– Менi легко стало на душi тепер, та я хочу цего газду в руку поцулувати; вiн сивий чоловiк, мiг би бути моiм татом…
– Чоловiче, лиш мене, бо я мнекий на сумлiне, я не хочу, будь собi без мене…
– Але дайте руку, бо грiх мете мати, я хочу вас поцулувати, як рiдного тата.
– Я цалком мнекий, чоловiче, не цулуй мене.
Михайло i Гьоргiй аж роти пороззявляли i горiвку перестали пити. Наiжили чупер i своiм вухам не вiрили.
– Тумана пускае, чьо вiн хоче? Ти, небоже, такого способу трiбуеш, е, ми й на це вченi!
Максим витрiщив очi, як баран, i не розумiв, що дiеться.
– Змiркував, що я мнекий, зараз угадав…
Говорив, аби оправдатися перед Михайлом i Гьоргiем.
– Дайте, дайте, газдо, руку, але iз щирого серця, бо як вас поцулую, то менi буде легко. Я виджу, що вже менi не ходити по свiтi, та хотiв би-м вiдпрощитиси з вами.
– Ти не цулуй, бо я геть змнекну, я тобi i так простю.
– Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нiкого в руку не цiлував, аби нiби так iз серцем. Я не п’яний, бiгме, нi, але я так хочу…
– Тихо, мой, не жвинди, не пiдходи подалеки, бо як угатю – та й не дригнеш!
– Коли ви гадаете, що дурю, а я, бiгме, правду кажу. Я, видите, як напився горiвки, та й менi отак утворилоси в головi, що я маю згинути i цего газду в руку поцулувати, аби менi Бог грiха зменшив. Та дайте руку, газдо, кажiть, най дасть.
– Що цес чоловiк вiд мене хоче, коли я не порадю, бо я жилiсливий такий, що я не годен тому стерпiти…
Максим не знав, де подiтися, що з собою робити в такiм клопотi. Вiн стидався, як дiвчина.
– Мнекого все таке, все вiн у людий на посмiховиську, така натура паскудна! Та ви знаете, що як я трохи горiвки нап’юси, та й плачу, таже знаете. Було мене таки суда не кликати, бо я знаете, такий, як предиво…
Злодiй хотiв взяти Максимову руку, аби поцiлувати.
– Цес злодiй хоче штуков нас зайти. Ідiть, Максиме, геть вiд него, уступiтьси.
– Давайте горiвки, Гьоргiю, пиймо з-по три, аби раз дiстали iдь, – сказав Михайло.
– Не йдiть, Максиме, не йдiть, вуечку, вiд мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бiгме, не боюси, але такий мене неспокiй тре…
Вiн почав дрожати на цiлiм тiлi, губи тряслися, як живi. Михайло i Гьоргiй пили горiвку i не дивилися на нього.
– Та чого ти си боiш, нема чого, я тобi дам руку поцулувати, вже дам, най нi i вiб’ють, вже дам, на, цулуй, як ти собi жедаеш…
Злодiй прилип до руки, а Максим клiпав очима так, як би хтось його раз по разовi бив по лицi.
– Мнекому нiколи не варт бути, бо мнекий чоловiк нездалий до нiчого…
Михайло розставив всi пальцi в руках i показував Гьоргiевi.
– Мой, мой, такi дужi, такi лакомi на бiйку, що раз лакомi, де ймуть, там з мнесом рвуть!
А Гьоргiй нiчого не говорив, лиш заедно плював у долонi i наливав горiвку.
– Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собi йду, бо тут нема Бога, я на таке не можу дивитиси. Вiтегни руки з пазухи, не облапуй нi, пусти, бо менi такий встид, що не знаю, де подiтиси!
– Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу порiг, я хочу всiх, всiх, де хто е на свiтi, – кричав злодiй.
Жiнка зiскочила з печi i втекла. Михайло вийшов iз-за стола темний i п’яний, як нiч, Гьоргiй стояв i нагадував собi, що вiн мав щось робити.
– Максиме, ви менi з хати шуруйте, аби я вас тут не видiв, бо вб’ю, як горобця; гай, забирайтеси.
– Я пiду, Гьоргiю, я вам не кажу нiчо, але ви не гнiвайтеси, бо ви знаете, що я мнекий чоловiк. Менi так здаеси, що грiх будете мати, я собi йду…
– Ідiть, iдiть, бо ви не хлоп, але зальопана баба!
– Та я то кажу, що я не до него, я…
Максим пiднiсся i вийшов з-поза стола.
– Будьте здоровi та й не бануйте, бо я, як якись казав, не до цего…
Злодiй один лишився за столом, блiдий трохи, але веселий.
– А ти вiдеш iз-за стола, ци треба тi вiдти вiносити?
– Я не вiду, я виджу, ще не вiду, бо я маю тут пiд образами сидiти.
– Ой вiдеш, бiгме, вiдеш, ми будемо просити!
І кинулися на нього, як голоднi вовки.
Такий панок[41 - Надруковано вперше в збiрцi «Дорога» (с. 84–90). Час написання – приблизно 1900 рiк.]
Вiн такий маленький панок у такiм маленькiм мiстi, що там е богато жидiв i один панський склепок. Те мiсто стоiть посеред сiл, як скостенiле село, як падлина вонюче, як смiтник цiлого повiту. У торговi днi воно оживае, малюеться селами i веселе. На ринку стоiть комедiянтська буда; якiсь страшнi музики вигравають у нiй, страшнi бестii вишкiрюють зуби з полотен буди i якась панна воскова гримае в брязкучi тарелi. А перед будою стоять сiльськi люди у всiляких строях i дивлятьси. Цiла юрба справляе своi очi на деревляного блазника, що вибiгае з даху буди i просить усiх досередини, махаючи руками. Смiх, гамiр, сльози зо смiху. До блазника виходить деревляна дiвчина i обiймаеться з ним. А смiху на ринку стiльки, що жидам вуха деревiють, що пани в канцелярiях iз крiсел зiскакують. Увесь смiх iз сiл прийшов на ринок. Старi мужики тягнуть синiв i молодиць за плечi, аби йти за орудками, а iм анi в гадцi покидати комедiю. Аж надвечiр маса розлiзаеться i лишае пустий, гидкий ринок, аби мали де бавитися жиденята.
У такiм мiстi жие маленький панок. Вiн на пенсii, дiтей не мае i жiнки не мае. Сам сивий уже, в сивiм капелюсi i сивiй одежi. Цiлий день сидить у панськiм склепочку i мовчить. Що пани другi пробують з ним говорити, то вiн на той час тягне зi склянки пиво i забувае потiм вiдповiдати. Найстарший гiсть, пан староста, також не може до нього приступити. Панок мовчить цiлий день у склепику i чекае на мужикiв. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що вiд серця вiд’iдае, або за таким моцним, чорним цукром, що вiд нього попускае в грудях, то вона стае перед склепом i не важиться зайти. Тодi наш панок вибiгае зi склепику i каже:
– Чому не йдете, але боiтеся? Ходiть i кажiть, що потребуете, то я вам поможу.
– Коли, прошу пана, якось не смiю йти межи пани.
– Ти, газдине, дурна, ти за своi грошi маеш право.
Мужичка входить, а панок забiгае коло неi, як би вона до нього в гостi прийшла. Вона хоче цiлувати всiх панiв по руках i не мае смiливостi.
– Не цiлуй, не лижи панам руки, бо ти газдиня, ти лiпша газдиня, як панi, бо ти маеш свiй грунт.
