячiв iз партii.[163 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 214.]
Воевода П. Дунiн-Борковський прагнув зближення полякiв i украiнцiв, передусiм на товарисько-приватному рiвнi. На органiзованi зустрiчi (т. зв. «чорнi кави») приходили вiдомi польськi (Голуховський, Г. Дiдушицький та iн.) та украiнськi (Д. Левицький О. Луцький, Ю. Павликовський, І. Кедрин-Рудницький) громадсько-полiтичнi дiячi. «Чорнi кави» давали змогу реально оцiнити вiдносини мiж обома народами в неофiцiйнiй обстановцi. На цих зустрiчах члени УНДО могли зорiентуватися в тому, якi представники польськоi сторони мали реальний вплив на змiну полiтики уряду щодо украiнцiв. Натомiсть польськi дiячi намагалися спiвпрацювати з правим крилом УНДО, що виступало за «реальну полiтику» i, маючи авторитет в украiнському суспiльствi, могло б впливати на зменшення ворожих настроiв щодо держави. Водночас зустрiчi-конференцii, якi почастiшали у 30-х роках ХХ ст., на практицi мали для урядовцiв невелике значення, адже вiдомо, що у них не брали участi головнi дiйовi особи польського полiтикуму.[164 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 214.]
Прихильники «реальноi полiтики» в УНДО, якi симпатизували П. Дунiну-Борковському, намагалися використовувати його для залякування уряду так само, як i останнiй використовував воеводу для заспокоення украiнцiв. Варто наголосити, що органiзованi зустрiчi у воеводи загалом сприймали негативно по обидвi сторони: поляки звинувачували П. Дунiна-Борковського та його прихильникiв у «запроданствi украiнцям»; украiнцi критикували дiячiв, котрi зустрiчалися з поляками i «продавали Украiну».[165 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 109. – Арк. 11.]
Незважаючи на те, що Народний з’iзд 1928 р. свiдчив про необхiдний наступ по всьому фронту нацiонального життя, в УНДО вiдбувалися змiни на користь «реальноi полiтики» i налагодження вiдносин iз польською стороною. Цього потребувала ситуацiя в освiтньо-культурнiй та господарськiй галузях украiнського суспiльства. Виразнiше вимагали цього представники господарських кiл, пов’язаних з УНДО, зокрема Центробанку, Земельного гiпотетичного банку «Сiльський господар», «Днiстра» i «Карпатii», Украiнського педагогiчного товариства «Рiдна школа» i «Просвiти».[166 - Єднiсть думок // Дiло. – 1928. – 22 жовт.]
На цю тему розгорнулися дискусii у Львiвському мiщанському братствi та iнших органiзацiях «легального сектору». Помiркованi дiячi висловлювали незадоволення полiтикою Центрального комiтету. Така ситуацiя склалася в час виборiв 1928 р., однак цi голоси були ще слабкi й поодинокi. Про це, зрештою, свiдчив спокiйний перебiг ІІІ з’iзду, на якому пiдтримано попереднiй полiтичний курс. Серед тих дiячiв, котрi дотримувалися «еластичного» ставлення до польського уряду, можна назвати А. Горбачевського, В. Охримовича, В. Децикевича, А. Говиковича, Д. Лопатинського, О. Луцького, В. Мудрого, С. Бiляка та iн. Проти «реальноi полiтики» та ii прихильникiв рiшуче виступала група на чолi з Д. Палiевим. Молодь, близька Д. Палiевi, припускала можливiсть актiв терору. Доходило навiть до зневаги помiркованих дiячiв. Жертвою побиття став 15 жовтня 1928 р. В. Мудрий.[167 - Дiло. – 1928. – 24 жовт.] Про тих, хто був схильний до «реальноi полiтики», Д. Палiiв говорив так: «Це тi люди з нереальним мисленням. Фантасти, якi живуть духом австрiйських взаемин, i мрiють про т. зв. реальну полiтику у вульгарному значеннi слова. Нехай пам’ятають, що грунт для такоi полiтики перестав давно iснувати i в майбутнiх взаеминах нiколи не заiснуе».[168 - Палiiв Д. Три табори // Новий час. – 1928. – 25 жовт.]
Наприкiнцi 1920-х рокiв ситуацiя ускладнилася у зв’язку з подiями в Радянськiй Украiнi. Змiнилися вiдносини з петлюрiвською емiграцiею. Хоча ІІІ Народний з’iзд вiдзначив факт нацiонального розвитку украiнського народу над Днiпром, однак розкритикував плани полiтикiв надднiпрянськоi емiграцii, якi робили ставку на Польщу та збройну iнтервенцiю на Украiну.[169 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 46.]
УНДО критично оцiнювало домовленостi польськоi влади з петлюрiвцями, iз членами емiграцiйного уряду УНР, яких фiнансувала Варшава. Постiйними посередниками мiж емiграцiйним урядом УНР i польським урядом були Р. Смаль-Стоцький i журналiст М. Ковалевський. Посередником з ІІ Вiддiлом Генерального штабу став генерал В. Змiенко, колишнiй заступник шефа штабу в Корпусi сiчових стрiльцiв. Важливу роль у переговорах вiдiграв голова уряду в екзилi А. Лiвицький, який пiдтримував контакти з поляками i галицькими украiнцями, зустрiчався з Л. Василевським, С. Стемповським, Я. Бодун де Куертеном, С. Лосем, С. Папроцьким, Г. Юзерським, С. Бараном, О. Луцьким, В. Кузьмовичем, Д. Левицьким, Є. Коновальцем. У постiйному контактi з ним був І. Кедрин-Рудницький – кореспондент «Дiла» у Варшавi, член клубу парламентських журналiстiв.[170 - Пiд нацiональним прапором // Дiло. – 1928. – 28 груд.]
А. Лiвицький у листi до генерала В. Сальського писав, що 1928 р. розпочав розмови з Д. Левицьким i В. Целевичем, котрi мали приготувати грунт до порозумiння галичан iз урядом. Уряд вимагав вiд Украiнського клубу в Сеймi заяви, де украiнцi б стали на позицii визнання Польськоi держави. Президiя клубу мала висунути низку вимог у господарськiй та культурно-освiтнiй галузях. Пiсля iх виконання Д. Левицький мав розпочати вiдповiднi кроки в межах клубу. Звичайно, розмови членiв УНДО з А. Лiвицьким мали характер полiтичних консультацiй.[171 - Biblioteka Narodowa. – Warszawa, № 70046. – Арк.12.]
Зауважмо, що зв’язки дiячiв УНДО з надднiпрянцями були досить близькими, часто родинними (напр., О. Луцький був швагром Р. Смаль-Стоцького). А Лiвицький писав також, що мiж президiею Украiнського клубу i Безпартiйного блоку спiвпрацi з урядом е деяким чинником порозумiння, який, однак не перешкоджае перебуванню УНДО в опозицii до уряду. Проте до цього твердження, як i до всього листа, можна мати застереження в аспектi його автентичностi. Є й iншi джерела, що пiдтверджують контакти лiдерiв УНДО з представниками урядовоi команди. Вiдомим фактом е зустрiч Д. Левицького з К. Свiтальським 10 листопада 1927 р. у Львовi.[172 - Там само.]
У польських джерелах напередоднi виборiв 1928 р. дискутувалося питання полiтичноi боротьби мiж урядовою командою та опозицiйними польськими партiями на територii Схiдноi Галичини. УНДО мало забезпечити дотримання зобов’язань «очистити» територiю Схiдноi Галичини вiд впливiв польських народно-демократичних i селянських партiй i залишити за собою свободу полiтичноi дiяльностi. Натомiсть украiнцi мали проголосити iз сеймовоi трибуни свою лояльнiсть Польськiй державi.[173 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1 – 15.]
М. Галущинський мав авторитет у пiслятравневому 1926 р. полiтичному таборi. Начальник вiддiлу нацiональностей МВС Г. Сухенек-Сухецький поважав його як вiдповiдального полiтичного дiяча, iз яким можна пiдтримувати зв’язки. Звичайно, цi контакти мали неофiцiйний статус i без повноважень ЦК УНДО не були обов’язковими. Бiльшiсть розмов лiдерiв УНДО з польською стороною (навiть згодом, коли вже були повноваження ЦК УНДО) були таемними. Учасники розмов зберiгали таемницю, заборонялося друкувати у пресi iнформацiю про цi зустрiчi. Тому оцiнити характер i результати цих розмов складно.[174 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1 – 15.]
Зусилля уряду щодо пошуку спiвпрацi з УНДО не дали результатiв, хоча пiсля ІІІ з’iзду виразно змiцнiла помiркована група, яка схилялася до проведення «реальноi полiтики». Д. Палiiв називав намагання порозумiтися з урядом виявом легкодумства i надмiрноi довiри. На запитання редактора «Варшавськоi iнформацii пресовоi» у серединi 1929 р. про цiлi та намiри уряду щодо пошуку порозумiння з украiнцями вiн вiдповiв: «Перший раз чую про такi намагання. З дотеперiшньоi полiтики пiслятравневих урядiв заявляю, що таких старань немае. Проте е старання схилити украiнцiв до капiтуляцii. Але вони до цього часу безрезультатнi».[175 - Держархiв Івано-Франкiвськоi обл. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 4.]
Зростання антирадянських настроiв
Злам 1929–1930 рр., поза складною економiчною ситуацiею, позначився зростанням антикомунiстичних та антирадянських настроiв в украiнському суспiльствi. Восени 1929 р. УНДО провело iнтенсивну вiчеву й призовну кампанiю проти комунiстичного уряду в Харковi та комунiстичного руху в Польщi.[176 - Мудрий М. Становище украiнцiв в СРСР // Дiло. – 1929. – 3 листоп.] Активнiсть у цiй акцii виявила Греко-католицька церква в окремих публiкацiях i пiд час богослужiнь. Вiдповiдно до листа митрополита А. Шептицького до вiрян, який зачитувався на богослужiннях 1930 р., греко-католицькi священики заявляли: «Бог хоче вiйни проти Радянського Союзу» (Ватикан закликав до «хрестового походу» проти Радянського Союзу. Папа Пiй ХІ визнав 1930 р. за слушний момент для початку боротьби проти комунiстичного руху пiд патронатом церкви. У 1937 р. Пiй ХІ видав енциклiку «Про безбожний комунiзм»).[177 - Там само.]
Мiнiстр Г. Юзевський разом iз директором Полiтичного департаменту МВС К. Стамiровським i начальником вiддiлу нацiональностей у цьому департаментi Г. Сухенеком-Сухецьким приiхали до Схiдноi Галичини у травнi 1930 р. У Львовi мiнiстр розмовляв iз митрополитом А. Шептицьким, у Станiславовi – з епископом Хомишиним. Бесiди про проблеми православноi Церкви було використано для ширшоi дискусii про питання украiнсько-польських вiдносин. Розмову з А. Шептицьким згадував Г. Юзевський: «Митрополит порушив проблему стану польсько-украiнських взаемин у Схiднiй Малопольщi. Митрополит признався, що полагодження взаемин вимагае довшого часу i не можна вимагати розв’язання проблеми в цю хвилину! Залишаеться таемницею, чи митрополит виступив у ролi медiатора мiж групою прихильникiв реальноi полiтики (у цьому близькозв’язаними з католицькими дiячами i митрополитом) в УНДО i представниками МВС. Якщо брати пiд увагу рiшучi виступи митрополита на захист УНДО у перiод пацифiкацii в другiй половинi 1930 р., то це припущення не можна вiдкидати».[178 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 18.] Однак дii Г. Юзевського не дали очiкуваних результатiв. Провiднi дiячi УНДО не довiряли нi Юзевському, нi Сухенеку-Сухецькому. Польська сторона, оцiнюючи цю мiсiю мiнiстра, заявила, що украiнцi поставилися до неi з «поблажливим зацiкавленням» i вважали це «капризами уряду».[179 - Там само.]
УНДО було зобов’язане спiвпрацювати з польським урядом пiд час парламентських виборiв, пiзнiше – у сеймi. Партiя мала змiцнити структуру органiзацiй «Луг» i «Сiч» як осередкiв пiдготовки офiцерських кадрiв для майбутньоi нацiональноi армii, що змагатиметься за Велику Украiну. Польська преса дуже гостро вiдреагувала на зарахування «Лугу» i «Сiчi» до паралiмiтарних органiзацiй, указавши на ворожу Польщi атмосферу, яка в них панувала. Прихильниками використання цих органiзацiй у майбутнiй вiйнi виступала частина офiцерiв вищого командування Вiйська Польського. Пiдтримував цю iдею генерал М. Карашевич-Токаржевський, котрий виступав за створення у складi Вiйська Украiнського легiону. Таку концепцiю вiн репрезентував І. Кедрину-Рудницькому, який поставився до неi критично. Генерал також вважав, що компетентними в цiй проблемi були б вiйськовi частини з табору петлюрiвськоi емiграцii. У першiй половинi 1930 р., поза розмовами з представниками галицьких украiнцiв, мали вiдбутися зустрiчi з генералом В. Сальським – представником емiграцiйного уряду УНР, про що повiдомляв перемишльський «Украiнський голос».[180 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 234.] Цi факти заперечила «Газета польська». Вiдкидаючи факт переговорiв з УНДО, часопис обмежився запереченням описаних вимог у пресi, якi мали «мiжнародний характер».[181 - Держархiв Івано-Франкiвськоi обл. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 492. – Арк. 199.]
Пiсля арештiв керманичiв пiд час пацифiкацii i парламентських виборiв восени 1930 р. УНДО опинилося у складнiй ситуацii.[182 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 57.] Бурхливе обговорення тогочасного полiтичного життя вiдбулося на засiданнi Президii ЦК УНДО 13 i 14 жовтня 1930 р. Було визнано, що таким знаком готовностi до змiни могли бути вмiщенi в «Дiлi» статтi, присвяченi проблемi iдеологii, полiтики i тактики УНДО та УПР. Вони мали виявити легальний характер УНДО, його вiдчуття реалiзму, а також виразно окреслити антикомунiстичний i антирадянський характер партii. Порозумiвшись iз М. Галущинським та iншими прихильниками «реальноi полiтики», І. Кедрин-Рудницький, котрий заступив заарештованого В. Мудрого на посадi головного редактора «Дiла», опублiкував цикл статей (21 листопада – 3 грудня 1930 р.) пiд загальною назвою «Украiнська парламентська репрезентацiя на порозi нових завдань».[183 - Кедрин І. Украiнська парламентарна репрезентацiя на порозi нових завдань // Дiло. – 1930. – 21 листоп. – 3 груд.]
У першiй статтi, «Небувале важке становище», вiн схарактеризував ситуацiю, в якiй опинилася партiя, президiя була заарештована, а увесь тягар випав на 10 послiв, котрi перебували на свободi. Перед ними постало складне завдання – визначити полiтичну тактику представництва УНДО в Сеймi. Тi специфiчнi умови, як писав І. Кедрин-Рудницький, фiзична вiдсутнiсть усiх членiв партiйноi влади i неможливiсть провести нормальнi повiтовi та крайовi партiйнi наради зобов’язали новообраних послiв i сенаторiв брати на себе iнiцiативу.[184 - Кедрин І. Небувало важке становище // Дiло. – 23 листоп.] У наступних статтях фахово проаналiзовано парламентську дiяльнiсть представникiв об’еднання. У статтi «Один чи два парламентськi клуби?» автор критично оцiнив подiл украiнського представництва в попередньому Сеймi та обгрунтував потребу в единому клубi украiнських послiв нацiональних партiй.[185 - Кедрин І. Один чи два парламентськi клуби? // Дiло. – 1930. – 25 листоп.]
Хоча ЦК УНДО не зайняв офiцiйноi позицii щодо статей І. Кедрина-Рудницького, цi матерiали стали предметом дискусii на засiданнi 31 сiчня – 1 лютого 1931 р. за участю послiв i сенаторiв. Дебати розгорнулися навколо парламентськоi тактики репрезентацii УНДО. Члени ЦК не мали одностайноi думки стосовно згаданих статей І. Кедрина-Рудницького. Прихильники лiнii Д. Палiева вимагали засудити автора. Голова засiдання – В. Мудрий визнав едине: статтi з’явилися в невiдповiдний час. Офiцiйна резолюцiя ЦК УНДО у справi дiяльностi УПР не вiщувала змiни тактики. Наголошено, що репрезентацiя «виконувала свое завдання захисту найiстотнiших прав свого народу», водночас наказувала «бути в майбутньому непохитною у зайнятих позицiях i гiдно вести цю надзвичайно важливу i вiдповiдальну працю».[186 - Наради // Дiло. – 1931. – 24 сiч.]
Зауважмо, що на початку сеймовоi каденцii окремi посли та сенатори проводили лiнiю прихильникiв «реальноi полiтики». Парламентськi виступи членiв УНДО в Сеймi на початку 1931 р., незважаючи на заяви про брак довiри до нацiональноi полiтики уряду i вiдповiднi голосування проти бюджету, виразно свiдчили про бажання украiнцiв отримати територiальну автономiю. Це питання вперше порушив О. Луцький. У дискусii 9 сiчня 1931 року стосовно бюджету Мiнiстерства внутрiшнiх справ О. Луцький вiд iменi УПР заявив: «Територiальна автономiя е обов’язковим постулатом практичноi полiтики, вiд якоi не вiдступимо».[187 - Дiло. – 1931. – 12 сiч.] Вимогу територiальноi автономii висунув 20 лютого 1931 р. Я. Олесницький пiд час нарад комiсii закордонних справ Сейму. Із такою самою умовою виступив 4 березня 1931 р. на засiданнi сенатськоi комiсii (пiд час обговорення бюджету) i А. Горбачевський.
Осуд пацифiкацii
На початку дiяльностi Сейму другоi каденцii (1931–1932 рр.) найголовнiшим питанням репрезентацii УНДО була справа пацифiкацii. Вiдповiдний законопроект щодо Львiвського, Станiславiвського i Тернопiльського воеводств у вереснi-листопадi 1930 р. оголошено 17 грудня в Сенатi. Документ складався iз 75 сторiнок машинопису, мiстив описи ревiзiй, перелiк зловживань, а також аналiз дiяльностi уряду й вiдповiдних мiнiстерств в украiнському питаннi. Уряд закликано усунути зловживання i покарати винних. Цей документ у формi петицii було надiслано до Лiги Нацiй. О. Луцький у згаданому виступi 9 сiчня 1931 р. висловив чимало претензiй до полiцii та вiйська пiд час пацифiкацii.[188 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 24.]
Питання оголошених петицiй украiнцями Польщi в Лiзi Нацiй стало поштовхом до офiцiйних переговорiв уряду з УНДО, що супроводжувалися активними дiями тимчасовоi президii УПР, мета яких – пом’якшити наслiдки пацифiкацii. Президiя УПР звернулася до Т. Голувка i Я. Єнджеевича з проханням скасувати всi репресивнi накази, що й надалi залишалися чинними. У серединi сiчня 1931 р. М. Галущинського й О. Луцького заслухали у справi звiльнення заарештованих послiв УНДО (головно – Д. Левицького) у маршалка Сейму К. Свiтальського. Цi факти використала президiя ББСУ, яка запропонувала розпочати переговори з парламентською репрезентацiею УНДО. Вони мали порушити важливi полiтичнi, господарськi й культурнi питання з метою сприяння покращанню украiнсько-польських вiдносин. Пропозицiю було прийнято в ЦК УНДО, що уповноважив президiю УПР розпочати переговори.[189 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 392. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 117.] Громадськiсть цiкавив обсяг повноважень, отриманих президiею УПР для ведення переговорiв. Комунiкат ЦК УНДО, опублiкований у «Свободi» й «Дiлi» в серединi березня 1931 р., уповноважив президiю УПР до початку переговорiв з урядовими чинниками у справi вiдшкодувань для украiнцiв. Проте 17 березня 1931 р. «Дiло» опублiкувало статтю «Як то було насправдi», де йшлося i про повноваження УПР обговорити, як Польща виконуе мiжнароднi зобов’язання щодо украiнцiв.[190 - Там само.]
Переговори розпочали 25 лютого 1931 р. з украiнського боку – М. Галущинський, О. Луцький, В. Загайкевич, з польського – Т. Голувко i Я. Єнджеевич. Украiнцi вимагали звiльнити ув’язнених послiв, вiдкрити лiквiдованi гiмназii, надати фiнансовi державнi субвенцii украiнськiй суспiльностi.[191 - Дiло. – 1932. – 3 берез.]
Пiсля оголошення цих вимог члени президii УПР пропонували створити узгоджувальну комiсiю, до складу якоi б увiйшли посли Украiнського клубу ББСУ та члени уряду. Своею чергою, Голувко i Єнджеевич поставили умову – Украiнський клуб мае оголосити декларацiю лояльностi уряду та вiдкликати петицii з Лiги Нацiй. Однак украiнцi пропозицiй не прийняли.[192 - Там само.]
Для УНДО таемнi переговори мали зондувально-iнформацiйний характер. Умови польськоi сторони не були прийнятними для партii в момент, коли справа пацифiкацii набрала розголосу й мала стати темою дебатiв у Лiзi Нацiй. Ще один важливий привiд – вiдсутнiсть заарештованих керiвникiв партii, без яких прихильники «реальноi полiтики» не могли ухвалювати важливих полiтичних рiшень. У подальших офiцiйних повiдомленнях, президiя УНДО i УПР акцентували на браку доброi волi й небажаннi польськоi сторони реалiзувати оголошенi законопроекти щодо «пацифiкацii».[193 - Свобода. – 1931. – 12 берез.] Т. Голувко писав про спроби порозумiтися з УНДО: «Щире визнання украiнським суспiльством польськоi державностi, визнання польським суспiльством украiнського за спiвгосподаря краю – це платформа польсько-украiнськоi угоди в Схiднiй Малопольщi. Виразом змiни засадничого становища повинна стати заява клубу украiнських послiв про лояльнiсть i активну спiвпрацю».[194 - Biblioteka Narodowa. – Warszawa, № 71016. – Арк. 18–19.]
Інформацiя про переговори у пресi спровокувала атаку на прихильникiв змiни полiтичного курсу УНДО. Проводячи акцii в Лiзi Нацiй, В. Панейко вимагав припинити переговори з поляками, адже iх використовував мiнiстр закордонних справ А. Залевський. Цi переговори могли зашкодити вирiшенню украiнського питання за кордоном. В. Панейко попереджав, що украiнсько-польськi переговори можуть вплинути на рiшення Комiтету трьох, котрий розглядав украiнськi скарги. На повiдомлення про переговори з поляками вiдреагувала украiнська емiграцiя на Заходi, зокрема в США i Канадi.[195 - Генеральний бiй // Дiло. – 1931. – 15 трав.] Їi представники звернулися до М. Галущинського з проханням припинити переговори з урядом. У цiй справi з’явилося чимало листiв i звернень. Зокрема, М. Галущинський i О. Луцький отримали листи з вироками смертi «за своi контакти з ляхами». Критично оцiнювали змiну тактики об’еднання ОУН, УСРП, УСДП. Критична оцiнка лунала в повiтах Схiдноi Галичини у Стрию, вiд якого обрано до Сейму О. Луцького, негативно сприймали спiвпрацю з ББСУ на локальному грунтi, навiть пiд час виборiв до органiв мiсцевого самоврядування.[196 - Biblioteka Narodowa. – Warszawa, № 70049. – Арк. 2.]
У квiтнi 1931 р., щоб не дати пiдстав для подальших звинувачень в угодовствi, президiя ЦК УНДО видала розпорядження утриматись на певний час вiд офiцiйних контактiв з урядовими колами. Водночас 15 квiтня 1931 р. УПР видала комунiкат, знову роз’яснивши питання украiнсько-польських переговорiв (також надiслано до Лiги Нацiй). Ішлося про те, що украiнцi як скривджена сторона розпочали переговори, сподiваючись, що уряд – як iнституцiя державноi влади – конкретними фактами стане на шлях новоi полiтики у ставленнi до украiнцiв. Проте цi надii виявились марними. Украiнськi представники були змушенi вiдкинути умови польськоi сторони щодо ведення переговорiв.[197 - ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 167. – Арк. 17–18.] Однак прихильники порозумiння в УНДО наполягали на продовженнi дiалогу з представниками уряду для того, аби знайти вихiд зi слiпого кута в польсько-украiнських вiдносинах.
Новi украiнськi iнiцiативи
На початку червня 1931 р. В. Мудрий iнiцiював створення спецiальноi комiсii, перед якою постало завдання – опрацювати пункти найважливiших украiнських вимог.[198 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 13. – Арк. 76.] Комiсiя досить швидко сформулювала вимоги, а уряд, виконавши iх, висловив добру волю i бажання порозумiтися з украiнцями. Серед вимог – звiльнення пiд заставу до часу суду заарештованих ундовцiв (Д. Левицького, Л. Макарушку i Д. Палiiва); легалiзацiя осередкiв органiзацiй «Лугу» i «Сiчi» за статутами, на якi украiнцi дадуть згоду; вiдкриття закритих гiмназiй у Тернополi, Рогатинi та Дрогобичi; швидке закiнчення судових процесiв над украiнцями; видiлення концесiй украiнським установам (переважно в експортi товарiв); надання субвенцiй культурно-освiтнiм й економiчним товариствам («Просвiта», «Рiдна школа», «Сiльський господар»); заснування кафедри украiнськоi iсторii у Львiвському унiверситетi; створення двох-трьох державних украiнських шкiл; заснування середньоi господарсько-технiчноi школи, перенесення Сiльськогосподарськоi академii з Подебрадiв; призначення квалiфiкованих украiнських полiтикiв до урядiв першоi та другоi iнстанцiй.[199 - Там само.] Опрiч того, провiд УНДО виступив з iнiцiативою сформувати мiжпартiйний Комiтет порозумiння украiнських партiй.
Аналiз внутрiшньоi ситуацii в Польщi, здiйснений на засiданнi екзекутиви ЦК УНДО й УПР 2 липня 1931 р., викликав сумнiви щодо можливостi реалiзувати украiнськi вимоги. За вiдхилення переговорiв з урядом до вересневоi сесii Лiги Нацiй виступила М. Рудницька. Пiд ii впливом вирiшено надiслати петицii до Лiги Нацiй у справi нацiонально-територiальноi автономii. Про скерування такоi петицii до Лiги Нацiй нагадував В. Панейко.[200 - Держархiв Івано-Франкiвськоi обл. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 492. – Арк. 92.]
Обговорення 2 липня 1931 р. виявило розбiжностi в керiвництвi УНДО. Група на чолi з М. Рудницькою наполягала на тому, щоб посилити мiжнародну акцiю i не проводити переговорiв (навiть приватних розмов) iз представниками уряду до вересня 1931 р. – вiд часу вiдкриття наступноi сесii Лiги Нацiй. Помiркована група на чолi з М. Галущинським i В. Мудрим не погоджувалася на загострення конфлiкту. Вони вважали недоцiльним надсилати петицii про автономiю i очiкувати рiшення Лiги Нацiй.[201 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 144. – Арк. 23.] Прихильники «реальноi полiтики» схилялися до проведення переговорiв з урядом, якщо iх пiдтримае польська сторона. Цю позицiю схвалив В. Мудрий пiд час неофiцiйноi розмови з довiреною особою МВС. Водночас вiн застерiгав, що в разi пасивностi уряду в УНДО змiцниться прагнення шукати способи вирiшення украiнського питання на мiжнароднiй аренi. Начальник вiддiлу нацiональностей МВС Г. Сухенек-Сухецький, аналiзуючи ситуацiю в УНДО, визнав, що керiвництво партii зазнало впливу закордонних осередкiв, якi хотiли розв’язати польсько-украiнське протистояння через Лiгу Нацiй. Вiдзначаючи пасивнiсть помiркованоi групи в керiвництвi партii, вiн наголосив, що уряд не мае жодних намiрiв виступати з iнiцiативою безпосередньо порозумiтися з цiею групою.[202 - Там само.]
Зауважимо, що Г. Сухенек-Сухецький не мав авторитету серед украiнцiв, передусiм через свою дiяльнiсть у постпацифiкацiйний перiод. За iнформацiею, поширеною серед украiнцiв, вiн здiйснював спроби схилити заарештованого Д. Левицького (цiною звiльнення) до подальших переговорiв з урядом. Натомiсть голова УНДО вiдмовився це зробити i заявив, що саме уряд повинен виступити з iнiцiативою переговорiв.[203 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 144. – Арк. 23.]
Начальник вiддiлу нацiональностей МВС покладав надii на розв’язання проблем украiнсько-польських вiдносин саме на Д. Левицького. Для цього було опублiковано документ, де розкривалися зв’язки президii УНДО з УВО-ОУН i нiмцями. «Ілюстрований кур’ер годзiнни» 11 вересня 1931 р. умiстив листи двох урядникiв Мiнiстерства закордонних справ Нiмеччини до генерального консула у Краковi – Клемана. Автори листiв (одним iз них, припускають, був барон ван Гахн) писали про фiнансову й полiтичну залежнiсть украiнського пiдпiлля вiд берлiнського уряду, а також про тiсний зв’язок керiвництва УНДО (тобто й Д. Левицького) з УВО-ОУН. Польська газета зробила закид о. Л. Куницькому, котрий 1926 р. проводив переговори з нiмецьким Мiнiстерством закордонних справ у питаннях спiвпрацi й фiнансовоi допомоги.[204 - Biblioteka Narodowa. – Warszawa, № 70053. – Арк. 11.]
Провiд УНДО 12 вересня 1931 р. опротестував цi повiдомлення. о. Куницький вiдреагував на них листом до редакцii «Ілюстрованого кур’ера годзiнного» у Краковi. Д. Левицький стверджував, що сам факт його розмов iз нiмецьким консулом ще нiчого не доводить, i додав, що iнiцiатором дiалогу була нiмецька сторона, однак змiсту його вiн не пам’ятав.[205 - Левицький Д. Мiж двох сил// Дiло. – 1931. – 12 верес.] На оприлюдненi у кракiвськiй газетi (згодом iх було опублiковано в iнших польських газетах) документи вiдреагувало пресове бюро нiмецького уряду, яке заперечило згаданi контакти з украiнськими полiтичними партiями. Проте пiсля цих публiкацiй у пресi вже 13 вересня 1931 р. нiмецький уряд на певний час припинив фiнансування пропагандистськоi й органiзацiйно-партiйноi дiяльностi УНДО. Офiцiйно у «Свободi» В. Мудрий висловив сумнiв у правдивостi опублiкованих документiв, а також вказав, як негативно вплинули атаки польськоi преси на майбутне польсько-украiнського порозумiння, що вже з другоi половини 1931 р. не видавалось таким близьким.[206 - Свобода. – 1931. – 14 жовт.]
На львiвському рiвнi переговори консультативного характеру iнiцiював П. Дунiн-Борковський. У серединi березня 1931 р. вiдбулося три такi зустрiчi у приватних помешканнях прихильникiв порозумiння (в УНДО iх названо «чорними кавами»). Подiбну зустрiч 13 червня 1931 р. провели у приватному помешканнi Д. Лопатинського. У комунiкатi президii УНДО i УПР вiд 20 червня 1931 р. стверджувалося, що на зустрiчi 13 червня З. Пеленський виступив iз рефератом про економiчну полiтику в Захiднiй Украiнi. У зустрiчi не брали участi керманичi помiркованоi групи УНДО – прихильники порозумiння (М. Галущинського i О. Луцького).[207 - Комунiкат УНДО // Дiло. – 1931. – 22 черв.] І. Кедрин-Рудницький, який присутнiй на цiй зустрiчi як звичайний член ЦК УНДО, пояснив, що «керманичi УНДО не брали участi в зiбраннi, оскiльки з польськоi сторони були репрезентованi кола, якi не вiдiграють полiтичноi ролi в полiтичному життi. Украiнськi чинники звертали увагу на нав’язання взаемин з урядовими колами».[208 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 1–2.]
За формування modus vivendi в польсько-украiнських вiдносинах, що зняли б напруженiсть пiсля пацифiкацii, виступили угодовцi, якi не потрапили до в’язницi i керували полiтичною дiяльнiстю партii на межi 1930–1931 рр. У перiод вiдсутностi угодовського керiвництва, УПР порушила питання про територiальну автономiю. Їi впровадження вимагали в сеймових комiсiях О. Луцький (9 сiчня 1931 р.), Я. Олесницький (20 лютого 1931 р.). У сенатськiй комiсii з цiею пропозицiею виступив А. Горбачевський (4 березня 1931 р.).[209 - Полiтика чину i полiтика фрази // Дiло. – 1931. – 4 берез.]
Законопроект про автономiю
Навеснi 1931 р. законопроект про автономiю для украiнцiв пiдготував i виголосив у сеймi Союз парламентських польських соцiалiстiв (СППС). У цьому законопроектi автономiя охоплювала територiю Волинського, Станiславiвського, Тернопiльського воеводств, схiдних повiтiв Львiвського воеводства (Бiбрка, Добромиль, Дрогобич, Городок, Яворiв, Лiско, Львiв, Мостиська, Рава-Руська, Самбiр, Стрий, Сокаль, Жовква) i Камiнь-Каширський повiт Полiського воеводства. Проект автономii був готовий ще перед травневим переворотом 1926 р. У СППС його опрацювала комiсiя на чолi з І. Дашинським, до складу якоi також входили Т. Голувко, Ф. Перла, Г. Дiамонд, М. Недзялковський.[210 - Проект автономii // Дiло. – 1931. – 15 берез.]
IV Народний з’iзд 1932 р., на якому пiд впливом опозицii Палiева з резолюцii вилучено пункт про автономiю, не полишав автономiчних вимог. Шiстнадцять англiйських парламентарiв 6 жовтня 1932 р. внесли петицiю у справi автономii Схiдноi Галичини до Секретарiату Лiги Нацiй. У петицii, покликаючись на рiшення Ради Амбасадорiв 1923 р., зверталася увага на ухилення польського уряду вiд запровадження автономii. Запропоновано через Лiгу Нацiй передати вирiшення цього питання Трибуналу справедливостi в Гаазi. Англiйцi дорiкали украiнським представникам у Лiзi Нацiй (1932 р.) М. Рудницькiй i О. Луцькому за те, що украiнцi в Польщi не висувають консолiдованоi автономiстськоi програми. Вiдсутнiсть цих вимог, на думку англiйських парламентарiв, значно обмежувала можливостi украiнських послiв. Делегати УНДО визнали справедливiсть цього зауваження.[211 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 5.]
Автономiстська вимога прозвучала також у Сеймi 3 листопада 1932 р. вiд голови УНДО Д. Левицького: «Вимагаемо вiд Польськоi держави, згiдно з ухвалою Ради Амбасадорiв, виконати свое мiжнародне зобов’язання у формi територiальноi автономii. Вимагаемо тiльки, щоб автономiя була поширена на всi украiнськi землi, в межах Польськоi держави. Дана позицiя Украiнського клубу не суперечить правно-державнiй заявi Украiнського клубу 29 березня 1928 р. Висуваючи автономiчну вимогу, украiнський народ не зрiкаеться принципу самовизначення нацiй, якi завдяки президентовi Вiльсоновi здобули собi право вiльного розвитку».[212 - Sprawozdanie stenograficzne z 70 posiedzienia Sejmu 3.11.1932, – l.56.]
Декларацiя УНДО i УПР не становила тiльки реакцiю на закиди англiйських парламентарiв. Вона також була продиктована складним полiтичним i економiчним становищем украiнцiв. Проте лiдери УНДО в цей перiод (1931–1932) не вiрили в можливiсть порозумiння з польською стороною у питаннi територiальноi автономii. Зневiра у змiнi ставлення Польськоi держави до украiнцiв посилила активнiсть УНДО в таких напрямах нацiонального життя, як освiтнiй та релiгiйнiй. Це мало пiдтримати в суспiльствi стан напруженостi.[213 - За единий фронт народу // Дiло. – 1932. – 18 жовт.]
