Мужичка глядить на панка, дивуеться i стоiть.
– Кажи, що тобi треба, але смiливо, час вже, аби украiнськi газдинi знали свою гiднiсть. Ти панiв не цiлуй, бо вони з тебе жиють, вони твоi слуги.
Пани регочуться, мужичка вже направду боiться, а панок дивиться на панiв i злий, дуже злий. Потiм залагоджуе мужичцi орудку i виводить ii зi склепу. Перед склепом наказуе iй, аби панiв нiколи по руках не цiлувала, аби раз прийшла до розуму i шанувала себе, бо пани злодii, розбiйники. Мужичка смiеться, дякуе йому за вигоду i йде. А панок вертаеться до склепику i глядить на панiв згори i пiдсвистуе собi так весело, що його лице молодiе, очi прояснюються.
– Ви бунтуете хлопцiв, я вас кажу арештувати, – каже i смiеться староста.
Панок тягне пиво i в той бiк не глядить.
– І хто би то був надiявся, що то за анархiст з цього пана Ситника?
Панок ще мовчить.
– А так iшов разом з нами, бавився, в карти грав, а на старiсть таки показав московську душу. Москаль москалем.
Пани регочуться, бавляться, а Ситниковi аж очi кров’ю заходять.
– Коли я не хочу бiльше кровi пити, так як ви, i пополудне затикати подушками вiкон, аби спати; я маю вмирати десь цими днями, та я хочу хоч трохи перед Богом стати чистий.
– До лазнi, пане Ситник, до лазнi за двадцять центiв, го-го!
– Буде вам лазня колись, тото буде лазня!
– Що ж, як збунтуете нарiд, як косу возьмете i хлопи за вами, то могла би бути лазня, але ви не такi знов злi.
Панок метушиться, бо до склепику увiйшли два мужики i станули коло порога.
– А ви чого хочете? Не стiйте так, як злодii, бо ви пани собi, газди.
– Ми, проши пана, вiпили би по скленочцi вина, бо кажуть, що тут добре, що в трунку направить, а жиди злодii.
– Ходiть за мною до другоi станцii, там сядете, скажете собi дати так, як люди… – каже пан Ситник.
– Нащо, пане, ми отут постоiмо, ще нам сiдати треба, нема часу.
– А видите, який ви темний нарiд, а нiмець також хлоп, але подивiться на нього, як вiн тут прийде. Просто суне, сiдае – i баста!
Панок показуе, як нiмець йде, як сiдае.
Пани регочуться, мужики поставали нi в п’ять, нi в десять. Вони поспускали голови i не знають, що дiяти.
– Ходiть, не будьте худобою, зараз ходiть, ви боiтеся оцих панiв? Та то вашi наймити, ви iх годуете, вбираете, а ви перед ними пляцком!
Мужики червонiють, пiтнiють зi стиду i йдуть за панком. Сiдають у другiм покоiку коло стола i мовчать. Вiн дзвонить.
– Прошу лiтру вина нам дати…
– Прошу, пийте, не розглядайтеся так, як би мiж збуiв попали. Я чоловiк ваш, я з вашоi костi i кровi.
– Дай вам Боже здоров’е, пане.
– Пани мене ймили межи себе, я iм служив, я за вас забув, я грав з ними в карти…
– Пани мають свою забавку, мужики знов свою, кождий мае свое.
– То не так, то так тепер е, що як ти украiнець, то маеш тримати з украiнцями, а як не тримаеш, то ти остатний лайдак, драб i розбiйник, розумiете?!
– То правда, що най кождий свою вiру тримае.
– А видите, а видите! Я не був такий лайдак ззамолоду! Я мав один образ у хатi, так я його десь купив та й повiсив, украiнський образ одного митрополита. Але каже менi раз один пан: «Я до тебе прийду на вiзиту». – «Прошу, прошу дуже», – я кажу, та й iду додому, та й той образ iз стiни та й пiд лiжко. До мене пани часто заходили, а я все той образ ховав, за кождим разом.
– То, пане, чоловiк боiтьси, аби щось не прошкробав, аби штерна не втели, бо то пани не любе мужикiв, нiби руснакiв, що то так називаеси…
– То знаете, я той образ скидав з стiни i назад клав зо двадцять рокiв. А при кiнцi то менi стало його жаль. Отак дивлюся на нього, а вiн такий, як би злий на мене. Не злий, але отак, як би плакав на стiнi. Менi здавалося, що як мене нема дома, то вiн плаче голосно на всю хату…
– А це може бути таке, аби образ плакав?
– Ви мене не розумiете, менi так здавалося, що вiн плакав, i я не раз закрадався пiд моi вiкна та й наслухав того плачу. А одного разу я вийшов з касина вже по опiвночi та й iду додому. Прийшов пiд вiкна, слухаю – плач; слухаю лiпше – таки плаче… Стало менi страшно, не знаю, чи йти до хати, чи вертатися? Стою, стою, дрожу, боюся. Зiбрався я на вiдвагу…
– То сама опiвнiч, пане, то найнебезпечнiша, лихе мае тогди мiць!
– Але ви не розумiете мене, то мене сумлiння так пило, так докучало, що менi аж голос причувся. Входжу я до хати, ледве на ногах стою, не чую нiчого. Засвiтив свiчку, боюся на образ подивитися. Лягаю i конче хочу на образ подивитися, а не маю вiдваги… Глипнув, а вiн заплаканий. Мене в горячку, мене в дрож пiрвало, кланцаю зубами…
– А тож не страх, пане, самому з таким образом бути в саме опiвночi!
– Слабував я тодi довго, гадав, що вже буде капут! Закликав я до себе нашого священика, розповiв йому, лагоджуся на смерть… Але Бог мене помилував. По слабостi я зараз виступив з уряду, подався на пенсiю i сказав собi, що своiх людей не буду стидатися, що буду з ними жити i буду iх боронити. Я слабий вже, довго вам не поможу, але доки ще лажу, то буду за вами ходити, як грiшник, i благати вас, не вiдкидайте мене…
– Дзiнькуемо вам, пане, що з нами так красно забалакали-сте, коби таких панiв було багато, дай вам Боже погiдливу старiсть…
– Нi, то я вам маю дякувати, бо я ходив по вашiй кривдi, як по м’якiй подушцi, я не мав того опам’ятання…
Панок розплакався, а мужики дивилися на нього i казали:
– Пане, а дайте ж спокiй, не турбуйтеси, ми на вас не гнiваемоси, а нам що до того, як пани жиють, вони мають свое право, а ми свое.
– Ви мене не розумiете, як ви мене не розумiете! Я хочу, аби ви були людьми…
– Та ми, пане, кiлько можемо, то ми стараемоси, аби вас слухати, бо ви вченi та можете нам дорогу показати.
– Так, так, дорогу треба знати.
…………………………………………………………………………………
– Добрий якись панок оце мае бути.
– Вiдай, трохи пиячок, але добрий чоловiк.
– Є такi пани, що як нап’ютьси, та й плачуть, як мужики…
