На початку 1930-х рокiв зросла активнiсть польських публiцистiв, якi виступали з iнiцiативою польсько-украiнського дiалогу. За пiдтримки ІІ вiддiлу Головного штабу та за згодою вiддiлу нацiональностей, МВС i Схiдного вiддiлу МЗС започатковано видання «Польсько-украiнського бюлетеня». Із його редакторами спiвпрацювали вiдомi польськi знавцi нацiонального питання – Л. Василевський, С. Лось, С. Панроцький, з украiнського боку – І. Кедрин-Рудницький. Усi вони були членами органiзованого 8 червня 1933 р. Польсько-украiнського товариства. Проблему польсько-украiнських вiдносин обговорювали на сторiнках iнших польських часописiв: «Бунт молодих» (згодом «Полiтика»), «Наше майбутне», «Епоха».[214 - Держархiв Івано-Франкiвськоi обл. – Ф. 121. – Оп. 1. – Спр. 187. – Арк. 34.]
Преса УНДО, аналiзуючи ситуацiю на межi 1933–1934 рр., розповiдала про те, що уряд в цей перiод не був схильний до дискусii щодо украiнських питань i не висловлював бажання спiвпрацювати з представництвом об’еднання в парламентi. «Дiло» назвало безперспективними сподiвання украiнцiв на спiвпрацю з урядом.[215 - Дiло. – 1934. – 21 лют.]
Лiдери УНДО i УПР були враженi також польсько-нiмецькою декларацiею про незастосування сили (26 сiчня 1934 р.). Цю тему завуальовано схарактеризував Д. Левицький у згаданiй промовi в Сеймi 6 лютого 1934 р.: «Є свiдками, що сучасна Польща е сильною державою з сильною внутрiшньою владою, яка в останнiй перiод мае значнi успiхи в зовнiшнiй полiтицi i власне цей момент, в якому сьогоднi знаходиться Польща, дае iй вiдповiднi можливостi розв’язувати украiнське питання в дусi згоди обох народiв. Ми чекаемо змiни цiлого полiтичного напряму щодо нашого народу, усунення тих аномалiй; вважаемо, що аномалii цих вiдносин дiйшли до останньоi межi, що найкращий час покласти кiнець цiй нiвеляцiйнiй полiтицi щодо украiнського народу».[216 - Sprawozdanie stenograficzne ze 111 posidzenia Sejmu z 14.ІІ.1934. – l.9 – 10.] Промова Д. Левицького викликала в украiнськiй пресi критичнi виступи проти УНДО. Про капiтуляцiю Д. Левицького перед польським урядом Д. Палiiв заявив у органi Фронту нацiональноi едностi (ФНЄ) «Перемога». Проте польська преса назвала виступ Д. Левицького заявою, спрямованою на порозумiння.[217 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 14.]
Наступною подiею в зовнiшнiй полiтицi Польщi, що викликала реакцiю УНДО, стала декларацiя мiнiстра Й. Бека вiд 13 вересня 1934 р. на пленарному засiданнi Лiги Нацiй у Женевi. Мiнiстр виступив за спiвпрацю з мiжнародними органiзацiями в питаннях, що виникали iз зобов’язань трактату про нацiональнi меншини. Наступного дня пiсля Женевськоi декларацii Д. Левицький прокоментував цю подiю, зазначивши, що виступ Й. Бека був для нього неочiкуваним. Водночас вiн висловив свою оцiнку: «Крок п. мiнiстра Бека спрямований в першу чергу проти Лiги Нацiй. Про авторитет Лiги Нацiй нiколи не боролися i не думаемо боротися, оскiльки Лiга Нацiй е органiзацiею держав-переможцiв, якi нiколи не задумувалися над проблемою нацiональних меншин, скривджених цими державами у версальському трактатi. Звично, коли доконаним е вступ Радянськоi Росii до Лiги Нацiй, Росii, яка нещадно нищить всi неросiйськi народи, зокрема украiнський – вчорашнiй польський виступ можемо прийняти за певну сатисфакцiю».[218 - Sprawy NarodowoSciowe. – 1934. – № 5–6. – S. 591.]
Офiцiйна позицiя партii була ухвалена 14 вересня 1934 р. на засiданнi екзекутиви ЦК. Ухваленi на ньому резолюцii польська цензура не дозволила опублiкувати у пресi. Статтю «Порадник для меншин i дискредитацiя Лiги Нацiй» в «Дiлi» 16 вересня 1934 р., де мiстилося пiдтвердження слiв Д. Левицького, висловлених для Агенцii Гаваса, було конфiсковано. «Скарг з приводу виступу Бека украiнський народ не висловлюе. Катаклiзму у цьому для себе не бачить. Ставимося до нього холодно, тверезо i критично, витягуемо для себе такi наслiдки, якi диктуе украiнський нацiональний iнтерес. УНДО, звичайно, не вiдмовилося з можливостi дальшого звертання до Лiги Нацiй з метою захисту прав украiнського громадянства в Польщi».[219 - Sprawy NarodowoSciowe. – 1934. – № 5–6. – S. 592.]
Позицiя УНДО зазнала нищiвноi критики УСРП. «Громадський голос» писав: «Не можна погодитися з твердженням, що щось в Лiзi Нацiй може бути для нас (украiнцiв. – І. С.) певною сатисфакцiею, не треба плакати над гробом Лiги Нацiй». Наголошуючи, що УНДО готове й надалi звертатися до Лiги Нацiй у справi захисту прав украiнцiв, газета писала: «Як може до Лiги звертатися полiтик, чи полiтичний чинник, який цю iнституцiю публiчно критикуе?».[220 - Там само.] Виступ мiнiстра Й. Бека також гостро розкритикував Д. Палiiв.
Убивство П’ерацького i Бабiя сколихнуло украiнське суспiльство. Інституцii влади провели низку арештiв членiв ОУН, якi опинилися в «Березi Картузькiй». Цi подii спровокували зростання компромiсових тенденцiй в украiнському середовищi. Для керiвництва УНДО важливим сигналом став перебiг виборiв до мiсцевих органiв самоврядування восени 1934 р. Пропаганда ББСУ, пiдтримана державною адмiнiстрацiею, висунула гасло компромiсу та порозумiння, а також активноi працi на користь власного села i громади, незважаючи на партiйно-полiтичнi та нацiональнi погляди; це гасло знайшло належний вiдгук у сiльських мешканцiв.[221 - Держархiв Івано-Франкiвськоi обл. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 147. – Арк. 17.]
Ідея спiльноi працi у громадах була одним з польсько-украiнських компромiсiв. Як пiдкреслювала «Свобода», задля цих компромiсiв украiнцi погодились на серйознi поступки. Орган ЦК УНДО бачив у цьому брак полiтичноi активностi в сiльських осередках, обмеження власних, мiсцевих iнтересiв. УНДО також говорило про виборче порозумiння, хоча початково йшлося про компромiс саме в мiстах.[222 - Свобода. – 1934. – 11 листоп. – С. 1.] Про украiнськi голоси в мiстах думав не тiльки ББСУ; наприклад, у Добромилi бургомiстр Я. Павловський, агiтуючи за списком блокiв Стронництва Людового i Стронництва Народового, намагався дiйти порозумiння з мiсцевими дiячами УНДО. Проти таких комбiнацiй i виступив ББСУ. У результатi компромiсу вiн прагнув домагатися пiдтримки украiнцiв та евреiв.
Методи ББСУ й державноi адмiнiстрацii пiд час виборiв самоврядування розкритикували Д. Левицький вiд УНДО й польськi полiтичнi партнери – Стронництво Людове, Польська соцiалiстична партiя, Народна робiтнича партiя.[223 - Лучак А. Названа праця. – S. 309.] Дослiдник цiеi проблеми А. Лучак оприлюднив вiдомостi, що УНДО здобуло на виборах до громадських рад найбiльшу кiлькiсть украiнських мандатiв у Львiвському воеводствi (7849), Станiславiвському (49 945), Тернопiльському (6726).[224 - Там само.] У львiвськiй газетi «Новi часи» зазначено, що прихильнi до держави та уряду украiнцi загалом здобули 7709 мандатiв.[225 - Nowe Czase. – 1934. – 21 груд.] Вибори до громадських рад продемонстрували бажання украiнського села до конструктивноi працi на мiсцевому рiвнi, без шовiнiстичних гасел та рiзних потрясiнь. Редакцiя проурядових «Нових часiв» писала: «Еволюцiя ставлення украiнського населення до держави вiд абсолютноi негацii до [афiрмацii] лояльностi вiдбуваеться швидше i радикальнiше, нiж в УНДП».[226 - Там само.] Ця еволюцiя вiдбувалася без виразного дозволу полiтичних чинникiв, змушувала легальний украiнський етаблiсшмент до швидкого самовизначення. Хоча керiвництво УНДО висловлювалося за автономiчну програму, то полiтична тактика була неясна, яка «блукала мiж негацiею, автономiзмом та безпосереднiм порозумiнням з урядом».[227 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 57. – Арк. 12.]
Проти проекту Конституцii 1935 року
У другiй половинi грудня 1934 р. у Сенатi пiд час обговорення проекту новоi Конституцii Украiнський клуб знову зробив заяву: «Украiнський сенатський клуб виголосив внесок з метою добитись конституцiйноi постанови, яка б визнавала для територii з бiльшiстю украiнського населення територiальну автономiю з крайовим сеймом, урядом, адмiнiстрацiею, судiвництвом, шкiльництвом, фiнансовою системою i територiальними збройними силами. Кордони i лад цiеi адмiнiстративноi одиницi мають бути встановленi окремим законом, який був би iнтегральною частиною Конституцii Польськоi держави».[228 - Дiло. – 1934. – 16 груд.; Biuletyn Polsko-Ukrainski. – 1934. – 22–31.XI. – № 51–52.]
На засiданнi Сейму 5 лютого 1935 р. украiнське питання знову порушив Д. Левицький. Згадуючи сенатський законопроект про територiальну автономiю, вiн наголосив: «Розумiемо, що в данiй ситуацii цiеi мети не осягнемо i за це право будемо тяжко боротися».[229 - Sprawozdanie stenograficzne ze 128 posidzenia Sejmu z 5.ІІ.1935. – S. 9.] Далi зазначено, що «тiльки нормалiзацiя вносить заспокоення слушних вимог украiнського народу, створення в межах Польськоi держави П’емонту для украiнських визвольних намiрiв принесе Польськiй державi велику користь».[230 - Там само.] Голова УНДО i УПР свою промову закiнчив такими словами: «Не хочемо нацiональноi боротьби, хочемо працювати конструктивно […]. Вважаемо, що найкращий час покласти кiнець цiй нiвеляцiйнiй полiтицi у ставленнi до украiнського народу. Вiд вас, як реальних можновладцiв у державi, залежить унормування наших вiдносин. Або панове задовiльнять слушнi вимоги украiнського народу i пiдемо шляхом взаеморозумiння до щастя […] або кожний народ сам у важкiй боротьбi буде шукати здiйснення своiх нацiональних iдеалiв».[231 - Там само. – S. 31–32.]
Виступ Д. Левицького у Сеймi 5 лютого 1935 р. оцiнили як нове звернення до уряду. Наслiдком цього стала чергова атака украiнськоi преси проти УНДО. Агресивно виступив орган ФНЄ «Батькiвщина», вiдбираючи в парламентськоi репрезентацii УНДО право висловлювати погляди вiд iменi всього украiнського народу. Таку само позицiю зайняв орган УСРП «Громадський голос».[232 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 56. – Арк. 15.]
Атакований пресою ЦК УНДО, прагнучи змiцнити свiй авторитет й активiзувати дiяльнiсть партii у краю, скликав 2 березня 1935 р. Народний комiтет. На нараду прибуло 85 делегатiв iз 43 повiтових органiзацiй, а також представники УПР. Один iз головних пунктiв обговорення – подальша тактика УНДО i УПР. Члени Народного комiтету пiдтримали напрям полiтичного реалiзму, який визначило керiвництво партii. «Народний комiтет, – iшлося в однiй з ухвал, – пiсля звiту голови УНДО Дмитра Левицького про дiяльнiсть УНДО i УПР заявляе, що непохитно стоiть при своему вибраному мандатовому керiвництвi, яке залишиться единим виразником думки i волi украiнського населення i висловлюе йому цiлковите визнання i подяку за його тяжку та вiдповiдальну працю».[233 - Постанови Народного Комiтету УНДО // Свобода. – 1935. – 10 берез.] Керiвництво УНДО iнiцiювало широку акцiю пiдтримки напряму полiтичного реалiзму. У лютому – березнi 1935 р. вiдбулися повiтовi з’iзди УНДО, якi також пiдтримали керiвництво партii та УПР.[234 - Свобода. – 1935. – № 8, 10–13, 15.]
Вiдхилення мiнiстром М. Зиндрамом-Косцялковським пропозицii порозумiтися загострило польсько-украiнськi вiдносини. У цей час визрiла iдея налагодити вiдносини з польською антисанацiйною опозицiею, якiй симпатизував Д. Левицький. За його дорученням І. Кедрин-Рудницький провiв розмови зi С. Тугутом (І. Кудрин-Рудницький дописував у його часописi «Тиждень»), щодо можливого тактичного союзу УНДО з польською антисанацiйною опозицiею. Однак С. Тугут не бачив перспектив утворення такого союзу. Вiн вiдверто висловився що польська опозицiя е безликою i не мае реального впливу на уряд i сейм, а манiфестацiя солiдарностi з украiнцями iй не допоможе, а радше навпаки – ослабить ii через вiдповiдну реакцiю польськоi преси i польських громадських органiзацiй. С. Тугут радив украiнцям шукати компромiсу з урядом за допомогою посередникiв.[235 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 253.] І. Кедрин-Рудницький повiдомив про цю позицiю на засiданнi екзекутиви ЦК УНДО, яка ухвалила рiшення про початок безпосереднього дiалогу з урядом.
У квiтнi 1935 р. УНДО, як i УСРП, утрималося вiд голосування за новий проект Конституцii 4 липня 1935 р. Виступаючи в Сенатi, Ю. Павликовський визнав позицiю Украiнського клубу в цiй справi «гiдною i тактовною».[236 - Виборча ординацiя до сейму пiд обрадами сенату // Свобода. – 1935. – 14 лип.]
Партiя дуже серйозно вiдреагувала на повiдомлення про смерть Ю. Пiлсудського 13 травня 1935 р. Спiвчуття львiвському воеводi висловили заступник голови УНДО В. Мудрий i генеральний секретар В. Целевич, а також голови «Просвiти» І. Брик i РСУК – Ю. Павликовський. УПР надiслала телеграму спiвчуття прем’ер-мiнiстровi В. Славеку, яку пiдписали голова УПР Д. Левицький i секретар Д. Великанович.[237 - Вислови спiвчуття УНДО i наших центральних установ з приводу смертi маршала Пiлсудського // Свобода. – 1935. – 26 трав.] Провiднi дiячi УНДО також брали участь у поховальнiй церемонii у Варшавi та Краковi. Преса УНДО, iнформуючи про смерть i останню дорогу Ю. Пiлсудського, оцiнила його дiяльнiсть.[238 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 23. – Арк. 4.]
Утримання вiд голосування щодо проекту новоi Конституцii, а також поважне ставлення до смертi Ю. Пiлсудського свiдчили про добру волю партii у прагненнi зняти напруженiсть у польсько-украiнських вiдносинах. Обговорення проекту змiн до закону про вибори до Сейму прискорило початок переговорiв УНДО з польським урядом. Цей проект вiдбирав право вiльного вибору кандидатiв, узалежуючи вибiр вiд рiшення окружних виборчих комiсiй, де, на думку В. Целевича, домiнували поляки. «Украiнцi, – писав вiн, – без згоди полякiв, зокрема без згоди польськоi влади, не будуть мати можливостi оголосити у виборчих округах незалежних украiнських кандидатiв на послiв».[239 - Целевич В. Вибори до законодавчих тiл та украiнцi // Дiло. – 1935. – 12 трав.; Sprawy NarodowoSciowe. – 1935. – № 3–4. – S. 269.] Полiтик оголосив, що УПР розпочне боротьбу за змiни проекту виборчого закону. В ухвалi вiд 24 травня 1935 р. УПР визнала, що проект виборчого закону позбавляе «украiнський народ можливостi створення своеi незалежноi репрезентацii в законодавчих органах держави».[240 - Домагання Украiнськоi Парламентськоi Репрезентацii // Свобода. – 1935. – 2 черв.; Дiло. – 1935. – 25 трав.; Belcikowska A. Partie… – S. 112.]
У зв’язку з навислою загрозою iнiцiативу в справi порозумiння з урядом перебрали О. Луцький i В. Мудрий. О. Луцький за посередництва Р. Смаль-Стоцького запитав мiнiстра внутрiшнiх справ М. Косцялковського про готовнiсть уряду до нормалiзацii вiдносин з украiнцями. Вiдповiдь була позитивною.[241 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 253.] Водночас 29 травня 1935 р. вiдбулася зустрiч М. Косцялковського з В. Мудрим, О. Луцьким та В. Целевичем. Зустрiч, за словами членiв УНДО, вiдбулася в атмосферi «взаемного довiр’я, щиростi».[242 - Tomczuk R. – S. 215.]
Компромiси полiтики нормалiзацii
Важливим етапом на шляху нормалiзацii польсько-украiнських вiдносин був iнспекцiйний вiзит 4–9 липня 1935 р. мiнiстра внутрiшнiх справ М. Зиндрама-Косцялковського до трьох воеводств Схiдноi Галичини. Із мiнiстром поiхав директор Полiтичного департаменту МВС Г. Кавецький i начальник вiддiлу нацiональностей Г. Сухенек-Сухецький. Пiд час iнспекцii 6 липня 1935 р. засiдав народний комiтет УНДО, який за участю представникiв 35 повiтових органiзацiй ухвалив рiшення про участь партii в парламентських виборах i про продовження подальших переговорiв з урядом. В останнiй день iнспекцiйноi поiздки (9 липня 1935 р.) вiдбулися двi зустрiчi полiтичних i господарських дiячiв iз мiнiстром та iз владою регiону.
Перша зустрiч у воеводському урядi Львова М. Зиндрама-Косцялковського та воеводи В. Белiна-Пражновського вiдбулася з делегацiею украiнських господарських iнституцiй: Крайового господарського товариства, «Сiльського господаря», РСУК, Центрального блоку (Центробанку), Центросоюзу, Маслосоюзу, Народноi торгiвлi, товариств «Карпатiя», «Днiстер», Земельного гiпотечного банку та iн. iз сенатором Ю. Павликовським. До складу украiнськоi делегацii ввiйшли К. Левицький, І. Мартюк, А. Палiй, Ю. Мудрак i В. Кривульський. Пiсля реферату Ю. Павликовського про становище украiнцiв у Польськiй державi й поточну полiтичну ситуацiю вiдбулася дискусiя. Передусiм обговорено комплекс питань, пов’язаних iз селом i сiльським господарством. Визначено iнвестицiйнi потреби для розвитку аграрного комплексу. Украiнська сторона вимагала парцеляцii землi для мiсцевих селян, лiквiдацii безробiття в селi та мiстi, узгодження кредитноi полiтики державних банкiв.
Мiнiстр М. Зиндрам-Косцялковський у прикiнцевому словi прихильно поставився до украiнських вимог, наголосивши, що окремi з них вже будуть реалiзованi, а iншi найближчим часом розглядатимуться.[243 - З побуту мiнiстра Косцялковського у Львовi. Делегацiя украiнських господарських кiл мiнiстра // Свобода. – 1935. – 22 лип.] Увечерi 9 липня 1935 р. львiвський воевода запросив представникiв мiсцевоi цивiльноi та вiйськовоi влади, судiвництва, прокуратури; прибули також воеводи Ягодзiнський зi Станiславова i Гiнтовт-Дзiевалтовський iз Тернополя. Украiнськi господарськi, культурно-освiтнi, суспiльнi органiзацii репрезентували: К. Левицький, В. Децикевич, І. Раковський, Ю. Павликовський, В. Мудрий, І. Кедрин-Рудницький, М. Рудницька, С. Бiляк, Д. Великанович, А. Палiй, І. Мартинюк, Р. Дашкевич, Хронов’ят, а також священики – Й. Слiпий, Ковалевський i В. Лаба.[244 - Там само.] На цiй зустрiчi Зиндрам-Косцялковський запевнив украiнцiв, що колонiзацiю буде зупинено. Так вiн вирiшив пiсля поiздки Галичиною, де серед мiсцевого селянства панував земельний голод.[245 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 256.]
Перебування мiнiстра внутрiшнiх справ у Галичинi почасти зняло напруженiсть у польсько-украiнських вiдносинах. Із вiзитом мiнiстра УНДО пов’язувало надii розв’язати найважливiшi проблеми украiнського суспiльно-полiтичного життя. Група помiркованих членiв партii вiдiгравала роль посередника украiнських iнтересiв у польському провладному полiтикумi. Пiдтримуючи частi контакти з урядом, ця група прагнула розв’язати накопиченi проблеми.
УНДО заснувало мiсячник «Шлях нацii» за редакцiею колишнього редактора «Украiнського голосу» i спiвробiтника «Перемоги» З. Пеленського. Розпочинаючи пронормалiзацiйну кампанiю, 6 липня 1935 р. Народний комiтет ухвалив директиви для повiтових органiзацiй, якi мали органiзовувати вiча, збори та з’iзди, де планувалося ухвалити резолюцii на пiдтримку дiяльностi ЦК УНДО i УПР.[246 - Свобода. – 1935. – 14 лип.] Однак рядовi члени партii ставилися до виборчого порозумiння i концепцii нормалiзацii критично. Передусiм вони очiкували конкретних результатiв спiвпрацi з урядом. Переговори з представниками уряду були перерванi через виборчу кампанiю до польського парламенту. Саме парламентськi вибори, якi проводилися згiдно з новим виборчим законом, були першим етапом нормалiзацii вiдносин.[247 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 34. – Арк. 18–20.]
Згiдно з ухвалами УПР вiд 25 травня 1935 р., негативне ставлення до нового виборчого закону було озвучене з парламентськоi трибуни i подане на сторiнках преси. На засiданнi Конституцiйноi комiсii Сейму 13 червня 1935 р. С. Хруцький заявив, що новий виборчий закон спрямований проти полiтичних партiй.[248 - Belcikowska A. Названа праця. – S. 113.] На пленарному засiданнi пiд час дебатiв щодо цього закону С. Бiляк вiд iменi УПР зауважив, що «запропонований проект виборчого закону до парламентських палат не створюе для украiнського народу можливостi вибору такого представництва, яке було би результатом вiльного вибору украiнських громадян. Запропонований проект мав реалiзувати принцип однонацiональноi держави».[249 - Sprawozdanie stenograficzne ze 145 posidzenia Sejmu z 25.6.1935. – S. 60.] С. Бiляк виступив за участь УНДО у виборах, хоч Украiнський клуб голосував проти виборчого закону. Не можна погодитись iз висновком Р. Томчика, що декларацiя участi у виборах була пов’язана з роллю УНДО в легальному нацiональному русi, а й iз повчальним уроком – бойкотом виборiв 1922 р. Полiтичнi ситуацii 1922-го i 1935 рр. були рiзнi як у зовнiшньополiтичному, так i внутрiшньополiтичному аспектах. Тому нiде й нiколи офiцiйно Народний Комiтет УНДО не висловлював жалю з приводу бойкоту виборiв 1922 року.
Виборчий компромiс 1935 року
Виборчий компромiс, запропонований УНДО через Мiнiстерство внутрiшнiх справ, передбачав участь у Сеймi по одному украiнцю з кожного iз 15 виборчих округiв у трьох галицьких воеводствах. Компромiс пiдтримали члени Украiнськоi народноi обнови (УНО) й Украiнського католицького союзу (УКС), але УСРП i УСДП оголосили бойкот виборiв. «Дiло» 1 серпня 1935 р. закликало украiнську громадськiсть до участi у виборах.[250 - Дiло. – 1935. – 1 серп.] Виборчий компромiс давав УНДО змогу сформувати поважну парламентську репрезентацiю, однак вiн мав i негативнi сторони: по-перше, обмежувався лише територiею Схiдноi Галичини без Волинi та iнших украiнських територiй; по-друге, затвердження кандидатiв на послiв вiдбувалося в Мiнiстерствi внутрiшнiх справ.[251 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 254.] На практицi МВС не погодилося на двi кандидатури: Д. Левицького i М. Рудницькоi. ЦК УНДО розпочав передвиборчу кампанiю, органiзовуючи повiтовi та окружнi наради, пiд час яких обговорювали новий виборчий закон i необхiднiсть участi у виборах.[252 - Там само.]
Справу участi у виборах широко обговорювали у пресi УНДО, що полемiзувала з пресою полiтичних партiй, якi бойкотували вибори. Негативно до виборiв поставився Союз украiнок, очевидно, через вiдсутнiсть у списку кандидатiв на послiв його голови Мiлени Рудницькоi. В опублiкованому комунiкатi О. Федак-Шепарович, М. Бiльська, А. Палiй, М. Мудрик проiнформували, що через вiдсутнiсть жiнок серед кандидатiв на послiв вiд УНДО органiзацiя не братиме участi у сеймових виборах.[253 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 254.]
В опублiкованiй виборчiй програмi УНДО («Свобода») задеклароване таке: «1. Територiальна автономiя для всiх украiнських земель в Польщi; 2. Право украiнського народу до вiльного розвитку у всiх сферах нацiонального життя; 3. Розвиток селянських господарств; 4. Право украiнцiв в мiстах на украiнську територiю; 5. Украiнська нацiональна школа всiх ступенiв; 6. Амнiстiя для полiтичних в’язнiв; 7. Зупинення колонiзацii украiнських земель; 8. Збiльшення прав для громадських, мiських i повiтових самоврядних iнституцiй; 9. Лiквiдацiя полiцейськоi системи у вiдносинах з украiнцями» та iн.[254 - Чому йдемо до виборiв? // Свобода. – 1935. – 1 верес.] У виборчiй вiдозвi, опублiкованiй у часописi «Дiло» 4 вересня 1935 р., ЦК УНДО вкотре закликав до масовоi участi в голосуваннi.[255 - Дiло. – 1935. – 4 вересня; Sprawy Narodowosciowe. – 1935. – № 5. – S. 445–446.]
У результатi виборiв 8 вересня 1935 р. до Сейму ввiйшло 13 членiв УНДО та 1 представник УНО. Не було обрано В. Соловiя iз 77-i округи (Сяноцького воеводства). Цей факт украiнська преса визнала недотриманням умов компромiсу з польського боку. «Дiло», шукаючи причин утрати одного мандата, визнало, що «тамтешнiм чинникам йшлося на виборах предусiм про те, щоб цю округу позбавити украiнського представництва i проводити там дальшу полiтику вiдрубностi Лемкiвщини».[256 - Sprawy NarodowoSciowe. – 1935. – № 5. – S. 448.] В. Мудрого запевнили, що замiсть мандата на Лемкiвщинi украiнцi отримають компенсацiю у виглядi додаткового сенаторського мандату, проте польський уряд цiеi обiцянки не дотримав. Мандат отримав поляк Й. Волошиновський, котрого вважали «украiнофiлом i знавцем украiнськоi мови».[257 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 255.]
До Сенату вiд Львiвського воеводства було обрано В. Децикевича. Без голосування до сенату ввiйшли з Тернопiльського воеводства О. Луцький, зi Станiславiвського – о. Р. Лободич з УНО. Іншi нацiональнi меншини у Схiднiй Галичинi – евреi та нiмцi – не мали представникiв у Сенатi. Президент І. Мосцiцький 23 вересня 1935 р. назвав додатково 32 сенаторiв. Серед них було два члени УНДО – А. Горбачевський (Чорткiв) i Ю. Павликовський (Львiв). Загалом у польському парламентi працювали 13 послiв до Сейму i 4 сенатори вiд УНДО. Прихильники нормалiзацii польсько-украiнських вiдносин у керiвництвi УНДО високо оцiнили результати виборiв. В. Мудрий, виступаючи на засiданнi ЦК УНДО i УПР 5 листопада 1935 р., визнав результати виборiв як перемогу партii. Активну участь галицьких украiнцiв у виборах (украiнська сторона нарахувала 738 тис., польська – 400 тис.) було оцiнено в УНДО як висловлювання пiдтримки новоi полiтики.[258 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 28.]
Голосуючи за список УНДО, украiнськi виборцi стали спiввiдповiдальними за нормалiзацiйнi процеси й сподiвалися на вiдповiднi преференцii. Однак розмови з польським урядом i вибори подiлили украiнське суспiльство на два ворожi табори. Перший iз них – прихильники нормалiзацii, котрi шукали шляхiв забезпечення умов суспiльного та господарського розвитку украiнського народу. Другий табiр – противники порозумiння з урядом, якi захищали подальшу полiтику негацii. В УНДО виник внутрiшнiй конфлiкт. Пiсля виборiв ЦК розпочав «чистку» в лавах партii. Новим головою УНДО 12 жовтня 1935 р. обрано В. Мудрого. З огляду на iнiцiйоване порозумiння, важливе значення для партii мала дiяльнiсть ii представникiв на парламентськiй аренi. Новообрана УПР уконституювалася 2 жовтня 1935 р. Обрано президiю у такому складi: голова – В. Целевич, його заступники – О. Луцький i Ю. Павликовський. До ревiзiйноi комiсii увiйшли: В. Децикевич, Г. Тершаковець, С. Бiляк. Члени УНО – о. Р. Лободич i І. Волянський – увiйшли до УПР, застерiгши собi право вiльно голосувати в питаннях, якi з огляду на партiйну програму УНО вимагали б iншоi позицii. Не дiйшли до порозумiння i стосовно спiльного парламентського клубу УНДО i ВУО. Із такою пропозицiею виступила «Нова зоря» в кiлькох статтях у листопадi 1935 р. УНО офiцiйно ухвалила 1 грудня 1935 р. рiшення, у якому закликала створити парламентську репрезентацiю Схiдноi Галичини i Волинi. УНДО бачило у ВУО суспiльну групу з нацiональним забарвленням як iнструмент у полiтицi польськоi влади. У такiй ситуацii УНДО не брало до уваги можливостi утворити спiльну репрезентацiю.[259 - Дiло. – 1935. – 12 груд.]
Перед першим засiданням новообраних палат парламенту 4 жовтня 1935 р. «Дiло» домагалося вибору на вiце-маршалкiв Сейму i Сенату украiнцiв зi Схiдноi Галичини. У зв’язку з цим на другому засiданнi Сейму 5 листопада 1935 р. одним iз п’яти вiце-маршалкiв став В. Мудрий. Інавгурацiйне засiдання в польському Сенатi 4 жовтня 1935 р. проводив А. Горбачевський, котрого наступного дня було обрано одним iз трьох вiце-маршалкiв.[260 - Дiло. – 1935. – 7 жовт.] Додамо, що 13 грудня 1935 р. в Сеймi утворилася парламентська польсько-украiнська група з воеводств Схiдноi Галичини, головою якоi став Т. Щацель. Ця група мала працювати над проблемами Схiдноi Галичини, якi б стали предметом обговорення на парламентських засiданнях. ББСУ позитивно оцiнив утворення спiльноi групи.
Полiтика нормалiзацii
Пiсля виборiв 1935 р. керiвництво УНДО посилило пропагандистську кампанiю, метою якоi було вгамування суспiльних настроiв i пошук ширшоi пiдтримки для нормалiзацiйних процесiв.[261 - Sprawy NarodowoSciowe. – 1935. – № 6. – S. 619.]
19 листопада 1935 р. перед початком бюджетноi дискусii в сеймi В. Мудрий, В. Целевич i О. Луцький вели переговори з прем’ер-мiнiстром М. Зиндрамом-Косцялковським, iнформуючи його про украiнськi вимоги до бюджетного закону. Ундовська репрезентацiя на початку каденцii парламенту обрала собi мету, яку прагнула осягнути, – територiальну автономiю для всiх украiнських етнiчних земель у Польщi.[262 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 2.] Мiнiмальна мета – задовольнити потреби у сферах освiти, культури, економiки, домогтися участi украiнцiв у роботi державних iнституцiй. Для цього президiя партii пiдготувала i передала владi 18 меморiалiв, якi охоплювали принципи оздоровлення украiнського життя. Вони стосувалися питань термiнологii i прав украiнськоi мови, табору в Березi Картузькiй та амнiстii, колонiзацii на украiнськiй територii, «Народного дому» у Львовi, полiтики держави на Лемкiвщинi, територiального самоврядування, Православноi церкви, украiнського шкiльництва, участi украiнцiв у державнiй службi в iнституцiях i банках, долi iнвалiдiв колишньоi украiнськоi армii, участi украiнцiв у колегiальних органах при рiзних мiнiстерствах, вимог украiнських фiнансових i господарських iнституцiй, товариств «Днiстер», «Карпатiя», «Сiльський господар», «Украiнська щадниця» в Перемишлi, вимог до бюджету держави.[263 - Тomchuk R. Названа праця. – S. 226–227.]
Виступи членiв УПР у комiсiях i на пленарних засiданнях Сейму вiдрiзнялися вiд аналогiчних iз попереднiх каденцiй. У них не було гостроi i неприхильноi критики уряду. Представники УНДО утримувалися вiд декларативних виступiв iз демагогiчним забарвленням, змiстовно аналiзували проблеми щоденного життя украiнського суспiльства. В. Мудрий у програмному виступi 6 грудня 1935 р. у дискусii над бюджетом на 1936–1937 рр. проголосив вимоги партii в добi нормалiзацii: «Увiйшли сюди для того, щоби загоiти старi рани, щоб конструктивно працювати для покращення вiдносин. У зв’язку з тим зобов’язанi ствердити, що головною нашою полiтичною вимогою в Польщi е постулат територiальноi автономii для всiх украiнських земель в Польщi».[264 - Sprawozdanie stenograficzne ze 4 posidzenia Sejmu z 5–6.12.1935. – S. 98–99; Sprawy NarodowoSciowe. – 1935. – № 6. – S. 620; Мудрий В. За нормалiзацiю польсько-украiнських вiдносин. – Львiв, 1936. – С. 9.]
Незалежно вiд того, чи дiйшло б до реалiзацii вимоги автономii, голова УПР висунув постулати, якi вимагали безоглядного врегулювання. В. Мудрий запропонував обговорити iх пiд час дискусiй над бюджетами вiдповiдних мiнiстерств. Закiнчуючи промову, вiн визначив перешкоди на шляху нормалiзацii вiдносин у Схiднiй Галичинi з боку мiсцевого населення регiональноi i мiсцевоi адмiнiстрацii. Виступи iнших членiв УПР у Сеймi та Сенатi були насиченi поважним i змiстовним фактажем. Передусiм наголошувалося на позитивному ставленнi до польськоi державностi.[265 - Sprawy NarodowoSciowe. – 1936. – № 1–2. – S. 68.] Крiм того, украiнськi полiтики виступили за збiльшення кiлькостi греко-католицьких i православних парафiй у вiйську (1935 р. у польському вiйську було 8 греко-католицьких парафiй i 6 православних); за надання допомоги украiнським спортивним органiзацiям вiд Державного iнституту фiзичного виховання.[266 - Украiнська армiя // Свобода. – 1936. – 26 сiч.]
Украiнськi посли були активними в обговореннi бюджету на 1936–1937 рр. В. Мудрий, В. Целевич, О. Луцький, З. Пеленський складали iнтерпеляцii, запити i проекти законiв. Важливий законопроект запропонував Д. Великанович у справi змiни частини постанов про органiзацiю украiнського шкiльництва, ухвалених ще 1924 р. (Lex Grabski). Ундовцi заявили, що тiльки реалiзацiя цих змiн може покращити польсько-украiнськi вiдносини, iнакше – цiлий проект закону УНДО залишиться знiвеченим.[267 - Sprawozdanie stenograficzne ze 10 posidzenia Sejmu z 17.02.1936. – S. 68–69; Sprawy NarodowoSciowe. – 1936. – № 1–2. – S. 69.]
Новий уряд прагнув здiйснити певнi кроки для утримання хиткого порозумiння. Однак це не вплинуло на зростання пронормалiзацiйних настроiв в украiнському суспiльствi. Брак реалiзацii украiнських постулатiв в урядi став предметом дискусii ЦК УНДО i членiв УПР 13–14 липня 1936 р. У виданому комунiкатi пiсля дводенноi дискусii, на якiй проаналiзовано полiтику польськоi влади на украiнських землях, стверджувалося, що вона позбавлена елементiв системностi i плановостi, а нормалiзацiйний курс не зумовив змiн на краще. Визнано, що крайова влада не узгоджуе своеi дiяльностi з урядом.[268 - Sprawy NarodowoSciowe. – 1936. – № 3–4. – S. 486.]
З боку уряду втiленням нормалiзацiйного курсу в 1935–1936 рр. були:
1. Обiжник Мiнiстерства внутрiшнiх справ, який дозволяв запроваджувати двомовнi написи в громадах i гмiнах. На практицi цю рекомендацiю не було виконано через те, що раднi поляки та польський солтис таке рiшення ухвалити не могли. Повiтовий староста теж такоi ухвали не затверджував би.
2. Обiжник Мiнiстерства внутрiшнiх справ про визнання термiна украiнець-украiнський рiвно рядним термiном русин-руський. Обiжник був скерований до воевод, щоб в управлiнському процесi не спровокувати конфлiктiв i не утруднювати, не обмежувати вживання термiна украiнець-украiнський. Однак, з огляду на закон вiд 31 липня 1924 р. про урядову мову, який вживав тiльки термiн русин-руський, украiнцi цей обiжник визнали недостатнiм. Справа мала практичне значення через рiшення найвищого суду вiд 4 грудня 1935 р. про кримiнальну вiдповiдальнiсть за вiдмову украiнцiв прийняти вiйськовий квиток, у якому записано русин. Натомiсть УНДО домагалося вживання тiльки термiна украiнець-украiнський.
3. Вiдновлення умови угоди Загального закладу взаемного страхування зi страховим товариством «Днiстер» на нових засадах. До Загального закладу взаемного страхування прийнято 25 спiвробiтникiв «Днiстра», проте цiною лiквiдацii вiддiлу примусового страхування. Існування цього вiддiлу в «Днiстрi» уможливлювало безпосереднiй контакт iз населенням села.
4. Розпорядження мiнiстра релiгii та освiти, яке запроваджувало класи з украiнською мовою навчання в польськiй гiмназii в Тернополi. Це була компенсацiя за лiквiдацiю тут 1930 року украiнськоi гiмназii. Оскiльки украiнськi класи мали пiдпорядковуватися директоровi – поляковi, батьки учнiв бойкотували запис до тих класiв.
5. Усунення з львiвського «Народного дому» урядового комiсара-русофiла i створення замiсть нього тимчасового видiлу як дорадчого органу, до складу якого входили б украiнцi. Адмiнiстратором надалi залишився поляк, що викликало незадоволення украiнцiв.
6. Розпорядження мiнiстра релiгii й освiти про створення кафедри украiнськоi мови у Львiвському унiверситетi. Хоча кандидата на завiдувача кафедри було обрано серед професорiв гуманiстичного видiлу, однак офiцiйноi номiнацii той не отримав.
7. Прийняття сотнi вчителiв-украiнцiв до працi у шкiльництвi (у 1937 р. iх мало бути двiстi).
8. Прийняття кiльканадцяти украiнцiв до структур Мiнiстерства фiнансiв.
