Мама взяла Катрусю чесати.
– Ти так страшно гориш та так кашляеш, що най Бог сохранить! Анi дранку натегнути на тебе, анi розчесати, анi вмити. Боже, Боже, як ми гiренько мучимоси. Просю Бога, аби-м половину тоi муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.
Сльози маминi капали на Катрусине волосся i пропадали, як вода у пiску.
– Що то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робiтниця, що на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, що нам легше стане iз-за тебе, а то, адi, яке легше! Коби хоть що iстки доброго, а то ми зав'еваемо на барабулi, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кiлько находила, що тепер нема як лиця вказувати.
Мама заплiтала косу.
– Не знати, нащо я квiток тобi накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, вiдай, я тебе у тi квiтки на смерть уберу…
Заплакали.
– Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.
Мама дала Катрусi квiтки синi, бiлi, зеленi, червонi.
Катруся перезирала iх, лице ii слабо усмiхалося, а синi, бiлi, зеленi, червонi блески блукали по обличчю.
– Дай суда борзенько, адi, дедя йде та скаже, що тобi ще у головi дiвоцтво.
* * *
Катрусю поклали на вiз, аби везти до лiкаря. Мама, плачучи, пiдкладала iй подушку пiд голови.
– Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав та й збувси!
Держав вiжки вiд однокiнки i аж чупер собi микав зi злостi.
– А ти, розпаднице, памнетай, що як я грошi задурно по дохторах розсiю, та й ти амiнь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобi буду дохтор. А вiдки ж я наберу на вас, на дохторi, на аптики та на дiдька рогатого?! Та мiй мозиль не годен цему вiтримати, ой не годен. Наймив-ем фiру, та лiпше вже вiдвезти на могилу, та вiвернути, та й збутиси. Боже, Боже, що це мене найшло цеi днини! Ну, ганциго, кiпай тими безклубими боками!
Потяг конину батогом та й виiхав за ворота.
На вулицi Катруся цiкаво розглядалася. Вiд осенi богато новин настало. Вуйко Семен загородив плiт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула i за сварку татову, так роздивлювалася на всi боки.
По полю люди орали, сiяли. Жайворонки над ними спiвали. Чорна рiлля розсипалася пiд сонцем.
Катруся почервонiла i все собi гадала:
«Маю в Бозi надiю, що пiдведуси, що ще весни не стратю. Зараз-таки найду собi роботу… Боже, Боже, найди менi лiк!»
Певна була, що весни не стратить. Тато сидiв напередi i довго мовчав. Врештi почав говорити.
– Адi, днинка, як золото, а ти ходи по дохторях! Звернувся до Катрусi.
– Скажи ти менi, дiвко, що я маю з тобов робити? Лежиш та лежиш, та й нi житя, нi смертi. Я гроший набираю та набираю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобi лiк, то би-м шукав, а так що я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! 1 тобi лiпше, i нам лiпше…
Катруся плакала.
– То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти собi вмреш i гадки не маеш, нiбито не однако в землi гнити? Яке сегоднi легке жите, то лiпше вмерти та не капарати цiлий вiк по чужiм полi! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, та й на старiсть жиди з хати вiженуть. Ех, коби-м знав, що не буде тобi лiку, та й бих зараз завертавси додому. Добро що то лишило би си на погрiб.
Катруся заходилася вiд плачу i кашляла на все поле. Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несмiливо подав доньцi. Нiколи вiн ще не давав iй нiяких лакiткiв.
– Не плач, небого, я тобi не ворiг. Я лиш кажу, аби задурно грошi не вiднести, аби себе не скалiчити та й аби тобi не помогло. Таже ти сама, дитинко, видиш, що нема вiдки. Я би тобi мiзинного пальця врубав та й би-м не жалував. Я за тебе маю у людий честь як за хлопця, бо-с робiтница на все село. Синку, я на тебе дув як на пiнку та й виджу, що вмреш. То видко очима, що тобi нема вiходу. Ой небого, небого, тото мемо бiдити без тебе… Ой, будем та будем…
Старий замовк.
– Ой, умру, умру, вже виджу, що менi нема вiходу, – шепотiла Катруся.
В'iзджали в мiсто.
* * *
Вертали додому. Сусiд Микола також з ними.
– Вiн менi таке напiяв, що де, де, де-е-е! Мужиковi до дохторiв не здало ходити. Коби, каже, богато молока пила та мнеса якогось легкого аби поiдала, аби трунок собi вiлагодила, аби хлiба бiлого – де що на свiтi е, то загадав. Може, воно у панствi помогло би, але у нашiм станi то не поможе. Доста того, що як вiн зачев почiтувати, то я таки не дослухував до кiнца. Нiби було би що з того, що я би вiслухав? Най умирае так, як е. Най вiл'е тотi медицини, що-м узев з аптицi, та най або вiхоруеси, або як сама хоче…
– А ви ж гадаете, – почав сусiд, – що дохторi дають мужиковi такий лiк, як пановi або жидовi? Бодай так здоровi! Мужиковi що вткне, вткне, та й спасайси. Нiби ему хочеси мужиковi доброго лiку пошукати? З паном що день, то добрий день, а з мужиком що?
– Коби то, уважеете, кому порадити, а то наше яке? Поцулував у руку та й чекай, аж скажуть грошi дати…
– Найлiпше було вiзнати у староi Іванихи. Вона, бачу, пiшла до дохторя, та й як вiн зачев ii шукати, то вона ему навправцi: «Ой, – каже, – панi дохтор, дайте менi послiдний лiк. Я, – каже, – бiдна баба, не маю iз-за кого дохторуватиси, та дайте менi послiдний лiк». Дохтор, бачу, вiдививси на бабу та й каже: «А ти вiдки знаеш?» – «Ой, – каже баба, – вiдки знаю, то знаю, але дайте менi таку риципку на послiдний лiк». Як зачела, як зачела, та й дав, i до сегоднi ходить…
– Коби ж бо не стало розуму запитатиси. Ви гадаете, що то з паном так говорити, як вам си здае? Кажи раз, два, та й забирайси, шуруй!
– Пiшла баба з тов риципков до аптицi. Дала аптикаревi, а сама, не бiси, мудра, дивитьси, як вiн ме тот лiк вiлагоджувати. То вповiдала, що як собi капнув того лiку на долоню, та й наскрiзь руку перейшов. Але то лиш десь сотому удастьси такого лiку дiстати. А мужикам лиш такий лiк здалний, що або суда, або туда!
– Ей, бiдний свiте, що я не розпитав баби, як воно треба того лiку просити! А так i грошi загубив, i нiчо не поможе… Тото-м гидно зробив.
– Та, вiдай, нема вашi дiвцi вiходу. Адiт, як вона горить? Нема з неi так нiчо, як з отого листка, що вiдчiмхнувси вiд дерева…
– Ой, нема, нема, i грошi пiшли. Коби-м був хоть Іванихи запитав…
– Та то, видите, вiд чого лiк. Аптикар мае свою аптику, та вмирае…
Ангел[11 - Новела з такою назвою вперше з’явилася в «Синiй книжечцi» (с. 87–92) з присвятою «Зонечцi» – Софii Данилович. У листi письменника до С. Морачевськоi за 1898 рiк стрiчаемо художню оповiдку з такою самою назвою i близьким сюжетом. Цей останнiй присвячувався синовi адресатки Ю. Морачевському. В украiнському стефаникознавствi його прийнято вважати за першу чорнову редакцiю новели «Ангел» (див.: І, 272–273). Однак син новелiста, Юрiй Гаморак, вважае цi твори за цiлком самостiйнi i подае iх окремо. «Двi новели пiд однаковим наголовком, сюжетом, правда, нагадують одна одну, але з огляду на iх мистецьке оформлення треба визнати iх за два самостiйнi оповiдання» (Твори, 325). Ми дотримуемося усталеноi в украiнському лiтературознавствi традицii i подаемо лише твiр, надрукований у «Синiй книжечцi»; написаний вiн десь у кiнцi 1898 або на поч. 1899 року. Якби В. Стефаник вважав цi новели за самостiйнi, то неминуче опублiкував би iх так у якомусь iз видань своiх оповiдань та новел чи принаймнi згадав би про свiй твiр iз такою назвою. Але про присвяченого «Юрчиковi» «Ангела» в нього нiде й нiколи не згадано.]
Стара Тимчиха грiлася на приспi проти сонця. Поперед ворота проходили люди, i нiхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу» – «Навiки слава», – лиш тiльки бесiди i розмови.
– Старого лиш озми та закопай! Шкода тоi лижки страви, що з'iсть, та того кута печi, що залежить. Всiм великий у очах, нiхто слова не заговорить, ци бiсе, ци чорте. Таки не варт старому жити – та й решта!
Прийшли iй на гадку слова старого Тимка.
– То, стара, так е, що моя голова напередi, а твоя зараз за моев. А як моi не стане, то твоя нiц не вартуе. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не газдиня, меш сидiти, як у комiрне, у своi хатi…
– Ей, старий, старий, тото-с нi лишив, як коли би-с утiк вiд слюбу. Був-ес плохий, куда-м тi потрутила, туда подавав-ес си, але все я iз-за твоi голови була газдиня. Була-м та й була-м.
Смутно бабi Тимчисi було, хоч сонце, як рiдна мама, розгрiвало старi костi.
