– Не стрiляйте по вiкнах, – сказав Пономарь.
Четверо наших стрiльцiв зробили добрячий залп. Потiм решта ввалилася у кiмнатку, де лежали на лiжках обдовбанi наркотою вiрмени. Загули гiдравлiки. Хруснули ребра, i бризнула кров. Кабан мiсив у дикому отупiннi.
– Суки, ви менi носа поламали. Суки! Найнещаснiший мужик у свiтi!
Усе закiнчилося через п’ятнадцять хвилин. Ми посунули до заготзерна. Там ще шестеро. Їх застали з нашими блядями. Двох почепили вниз головою, решту роздягли, а одяг забрали. Кабан якiйсь блядi розквасив усю мармизу. На сьогоднi все закiнчилось. Ульян звернув до заярського ставка i потопив там ланцюги, стволи, арматуру.
Я прискочив, коли все закiнчилося. Нiчого страшного, окрiм поламаних ребер, пiдбитих очей та двох зламаних щелеп. Проте вiрмени мовчали. Двое сержантiв витягли цiлий кульок маковоi соломки. Я подався в центр, де лежав Серонян, проткнутий у серце шилом.
– Що у тебе, старий? – пiд’iхав полковник Коломiець.
– Найстрашнiше, товаришу полковник, – качан в задницi, – вiдповiв я тим же поважним, навiть трохи панiбратським голосом.
– Та чорт з ними. Хтось за нас порядок наводить. Але ось грабонули Бiлявського й ощадкасу, – сказав полковник i подивився на темнi яри.
Я проковтнув i подивився на нього.
– Значить, так. Я iду в Трускавець, – двое санiтарiв вантажили Сероняна. – Блядь, а вiн куценький був. Тьху, на мiсцi баби я б з ним на одному гектарi срати не сiв.
– Так точно, товаришу полковник.
– А ти давай, Гриша, розбирайся. Без Сероняна у нас четверо жмурiв. Ось так. А я до Трускавця.
Я на той час давно покинув полiклiнiку. Зразу пiсля смертi лiкарки влаштувався на бензозаправник слюсарем. Який слюсар на бензозаправнику? Така у мене i робота. Того дня я прикручував стопсигнали одному вiрмену. Я вам роз’ясню: тут до бензозаправника прилiпилося маленьке СТО. От я на двi парафii i тягався. А мiй бовдур гарував, як виявилося, у центрi, вибиваючи зуби. Але точно можу сказати: вiрмен сидiв у машинi. Курить i слова, бидло, не зронить, наче я йому щось винен. Але мало того. Пiдкочуе чорна «Волга». І вилазить з неi Едiк Батрак. В димiну. На Батрака подивишся – то мiй нащадок, який висиджуе на парканi в центрi мiста, плюе крiзь зуби, товче писки, смалить дешевий портвейн, – ангел, а не синаш, коли подивишся на цього Батрака. Вiн ще в тому роцi натягнув нещасну секретарку самого голови райкому. Зайшов, типу, дядя Ваня, привiт вам, а виходив, то заволiк до туалету i вiдтрахав по повнiй програмi. От вiн на напiвзiгнутих пiдходить i говорить:
– А, Ашот-кашалот, здоров.
– Коли ти чоловiком станеш? – спитав Ашот, струшуючи у вiкно попiл.
– Все путьом. Все буде, як домовилися. Пiдкинь трохи ширива. У мене гостi.
– Бля, токо запалишся, то…
– А то шо, – Батрак озвiрiв, очi склянi зробилися, витягнув вальтер i ткнув у нiздрю вiрмену.
– А це бачив? Я вас, усю падаль, перешаткую. Зрозумiв? Я – Едiк Батрак, а ти – чорносрака мавпа.
– Ну-ну. Я просто хотiв, щоб усе було, як домовлялися, – Ашот подався назад. Потiм витягнув з бардачка якийсь пакунок i передав Батраку.
– То-то, – сказав Батрак i, вихляючи, подався до чорноi «Волги», а Ашот продовжував незворушно сидiти, курити на заправнiй станцii, наче вiд смертi у нього був лiмiт.
3
Автострада лилася срiблом, пройшов дощ i стояв десь далеко сiрим стовпом, а машина наздоганяла його, ковзаючи колесами чорним милом гудрону. Авто рухалося на великiй швидкостi, наче жук, новенька бiла «копiйка» летiла зi швидкiстю сто кiлометрiв на годину, лишаючи за вiкном дерева, самотнi прямокутнi ферми, що вночi гудуть, як тисячi привидiв, вибитими вiкнами. У чорних тiнях дерев гнiздилися бiлi хати. Над нами слюдяне чисте небо вiдбивало сонце. Інодi на ньому можна побачити бiлi вихрастi прорiхи вiд слiдiв винищувачiв, якi копошилися десь там, бiля Миргорода, i це «десь там» було сонною краiною чи краiною сну, як вам заманеться. Марго сидiла за кермом. Обличчя насторожене, шия витягнута, ще, здавалося, худiша. Вона наче майнула наприкiнцi солодкого полудневого сну, ось так виглядала тодi Марго, зовсiм чужою. В такi хвилини завжди на язик проситься така дурня, що то й не вона зовсiм. Ти вiдчуваеш себе чужим. Пiзнiше у вiтряний сонячний день прийшла проста думка, свiжа i туга: Марго тодi була надто дорослою для свого вiку, щось сидiло в нiй, наче шматок скла в нiжнiй серцевинi плоду. Зовнi вона виглядала, як птаха, що поранена сидiла на гiлцi, намагаючись чистити пiр’я. Але все це вiдкидало реальнiсть, безглузду в цьому прохолодному i чистому днi: наче не було перед цим дикоi ночi, коли ми втiкали невiдомо вiд кого, а машину не кидало, мов ту пiр’iну, у вибоiнах, заносило на вузьких дорогах на купи хабняку та рогози, що червоним пекельним кольором свiтилася проти лiхтарних вогнiв. А на ранок ми вискочили на 224-й кiлометр. І тодi полив дощ, здавивши груди сильною задухою. Марго зупинила машину i сидiла мовчки, врiвноважена, спокiйна, наче дитина, яка грала роль дорослоi людини, i балачки тут не мали нiякого сенсу. Каштановi, майже червоного кольору локони ковзали на ii блiдому обличчi. Лив дощ, i я чув лише ii на запах, ледь уловимий i водночас гострий, а простiр за склом авто, густий i остогидлий оку, розщеплювався розрядами блискавки i летiв зi свистом разом з нами. Пiзнiше, коли розвиднiлося i степ разом з вiтром закидав у прочинене вiкно оберемки запахiв та сонця, я побачив iншу Марго, вiд чого вiдчув самотнiсть i незручнiсть. Потiм усе пройшло, i я лише дивився, як одна за одною змiнюються целюлознi хмари, а небо мокрим простирадлом зсуваеться за горизонт. Але у нинiшньоi Марго було i таке, що накочувалося пекучим щемом: ця надумана, як видавалося, непроникнiсть нагадувала лiтнiх людей, якi ховають свою байдужiсть до свiту. Марго закурила «Данхiл» – однiею рукою вставила в рожевi губи сигарету, пiдкурила вiд автомобiльноi запальнички.
– Ти точно викинув? – запитала вона.
– Так, – сказав я i подивився в iнший бiк.
Марго мовчала i слiдкувала за трасою.
– Нам треба сховатися, – вона затягнулася димом, глибоко, iз задоволенням i смачно. – На деякий час.
– Я зрозумiв.
– Добре.
Марго повернула на грунтову дорогу. Ми обое розумiли, що траса не краще мiсце, де можна сховатися. Пилюка, незважаючи на те що пройшов дощ, вiдразу полiзла в легенi.
– Чорт, – вилаявся я.
Марго мовчала, тiльки нижня, красива, наче вирiзана, вишнева губа гидливо скривилася, зовсiм як тодi, коли ми кулею вилетiли з мiста, а вона зупинила машину неподалiк АЗС i сказала, що Джулай помер. Наче взагалi нiчого не трапилося, помер i все. Бiльше нiчого. Хитрий вузол тiней у зелених мельхiорових очах; смикнулася раз, удруге нижня губа. Пiзнiше, коли ми виiхали на лисий пагорб, вона рiзко розвернула машину, як справжнiй гонщик, зупинилася, i в глухiй тишi я почув, як гупотить ii серце. Марго намагалася запхати сигарету до рота, але руки вiд утоми чи напруження не втримали пачку. Марго нахилилась, i я нiздрями вловив солодкий, нiжний запах парфумiв i легкого сигаретного диму. Вона вiдсунула руку i притулилася до мене – жест, наче вона намагалася щось узяти вiд мене або так, у що не хотiлося вiрити, прощалася. Вiтер кисло гудiв над дахом автомобiля. Ми поцiлувалися в солонi вiд поту, вiд нiчного кохання, вiд божевiльноi дороги, з порожнечею i сонцем, губи. Марго стягнула рожевий пуловер, трiпонула грудьми, красивими, свiжими.
– Сюди, – сказала вона. – Мiж груди. У мене мiсячнi.
Пiзнiше ми лежали над урвищем, а внизу вуркотiла вода. Несло прiллю, гнилими водоростями – Градизьке море. Втомленi коханням очi дивляться вниз разом з потоками свiтла в провалля мертвоi води, так менi видавалось, i так воно було, iх нiчим не зупинити, наче вони вибрали саму смерть. Коса намитоi рiнi блищала проти сонця лускою хижого доiсторичного звiра. І ми вiдчували, як земля тягне нас до себе. Менi не було страшно. І я, напевне, це повторив уголос, а вона вiдповiла, я по губах розбирав лише окремi звуки, але вичитав змiст, що для азартних людей нiчого немае страшного, так, Ульян, для пристрастi немае смертi, а смерть… Менi не було страшно. З якоiсь пори я визначив, що доля моя крутиться, мов дзига, тiльки ти пiдступаеш до сокровенного, як дiйснiсть паскудно щирить пащу, повну чорних гнилих пенькiв.
– Будемо пiд вечiр, – сказала Марго, i груди у неi натягнулися пiд тканиною. Очi нерухомо дивилися в небо, потiм вона повернулася на бiк, усмiхнулася хтозна для кого i поцiлувала мене в губи. Зiгнута нога. Мiж колiном i литкою затиснута вузька рука, з трохи вузлуватими, майже хлопчачими пальцями, з обгризеним нiгтем на вказiвному, манiкюр на якому облуплений.
– Викрутимося, – сказав я.
– Пусте. Забудь. Через тиждень, не бiльше, – i знову припала до мого рота. – Хочу вина.
Я бачив, як вiтер протiкае ii обличчям, ворушить каштановi пасма волосся, як тремтять закрученi вii; сон – це побiчна дiя звички i нiчого бiльше. Сни нас вигадують, витворюють, i хай йому трясця: з кручi варто опустити голову i глянути на людськi гнiзда, що бiлим шнурком витягнулися вздовж горизонту, i ставало зрозумiлим, наче назавжди вiдкривалася паща безсмертя, що самотнiсть нiяк не бувае страшною. Страшнiше, коли ти боiшся, а не втрачаеш. Ми сидiли пiд вилинялою парасолею, що роздувалася легенями, i я бачу тiльки руки Марго. Вiдчуваю запах вiтру, риби, води i смак ii тiла на губах, солодкий i гарячий, з кислим запахом мого i ii поту, i вiд цього зносило голову. Бiла халабуда, з розтягнутими сiтками, з написом «У рибалки», огризок глиняноi кручi, не видно анi дороги, анi путiвця, тiльки повiтря грае воланами, закручуеться у вири, i в цьому потоцi нерухомо, бiло-чорними карлючками висять чайки, здiймаючи стовпами пилюки самотнiй крик, що розпачливо падае до води. Тiльки теплий вiтер дихае парасолею, вiдкриваючи замшеве обличчя Марго, засклiлi, целулоiднi очi, наче ii тут уже давно немае, лишаеться тiльки дивитися на красивий вiдбиток на пилу.
– Може, тут лишимося? – говорить вона, i ми не вiримо, обое.
За пагорбами тягнула музика, сiдало сонце, обличчя Марго i ii волосся мiдно свiтилися проти мене. Нарештi в ii очах щось ожило. Вона подивилася на недопите вино, стенула плечем, торкнувшись пiдборiддям iншого.
– Ходiмо в машину.
Ми повiльно пiшли уздовж води. Пiзнiше, через багато рокiв, через каламутну бовтанку подiй, окреслених чiткими рубцями забутого i наново вiдкритого, згадуючи сонне поселення i мертву воду, я подумаю, що нiчого не могло з цього вийти нормального, – це лише вiдчинило вузькi ворота болю. Щогодини, щодня зi швидкiстю падаючого каменя я все чiткiше уявляв Марго: каштанове волосся, з тугими, алебастровоi мiцностi локонами, прекрасне обличчя, привiтний погляд, який нiчого не виказував, i очi з краплинами мiдного сонця. Є жiнки, якi вiдтiняють одна одну, наче дерева, яких можна порiвняти або назавтра забути, навiть не здобувши, i зi свiтлою головою думати про iншу. Принаймнi у мене пiзнiше виходило саме так.
– Цiкаво… Хто першим з нас помре? – зовсiм спокiйно запитала Марго.
Я промовчав, обiйняв ii за плечi. Вона вивiльнилась i побрела попереду мене. Обернулась i сказала через плече:
– Пора в дорогу…
Тютя на той час викручував на даху кiнотеатру рок-н-рол, а нам треба було брати пацанiв. Зранку однi неприемностi. І видавалося, що мiстом хтось лопатою порозкидав гiвно. Я б облишив, чесно кажучи, i пацанiв, i Тютю, але запара повна, хоч вiшайся. Разом зi мною нас четверо. Трое – лубенськi менти, з однаковими дебiлкуватими зачiсками хлопчикiв-бодрячкiв, гостроносi, з широкими вилицями, кругленькими дiрочками замiсть очей. Ще тi. Завжди готовi вiдiрвати людину назавжди вiд ii життя, навiть не думаючи, мае вона якусь провину чи нi. Але роздумувати над життям у нормальних умовах – це егоiзм. Слушна думка. У головi гудiло ще з учорашньоi ночi, це значить, що Капленчиха вигнала паскудний самогон. Завiтаю до неi пiсля всього. Тож ми пiдiйшли до кiнотеатру i я сказав:
– Тютя, злазь, менi нiколи!
Тютя виписував рок-н-рол i вусом не вiв, сучий кiт.
– Тютя, злазь!
Тютя або оглух, або вдовбався так, що очi закотилися пiд лоба. Ми ще трохи постояли i пiшли до скверу. Пацани сидiли на лавцi: курили, плювали через губу i навiть оком не повели. Вiтер задував сильний, у закутках збивав прямо-таки з нiг. Бралося вже холодом i намiтало жовтого листя.
