Взяла мiшок на плечi та й поволiклася додому з дiтьми, як пришиблена курка.
Лесь лежав на землi i не рушився.
– Але пiду до кременалу, на вiчний кременал пiду. Раз! Такого нiхто не чув та й не буде чути. Таке вiстрою, що земля здрiгнеси!
І лежав, i свистав завзято.
Лесиха повиносила все з хати до сусiдiв. На нiч лягла з дiтьми спати в городi, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вночi прийде. Дiтям постелила мiшок i накрила кожухом. Сама чипiла над ними у сердачинi.
– Дiти, дiти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегоднi на увесь вiк! І пiмрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас вiдмолити…
І плакала, i наслухала, чи Лесь не вертае.
Небо дрожало разом зi звiздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася.
Мамин синок[7 - Твiр написано в 1898 роцi i вперше надруковано в збiрцi «Синя книжечка» (с. 47–53). Присвячено трирiчному синовi В. i С. Морачевських «Юрчиковi» (1896–1935).]
В суботу рано вибiгла Михайлиха за порiг хати i заговорила до себе дзвiнким голосом:
– Ба, не знав, де бахур подiвси? Десь воно ландае, десь воно нишпорить по дворi, як курка. Ану, ци би ти его вдержела у хатi? Зчесала бих бахура, та й нема.
За хвилю пiшла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура.
– Ото, в тебе також розум?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаеш на студенi. Ходи, Андрiйку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!
– Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чесати, та й гулить тебе, – сказав i зареготався Михайло.
– Цес чоловiк, бiгме, вiстарiв розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрiйку, дедi, бо дедя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!
– Коли ви не дасте.
– Ходи, ходи, бiгме, дам.
Та й взяла за руку та й повела до хати.
– Я тебе файно вiмию, вiчешу, а завтра пiдеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку i поясок дасть. Всi будуть дивитиси та й муть казати: адi, який Андрiйко красний!
– А яблуко дасте, ма?
– Дам, дам, богато.
– А булку?
– Та й булку…
– А до церкови озмете?
– Озму, озму…
– То чешiть.
І мама взяла мити голову Андрiйковi. Цятки води спадали поза ковнiр, i Андрiйко ледви витримував, аби не плакати.
– Тихонько, тихонько, мама так файно вiмие, вiмие! Личко буде, як папiрчек, а волосе таке, як лен. Над усi хлопцi будеш найкращий!
– Коли-бо кусае…
– Мама геть вiчеше, нiчо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!
– А як вiчешете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвiр?
– А що ж, уберу тебе, та й пiдеш геть далеко, геть, геть…
– Добре, я пiду до вуйниного Івана.
Мама Андрiйка вимила, та й взяла на колiна, та й чесала.
– Ma, a коло дедi е кiт, та й таких миший ловить та й душить.
– Бо мишi зерно трубять та шкоду робля…
– Нащо шкоду?
– А би не було що молотити та й молоти.
– А що ж вони iде?
– Таже зерно…
– Як?
– Е, з тобов не договорив би си… Треба, аби тi дедя увечiр пiдстриг, бо, адi, яке патлате волосе.
– По-парубоцьки, ма?
– Аякже, таже ти у мене парубок.
– Та й видиш, що вже, а ти не хочеш нiколи давати чесатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як файно?
Андрiйко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими бiлими нивками на чоло i шию. Очi були синi, а губи червонi. Мама дала йому яблуко i булку, вiн сховав у пазуху.
– Я хочу до вуйни.
– Уперед з'iж яблуко, та потiм пiдеш, бо хлопцi вiдоймуть.
– Я не покажу. Хочу до вуйни.
– То йди про мене.
