– Авжеж. Тiльки пiсля десятоi я баiньки. У Джулаiв комендантська година.
Вона взяла вазу з хризантемами i пiшла до високого ганку.
Станцiя з колiями, зi свистками електропоiздiв, тоненькими струмочками диму в небо. Жовтi вогнi пливуть рiдким киселем, проповзають очима безликi горби вагонiв, вiдходячи в сизу дiрку до переiзду, i видавалося, що там-от починаеться зовсiм iнша краiна, не схожа на нашу, – таке вiдчуття з’являлося в дитинствi й нiколи не вiдпускало. Зараз ми сидимо вночi, в серпнi, i, крiм трiщання цвiркунiв, нiчого не чути. Ми капiтани. Ульян, Венька, я i Пономарь. У нас урочистий празник, як на уроцi фiзкультури, намагаеться жартувати Кабан. У нього i жарти iдiотськi, i сам вiн придурок. Ульян дивиться поверх гори велетенських колод. Видно його бар. Кабан плюе крiзь зуби, блискае фiксами, чвиркае через нижню губу. А ми вдивляемось у жовте вариво залiзничного вокзалу. Нiч стовпами пробивають сигнальнi вогнi. Вiдгудiв, трiскаючи камiнчиками по рейках, поiзд. За пiвгодини пройде останнiй, на Москву, i тодi мiст провалиться у теплу чашку нiчного серпня. Сьогоднi ми вирiшили ганашити хачикiв. Вiдразу, щойно Ульян серйозно домовиться нарештi з Джулаем. На диво, ця маленька сучка, з рожевими щiчками, в бордовiй майцi, сама почала проситися. Ми вiдмовили, вiрнiше, я, Кабан i Венька. Вона продовжувала якось ненав’язливо, як нiхто з наших дiвчат, повторювати свое прохання. Це бiля двору, а у вiкнi я бачив кремезну тiнь Джулая. Ми не хотiли брати ii, кожен зi своеi причини. А Ульян мовчав. Але я знав, що вiн напружено думав, i справа тут не лише в Марго. І я сказав:
– Перестань собi сушити голову. Воно саме випливе.
– Ти думаеш, я через неi?
– Якоюсь мiрою. Не зовсiм.
– Ми з Пономарьом не розумiемо, як вона може бути в курсi справ Джулая? Інститутка, мать твою…
– Я тобi кажу – менше думай.
– Отож.
– Отож.
Ми закурили i почекали, коли в сигнальнiй будцi загориться вогник. На тому кiнцi зяяла чорна дiра i було, як у дiжцi.
Ми сидiли, копирсаючи подрiбнений гравiй носаками кросiвок у центрi, бiля пам’ятника Ленiну, в парку, i роздумували вголос, що рокiв так через десять буде з Кабаном. Хохо сказав, що Кабан буде лисим, мов залупа, а Пономарь додав, що торгуватиме разом з корейцями кавунами. Шикуватиме в джерсi й питиме мiнеральну воду «Боржомi», додав я. Кабан засунув своi клешнi у кишенi спортивних штанiв i почав збивати пилюку замшевими кросiвками.
– Бля, ти iх тiльки одягнув, – сказав Пономарь.
– Нiчого, новi купить, – спокiйно резюмував Хохо. І тiльки тодi я помiтив, що Венька кiлька хвилин за кимось спостерiгае в каштановiй алеi бiля гастроному.
– Венька, ти нiчого менi не хочеш сказати? – запитав я i подивився у темну каштанову алею зi свавiльними тiнями, що шмигали там.
– А ти не здогадуешся, ага?
Я не знав, що говорити, але коли мовчиш, то не набагато краще. Потiм, коли всi наче по командi повернули у мiй бiк голови, я не дивився на них, а, вiдчуваючи спиною iхнiй запитальний поклик, вивчав темну алею. Я рушив першим. Пiшов червоним гравiем, пiдчепивши дорогою носаком бiлi канни бiля пiднiжжя пам’ятника вождю. Хтось бiля кiнотеатру завив, i Кабан тицьнув дулю. Квакнуло i заглухло.
– Пiдарюги! – заверещав Кабан.
– Закрий хавло, – сказав Пономарь, закурив i, кусаючи щоку, вимiряв траекторiю, де ми рухалися одне одному назустрiч – Марго i я.
– Обережнiше, – сказав вiн i незворушно подивився на зелену стiну парку. Решта, що лишилася сидiти на лавцi, перiодично спльовуючи, думала про пляж на Голубисi.
Приходить осiнь, з паленим листям, з оксамитом у деревах, короткими днями, i я завжди о такiй порi печально про когось думаю, i з часом я все частiше згадую Марго, з гнучким пiдлiтковим тiлом, блискучими зоряними очима, нiжною, але дорослою посмiшкою, i Джулая. Так, ви скажете, що про живих чи про тих людей, якi поруч, нiколи так не думають, i, можливо, я погоджусь, але нiколи не вiзьмуся сперечатися. Дурна справа – ганятися за своею печаллю, але iнодi з тiеi печалi ми живi. От i зараз я дивлюся на Марго й Ульяна, i вони бовтаються в слiпучому колодязi болю. І я повторюю це безперестану, наче закляття, наче пiсню. А коли втома вiд життя проходить, знову хочеться жити, рухатись, думати, любити. Цей залишок незатишноi пам’ятi в’iвся, потягнувся вiдтодi, коли я, мiй брат з шiстьма мiлiцiонерами i Моргуном попали пiд обстрiл солдатiв пiд командою Глушковського. Четверо з шести загинуло. Двое вiдразу, двое по дорозi, ще в санiтарному тарантасi Олешка. А Моргун лишився жити ще до четверга. Потiм несподiвано помер на ранок, у повнiй безпам’ятi забухтiв тарабарщину, доки якась баба в коридорi не сказала, що вiн молиться Боговi. Так, вiн прожив до полудня, рiвно до другоi години, бо перед цим приходила тiтка i лишила менi свого годинника марки «Слава», а лiкар наказав приймати синi пiгулки щогодини. А потiм щось трапилося. Нi, не тодi, коли приходила тiтка, а тодi, коли баба в коридорi сказала, що Моргун молиться Боговi. Щось дiйсно трапилось. І я чомусь попросив у Бога, кривлячись вiд огиди, бо нас так учили, розумiете, щоб вiн мене вiдразу зробив полковником мiлiцii. Моргун захрипiв. А санiтарка, як менi спочатку здалося, бубнiла над ним, але пiзнiше я зрозумiв: то молилася зовсiм не смердюча скотарським гноем санiтарка Нюська з Вишнякiв, а Моргун, i менi зробилося соромно через те, що я так обережно думав про Бога, хоча мине багато часу, i буду далi про нього думати обережно. Самi розумiете чому. Вiдчинене наполовину вiкно впускало запахи, звуки. Хтось iз довгим iнтервалом б’е об метал, можна було уявити, як невидимий заносить у повiтрi руку з молотком, довго чекае, а потiм опускае з садистською насолодою. А я лежав напроти, через тонку фанерну стiнку, в сусiднiй палатi, стiна в одному мiсцi пробита i заклеена газетами. З мiдного рукомийника крапля за краплею збiгала вода, дзвiнко розбиваючись об дюралеву миску, а Моргун кричав, щоб виключили звук. Дивно, але люди казали, що аби таке трапилося з ним у Полтавi, то вiн би неодмiнно вижив, бо там в областi першокласнi лiкарi. Не знаю. Куля йому влучила в око i вийшла через потилицю. Мозок лишився неушкодженим. А помер Моргун вiд банального запалення. Брат мiй не вiдходив вiд нього кiлька днiв, i то тiльки тому, що мати йому прямо заявила, щоб вiн, сучий син, нiколи бiльше не з’являвся на очi. Пiзнiше його i Глушковського взяли пiд варту. І тодi кожного ранку мати збиралася з торбами бити поклони начальству.
Так тривало три мiсяцi. Ми вже й не сподiвалися, та раптом його випустили, а Шльому, казали, шльопнули. І от диво: заявляеться Глушковський, весь у цивiльному, в шикарному кремовому костюмi, червонопикий, тiльки очi якось по-вовчому пасуть усiх. Рокiв з десять ми його не бачили, того Глушковського. Я вже в мiлiцii працював. А Шльому запам’ятав, тому що вiн називався вже не Микитою, а Шльомою. Рокiв отак з п’ять Шльома ще валандався з братами Ульяненками до ресторану. Менi навiть двох доводилося брати за п’янку, а пiзнiше мене перевели на сискаря, тобто дали водити собаку, вiд чого дотепер кличуть Собаководом, але я не зважаю. Його почали тягати до особiстiв, у восьмий кабiнет, але i там ми розминулися. Зiткнулися якось у вузькому коридорi, а Шльома навiть не бачив мене, пройшов, мокрий увесь вiд смердючого поту, одутлий, з фiолетовими мiшками пiд очима. Розказували, що Шльома ляпав язиком про швидкий кiнець Советського Союзу, слухав Висоцького i ще якусь заборонену маячню. Пiзнiше його привезли з хорольського пляжу посинiлого, i вiн помер за годину вiд гостроi серцевоi недостатностi рiвно о дванадцятiй годинi в оточеннi гарних жiнок, приятелiв, випивки й незрозумiлоi в цих краях музики. А якраз перед зимою, коли брата уже дiстав туберкульоз, вiн менi розповiв про Шльому, але нiчого не сказав про той випадок, що коштував життя багатьом з нас, напевне, i мiй шматок лишився там лежати, пiд Деминою Балкою. Поговорювали, що Шльома у Чехословаччинi в шiстдесят восьмому застрелив солдата, який вiдмовився виконувати наказ.
Народження, смерть i весiлля в наших краях, як i в усьому свiтi, – також головнi iсторii. Смерть в устах моiх землякiв звучить, як щось урочисте, i не лишае нiчого такого, що могло б обговорюватися. Холодно i виважено, звична тобi справа. І, спостерiгаючи за Марго й Ульяном, я подумав саме про це. Інакше не могло i трапитись, але саме не з ними, i особливо не з нею. Ульяна, який був бiлою вороною, який хотiв робити щось таке, що розганяло б ночами кров у венах, я прекрасно розумiв, бо вiн належав до iншого свiту, i лише якась фатальна необхiднiсть змушувала його йти по похилiй. Хоча як дiзнаешся, де криеться гiркота людського спустошення, зради, перелюбу? Вiн явно не належав до цього крихiтного комфортабельного, наче американська газова камера, свiту зi свинарниками, розваленими церквами, з п’яницями, якi пiдсмикують рiк у рiк одну й ту ж дiру в парканi. Вони з Марго одне цiле. І це мене печалило найбiльше. Але е таке, що коли любиш жiнку, то потроху чи нехотя починаеш любити i ii оточення, ii паскуднi звички. Не винятком був тодi i я. Але можу чесно сказати, що вона з печальною втомою, так само, як i Ульян, тягнулася до химерного свiту, але надто пiзно, бо тяжка бронзова лапа ii дiда Джулая переламала на дрiбнi шматки. Саме життя цього старого придурка залишило велетенськi невилiковнi зарубки на менi, на моему братовi, на Марго, особливо на нiй, висмикнувши з якогось полудневого прекрасного сну, того сну, що у жiнки називаеться очiкуванням долi. Жодноi людини у нашому мiстечку вiдтодi, як з’явилася Марго, не знайшлося, яка б з вiдкритим ротом захоплено не дивилася, як iде Марго разом iз сонцем i вiтром. А у мене, наче всi тридцять два зуби, ние рука, перебита пiд Деминою Балкою солдатською кулею.
Ми стояли пiд велетенськими вiкнами головпошти, i там пливло тонке лiтне сонце; хоча було пiд обiд, а вже висiла духота, iз запахом навколишнiх озер, i серпень невблаганно пiдганяв осiнь. Ми дивились одне на одного i нiчого не розумiли. Я себе почував скованим тисячами поглядiв. Принаймнi так видавалося. Я плив назустрiч ii очам, як на зустрiч з ненажерливим часом, щось писали про таке в романах, що iх читала Марго. Їй було однаково, що нас прострiлюе половина мiстечка, а за ii сiмейством водилося щось бiльше, про що просто боялися говорити. Проте i це для мене не мало нiякого значення. Я дивився на шматок сiрого асфальту, на протилежну стiну будинку, червону, крiзь липову алею, i, чесно кажучи, менi все обридло, i було байдуже. Тодi я нахилився i м’яко поцiлував ii у губи, не так, як ранiше цiлував наших дiвчат. Марго подалася спочатку назад, затримала дихання, пiднялася навшпиньки i, не соромлячись, прямо-таки притиснулася до мене, а потiм просто сказала:
– Ходiмо.
– Так.
Марго з цiкавiстю розглядала мое пристанище: книги, вирiзки, кiлька попiльниць, схожих на Везувiя, друкарську машинку «Ортах», боксерськi рукавички, портрет Джека Лондона. Марго мовчала, вiльно рухаючись мiж усiм цим чоловiчим бедламом. Вона здавалася менi набагато дорослiшою, нiж видавалася спочатку. Вона сама запропонувала пiти, i це найбiльше вибивало з колii. Тому що нашi хлопцi, щоб склеiти дiвчину, повести на хату, говорили приблизно так: «Пiшли послухаемо до мене музику…» або щось на зразок цього. Ми опинилися в нерiвному становищi. Марго мовчала, а я дивився, як вона ходить кiмнатою. Потiм повернулася, заглянула менi в очi (i так вона буде повертатися все свое життя).
– Хитрюга, – просто сказала вона.
– Ти розчарована? – запитав я.
– Приемно, – i вона уставилася на мене велетенськими очиськами, а свiтло в кiмнатi ледь-ледь пливло, знадвору закидали своi тiнi яблунi.
– Нi. А всi чомусь вважають тебе за покидька. Але, напевне, тому, що бояться.
– Навiть Джулай.
– Джулай точно боiться тебе. Правда, йому е чого тебе боятися. Вiн говорить, що з усiеi цiеi молокососнi тiльки в одного Ульяна невiдомо що в головi твориться, – вона стенула плечима. – І вiн правий.
– Джулай не iдiот.
– Це точно.
Я почав цiлувати ii, а вона тихо i рiвно дихала менi у вухо. Ми цiлувалися вiчнiсть, ми цiлувалися довго, ми цiлувалися так, наче боялися завдати одне одному болю, вона притиснулася до мене усiм тiлом, наче рятуючись.
– Коханий, – тiльки i сказала вона, але вклала у це слово бiльше змiсту, нiж буде вкладати потiм, через багато рокiв, через товщу днiв i дощiв. І не тому, що зараз це трапилося з нею вперше, а, видно, вiд того, що вона втратила це кохання тут, наповнивши слова змiстом i досвiдом, втратила, щоб кинути його у темряву, полишивши невiдомо кому безсоромну темну нiч спогадiв, без сподiвань, як i належить для кохання. І в лiжку, де Марго спала, вона нагадувала дитину: напiврозтуленi уста, переривчате дихання, подiбне до схлипування. Пiзнiше я зрозумiв, чому згадував Марго без суму: вона прийшла до мене, як та жiнка, на яку чекають усе життя. З Марго не було нiяких проблем, бо це була саме та жiнка. Вона була частиною безмежного почуття. Марго дарувала менi доля. Все ставало зрозумiлим. Хоча прийшов час i все змiнилося… Вона тихо спала, мiсяць затоплював усе навколо, наче снiг. Я закурив сигарету, останню, пiдiйшов до вiкна i вiдчув радiсну порожнечу в головi. Я курив i дивився на наш двiр, з розлогими яблунями, гойдалкою, довгим сараем, а мiсячне сяйво з голубого кольору переходило у синiй. І тут – звук, довгий, протяжний, потiм уривчастий. Пес, пiднявши ногу, намочив перевернуту жерстину. Я розсмiявся тихо, майже беззвучно, i Марго щось сказала увi снi. Крiзь перекошенi балки, мотузки я побачив мiсто наче вперше в життi. Я нiбито iснував окремо вiд Пономаря, вiд Кабана, вiд Веньки, вiд Хохо. Але там не було Марго. І тут я вiдчув страх тiеi порожнечi. Так прийшов досвiд, немудрий, найстрашнiший. Несподiвано розумiеш, що можеш втратити, але мусиш iти вперед, знайти те, що тебе чекае на тому кiнцi життя чи слави.
Вiрмени з’явились у нашому мiстечку вiдразу по вiд’iздi французiв, якi будували гiгантський за тими масштабами молокозавод. Звичайно, вони не перетягли весь свiй аул у центральну частину краiни, iх стали помiчати тодi, коли вiд них спасу не було. Плiткарi говорили, що це через головного iнженера, у якого жiнка вiрменка, але це дурниця. Вiрмени окупували моментально чоботарське ремесло, асфальтний заводик, шабашки, прийом склотари, макулатури, санепiдемстанцiю. Вони вiдразу посунули циган, якi кодлувалися на Старому автовокзалi, отам, бiля дубкiв. Цигани пiдкинули Джулаю пiдкупного, хоча вони нiколи не ходили пiд його дахом, це було свавiлля, безлад. До цього в Хоролi про наркотики знало не бiльше десяти чоловiк. Що мiж безногими i циганами вiдбулося, невiдомо, але того разу з першого заходу циганам довелося поступитися. Джулая пiд конвоем, iз собаками, якi харчали в сухий серпневий полудень, тягали по мiлiцiях. Тягали довго через те, що Джулай, який нiколи не управляв транспортом, купив собi з якогось дива «Волгу». Все мiсто знало потiм, що кавового кольору «Волга» – це причина конфлiкту з владою. На машинi все i закiнчилося того разу. Справи Джулая пiшли несподiвано вгору. Хоча з Любкою ще не жив вiдверто, але те, що вона його трималася, нi для кого не було великим секретом. Їi Калiстратенко запив, i всi розумiли, вiд чого: не так вiд того, що Любка злигалася з ким попало, а швидше вiд того, що вона, як виявилося, не проста баришня. Батько у неi в обкомi займав неабияку посаду, i сам Брежнев його любив, i це вже точно не плiтки. Батькiв того Джулая нiхто не знав, i вiн з нашого мiстечка, з навколишнiх сiл i мiст викручував божевiльнi бабки, i нiхто його не зупиняв. Наш продвинутий «кишлак» мiг слугувати взiрцем суспiльного добробуту як тодi, так i тепер. Тiльки, власне, для театрального шоу. За кiлькiстю чудотворцiв, злодiiв та клоунiв Хорол стоiть попереду всiх мiст Полтавщини, якщо не брати до уваги всю краiну. Жiнки тут мають свою думку, а чоловiки спиваються, тiльки зiп’явшись на ноги. Проте, на диво, вони дають чудове потомство. Хлопцi виростають вiдчайдухами, але з тарганами в головi, iх тягне кудись у таке, що нiхто й подумати не може. Так, само собою зрозумiло, дiвчата тут робили собi «подарунки» на день народження – вiддавалися з шиком, як вони вважали. Дурiсть, але вони вкладали в цей перший раз якийсь символiчний змiст. Але що може породити лялькове мiстечко, вичищене до солодкавоi непристойностi, оточене безкiнечними полями, продуте гулкими вiтрами, з бiлими купками селищ на узбiччях рудих степiв, з дратiвливим свiтлом ставкiв. Тому нiхто i не здивувався, коли виникли почуття мiж Джулаем i Любкою, першою красунею, хоча злi язики досить точно визначили, що тут замiшанi великi грошi. Якщо то неправда, лишаеться дивуватися. Вони зустрiчалися ще до того, як у Дубках п’яний Калiстратенко накинув собi зашморга. Поруч, у старому нiмецькому окопi, спала п’яна в дрезину Нюрка, в минулому техробiтниця, чорна i товста, як труба. Але найголовнiше було попереду: Джулай i Любка вже вiдкрито ходили до ресторану, вiдвiдували гостей, ярмарки десь за мiсяць до того, як старший Силка самовiльно надумав влаштувати облаву на безногих. Як там опинився загiн солдатiв з Глушковським, лишилося таемницею. Але точно вiдомо, що Шльома мав наказ охороняти Джулая, як блудливу коханку. Темний, таемничий наказ. Але що за тим наказом стояла страшна сила, не викликало сумнiвiв. Шльома i Силка пошилися в дурнi – зчинили галас аж до Москви. Комусь, видно, добре грiв кишеню об-щак Джулая. Іншого не виходило. Про небаченi багатства Джулая говорили за чаем, кавою, чаркою, у лiжку, пiд час статевого акту i пiсля, в черзi за морквою, перед смертю, у добрi, гнiвi – все це поеднувалося в одну густу, таемничу казку, яка в життi нiчого не важила. Але з цього можна зробити висновок, чому така нездорова колотнеча навколо безногого калiки, хоча чисто iррацiональнi здвиги теж були присутнi. Дiйсно, так пiднятися з обiдранця, та ще й безногого, точно йому допомагав або Бог, або чорт, не iнакше. За тридцять рокiв своеi дiяльностi (двадцять з них вiн прожив з Любкою Калiстратенко, яка померла, згорiла за пiвроку вiд раку) всього раз притягав його до вiдповiдальностi мiсцевий суддя, та й то вiдбувся штрафом у двадцять карбованцiв, котрий так i не сплатив, хоча в заповiтi вказав, щоб того папiрця суддi Коломiйцю поклали в труну. Й ось цi чутки морочили голову мiсцевому населенню, яке, то скрегочучи зубами, то проклинаючи, то пускаючи зелену слину заздрощiв, дивилося на нього, як на чудовисько, котрому не варто жити. Всi iншi – звiсно, iнша справа. Напевне, ще й тому Джулай жив, наперекiр усiм. Звичайно, це перебiльшення, але хотiлося думати так, бо старий викликав повагу, хотiли того чи нi. А так вiн нiкого не помiчав, доки не закувала бiда у його домi, й тодi на нього подивилися по-iншому, як на здорову людину, вже без жалостi. І всi готовi були його розтерзати. Спочатку за другою ходкою з’явилися вiрмени. Потiм безногих, незважаючи на пенсiйний вiк, почали саджати за грати: на рiк, на два, а то i просто тримали пiд слiдством. Вони виходили. Наче нiчого й не сталося прокручували своi оборудки. Стукачiв у середовищi безногих не було, як то, скажiмо, спостерiгалося у вурок. Жора Стрижак був першим фiлером, що дозволяло йому пiд час горбачовського сухого закону тинятися п’яним вулицями i чiплятися до вухатих фраерiв. Пiзнiше у нього на шиi вискочить виразка, зовсiм невелика, з молоду горошинку, вона розросталася все швидше i швидше, доки в однiй iз клiнiк не сказали, що це рак. Дружина, писана, справжня кiношна красуня, почала таскати його по всiх лiкарнях, знахарях, якi чадiли в синьому диму, що виiдав очi, виливали воском на воду, на молоко, кидали на запацьоренi карти, але марно. Жора захворiв i помер. Спочатку на радiсть мiсту, а потiм i на ii. Давно, коли дружина була молодою, то, заклавшись на ii вiрнiсть, Жора змусив ii пройтися голою сквером. Що i було виконано. Пiсля смертi всi його швидко забули. Той же Жора навiв стрiлки вiрменам, але першу хвилю вдалося придавити. За другим приходом вони засiли намiцно. І ця iсторiя вже стосувалася конкретно Джулая i Марго. Бо тодi, в перший вiрменський прихiд, Джулай тiльки ставав на ноги в повному розумiннi слова. Щойно Любка офiцiйно перейшла до нього, то Джулай вирiвнявся до закону. Його корешi збудували собi триповерховi домiни, замовили японськi милицi, обзавелися коханками, дружинами i дiтьми. З першим вiрменським приходом Джулаю вдалося зiштовхнути циган з вiрменами. Вiйна була глухою, майже непомiтною, але обидвi сторони пачками вiдправлялися на нари, а братiя Джулая продовжувала нарощувати капiтал. Тодi-то i почалися серед вурок балачки про общак безногих. Джулай як фiгура став поперек горла не одному Замiлю, верховодi вiрмен, хоча вiн був напiвкровкою, помiссю вiрменина та татарина. Як пiзнiше з’ясувалося, вiн простий украiнський селюк, хоча дiд у нього таки справдi був висланим вiрменом. Хитрi цигани вiдступили зi своiх наметiв. Потiм запанував спокiй, але вурки у цiй мiжусобицi теж витримали паузу, i скоро мiлiцейськi наряди, скерованi вуркаганськими стукачами, почали шмонати вiрмен i безногих. Вiрмен брали в iхнiх будинках, а безногих виловлювали по ярах на армiйських «уралах». Припинили тiльки тодi, коли вiрмени опинилися в каталажках, а безногi зачаiлися в норах пiд Заяр’ям, мiлiцiя вичiкувала. Наче невидима рука, невiдомо ким спрямована, зупинила сiрий мишачий потiк мiлiцiянтiв. Але без Любки не обiйшлося. Вона тодi вже почала, скажу вам, хирiти, i сам Джулай кислий робився, коли його погляд падав на дружину. Зараз вiн був на виду: на вiдкриттi будiвництв, на благодiйних концертах. Вiн ще встиг побудувати три велетенських будинки Шиповi, Гансу та Безкоровайному, колишньому менту, в котрого не було не тiльки нiг, а ще й лiва рука ледь-ледь слугувала. Хто згадуе, як жив у тi часи, що належали по праву Джулаю i першому секретарю райкому, навряд чи жалкував. Однi брати Ульяненки не визнавали його. Вони навiть не намагалися стати на рiвну ногу. Не визнавали, i край. Особливо середнiй, Славка, прозваний Льовою за крутий гонор, меткий розум i мiцну руку. Ульяненки взагалi трималися своiм кланом i наганяли страху не лише на свое мiстечко, а й на район. Жахом вiд них вiяло, бо вiдчайдухи i непередбачуванi були, доки один за одним дурнi випадки не почали зводити iх у могилу. Проте Джулай iх обходив, не загравав, i це можна було вважати за взаемну повагу. Тому-то менший Ульян, син Славки, так приглянувся Джулаю. Та в безкорисливiсть цього уйобка я мало вiрю. Але зi смертю Любки щаслива пора у Джулая пiшла на захiд, i не тому, що Любка забрала в могилу всi зв’язки, адже все трималося на ii авторитетi й силi ii паркiнсонового батька. А таки Джулай печально любив Любку. А може, i використовував, а може, те й iнше. Вона вiдразу народила вiд нього дiвчинку, яка стала матiр’ю Марго. І сама Марго була просто копiею Анни, тихоi i врiвноваженоi, до того тендiтноi, що повiтря не зрушить, як пройде мимо вас. Анна жила книгами, кiно. І нiчим бiльше. Оборудки батька i матерi не стосувалися ii. Такою видалася й Марго. Анну чоловiки не цiкавили, а тому нiхто бiля неi не крутився. Анна подалася до Пiтера, де вийшла за чоловiка на тридцять рокiв старшого за неi, але з любовi. У нас таких чоловiкiв називають тхориками: у вiчно запiтнiлих окулярах, високий i худий, мов жердина для опудала, на яке ще не натягли ганчiр’я. Але цей тхоряка завiдував на той час ледь не всiею медициною Союзу, так поговорювали, хоча, за однiею версiею, був вiн медиком-хiмiком. З iхнього шлюбу народилася Марго, щаслива дитина кохання, яка прожила п’ятнадцять рокiв у Пiтерi, щоб потiм снiгом травневим звалитися на голову своему дiдовi. Якраз у найскрутнiший момент його життя. Марiя Ульяненчиха говорила, що Марго приiхала перед самою перебудовою, але я можу сплутати, просто у Марii стоiть дата смертi – 1984 рiк. Ага, тодi Марго – це маленьке чудо – з’явилася у нас пiзнiше. І тут, напевне, якась таемниця. Вiдразу по приiздi Джулай почав «двiрняк», намагаючись вивести справи з глухого кута, бо бiльшiсть зароблених грошей, видно, йшла на хабарi, а чиновники нахабнiли по-псячому; i тодi хтось сказав, що багатство Джулая – то вигадка, не краща, нiж про каравани золота, якi затонули на турецьких галерах пiд Вишняками. Але нiхто не знав, чи безногий босяк жлобиться, чи просто вичiкуе момент. І чому тодi в його домi нiкого не з’явилося з родичiв Любки. Приiхала одна Марго.
Ми тихо перейшли колii. Простiр пропливав, наче чорне густе шосе. Повiтря ватяне. Ми йшли i не знали, що о цiй порi безногий Валера Кавалер засунув шило в серце Серьожi Сероняну за те, що той пiдкинув трипер його доньцi, своiй полюбовницi, яку ж i присадив два роки тому сам на наркоту. І тодi Валера, який вiдiйшов вiд справ, звернувся до Джулая. Валера говорив, а Джулай мовчав, тiльки ганяв то вперед, то назад вiзок. Валера повторював щось багато разiв, але Джулай мовчав, мовчало i його оточення, i всi розумiли: якщо старий не скаже слово, то це принаймнi початок кiнця. Тиша була така глуха, що можна почути, як на Пристанi кричать чайки. Повiтря стояло до того чисте, наповнене сонцем, що можна було простягнути руку, торкнутися озер, степу, а бiлi купки сiл нагадували кондитерськi вироби. Нарештi Джулай сказав, що до часу треба потерпiти. Валера нiчого не сказав, а розвернувся i пошкандибав на своiх протезах додому. І вiн пiшов чекати свого часу. І зараз вiн пробив: далекi звуки пароплавiв нагадували залитi морською пiною, обдутi солоним вiтром порти. І цiеi митi, iз жахом дивлячись на обличчя Ульяна, непорушне, як вирiзане зi шматка крейди, я раптом зрозумiв, що час пробив i це добром не скiнчиться. Ульян курив i дивився, як на свiтлофорi проблимало зелене вiчко вогника. Вiн мовчки обернувся до Пономаря. І бригада рушила, розщеплюючись на три хвости, наче нiчне чудисько, котре слизько i мокро повзло до своеi жертви. Три частини бригади обходили вагони, що стояли в тупику. Темнота ватяна. Тiльки вогнi вiкон вилущуються. Це був початок вiйни, i тут ми могли схибити, бо цього разу вiрмени виставили нехилого вiдкупного Жорi та Кузi, верткому, схожому на шоколадного чортика, з вологим поглядом хронiчного наркомана. У мiстi обстановка не дуже була приемна, взагалi, прийшлi окуповували метр за метром, i нашим не вистачало анi роботи, анi торгiвлi, анi дiвчат. Можливо, це нам так здавалося. Але вiрмени поставили на биту карту. Кузя мав язик без кiсток, тому переконав, що основна бригада покiрно перейде пiд вiрменське крило. Головне – iм необхiдно накрити Джулая. Але того ж дня приiхав рiдний брат Марго, Тюльпiн, а насправдi вiн носив прiзвище батька – Батрак, а те Тюльпiн невiдомо де взялося, – i вони втрьох – Джулай, Ульян i Тюльпiн – проговорили до ранку, а Марго подавала закуски, i нiхто не звернув уваги, що дiвцi всього п’ятнадцять рокiв, просто дивина, та й годi. Небезпечно думати, що ти знаеш те, чого нiхто не знае, коротше – всi iдiоти, лише у тебе в головi рiй золотих бджiл. Саме так, напевне, думав Серьожа Серонян. Ми взагалi нiчого не думали. Але до того часу на забутiй фермi сховали чотири саморобних стволи, а ще два вальтери й один карабiн. Ось так. Нам не треба учитися не боятися, якраз була пора – нiчого не боятися.
Пономарь дiзнався про Батрака ранком, у четвер. Пономарь куснув губу, переглянувся з Ульяном, але у ньому вже кипiла гримуча ртуть, i нiчого змiнити, здавалося, не можна. Вони ударили з Ульяном по руках, i справу про вiйну було в одну мить вирiшено. Можу вам упевнено сказати, що, окрiм Джулая, Батрака, Ульяна, Пономаря, нiхто не знав iстинноi причини цiеi заворухи, яка гордо називалася вiйною. Паскудне те, що ми, решта – Кабан, Хохо i я, – не вiдчували себе героями. Взагалi у Хохо на те, що пахне смаленим, був особливий нюх. Вiд того часу пройшло двадцять, якщо не бiльше, рокiв, i я, сивiючий, ставлю собi питання: повернись назад час, зупинися на тiй межi, яку ти вибрав, чи вчинив би кожен з нас iнакше? Гадаю, що нiхто з нас iнакше б не вчинив. Нам не треба було ставати чоловiками. Ми ними вже були. Ми вiдстоювали свою честь в один тiльки нам вiдомий спосiб. Ми вiдстоювали свою честь саме так, наче вiд цього залежало врятування цiлого свiту. Не iнакше… І отже, ми тихо перетнули колii, торкаючись один одного плечима, наче випадково, але тримаючись один за одного. Ми були дiтьми з дорослими серцями. Ось хто ми були. З лiсосмуги наступав Шнапс, озброений важкою артилерiею: одним дробовиком i купою ланцюгiв та арматури. До цього дня ми до подiбного не вдавались, але самi не знали, як пiшли на таке. Я ж кажу: нiхто не вважав сумнiвним те, що ми робили. Ульян з Пономарьом мали нюх на час i на людей. І у мене засмоктало пiд ложечкою. Менi захотiлося, щоб це виявилося сном i я враз прокинувся i побачив яскравий ранок.
Пономарь пiдiйшов i вдарив ногою у дверi. Всерединi загуло i заворушилося. Пономарь ударив ще раз.
– Дивись за дверима, – сказав я Кабану. – Зараз вони полiзуть.
Кабан мотнув головою, але не тому, що згоден. Рiзкий удар цеглини потрапив йому в щелепу.
Дверi розчинилися, i кiлька чоловiк висипало звiдти, лементуючи, мов купа чортiв. Удари посипалися на них звiдусюди. Я звалив одного, добив ногами. Другий свiнгонув мене в щелепу. Пономарь працював одними кулаками проти здоровенного, у два метри зросту, вiрменина. Здебiльшого вони малi. Я такого зроду не бачив. Шнапс пiдоспiв вчасно. Хуркнула арматура, здоровило звалився мов пiдкошений. І тут заговорила артилерiя. Забабахкали берданки. Крупний дрiб ударив по обшивках. Вiрмени, рачкуючи, подалися до виходу. Ми добивали iх дорогою. Збивали з нiг i гамселили так, що трiщали кiстки. Вiрмени кричали, щоб iх не вбивали. Нарештi всi вони сховалися у вагончику.
– Кабан, – крикнув я, – дрiт!
Ми закрутили дротом дверi. Вагон облiпили i покотили гуртом до тупика.
– Там е нашi, – сказав Шнапс. – М’який з Сявою.
– Нiчого, прокатаються, – вiдповiв Пономарь, пхаючи вагона. Нарештi вагон набрав швидкiсть i з усього розгону вмазався у стiну.
– Тепер навперейми. До смоловарнi! – крикнув Ульян.
І ми побiгли в темряву. Бiгли, наче цiлу вiчнiсть, хоча всього перескочили через колiю, пройшли бурти з буряками i зупинилися бiля смоловарного будинку.
