– Тю, Джулай, а хiба в тебе не померла дружина?
Менi чомусь було дiло до Джулая i його сцикухи. Закортiло дiзнатися, що саме цей незворушний бовван вiдчувае пiсля смертi дружини, тiеi Любки, що не iнакше про неi розповiдав батько i про iхню неземну любов, що пройшла всi перепони. І менi зробилися противними тi стiни, як у суспiльнiй парашi, загидженiй i роками не митiй.
– Кабан, закрий рота, – сказав Ульян.
– Пхе… – сказав я i став спостерiгати за Марго.
Шматок нереального свiту, наче обкладинка, наче приблуда з iншого свiту, – ось якою була Марго. У мене засмоктало пiд ложечкою, солодко i нудно. І я знову перекинувся на Ульяна та Джулая.
– Вибач йому, Джмiль, – сказав Ульян, витяг синю пачку «Експреса», як завжди вiдкриту не так, як вiдкривають усi, простягнув Джулаю та менi i додав: – Вiн не зовсiм iдiот, правда, Пацюк?
– Серце, – сказав Джулай, але сигарету взяв, тоненький бiлий згорточок, i завертiв мiж пальцями. Ми мовчали. Менi обридло, i я вийшов, борзонув, значить, на вулицю. Пiд прохолодний вiтер. Дуло зi степу, i повiтря було тугим та вологим. Напроти через дiрки в парканi я побачив чийсь занедбаний двiр, а там хлопчика i дiвчинку, що порпалися у здоровеннiй купi брудного пiску, лiворуч облузану черепаху трофейного БМВ. Подвiр’ям лiтали бiлi парашутики кульбаби. Менi зробилося тоскно i сумно. Тодi я перекинувся думками у кiмнату, вигадуючи розмову, що могла би там точитися. Швидше за все, Ульян переконуе старого, що той може ще пiднятися, а сам не вiрить у це, а Марго ще плавае зверху, вона ще поруч, а не пiшла глибоко в пам’ять i не зробилася заразою на все життя. Ульяну вже начхати на банду циган, на Жорину банду, але вiн ув’яжеться в цю бiйку, тому не зупиниться, доки не зламае iм роги або йому не скрутять шию. Це, звiсно, розумiв i Джулай. І ось вiн сидить, дивиться у темне вiкно, що виходить на кручу, i, крiм темряви, там нiчого, зовсiм нiчого. Я знову увiйшов. Джулай сидiв, як i сидiв, а крутi його плечi то пiдiймалися, то опускалися.
– Марго, перестань рячитися у дзеркало, – сказав старий.
Але Марго мовчала. Зараз ми трое й одне зеленооке створiння, що тiльки спостерiгало, знали, що зайшли надто далеко. Все мiсто у солодкому снi чекало на подii. Старий завис на краю ями, як могутня гранiтна брила, зачепивши все, що у нього лишилося, а це були Марго, спокiйна старiсть калiки, я зi своiми вибриками, Ульян зi своiм вовчим фаталiзмом – i всi ми уперто вирiшили нi вiд чого не вiдступати. А вiдступати треба було лише з тiеi причини, що в цьому мiстi нiчого не виходить так, як плануеться, воно, можливо, десь по-iншому, але у нас так. Треба думати Джулаю й Ульяну, бо причиною iхнiх дiй, iхньоi дружби короля i самозваного принца була Марго. Я це розумiв. А старий безногий Джулай швидше вiдчув, як звiр вiдчувае чужу кров, що кров та зараз повинна перемiшатися. І так вони сидiли один проти одного, з непорушними поглядами, не зрозумiлi один одному, а людям i поготiв. Джулай потягнув соплами нiздрiв повiтря.
– Що ти хочеш дiзнатися? – хрипло запитав вiн.
– Все, – сказав Ульян, запалив сiрника, пiдкурив i подивився поверх квадратного Джулаевого плеча у чорну дiрку, але то були чистi порцеляновi очi Марго.
І я зрозумiв обох. Вони нюхом вiдчули один одного. А у мене засвербiла спина, вiд думок зробилися мокрими ноги й очко стиснулося. В такi хвилини я буваю злим. Але я дивився на рубцi на своiх руках i сидiв спокiйно – не бити ж калiку. А старий сказав:
– Тi, що смiшнi, вже мертвi.
До чого i для чого вiн сказав? І вперше я вiдвiв погляд вiд Марго.
…Поiзд вiдiйшов, заносячи хвоста, блиснувши вiкнами заднього вагона. І тут я ii побачив уперше, i чомусь подумалося, що востанне, з тонким болем, як вiд легенького опiку сiрником. Вона стояла на платформi i намагалася вiдкрити парасолю. Та не вiдкривалася. Дощ перiщив другий день i дiстав усiх до печiнок. Мiсто видавалося накритим скляною банкою. Ми у буфетi пили пиво. Я, Пономарь, Венька i Кабан.
– Диви, яка цаца…
– Це до Ульяна…
– Та пiшли ви…
Вона стояла у мокрих жовтих штанях i джинсовiй сорочцi, що прилипла до тiла. Бiльше нiчого не можу згадати. Я поповз на вулицю, закурив. Пiд залiзничний дзвiн пхався Барахло. Я перехопив у нього парасолю i пiдiйшов до неi. Так ми й пiшли – холодний вiтер зривав зi стовпiв рештки об’яв, i на душi робилося тепло. Я завiв ii до автобуса, посадив, так i не дiзнавшись, хто вона. Вiддалеку Пономарь з Кабаном кривилися до мене. Потiм менi почулося, що хтось гукае мене, i це вирвало спогади про померлого дядька, а далi я вже знав, що ми зустрiнемося. Щось сухою жовтою блискавкою спалахнуло мiж нами.
Брат дихав важко. У нього в легенях дiрки. І вiн нiкому не признавався, знала мати, але ii вже нема. А брат не признавався, та час його вкорочувався, як мокра смужка бруку з-пiд колiс автобуса. Автобус протяжно гудiв i повз у ранковiй мряцi велетенським равликом. За пiвгодини ми виiхали на сонце, i брат тодi наказав зупинитися i поставити машину пiд критий навiс ринку, крiзь дiри якого лилася вода разом зi смiттям. Брат наказав бути готовим i виразно глянув на Моргуна, який незворушно, дихаючи перегаром, протирав велетенськi, в черепашачiй оправi, окуляри. Ми стояли до обiду, бо вже з’явився Блоха на своiй клячi, гримлячи пом’ятими дюралевими бiдонами, повiз молоко i помиi до лiкарнi. Тодi ми рушили до Деминоi, через Лубенську. Автобус кiлька разiв глухнув. Ми вставали i дружно випихали його на гору. Перед самою Деминою менi захотiлося назад, додому. Менi було так погано, наче додому посходилися дикi звiрi. Дорогою нам зустрiлася санiтарна машина Олешка. І я ще подумав, що йому робити в такому мiсцi i в таку рань, але похопився, бо вже давно не був ранок. Значить, я ще жив ранком, а вже сонце припiкало з неба, i тодi у ротi зробилося солоно, потiм гiрко, i слина набiгала й набiгала у рота.
2
Того дня я вирулював до вiйськкомату. Ви запитаете, чому я так пам’ятаю той день, вiдтодi ж пройшло немало рокiв. Я вам скажу, що у мене з того дня лишилися фотокартки, бо були хрестини, i я поспiшав, щоб устигнути змотатися до вiйськкомату, до полковника Руденка, з конячими мордою i зубами. Военком подзвонив до Рибчика i в наказовому порядку звелiв менi з’явитися до вiйськкомату. Менi мало усмiхалося гнати через усе мiстечко спочатку до вiйськкома, а потiм до Деминоi. Спочатку я довго стояв на подвiр’i, майже до обiду, а потiм менi сказали iхати, але перед тим заскочити на хвилину. Калiстратенко хитався, п’яний мов чiп, очi червонi, мiнiатюрний тобi Геббельс. Пiдiйшов, а щелепа ходором ходить, зуби цокотять, i говорить: «А на хера iхати, який толк, що це, бля, дасть?» Полковник при менi пожбурив порожньою пляшкою. Вона прогула повз мое вухо, i я помiтив, що це iмпортне пiйло, а може, ще вiд нiмецьких трофеiв лишилося, хоча навряд. Я глянув у вiкно, а в кутку вiдпльовувався Калiстратенко, розтираючи плече. У вiкнi гарний день, щось так радiсно лоскотало серце, i я подумав, що не на добре все це, точно, нiчого доброго з цiеi поiздки не буде. Але поiхав. Я гнав 224-м кiлометром харкiвськоi траси i, припадаючи до руля, обдумував досить весело нещодавню прикру сутичку, котра виникла мiж ними, i ловив себе на думцi, чому б менi не дати ординарця, ну, хоча б на день, ото б захохмило у мiстечку. Дорогу я закинув кiльцем, бо дуже вже був злий на двох цих недомiркiв, тому поiхав через ДРП, минув кiлька порожнiх ферм, далi вiд пустоти менi звело зуби i живота, нинi там кабак на кабаку набудовано i босячня приiжджа, нiхто iх не поважае i не любить, бо це або сучi дiти колишнiх комунiстiв, або тi виблядки, якi надивилися кiно та щось-таки на беззаконнi у них i вийшло. Та не про це. Так я вирулив на Лубенську, якого дiдька, сам не збагну. Але це мене i врятувало. Я заiхав на п’ятачок, там такi кущi порозростались. Одна гiлка вдарила у вiтрове скло. Тiльки я пiдвiв голову, а тут повзе, гуде, наче жук, ментовський сiро-жовтий «пазик» i несподiвано iде юзом. Там, я повинен вам сказати, Гроза надумав щось будувати, а потiм його посадили, i лишилася велетенська купа глини, яку розмивали дощi. Так-от, ментовський автобус врiзався в iржаву цистерну, прямо в задок поцiлував. Я опустив голову, а коли вилiз iз машини, то на пагорбi, недалеко вiд Деминоi, побачив безногу братiю Джулая. Вони стояли там усiею командою: хто блискав медалями, хто фiксами, торохкотiли вiзочками. Мене аж пiдкинуло. Менти не встигли щось зметикувати, як гахнуло кiлька пострiлiв. Запахло порохом, як на полюваннi. Автобус протяжно загудiв, подав назад. Тут ударили три довгi черги з автоматiв, i не з ППШ, а точно з калашiв, i посипалося скло. Пiзнiше бризнула кров. І гахнули вiдразу з автобуса два пострiли, з двох стволiв, а у дiрцi, там, де було вiкно, мигнуло жовте полум’я. Важкий заячий дрiб посiк кущi. Це вже потiм дiзналися, що стрiляв Моргун. А я побачив тiльки ноги, взутi у стоптанi китайськi кеди. Один великий палець з ребристим нiгтем виглядав у дiрцi на лiвiй нозi. Моргун викинув на асфальт латуннi гiльзи. Я бачив лише ноги i блискучi на полудневому сонцi гiльзи. Ствол, видно, нагрiвся, i Моргун, осмикнувши палець, сказав:
– От йоб твою…
Вiн неквапом перезарядив берданку. Заiржав стартер. І знову з-за лiсосмуги заторохкотiли автомати. А Моргун стоiть i свiтить двома лупами своiх черепашачих окулярiв, пiдносить рушницю i гепае з неi. А потiм, як нiчого й не було, повертаеться i кричить:
– Ти, довбойоб, витягуй людей до балки…
А старший Силка лежить пузом на брукiвцi, писком у камiннi, тiльки одна рука пiднята i водить пiстолетом, наче iграшкою. Заiржав знову стартер, а з невидимоi схованки вдарила безпорадна стрiлянина. Дверi автобуса висолопилися, повисли сiрим язиком, i сержант Калiнiченко, два мiсяцi тiльки як на роботi, з луснутим черепом, гупнув лантухом на брукiвку. Моргуна навiть не зачепило. Вiн стояв i перезаряджав берданку, бабахав, а в кущах за пагорбом навiжено верещало вiд кожного його пострiлу. Нарештi Силка витягнув свого молодшого брата, закривавленого, ще два вискочили i, навiть не торкаючись зброi, побiгли до вибалка, але один, якого звали Непийводою, кумедно запетляв, потiм зiгнувся в колiнах, скинув руки до неба i грюкнувся в гравiй. Силка штовхав брата, забрьоханого, швидше, у чужу кров i переляканого, а iншi, пововтузившись з мертвим Непийводою, таки дiсталися балки. Але тут закричав Непийвода, i всi побачили, як вiн корчиться на сонцi в чорному комбiнезонi, намагаеться зiп’ястися, а йому кричать: «Лежать, мать твою! Лежи!» Моргун загнав останнiй патрон, недокурок «Прими» без фiльтра прилип до нижньоi губи. Тут його лiва нога пiдiгнулася. Вiн матюкнувся, сплюнув недокурок разом з кров’ю, ткнув стволом берданки у брук. Потiм тихо повалився на бiк i затих. Одне скельце з окулярiв вилетiло, i там свiтила червоно-чорна дiра. Тодi я побачив, як десять чоловiк у вiйськовому х/б, тягнучи мертвих i поранених, метнулися до лiсосмуги. І тут Силка вiдкрив зi своiми ментами вогонь. Стрiляли, треба сказати, вони паскудно, тут би i дитина влучила. Здаеться, вони поклали всiх, у кожному разi нiхто не добiг до лiсосмуги. Звiдти вискочив Глушковський, задер ноги i щось закричав, навперейми менi побiг солдатик.
Я зупинився i став чекати, менi було видно, як хутко розповзаеться безнога банда Джулая…
Я нiчого не мiг вiд неi приховати, як би того не хотiв. Самовладний розсуд над своею невпевненiстю, хоча тодi нашi дiвчата ще пахли домашнiми тiстечками з вишнями, купували жовтеньких плюшевих качечок та ведмедикiв, покурювали в кущах, почитували Карнегi i всiляку муть, що млявою хвилею докочувалася до нашого мiстечка. Я нiчого не мiг приховати вiд Марго, бо нiчого не знав про неi. Пiзнiше згадаеться, що бачив ii на косi золотистого пляжу в рожевому купальнику, i кришталики пiску з краплями води струшувалися з ii тiла кольору йоду, пiдiгрiтого щедрим полтавським сонцем; що ти перехоплював здивований погляд Марго у мiсцевому гастрономi, де затхлiсть староi цибулi та пiдгнилоi картоплi набирала iншого запаху, i ви разом з нею вiдводите погляди, але з iнших причин, i вiд того стае нiяково, наче нога зависла на сходинцi вiд’iжджаючого автобуса. Пiзнiше, вдихаючи запах ii шкiри, я вигадував неймовiрнi iсторii, пов’язанi з нею. А може, вони були справжнiми. Пiзнiше, тобто сьогоднi, завтра, пiслязавтра, я запросто вивчав ii, як великий коштовний камiнь, що впав менi на долоню, як би це банально не звучало. Нас з’еднувало щось бiльше – це так, наче стоiш i дихаеш у замерзле вiкно, здаеться, воно нiколи не розтане, а потiм усе несподiвано опадае, i перед тобою слiзливе скло, що вiдкривае картину за картиною, страшнiшу лютоi зими i провiнцiйноi убогостi. Тодi, ранiше, я думав чистiше, яснiше, а свiт не лягав передi мною безводною пустелею з самотнiм подорожнiм, який покинув свiй дiм i не знае цiни життю, але смерть достеменно поклала кривi вiзерунки бiля куточкiв очей, прямi лiнii бiля рота. Швидше, то одна з оман. Тож я нiчого не мiг приховати вiд Марго, бо нiчого було приховувати, коли прийшов до Джулая, де ворота iншого свiту з тюремним ляскотом закрилися за мною… Марго у бiлiй шовковiй вiтровцi, з сигаретою в руцi i синiми хризантемами. Марго пахла дорогим димом, гiркуватими парфумами, квiтами i холодним вiтром з рiчки, де над водою ламали чорно-бiлi крила чайки. Я дивився на неi i розумiв, що вона зараз iснуе поза цим домом, поза нерухомим небом, що синьо лягло на плечi, поза свинцевою водою рiчки з бiлими чайками, якi плакали. І я не бажав того вiд неi одразу, як вiд iнших жiнок. Пiзнiше, через багато рокiв, досвiд проiсть менi життя, i надто пiзно я зрозумiю, що зробив велику помилку, зробивши крок назустрiч коханню, а вiдтак набув того, чого бажав, але це вже без Марго. Жовтий спалах тiльки-но висохлого листя бiгав у ii очах. З-пiд короткоi плiсированоi спiднички виглядали ноги, вже майже жiночi, але без бiлого пуху й ознак волосся. Вона привiталася, мовчки зрiзала кiлька хризантем, мотнула головою, вiдганяючи золоту бджолу, що дратiвливо рвала тишу.
– Киш! – прикрикнула вона на бджолу, а потiм сказала замiсть привiтання: – Ти до дiда?
– Джулай у себе? – спитав я.
– Нi. Вiн на цвинтарi, – Марго вiдверто дивилася на мене своiми зеленими очиськами. Менi здавалось, що тi очi смiялися з мене, а насправдi в них було щось iнше, проте я довбнею стояв на мiсцi й не мiг зрушити анi на крок. І до, i пiсля в Марго випромiнювалося стiльки чуттевоi нiжностi, що навiть смерть не зiтерла ii рис, лишаючи висiти у повiтрi тонкi полотна, чарiвнi тканини ii присутностi.
– Ага, – сказав я, сiв на куцоногого дерев’яного ослiнчика, близнюка двадцяти тисяч помножених на навколишнi села ослiнчикiв. Закурив.
– Це правда, що ви оте надумали? – запитала вона, прилаштовуючи квiти у вазу, дорогу, аляпувату, з малюнками велетенських троянд та голубами, якi цiлуються.
– Ага.
– Ага, – передражнила вона. – Дiд тут тобi багато чого не розповiв… А… Воно тобi i не треба… – Марго блиснула одним оком, тому що стояла розвернута гостреньким плечем до мене, та я встиг помiтити, що вона спостерiгае за мною. – Але не вв’язуйся не в свое дiло, – швидко додала вона i розвернулася до мене, вiйнувши спiдничкою, показуючи своi стрункi, що аж дзвенiли, ноги.
– А з якого дива ти вирiшила, що це не мое дiло? – розкурюючи вогку сигарету, звернувся я до неi.
Вона продовжувала возитися з квiтами, говорила через плече. Нарештi розвернулася. Марго взагалi добре трималася – холодно i невимушено.
– Ну, не знаю. Ти видний пацан. Молодий. Красивий. А тут такi дiла. Тобi може перепасти найбiльше. Скажи, якого бiса?
Я затягнувся кислим димом.
– Ти менi подобаешся, – сказав я.
– Брешеш, – сказала Марго, витягла «Данхiл», пiдкурила. – Це я в тебе закохана. Як побачила тебе вперше, так вiдразу сказала собi: ти пропала.
Я подавився димом.
– Чого це ти… Але… Але… – Марго закрила око i допомогла собi рукою, зовсiм як доросла.
– Це правда, що дiд нiкого не пiдпускае i на десять крокiв?
– Угу, напевне, – Марго кокетувала, закинувши догори голову i випускаючи цiлий потiк голубого диму. – Але не мiряйся.
– В яких дiлах?
– В будь-яких, тебе уб’ють ранiше, нiж ти надумаеш мене поцiлувати, – дзвiнко засмiялася.
– А що сьогоднi робиш увечерi?
– Я?! Буду на танцях.
– Зустрiнемося?
