Вбрала його в чобiтки, в свою кожушинку, в татiв капелюх та й пустила надвiр.
– А дивиси, аби-с упав, а то буду бити…
Сiла в хатi шити.
– Не бiси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вiкапаний Мiхайло. А зараз упоминаеси заплати за чесане.
І мама всмiхнулася i шила далi.
– Коби здоров рiс та чемний. Мае три роки та й геть оченашу береси. Такий старогрецький, а такий пустек, що хату догори ногами здоймае. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нiчо би з него не було.
Пiдняла голову, глянула у вiкно.
– Це вже вполудне, а Мiхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снiгу та й ме кашляти…
Вечором сидiв Михайло на лавi та й держав на колiнах Андрiя. Вогонь палахкотiв у печi i освiтлював хату червоним свiтлом. Михайлиха сидiла перед печею та варила вечерю.
– Ти зiйшов, старигане, на дiточий розум, та лиши дитину в супокою, не пiдкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрiйку, до мами.
– Коли я не хочу.
– А ти чий, дедiв чи мамин? – питав Михайло.
– Дедiв…
– А кого меш бити?
– Маму.
– А ти, пiдвiяний, та я тобi яблука та булки даю, а ти меш мене бити!
– Дедя тобi купить богато яблук, бо ти дедiв.
– Ой, ци ни цес дедя тобi купить? Ти би нiколи не видiв нiчо.
– Ану-ко покажи, як ти меш iхати у воську на конi? Хлопець сiв на поривач i брикав по хатi.
– Доста, доста, Андрiйку, на тобi солiмку та пiнку з молока збирай.
Андрiй опинився коло печi i збирав пiнку.
– Mo, Андрi, а ти що купиш мамi?
– Червонi чоботи.
– Адедивi?
– Дедивi нiчо не хочу.
– Файний синок мамин.
Михайло взяв його знов на колiна.
– Ти як називаешси?
– Андрiй Косминка.
– А хто ти е?
– Луский радикал.
– Добре. А куди ти поiдеш?
– До Канади.
– На чiм поiдеш?
– На такi шiфi, як хата, великi, таким морем широким, широким, геть, геть…
– А дедю озмеш з собов?
– Озму дедю, та й маму, та й Івана вуйного, та й геть поiдемо…
– Йди, йди не зiцiруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечерi.
– Але помiркуй, який бахур мудрий, геть все знае!
Майстер[8 - Новела створена, скорiше за все, в 1898 роцi i вперше надрукована в «Синiй книжечцi» (с. 57–64).]
То як часом майстер напився в саму мiру: нi замало, нi забагато, то розказував одну подiю зi свого життя. Всi, що були у коршмi, слухали його з увагою, навiть i жид слухав.
– Та я вам, мойня, не буду нi цеi, нi тоi городити. Був-ем майстер, був-ем газда – цiле село прикаже. Тепер я лайдак, най i це село прикаже… марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не грiх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте…
– Прийду до газди, обдивлюси по матрiянi, по пляцовi, проб’ю торг, могорич вiп’емо – та й до роботи! Плюну у жменi, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, вiрiс на подвiр’ю. З котрого хоч боку заходити – дзигарок.
– Вiду в недiлю з церкови, йду додому та й нютую собi в головi, що най лиш пожию з десiть рокiв, та й село геть перебудую. Так перебудую, що не жель буде у него зайти…
– Дома пообiдаю та й йду в поле на жито подивитиси. На битi горi обернуси, глипну на село, а моi, моспане, будинки, як та птаха легка, що ледве землi доторкаеси. Як стану, як глипну, то так менi весело, як мамi, що дивитьси на своi дiти. А так менi легко, що сто миль перелетiв бих…
– А так менi Бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собi нивку купив одну, ба й другу, я собi коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.
– А мама, бувало, припадають коло мене та приповiдають:
«Ой, синку, тото тi Бог файний талан дав у руки, нема такоi днини i години, аби-м Боговi свiтому не декувала за тебе». Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який вiн газда?» А жiнка слухае тото та, як скрипочка, увихаеси по хатi…
На цьому мiсцi Іван випростовувався, лице його пашiло великою радiстю. Тi, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван iх завойовував своею бесiдою. Робив iз коршми церкву.
– Але потiм, братя, пiшло все комiть головою. Якби взев на долоню пiр’е та й подув, то так пiшло все. Не лишилоси нiчо навкруг пальця обвити…
