Ангели помсти
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко (справжне iм’я Олександр Ульянов; 1962–2010) – найрадикальнiший i найжорсткiший украiнський письменник, автор понад 20 творiв. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи «Сталiнка», «Дофiн Сатани», «Квiти Содому». Трилогiя «Ангели помсти» друкуеться вперше.
Буремне життя Олеся Ульяненка сповнене пригод i таемниць. Вiдомо, що вiн закiнчив Миколаiвську морехiдку, був якутським шаманом; воював спочатку у ВДВ у Нiмеччинi, а потiм в Афганi; тусив з легендами пiтерського року; заробляв на життя пiдпiльним боксом; був послушником у Лаврi; вiн единий в Украiнi отримав Малу Шевченкiвську премiю; був першим офiцiйно визнаним порнографом незалежноi Украiни; вiдстояв свое добре iм’я у судi i був знайдений мертвим у своiй квартирi за пiвроку по тому.
Трилогiя «Ангели помсти» складаеться iз трьох частин – «Марго», «Альма» i «Танька». Це, без перебiльшення, кримiнальне чтиво розкривае перед нами свiт розкiшних та пiдступних жiнок та iхнiх романтичних коханцiв – красивих i сильних чоловiкiв. Три iсторii, три жiночi долi – зовсiм рiзнi, проте…
Усе, що ви хотiли дiзнатися про смерть, але страхалися спитати…
Олесь Ульяненко
Ангели помсти
Трилогiя
Свiтлiй пам’ятi Олександра Мисака
Марго
1
Це була субота, сплутати неможливо, тому що саме в суботу Дицик, Абрам, Сальдо i я починали танцi. Я ii побачив вiдразу крiзь каштанове оперення американського клена, що вже давно побите грозою, яка упала якраз на Трiйцю, на вiдкриття собору, але все це ще попереду: i тi гiлки, побитi градом, i повiнь, що затопила пiвмiста, i наше помешкання, яке ми втрачатимемо шматок за шматком. Я виводив «Донну», а вона виходила з-за зеленого ящика тиру, де працював криворукий дядя Коля. І вони теж рушили, наче зговорившись, iй назустрiч. А я спiвав «Донну». Це якраз мiж вечором i повними сутiнками. День шматком фiолетового плаття морочився у просторi мiж аптекою i танцювальним майданчиком. Марго завжди чомусь, випадково чи нi, виходила пiд «Донну». Тодi, коли я зустрiв ii, в той день, вона сказала менi, що зрада для неi носить гiркуватий смак золотистого меду. І клацнула у ротi рожевим язиком, перевернувши його i вперши у щоку. Марго була як намальована. Каштанове волосся, завиток до завитка. Обличчя видовжене, з прямим носом i трохи по-азiатськи роздутими нiздрями, зеленi очi, мов далека сумна злива, що вiдходить у туманi дитинства. Їi тiло гнучке i красиве, з вишуканим викликом, що не породжував анi фантазii, анi бажання, його приемно було розглядати, але погляд знову i знову повертався до ii зелених очей, якi навiть не закликали по-жiночому, а були просто вiдвертими i чесними. Принаймнi так видавалося. Марго нiчого не приховувала. Навiть того дня, коли вона заговорила про зраду. Нi з того нi з сього. І менi вiдразу чомусь захотiлось смiятися, стенути плечима i сказати, що он, мовляв, iх би це зацiкавило: Ульяна i Пономаря. Он вони i зараз стоять, середнього зросту, широкоплечi, з вовчими незалежними поглядами. Обидва патлатi. Ульян з вигорiлим каштановим, а Пономарь з пшеничним вiд природи волоссям. Обидва мовчазнi – значить, сьогоднi танцi пройдуть без особливих пригод та ексцесiв, як любив жартувати той же Ульян. Якщо вони говорять без угаву i все лiве, то знай, що щось намислили i надумали такого, що жодна голова у нашому мiстечку не придумае. Недарма iх цигани обходять десятою дорогою. Старi циганки у рясних спiдницях плюють iм у спину i хрестять повiтря, примовляючи до цього дiйства: «Чорти! Чорти! Чорти!» А зараз вони стоять, засунувши руки в кишенi. Пономарь кусае щоку, а Ульян тупо розглядае синю пачку «Експреса». Але обидва бачать Марго, яка йшла вiд зеленоi будки тиру; цигани i безногi рушили вiдразу з iншого боку, вiд ресторану, з глибокоi синьоi арки школи пiд номером два. Хтось покликав мене: «Венька!»
Спочатку я подумав, що це клятуща спека розтопила в моiй головi кавалки мозку. Потiм зрозумiв, що вiд хвилювання сповз зi стола i почав якогось бiса ритися у пластиковому синьому вiдрi для смiття, з купами пошматованих, наче висланих з того свiту, депеш. Я подивився, рiжучи очима упоперек стола, на загратоване, у виглядi сонця, вiкно. Тiльки тодi зрозумiв, що дивлюся на вiкно крiзь грановану склянку з чаем, з цейлонським ярличком. Такi до нашого мiстечка не завозять. І в цих краях мало знайдеться людей, якi будуть у таку спеку хлебтати чай. Швидше, кисле пиво та дешеве яблучне вино, що вiдгонить гноем та дихлофосом. Дивлячись на бурштиновий простiр, що колисався у загратованому вiкнi, я подумав, що повинен встати i зупинити ii, Марго. У менi наче жив хтось iнший, спраглий та ненаситний, який кожного дня пошепки перед люстром повторював ii iм’я. Я дивився на порожню сiру вулицю, на край парковки, на кiнотеатр, повний у вихiднi трiскучих сектантiв та баптистiв, на мiсто з несподiвано незнайомими людьми, котрi вийшли з iншого сторiччя. Я дивився в цей кольдкремiв порожнiй простiр, з причепленим кутиком десертноi кав’ярнi, де тепла крем-сода, безкiнечна балаканина мiсцевоi молодi за чашечкою розчинноi кави, з одного боку, а з iншого – банда Ульяна i Пономаренка: Черевик, Вишня, Кабан, Пономарь-середнiй, – розвалившись, обговорюють чергову оборудку, яка нiчим iншим не закiнчиться, як бiйкою, жорстокою i короткою. В кушпелиннi вилинялого передвечiр’я я побачив двi постатi, що, сутулячись, на дерев’яних ногах шкребли асфальтом, тихо, впiвголоса перемовляючись. Цi два вовки знали, що я завжди пантрую зi своеi схованки, але вони були нахабними, нiчого не боялися, i я iх ненавидiв. Ненавидiв не менше, анiж любив Марго, яка мiсячним променем вплуталася у iхне паскудне, нiкому не потрiбне життя. Ось вони зупинилися. Сiли на металевий паркан. Сидiли там набурмосенi, мов молодi пiвники; стримiли на тому мiсцi, де завжди ворушилася сонячна пляма. Вiтер обдував вилиняле мiсце з року в рiк, з року в рiк… Вони перемовлялися мiж собою, скупо вириваючи слова, а потiм розвернулися i пiшли прямо на вiкно; я зрозумiв, що Ульян щось передав Пономарю, наймолодшому серед усiх братiв. До речi, з вини цих двох корешiв мiй брат Силка скнiе нинi дiльничним у далекому Глобинi. Те, що перекочувало з рук Ульяна до рук Пономаря, було для мене знаком, сигналом, i час натягнувся сталевим ланцюгом, стримуючи дикого звiра, який спав у менi довго, довго, довго… Але я знав, вiдчуваючи, як розпускаються, ростуть у грудях полiпи, набрякають соком нездiйсненних мрiй, бутонами вилазять iз зашпори, – я розумiв, що сидьма тут сидiтиму, пришпилений до своiх обов’язкiв. Я, блаженний до безумства, убивав свiй час, настирний i глупий, нудний, як снiданок самотностi на свiтанку, прiсний, як степ, якщо на нього подивитися з урвища на краю цього мiстечка, з двадцятьма, чи вже нинi тридцятьма, тисячами душ. Сьогоднi заходили серед ночi Джафар i Будулай, i вони попередили, що нiкому з ментiв не треба у це встрявати, якщо я, звiсно, не пам’ятаю шiстдесят восьмого, а якщо у когось протрухлявiлася пам’ять, то нехай тобi брат нагадае шiстдесят восьмий. Ми всi добре знали шiстдесят восьмий. У мiстi всi знали про тi подii. Про це менi говорив Жора Стрижак, наш стукач, який зогнив вiд раку, обростаючи якоюсь коростою.
Колись то був майже двометровий красень. Вiн, напевне, був першим, хто принiс у цю краiну слово «марафет».
Я вже наперед знав. Тому не спав цiлу нiч: курив, пив. Потiм бродив тихими вулицями, мружачись вiд липкого лiхтарного свiтла, такого, яким воно бувае у провiнцiях. Парком вийшов на безлюдний пляж, де пiсок трiщав вiд холоду. Висiла ясна нiч iз золотою пломбою мiсяця. Був саме той час, коли все збуваеться, але для мене те не мало нiякого значення. Я нiколи не думав, що вона повернеться, ось так вiзьме i повернеться. Вона була чи не единою дiвчиною, яка вiдповiдала на моi листи. Так просто. Я сидiв до ранку на кручi, дивлячись, як темна вода виповзае з очеретiв. Я дивився на сонце, що тiльки-но замрiяло, i в тому свiтлi мiстечко здавалося кимось вправно розкладеними шаховими фiгурами. А сам ти проживаеш у сiрому попелi свiтанку. Менi знову i знову згадувалась наша перша зустрiч. З одного боку мрiяло сонце, з iншого – проглядався круглий мiсяць, а менi вчувалися тi слова, що вона тодi говорила про звiрiв, хоча пройшло багато рокiв. І про звiрiв вона розповiдала так, наче то були люди. Мiсяць кругло висiв над урвищем, освiтлюючи двiр i порожнiй вiзок, що ii безногий дiд ганяв пiд грушами лимонками, пiд могутнiм, з вилузаною, наче людська короста, корою горiхом. Так… Так пропiкае саф’ян шкiри яблуневий оцет. Крапля за краплею. Життя за життям. Так роки пробивають дорогу до невидимого, намагаючись пустити корiння в цей слизький та вологий свiт. Менi нiколи не приходило в голову, що вона повертаеться заради цього, заради нього. І нинi я стояв, як зараз стою, як буду стояти вiчнiсть, на вивiтреному сонячному п’ятаку, а Пономарь передавав менi вальтер iз сiмома набоями.
Я знав, що вона повернулася. На фiга вона це зробила? Просто менi хотiлося натерти пику цiй сучцi, з тiлом ласки й очима змiюки. Але не здогадувався, що в Ульяна вiд неi макiтрилося в головi. До цього ми на «бiржi» намагалися триматися осторонь, тiльки старики пiдкидали смоли до котла, але iм виднiше. Жора, вiдмотавши черговий строк, пiшов на спочинок, тобто втратив усiляку владу в мiстечку, всi зв’язки, що еднали його з вищим босяцьким свiтом. Десь у квiтнi Жорi поламали ребра хлопцi з Вишнякiв. Але старики мовчали, мовчали i ми. Жора, здавалося, втратив статус короля мiста. Але сходняк iхнiй зберiг Жорi привiлеi. Колись я захоплювався цим двометровим велетнем, але зараз парша i всi його мутки навколо наркоти викликали у мене огиду, й аби моя баба не говорила, що близького убивати грiх, то Жору точно доiдали б раки у вишнякiвських кар’ерах. А так… А так: можна з’являтися на бiржi й напиватися до смертi, нахабно горланити до ранку в порожняк вулицi, слухати, насолоджуючись, власний крик, наче гуркiт лiтака, коли поливальна машина виiде змивати всi грiхи нашого мiстечка; ще вiн мiг гаркнути на нас з Ульяном i поскаржитися, що замiна у нього росте хрiнова. Ми дивилися з Ульяном на нього, як на об’ект, котрий скоро зiллемо в стiчну канаву. І тому коли Жора Стрижак сказав, щойно побачив Марго: «Ага, ще та цаца!» – бiльше нiчого не сказав, то всi подумали, що вiн склеiть цю шiстнадцятилiтню лахудру. Проте нiчого не трапилося. Ми й не чекали. Напевне, в одного Ульяна роiлися гнилi атоми в головi. Вiн заперся вдома на два днi i змайстрував iз залишкiв трофейного вальтера шмалер. Класний. Нiчого не скажеш. Але, охолонувши, зрозумiв, що Жора i так не жилець, час його пройшов, i що проти Джулая нiхто не пiде. Всi обсеруться по самi вуха. Жора перетворився на сцикливого алкоголiка з претензiями. Марго була не того поля ягода. Та й опустили його сповна вишнякiвськi, хоча це нас мало тривожить, але в душi ми всi радiли, що цей тиран у пiдтяжках нарештi не на жарт сполошився. Опустили його за стару, давно забуту iсторiю з одноногими й циганами. Цю iсторiю краще знае Ульян, бо його баба Марiя Євгенiвна штопала цих виродкiв у полiклiнiцi. Яскраво розповiдав про тi подii, що сталися мiж циганами, одноногими та ментами, i батько Кабана, Трофимич. Як послухати, то його участь у них була чи не найвiдповiдальнiшою. Батя Кабана вiдвозив жмурiв до трупарнi з двома п’яними ментами. Коли вам доведеться побувати в наших краях, то не дивуйтеся, якщо вiдразу потрапите на Трофимича або на iнших подiбних до нього чоловiкiв. Сиплого полудня вони сидять десь у тiнi, мирно куняючи у парах сивухи. І знають всi iсторii, що вiдбулися тут ще вiд початку заснування мiста. Тi перекази прiснi та одноманiтнi, а тому чимось нагадують недобудованi храми, так вважае Ульян, вiн любить старого Кабана, бурлаку i роботягу Трофимича. Але найсумнiше, що всi нитки iсторii, розпочатоi ще до нашого народження, сплiтаються клубком чорних гадюк на Марго, на цiй красивiй зеленоокiй смертi, на горлянцi ii безногого дiда, який на повного мiсяця витягував свою тачанку «спасiба Гiтлеру» i катав ii м’язистими, по-звiрячому дужими руками, намотуючи на спицi лопухи та полин. Його так i знайшли вранцi одного чистого дня в канавi, з дробовиком у руках, з осклiлим поглядом. Так вiн помер… А Марго вже була тут, як злий дух чи пекуча весняна радiсть, вiд якоi намагаються сховатися лiтнi люди.
Ага, знаю ii, знав ii дiда Джулая. Його ще прозивали Шульгою, але де там розiбрати, як вiн користався своiми кiнцiвками, цей безногий чорт. Хоча я бачив багато паскудства у своему життi на цьому триклятому п’ятачку, та мушу запевнити, що Джулай був найбiльш нормальною людиною в цьому мiстi, з людяною посмiшкою, щоправда, без нiг, але сама природа чи Бог компенсували цю втрату його спокiйною, незлобливою вдачею. Ось так. Дивна iсторiя. Як снiг улiтку. І весь час як нап’юся, то згадую ii, наче нiчого iншого у мене в життi не лишилося. Джулай тримав безногу банду десь пiд Мореньками, побiля ставка, але точно де – так нiхто i не дiзнався. Можете собi уявити. Тодi у Хоролi тисяч дванадцять усього жило. Таке собi село, але нiхто нiчого про ту банду безногих толком не знав. Отака була конспiрацiя. Якраз по вiйнi. Вiрнiше, усiх головорiзiв спочатку зiбрав Ляшко. Голова лиса, з одним вухом, з довгими руками. Нап’еться i котить на вiзочку згори, а руки, як великi кочерги, волочаться. Служив Ляшко, кажуть, у Рокоссовського. Там-то i заробив калiцтво та свободу. Пiд Люблiном йому ноги вiдчикрижило. Не пробув i мiсяця вдома, як назбирав таких безногих головорiзiв, як i вiн сам. Шастали по мiлкотi, здебiльше – не вдома, а перебиралися поiздами до глухих сiл. Там, у глухих селах, вони вперше i зiткнулися з циганами. А малого Джулая понесло пiд американський студебекер. Його тиждень рiзали. Спочатку тут, тодi в областi, а потiм у Киевi вiдхайдехали обидвi ноги i вiдправили сюди, в Хорол, помирати. Його баба Ульяненчиха i врятувала. Вона повернулася з фронту i завiдувала полiклiнiкою. Їй так i сказали: «Євгенiвна, приймай жмура!» Євгенiвна, пряма, з цiпком у руках, пальцi в срiбних перснях, поправила окуляри на прямому, як стрiла, носi i сказала: «Ти не жени, дорогий, коней!» І витягла Джулая з того свiту, а думаю зараз, то краще б загнала його, бо не знала, на яку муку наражае. То була жiнка iз залiзним характером, з бувших, значить. Євгенiвна збирала його по частинах, а на дворi, на маленькому п’ятачку, отам-от, пiд широким каштаном, де до яру викидають протези, мензурки всiлякi, топталося люду немiряно, якогось дiдька переживаючи за того самого Джулая. Це всi бачили. Як Джулай потрапив на очi Ляшку, того нiхто не знав. Ляшко його i навчив кататися на вiзку з пiдшипникiв i пари погано заструганих дощок. Кажуть, що справа то темна. Ось дасть по писку Джулаю й заставляе того дряпатися на гору, на саму Лубенську. Вчив вiн Джулая люто, проте виявилося, що недарма. Да, цiле кодло пригрiв Ляшко. Всi з медалями, планочками, однi ветерани, це вже пiзнiше молодняк почав сповзатися звiдусюди. А так бiльше там фронтовики стояли. Жебрачили по вокзалах, тинялися по всiй областi, ото мафiя. Вiд Кременчука до Полтави все схоплене. А потiм назад, по норах. Як туди вплутався малий Джулай, то одному Богу вiдомо. Безногi чим тiльки не промишляли. Самогоном, краденими шмотками, пiзнiше кокаiном та морфiем, маком. А з кiнця п’ятдесятих вони тримали общак, що до вуркаганського не мав нiякого вiдношення, i все завдяки Джулаю. Урки лише скрипiли зубами. Рiзали люто один одного спочатку. Тодi ж сталася дивина: молодий безногий Джулай запав на Любку Калiстратенко. Вiд тiеi зарази Любки мороз дер поза шкiрою, нерви вивертав. Це було тодi ще, коли ii Калiстратенко займав якусь мiзерну посаду в мiсцевому вiйськкоматi. А привiз вiн ту Любку бозна-звiдки. Мала смарагдовi очi, бiлу шкiру, що аж переливалася на сонцi. Нiчого собi баба, сказав би. Чоловiкiв у вузол в’язала. І баба Ульяненчиха ii любила. А баба була цiкавою жiнкою, красивою i гордою, чи не единою, хто в нашому затурканому мiстечку читав книжки. Знаю про все це, бо пiдробляв на санаторському шарпаку.
…Ми пили кукнар, коли пiдiйшов Кабан. За його спиною кришталевою масою розливався дощ. Дощ падав на просмоленi дахи, гудiв, вiдходив, а Кабан стояв i усмiхався розтягнутою в кутках, нахабною посмiшкою. В нашiй конурi густо крутився дим, нашаровувався пласт на пласт i стояла мертва тиша. Кабан сiро блиснув очима i повернув голову.
– Марго приiхала, – сказав вiн. І мiг нiчого бiльше не говорити.
– Ну i шо-о, – нарештi протягнув Пономарь, якось натягнуто, так, коли не хочуть говорити, а iх все змушуе. Потiм поправив зачiску Людки, зарився туди носом, аби нiчого не говорити i нiкому не дивитися в очi. – Ну i шо, Кабан, шо приiхала Марго? Кого ти хотiв на понти взяти, Кабан, га?
– Чого ти, – сказав Кабан. – У нього запитай.
Пономарь не запитав в Ульяненка, баранкувато повiв поглядом, умисне, пiд iдiота, клацнув губою, передражнюючи Кабана, знову уткнувся у зачiску Людки. Його таким нiхто не бачив, i наче печать Марго лежала на всiх нас, i вiд цього нiкуди не можна було дiтися, як вiд терпкого кукнару, що валив разом з дощем на землю. Нарештi вiн сказав:
– А до чого тут вiн? Ти, Кабан, першим почав, ти i вiдповiдай.
Насправдi наляканим був я. Я ще пам’ятав ii тремтливi широкi аметистовi очi та абрикосову шкiру. Я тодi грав «Бесаме мучо», лив тодi, як зараз, дощ, i на танцмайданчику нiкого не було. Я вже знав, що вона з Ульяном, але нiхто не здогадувався, а може, вдавали, боялися, напевне, отримати по писку. Але точно, нiкому не потрiбно було перебирати думки Марго. А вона тодi танцювала пiд дощем. Нога пiшла вперед, разом з плечем, рука витягнута горизонтально. Марго розвертаеться, з волосся осипаеться перламутровий град, зачiска, як у кiнозiрки, але грацiйнiше, живiше, i, головне, вона поруч. Незнайомка з невiдомого майбутнього. Тiло Марго звивалося змiею, але було таким же недосяжним, як рекламний ролик чи вирвана глянцева сторiнка модного журналу. Мокра, салатного кольору сукня, з голим тiлом пiд нею; колихання важких грудей. І безпристрасне обличчя з наiвними зеленими очима. Нiчого не лишалося, як зiйти на землю зi сцени i пiдiйти з парасолькою.
– Допомогти?
– Е-а-а-а, – сказала вона i зробила заворожуюче па, вiд якого хотiлося померти або жити i проклинати все свое життя, що проминало в цiй глухоманi. Марго була свiтом, цiлим iншим свiтом, не iнакше.
– Може, ти зайдеш пiд сцену…
– Не-а-а…
Пацани продовжували нудно тягнути музику. На стовпах засвiтилися лiхтарi. І я тiльки тодi помiтив, що вже вечiр, велетенський вечiр, а поряд Марго, яка свiтилася, як свiчка, вiд того вiдступало все реальне, всi тi паскудства, що не залишали нiяких сподiвань. Але якщо iснуе Марго, то нiчого не потрiбно, а лише ступати за нею крок у крок.
– Може, чогось вип’емо? – нарештi спромiгся я.
– А я знаю, ти – Венька!
– М-да, – видавив я iз себе здивування, хитро кахикнув, так у мене завжди виходило.
– Це тобi Ульян розповiв?
Вона не вiдповiла, але зупинилася.
– Ходiм вип’емо, – запропонувала Марго.
…Чотири просторi кiмнати, через вузький, як у схимникiв, прохiд велетенська зала. Джулай прокотився на нiкельованому вiзку до зали, а ми йшли за ним. Мокра спина, розводи на жовтiй сорочцi. Мiцна, бичача шия, широкими розтрубами вен шугала кров. Безногий Джулай прокотив у велику напiвтемну залу. Й ось тут я, який погано сприймав запахи, напевне, через переламаного носа, вловив тонкий i тендiтний запах iрису. Запах солодкуватий, загублений у глибоких склепах кiмнат. Я повернув голову: в отворi дверей побачив дiвчину в одних бiлих трусиках. Вона, здаеться, не помiчала нас з Кабаном i розглядала себе у велетенське дзеркало, приймала якiсь дурнi пози, намагаючись копiювати «Вог» чи якусь ще iдiотську картинку, що чудом доходили до цього мiстечка. Джулай засипiв, повертiв головою i крикнув:
– Марго! Ану, дiвчинко, увiмкни свiтло!
Свiтло спалахнуло, i я вiдразу побачив ii очi, нiчого бiльше. Менi хотiлося дивитися i дивитися в ту зелену каламуть, що ховала всi почуття, всi думки. Кабан лише хмикнув. Згусла темрява за вiкном пропала.
– Марго, – прохрипiв Джулай. – Принеси хлопцям чогось випити.
Вiн продовжував сидiти до нас спиною, дивитися на вiкно, темне, наче там увiгналася, розляглася вiкова нiч з неприховано ворожим степом. Марго вiдкинула китайськi жалюзi. І тодi ми зустрiлися. А через два днi вона сказала:
– Коли побачила твоi очi, то зрозумiла, що пропала…
Бронзова пика Джулая зiбралася в купку зморщок, завмерши однорiдною масою, де очi нагадували два круто зварених яйця, з чорними голками нерухомих зiниць. Джулай пiдтиснув пiд себе Фарiда, затиснув лiктем шию, наносячи короткi, сильнi удари пiд щелепу, так, що бiдолаха тiльки поквакував, давлячись слиною. Потiм ми перестали бачити щось, крiм нiг абрека. Фарiд крутив клишоногими ходулями у повiтрi кола, а Джулай продовжував його тримати, вилупивши своi очi, потiм жбурнув у купу пилюки. Це вiдбувалося бiля базарчика, якраз пiд культтоварами, тодi до нас понаiздило всiляких абрекiв i тодi ж з’явилися у мiстечку першi торчки. Так менi запам’ятався той день, навдивовижу високий та бiлий. І сьогоднi, як тодi, бiла тиша за вiкнами, i бiлий подих вилизуе самотнiй ранок, i всiляке таке iнше, що залазить у голову, коли тобi надто мало рокiв, щоб зрозумiти й увiйти в дорослий свiт. І того ранку, коли вiдчувалися всi запахи, брат прийшов з автоматом. Вiн принiс у кiмнату запах мастила, дорогого тютюну i таемницi, що вiдбулася вночi. Сам Шльома був урочисто мовчазний, i ця урочистiсть торкалася саме мене, нiкого бiльше. Але гiркота наступаючого ранку знову зацарствувала в нашiй кiмнатi, i я чув, як важко перевертаеться батько на лiжку, намагаючись зiпнутися на лiктi, щоб крикнути Шльомi якесь образливе слово. Брат навiть не глянув у його бiк, закурив «Приму», продовжуючи стояти, дивлячись на мене своiм монгольським, схожим на змiiний, поглядом. А так вiн взагалi нагадував менi лисицю. Брат пройшов кiмнатою, поклав автомат на колiна i сказав, що будемо брати банду Джулая. Батько закричав з лежака, щоб вiн, мiй брат Шльома, в миру Микита, забирався геть з дому, бо вiн соромить рiд чесного чоловiка. Микита начепив портупею, засунув пiстолет, поторсав мене по головi i сказав, щоб написав листа Люсьцi, i додав: мало що може трапитися.
Автобус покотив вiд ДЕРП-5, повз третю школу, що у свiтаннi чомусь нагадувала сiльську хату з претензiями, i на поворотi до Голубихи та Вишнякiв зупинився. З-за синiх ялинок, одна перекошена, друга рiвна, обидвi разом нагадували кипариси, вийшов чоловiк у грубому зеленому комбiнезонi, такi одягають бондарi. Чоловiк мав кругле обличчя, на носi важкi окуляри. Пiд пахвою вiн тримав берданку в чохлi, але брат сказав, що то зайве. Чоловiк тихо, майже про себе, виматюкався, важко всiдаючись у шкiряне крiсло i дбайливо примощуючи бiля себе берданку.
До того, як iхати накривати Джулая, брату Гришки Силки треба було головою думати, а не сракою. Але що з нього взяти, вiн був вiд природи загальмований, чого не скажеш про Гришку, хоча в обох таке щось було: лiзуть куди не просять, наче iм бiльше всiх треба. А менти е менти. Хто туди пiде працювати? Тож Борцi Силцi, зi службового обов’язку, треба було знати, що на той час Джулаю заборгувало пiв-мiста i саме начальство високопоставлене сидiло у нього в боргах, що у грiхах. Це пiсля п’ятдесят другого, коли в два алюри пiд Кременчуком порубали Ляшка. Вони брали касу. Ус е б, можливо, обiйшлося, аби не навiдники, котрi сплутали просту ощадкасу з касою, що обслуговувала якихось дуже наворочених бобрiв. Так безногу банду посiкли на флотську вермiшель пiд Кременчуком. А Джулай тодi тут, у Хоролi, не ловив гав, i думаю, що вiн ту кременчуцьку трагедiю сам пiдгадав: плiв павутину, потроху розбудовував. Його безногi шлялися поiздами, вокзалами та базарами i все винюхували, а вже потiм Джулай доносив куди потрiбно. Йому не iнакше хтось допомагав. І справа тут не в Калiстратенчисi, з блискучою слоновою шкiрою та гадючими жовтими нерухомими очима. Хоча я впевнений, що без цiеi бестii нiяк не обiйшлося. Там ось як дiло було. Бачив його пiд дощем, такий лив, що руки не видно, стовпами вода стояла, аж до Вишнякiв. Тодi ще клуб креснуло i пiдпалило, як сiрника. І Джулай сидить пiд тим дощем у своему вiзку i дивиться кудись угору, i так дивиться – ось-ось очi повилазять, а вiкно свiтиться тiльки у Калiстратенкiв. Чийсь сумний, майже дитячий голос, як у нiчного птаха, говорить:
– Іди, Миколо, звiдси… Іди…
А Джулай стоiть уперто в сiрiй дощовiй iмлi, ворушить своiми баньками, обличчя жовте, як хто печiнку роздавив. А з мiсця не зрушить. Я рота вiдкрив i теж дивлюся на нього. Тодi, як хто осмикнув мене, перехрестився. Подався витягувати свою санiтарку з болота. Але скажу вам, що такоi нудьги, яка, здавалося, просякла й воду, й повiтря, й усю вулицю, зроду не вiдчував, i не припусти вам таке вiдчути хоч раз у життi. Але була тут ще присутня прихована звiряча радiсть, що проглядала, збiгала двома хтивими, водночас жорстокими зморшками у кутиках вуст. Фу, ось таке я бачив.
Це я вам кажу, Шльома Глушковський, i можете щось менi сказати, але я досить набачився за порубанi часом роки. Мене зараз нема, як i мрii про ситу та спокiйну старiсть. Усе це нинi видаеться менi не вартим курячого лайна. Того дня, слухайте, все було, наче в акварiумi зi смердючою водою, тiльки замiсть дохлих рибок та пуголовкiв плавали, фу-ти, люди. Зранку лив дощ. Нас пiдняли по бойовiй i ткнули папера, депешу чи якусь iншу бридню, котра, як потiм з’ясувалося, собаки дохлого не варта. Вишикували весь склад нашоi роти, видiлили загiн менi, капiтану Глушковському i наказали розташуватися до одинадцятоi бiля Деминоi Балки i чекати чи на кiнець свiту, чи наказiв, чи приiзду самого маршала. Нi солдати, сержанти, нi я не знали, що нам робити бiля такоi гибельноi дiри, як Демина Балка. Вiдомо одне: стрiляти на «пораженiе», а в кого, то один бiс вiдав. Я сидiв пiд брезентиною, на ящику тушонки, ноги поклав на канiстру з горiлкою. Парило, лив дощ. На душi шкребло, наче я знав наперед, що чекають мене Чехословаччина, трибунал i морока, що заледве не коштуватимуть менi погонiв. І тодi в полудневому маревi ми iх i побачили. Вони у просторi витали, мов привиди. Краще не дивитися, бо шкiра вiд жаху терпла, але якого хрiна, сам не знаеш. Душа вiдразу занила, тоскно та солодко. З Деминоi видно рiвчачки вулиць, пагорби мiстечка, все як на долонi i зовсiм поруч. Я рахував iх: один, другий, третiй на вiзках стiкалися вуличками. Гуркотять iхнi дерев’янi вiзки, дзижчать змазанi пiдшипники. А на Деминiй тихо. Низьке небо рвуть хмари, вже полудень, сонце грiе брезентину, тушонку i казенну горiлку. Тхне мазутом. І тодi менi несподiвано подумалось, що звiрi страху народжуються разом з любов’ю, тому людина i навчилася так швидко вбивати. І хто знае, чому так подумалося, – я дивився, як безногi сповзаються докупи, i подумки рахував iх. І ось що ще я вам скажу, капiтан Шльома Глушковський, вони нiчого i нiкого не боялися. Бо на пагорбi зiбралися Джулай, вiн же Бобер, також старигани: Вальтер, Шпала, Найда, Кендюх, Валет, Прохор, Кавалер. Усi при медалях, у випрасуваних сорочках, чистих пiджаках, як на парадi. Вiдразу за iхнiми плечима товкся молодняк. Бiльшiсть з них я знав, з одним навiть товаришував у школi. Зараз у Деминiй Балцi крiзь прозорiсть полудня я наче зустрiв iх уперше: скошенi брови, вузькi лоби, спокiйна впевненiсть смертникiв у поглядах. Молодняк нетерпляче ковзав на своiх вiзках поза широкими спинами старикiв, курив, чвиркав по-блатняцькому пiд ноги слиною. Кавалер з Найдою дiловито читали газети, i iхнiх облич не було видно, тiльки струменi диму над макiвками голiв, як пара з рота взимку. Вони нiчого не очiкували, i я не впевнений, що знали бiльше нашого, хоча виявилося через дуже багато рокiв, що я наiвно помилявся, вважаючи цю безногу погань за банду iдiотiв. Їхнi порожнi погляди втоплювали у собi горнило полудневоi смертi, яку вони очiкували, як автобус, щоб проiхати кiлька зупинок. А день свiтив iм свiтлим стовпом. А менi у ротi набиралося слини – кисло-солодкоi та паскудноi. Тодi я вперше чомусь подумав, що я не один, а з бiйцями, i менi нiяк би не хотiлося опинитися на iхньому мiсцi. Я порадiв, що ми не на рiвних i свiт так добре збудований, що немае рiвнi, i комусь за тебе треба буде вiдповiдати. Зараз розумiю: i того разу помилився.
…Вона, ця Марго, щось знала, але цiкавила мене не бiльше, анiж кури у сусiдському дворi. Ось так. Мене взагалi нудило i вiд Джулая, i вiд усього того, що замутив Ульян з Пономарьом. Сонце лазило в моему гранчаку, а я втомивсь дивитися на волячу шию з довгим бiлим рубцем, що ховався за комiром светра Джулая, на лiву розплющену вилицю, пам’ять тих далеких подiй, про якi менi оповiдав батя. У старого пряма спина, мiдного кольору, зоране зморшками обличчя i непорушний погляд; коли старий гнiвався, то очi його робилися, як варенi яйця, а так – трохи банькатi, навiть симпатичнi, дещо нагадували очi Марго. Здаеться, Джулай не звертав уваги на Марго. Але коли дiвчина приносила випивку, вiн легенько притримував ii за руку. Джулай одним порухом, без слiв, вiдправляв ii до кухнi, i саме це для мене було незвичним, але я вдавав iз себе тодi чоловiка, який перебачив i перепробував усе, i мене нiчого за лоха мати. Але Джулай тримав себе невимушено, не травив велике цабе i не подавав вигляду, що зацiкавлений у нашому приходi. Я теж вдавав байдужого, але розумiв, що його цiкавить бiльше Ульян, та старий грав, чудесно грав, виставивши напоказ свою бронзову образину, i вiдпускав безтурботнi побутовi фрази.
– Ну, i що ви, хлопцi, хочете…
Я дивився на старого i думав, що ця бестiя знае, чого ми хочемо, але найстрашнiше – ми не знаемо, чого хоче вiн. І я вiдчув себе сопливим пацаном. Але й наше дiло вiн не знав i не мiг знати. Вiн не мiг знати, що в Ульяна, попри тверезу голову, непередбачуваний характер, i цей патлатий може здивувати кого завгодно. І я тодi цього не знав. Але й не здогадувався, чого можна чекати вiд старого волоцюги, який стiльки рокiв тримав за горлянку мiсто. Вiд цього незнання вiяло тихим жахом, як у дитинствi вiд казок. Йому не важко було розпорошити нашу сопливу бригаду, та на той час Джулай не мав уже тiеi сили, хоча стримувало його iнше. Я був певен. Не iнакше того вечора, коли Марго в зеленому халатi з зеленими очима пройшлася велетенськими кiмнатами, в головi Ульяна щось луснуло, i цього не можна було зупинити. Ця тиша, ця невимушена розмова викручувала менi зуби. Я думав про свою Аньку. Й у мене з Анькою виходило по-iншому. Але захмелiвши, я зрозумiв, що вони однаковi. Так, вони однаковiсiнькi – Ульян i Марго. І потiм, пiзнiше, через багато рокiв, коли все осиплеться – ця iсторiя, Марго, все це, – Ульян скаже: «Вона була першою, яка означила мою долю!» Тупо, достобiса тупо, але потiм йому попадалися тiльки такi, загадковi, жiнки. З такими неможливо пройти хоч один крок, щоб вони чогось не взяли вiд тебе. Це не моя Анька, яку спокiйно трахаеш, у нiй немае тiеi стервозностi, i про таких, як Анька, забувають зовсiм: вони жирiють, стають нехлюйками, вони нiколи не зраджують. Я лизав горiлку i макiтрив, що мене поеднуе з Джулаем, з Марго, з усiею сiмейкою. Я сидiв, тягнув терпке пiйло, злився вiд того, як вертиться Марго перед дзеркалом, а потiм сказав:
