Пiшли.
Хто стояв коло ворiт, то йшов рекрута вiдводити.
Переходили лiс.
Листя встелило дорогу. Позагиналося у мiдянi човенця, аби з водою осiнньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Лiс переймав голос мамин, нiс його у поле, клав на межi, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нiм вже не буде орати.
За лiсом стали в полi. Рекрут взявся прощати з селом:
– Бувайте здоровi i своi i чужi. Як чим докорив-ем, то забудьте, але благословiть у далеку дорогу.
Всi поскидали капелюхи.
– Повертайси здоровий назад та не забавлейси.
Син з татом сiли на фiру. Мама ймилася руками за колесо.
– Синку, озми мене з собов. А нi, то буду полем бiчи направцi та й тебе здогоню.
– Люди добрi, озмiть-ко жiнку, бо руки собi поломить.
Люди силомiць вiдтягли вiд воза i держали. Фiра рушила.
– Йди здоров, Миколаю! – кричала громада.
Тоi ночi сидiла на подвiр'i стара мама та захриплим голосом заводила:
– Вiдки тебе вiзирати, де тебе шукати?!
Доньки, як зазулi, до неi говорили.
Над ними розстелилося осiнне склепiння небесне. Звiзди мерехтiли, як золотi чiчки на гладкiм залiзнiм тоцi.
Стратився[4 - Тематично новела продовжуе «Виводили з села». Безпосереднiм поштовхом до ii написання стало самогубство двоюрiдного брата письменника Луки у Львовi пiд час перебування на вiйськовiй службi. Припускають, що написана вона влiтку-восени 1897 року, а надрукована вперше без пiдпису в газетi «Праця», 1897, 21 листопада (3 грудня), № 15–16, с. 116–117. Вмiщена в «Працi» редакцiя (див.: І, 266–268) значно рiзниться вiд тексту збiрки.]
Колiя летiла у свiти. У кутику на лавцi сидiв мужик та плакав. Аби його нiхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймаеться.
Твердий такт залiзницi гатив у мужицьку душу як молотом.
– Та ще снив ми си недавно. Десь я беру воду з керницi, а вiн десь на самiм сподi у такi подертi кожушинi, що Господи! Тут-тут утопитьси. «Миколайку, синку, – десь я ему кажу, – а ти ж тут що дiеш?» А вiн менi вповiдае: «Ой дедю, не годен я у воську вiбути». Кажу я ему: «Терпи, та навуки бериси, та чисто коло себе ходи. Та й, адi, вже навчивси…»
Одна велика сльоза покотилася долiв лицем та й впала на тайстру.
– Їду до него, та знаю, що вже го не застану. Але ци буде до кого вернутиси? Бiгла за мнов полем, кервавими сльозами просила, аби i взети. Ноги i посинiли вiд снiгу, верещила як несповна розуму. Але-м нагнав конi та й прiмкнув. Може, де там серед поля вже домерзае… Було стару взети. А нам же тепер чого треба? Най грошi йдуть, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошие, та пiдемо просючи межи люди у то мiсто, що Миколаева могила у нiм буде.
Притулив лице до шибки, та й сльози по вiкнi спливали.
– Ой стара, тото-м дiждалиси на сивий волос вiнка! Того, небого, десь б'еш головов у стiни, тото до Бога ридаеш!
Старий схлипав, як мала дитина. Плач i колiя вiдкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори. Мужиковi причувся голос його староi, як вона бiжить боса та просить, аби ii взяв з собою. Але вiн конi батогом та батогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.
– Набезпешно вже i не застану. Коби ще мене спретали разом з Миколов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупi не можемо жити. Най би над нами i пес не гавкнув на чужi сторонi, але най бих укупi були! Де ж вiн сам буде в чужi чужиницi!
Колiя бiгла свiтами.
– А шкода, що-с був урiс, як дуб. Бувало, що озме в руки, та й горить му у тих руках. Було одну втети ще малому…
Колiя добiгала до великого мiста.
Виходив iз людьми. На вулицi лишився сам. Мури, мури, а мiж мурами дороги, а дорогами тисячi свiтил в один шнур понасилюванi. Свiтло у пiтьмi потопало, дрожало. Ось-ось впаде, i чорне пекло зробиться.
Але свiтила пускали корiння у пiтьму i не падали.
– Ой Миколайку, кобих тi хоть умерлого видiв. Вже i менi, синку, тут буде амiнь!
Сiв пiд мур. Тайстру поклав на колiна. Сльози вже на неi не падали. Мури подавалися один д одному, свiтила сходилися всi докупи i грали барвою, як веселка. Замкнули мужика, аби його добре оглянути, бо вiн з дуже далеких краiв сюда завандрував. Став дощ накрапати. Ще гiрше скулився та й взявся молити:
– Матiнко Христова, усiм добрим людем стаеш на поратунок. Николаю светий… – та й бився в груди.
Полiцай надiйшов та й справив до касарнi.
– Пане вояк, а то тутечка умер Миколай Чорний?
– Вiн повiсився у вiльхах за мiстом. Тепер лежить у трупарнi. Йдiть тiею вулицею вдолину, а там хтось вам покаже.
Вояк пiшов дальше вартувати. Мужик лежав на вулицi та й стогнав. Як пролежався, то пiшов вулицею вдалину. Ноги делькотiли, як пiдвiянi, i шпоталися.
– Синку, синку, та й ти стративси!.. Скажи менi, синку, що тебе у грiб загнало? Нащо ти душу стратив?! Ой привезу я розрадочку мамi вiд тебе. Марне пропадем.
У трупарнi на великiй бiлiй плитi лежав Миколай. Гарне волосся плавало у кровi. Вершок голови вiдпав, як лупина. На животi був хрест, бо навхрест пороли та позшивали.
Тато припав на колiна у ногах Миколая та молився. Цiлував ноги сина, бив головою у плиту.
– Ой дитинко, ми тобi з мамов весiле лагодили та музики наймали, а ти собi геть вiд нас пiшов…
Потiм пiднiс трупа, обiймив за шию та й питався, як коли би радився:
– Скажи ж менi, кiлько служеб наймати, кiлько на бiднi роздати, аби тобi Бог грiха не писав?…
Сльози падали на трупа та на бiлу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У бiленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх iз павами його убрав. Писану тайстру поклав пiд голови, в головах поклав свiчку, аби горiла за страчену душу.
Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студенiй мармуровiй плитi та гейби усмiхався до свого тата.
У корчмi[5 - Цю новелу було написано приблизно тодi ж, коли й попередню, i вперше надруковано в тому самому номерi чернiвецькоi «Працi» (с. 117–119). Пiдписано криптонiмом «С».]
Коло довгого стола сидiв Іван та й Проць. Котили по столi завзятi слова i, схилившися, слухали, що стiл говорить. Нарiкали та й пили. Проця жiнка била, а Іван його вчив бути паном жiнцi.
– Ого, вже най того вола шлях трафить, що го корова б'е! – казав Іван. – Якби нi жiнка мiзинним пальцем кинула, та й бих капурець зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, та же це покоянiе на увесь свiт, аби жiнка лупила чоловiка, як коня! Але я би ii борзо спамнетав, так бих спамнетав, що би не памнетала, куда ходить. Вiострив би-м сокиру на точилi, та й бих руки по лiктi обрубав. Лиш раз, два – та й руки гаравус!
