Шлях Богомола. Імператор повені
– Тоді все й почалося! – каркнув Горан. – У рік Вепра! Знаєш, баляснику, але мовчиш!
– Я сказав, княже. – Пекич підвівся з лави. Вчинок старого радника давав жерцеві можливість достойно залишити неприємну нараду. Він здогадувався, що князь уже прийняв рішення, а від нього вимагається лише формальна згода. Те, що князь Чоломир ніколи не змінює свого покону, знали всі племена від Карпат до Дніпрових порогів.
– Ми ще не закінчили, – зупинив жерця володар Білого племені.
– Скажи, княже, як вирішив, – Пекич поставив патерицю між собою і князем. – Оголоси свою волю.
– Хочу знати, ким жертвувати і як.
– Затаєне зло у людях знаходять випробуваннями. Проведи всіх вродливих дів через ордалії.
– Випробування водою?
– Ні. Знаємо, що Богомол ворогує з Вогнем-богом. Нехай дів випробують розпеченим залізом. Якщо знайдуть у комусь тінь демона, я на Ключ-острові поставлю жертовник Хорсові. Випалю злу порость і припечу коріння зла.
– Не маємо звичаю випробовувати залізом дів, – зауважив Горан.
– Маємо, – не погодився Пекич. – Коли в туричів отруїли були воєводу Спітігніва, то всіх його жінок і наложниць випробовували залізом. Убивцю знайшли швидко, бо через вогонь усе видко. Було то в рік Нагідного Грому. Чи вже забув? Муж із такою видатною пам’яттю, як старійшина Горан, мав би про таке згадати. Тим більше що той звичай поклав не хто-небудь, а рідні старійшини.
А ще двічі народжений подумав, що сам звичай приносити богам людські жертви був багато століть приспаним-позабутим. Але прийшла біда – і згадали. Пробудили давній страшний закон, відбудували високі кам’яні требовища, і запахло у Хорсових землях людською смажениною.
– Нехай буде так, – кивнув князь, даючи ображеному Горанові знак мовчати. – Всіх вродливиць проведемо через залізо. Від завтра й почнемо.
– Краще дочекатися сонцевороту, – порадив Пекич. – У дні рівноваги боги уважніші.
– Я сказав: від завтра.
– Воля твоя, княже, – ледь примружив очі жрець. У тризубої зморшки на його чолі виросли нові відгалуження. Тепер вона нагадувала перевернуту догори блискавку.
– Твоя донька Людмила мусить пройти випробування разом з іншими.
– Воля твоя, княже.
– І твої онуки також, – обернувся Чоломир до Горана.
– Так буде, княже! – підтвердив речник. На його обличчі проступили плями кольору стиглої редьки.
Пекич віддав князеві скупий уклін і вийшов з покою. Важкі кроки двічі народженого наповнили терем скрипінням. Хоча підлоги і східці у теремах скрипіли завжди, цього разу Томирад почув у цих звуках наближення злих справ.
Чоломир подивився на недопиту жерцем братину, вказав на неї синові:
– Вилий за поріг.
Коли темрява накрила землі Білого племені, княжич Томирад опоясався оберегом-причепендою, непомітно висковзнув з дитинця й попрямував до того краю городища, де між двома велетенськими брилами куничі зробили сміттєву хвіртку. Через неї непотріб скидали крутосхилом до болотистої стариці. Хвіртку охороняла невеличка вежа, котра – наче жмут волосся на голеній голові – примостилася на брилі. В цю ніч на вежі вартував ближній Томирада – молодий дружинник Цапик. Цього свого джуру княжич уже не раз спробував у ділі й довіряв йому як собі. Ще пополудні Цапик передав Доброславі, Горановій онуці, що старший син Чоломира має до неї невідкладне та секретне слово. Місцем зустрічі призначили вежу на брилі.
Побачивши княжича біля хвіртки, Цапик пересвідчився, що ніхто не вештається поряд, й спритно збіг униз.
– Вона там, князенко, – шепнув він Томирадові. – Перелякана. Що сталося?
– Потім, – Чоломирів син заскочив на східці. – Все скажу потім. Спірка ще не повернулась?
– Вже з батьком. А що?
– Потім, – Томирад уже відчиняв двері, що вели до нижньої кліті вежки.
Перші хвилини зустрічі, як годиться між закоханими, минули в обіймах і поцілунках. Насилу відірвавши обличчя від жадібних і вправних Доброславових губ, Томирад навіть не мовив, а видихнув:
– Славко, тобі тікати треба.
– Що сталося? – В очах дівчини глибока синь ранньої ночі мішалась з хіттю і недобрими передчуттями.
– Завтра всіх вродливих дівчат потягнуть до ордалій.
– Навіщо? Хтось вчинив лихе?
– Ні, то інше.
– Яке інше?
– Боже знамення.
– ?…
– Старійшини і могитичі кажуть, що ви такі вродливі волею Богомола. Що від того буде біда. Усім біда. Батько наказав лаштувати ордалії. Вас проведуть через залізо. Кого обпече – пошлють до богів.
– Розпечене залізо?
Томирад відчув, як сіпнулося гаряче тіло дівчини.
Онуку Горана струсили дрижаки. Княжич притиснув її до себе, відчув на губах шовковисте волосся.
«Добре, що не плаче», – гайнула в його голові зайва думка. Доброслава плакала рідко, натомість ходила з воями на полювання й у розвідки. Дівчина з роду Тура мала на тілі бойові шрами, залишені не лише кігтями хижаків. Відколи плем’я зустріло жінок-воїтельок зі знаками Богомола, старійшини не забороняли сильним і спритним дівчатам навчатися військової справи. Така політика була тим більш доречною, що програні битви зменшили число боєздатних мужів.
Доброслава раптом випручалась з обіймів княжича.
– Кого ще пектимуть залізом? – спитала вона.
– Усіх вродливих дівчат… Кажуть.
– Значить, і Спірку, і Риску теж?
– Певно, що так. – Княжич й сам подумав про цих Славкових одноліток. Вони були неродовиті, з тяглових сімей, але за теперішніх обставин про це можна забути. Спірка і Риска навчалися військового мистецтва разом з Доброславою. Їм також не бракувало ані спритності, ані мисливського досвіду. Одній людині в лісах ніяк не вижити, а утрьох – можна спробувати.
– Ми разом підемо, – наче підхопила Томирадову думку дівчина. – Треба їх розбудити.
– А маєте куди йти?
– Куди? – Онука Горана на хвилину задумалася. – Таж бісова намова швидко не розвіється. Твій батько у божих справах впертий… Треба буде принаймні зиму десь перебути. На схід дороги немає…
– На північ також. Тамтешні князі батькові ближні. Вас упіймають і йому видадуть.
– Якщо впіймають.
– Там болота, і всі проходи під наглядом. Або вигибнете у трясовинні, або ж вас уполонять.
У вежі на довгі хвилини запала мовчанка. Було чути лише шарудіння мишей під кліттю.
– У Кракових землях і у франків почались війни, – розірвала мовчанку дівчина. – Там не лише дороги – усі стежки засідками перекриті. Значить дорога одна – в гори.
– Там бісопоклонники і людожери.
– Краще вони, аніж живцем горіти на жертовнику. Кажуть, що в горах є печери і закинуті засіки. Знайдемо там міцну криївку, відіб’ємося й від бісопоклонників. А звір у горах і зимою не переводиться. Не пропадемо.
– Ведмеді…
– До Пека ведмедів!
Онука Горана двома руками розсунула борти князенкового жупану:
– Поцілуй мене!
– Славко!
– Ще! Ще!
– Я тебе знайду, – шепотів Томирад, блукаючи губами у широкому вирізі її сорочки. – Де б ти не була, знайду. Клянуся Пековими очима!
– Коханий… – Доброслава вкрила нахилену голову княжича швидкими цілунками. – Ти рятуєш мене…
«Хоч би вежу не розвалили», – посміхнувся Цапик, зачувши зверху характерні звуки. Разом із нічною прохолодою під шкіряний підкольчужник дружинника заповз скуботливий неспокій. Він уже здогадався, що між приїздом до городища Пекича і дивною поведінкою княжича існує зв’язок. Волха тут не любили і боялися. Не розуміли деяких його слів і вчинків, заздрили плодючості його жінок і наложниць. Називали служителем болотяних духів, нечистим та пожирачем сивих поганок. Казали, що через зарозумілість та жадібність він втратив Пекову довіру, а разом з нею і пророчу силу. Що за золото чаклує на хорі і смерть. Проте, набачивши на дорозі старшого з племінних могитичів, вклонялися і цілували яструба на його патериці.
Прихід Пекича до князя ніколи не віщував доброго. Але зазвичай зміни стосувалися лише княжого терему, рідко – сімей речників і старійшин. До цих «верхніх справ» Цапик звик відносити і таємні побачення княжича з онукою знатного боярина з роду Тура. І цей молодий блуд, і решта «верхніх справ» Цапика, за великим чином, не обходили. У начальних, знав він, своє життя і свої клопоти, відмінні від клопотів смердів та простих дружинників. Але у сьогоднішній дивній тривозі княжич раптом згадав про Спірку.
«Навіщо Томирадові сестра?» – дивувався молодий дружинник. Сестру свою він любив. Усі його приятелі, як у дитинці, так і в нижньому городищі, цілком сходилися на думці, що зі всіх вродливих дівчат Спірослава – а для друзів і своїх просто Спірка – найвродливіша. Такої густої гриви волосся і таких міцних стегон не мали ані горді Горанові онучки, ані світловолоса і довгонога донька воєводи Стоймисла, на яку – як пліткували тепер у стольному городищі – наклав оком сам Чоломир. А ще Спірка найкраще за всіх дівчат стріляла з малого лука, найшвидше бігала і давала собі раду, виходячи сам на сам зі здоровенною хижою риссю. Такою сестрою пишався б кожний. За Спірку Цапик готовий був перегризти горло будь-кому. Навіть…
«Потім», – згадав Цапик слово княжича.
«Добре, – вирішив він, – почекаємо. Колись відірветься від тієї скаженої туриці, і тоді взнаємо, яку таку біду до нас Волх приніс й для чого князенкові знадобилася наша Спірослава».
2.2
Коли Тітіра була малою, її вкусила сарпа-змія. Буває, люди від зміїних укусів умирають, буває – перемучаться і видужують без жодного злого сліду. Проте не так сталося з дівчинкою. Чи то змія несла в собі сильного духа-ізгоя, що тікає від карного переродження, чи, може, трапився той зміїний напад під могутніми зірками Мокошева Черпала, але від сарп’ячого укусу Тітіра втратила денний глузд, що сполучає бачення з міркуванням. Пекич не дав вигнати причинну до лісу, сказавши родичам, що замість втрати дівчинка набула благословенного, але примхливого нічного глузду. Він також пояснив, що нічний глузд не потребує міркувань, бо кермують ним всевідаючі, заручені з невблаганним часом, зміїні боги.
Від тих днів навколо Нерухомої зірки обернулося багато річних юлів-коловоротів. Пекичеві передбачення справдились. Родичі помічали, що присутність причинної відганяє врочні тіні, сварні настрої та страхи. Там, де Тітіра гралася ляльками-мотанками, мурмотіла примовки та співала свої пісеньки, вільніше дихалось, легше вибачалось і працювалось дружніше. Іноді з її слів люди виймали несподівану мудрість. Не ту мудрість, що її потрохи збирають з досвіду, як вершки з молока, а раптову, цілісну й досконало завершену, немов щойно знесене яйце. Навіть могитичі, надіючись вивідати знання зміїних богів, час від часу приносили причинній медові коржі та шматки смаженини. Навесні, коли дівчата в ім’я богині топтали ряст, Тітіра входила до їхнього кола і крутилася так скажено, наче в неї вселявся степовий вихор. А ще відтоді, як причинна заспівала уперше, змії оминали городище й жодна дитина не померла від їхніх укусів.
В день ордалій, щойно на сході піднявся ранковий світловий конус, Тітіра прийшла на посипаний триною тік. Умостилася навсидячки на виступі теремної підкліті, підіпхала під себе охвістя дертої сорочки й почала наспівувати:
– Сиди, сиди, Ящере-пращуре! Ладо-сторадо, на столі срібному, на столі золотому! Гризи, гризи, Ящере, горіхове зерня, вітряне сім’я!
Що вище сонце піднімалося над обрієм, то більших змін зазнавав тік. Спочатку на ньому поставили чотири різьблені стовпи-свідки, обернені дубовими обличчями до центру току. Дружини могитичів обмазали свідків лоєм. Поки вони втирали ведмежий жир у деревину, їхні чоловіки з належними молитвами та піснями розклали у самому центрі велику ватру, видовжену з півдня на північ. Для судової ватри годилася не кожна деревина. Щоби Сили не зазнали образи й не роззлостились, колоди взяли з тих запасів божниці, де вже кілька юлів висихала мертва плоть священних дубів із пралісу. Вона була твердою, білою, наче кістка, і пахла травневою ніччю.
Поки колоди перепалювалися на вугілля, Тітіра мовчки дивилася на вогонь. Вона склала руки над головою «дашком» і стиснула губи у тонку щілину.
«Зміївна мудру чинить!» – шепотіло жіноцтво.
Тік поступово залюднювався.
Коли замість ватри на току виник чорно-червоний прямокутник розжареної грані, на південному боці почали ставити стіл для князя. Туди ж вийшли старійшини і дружина. Могитичі заспівали хором:
Іти, зверни, зверни до гори!Іти, зійди, зійди, запали!Рту медову вийми, урви!Жрецький спів наче розбудив Тітіру. Причинна зашепотіла:
– Не сиди, не сиди, Ящере-пращуре, в горіховому гнізді! Ягни зартай, запрагни, йми – не вмри!
На грань могитичі поклали кричну штабу у три мечні леза завширшки та завдовжки зо два чоловічі кроки. Князь у ромейському срібленому панцирі зійшов на стіл, сів і дав знак розпочати божий суд. Святкова сустуга на його грудях сяяла щирим золотом і Хорсовими знаками. Головний з них – Боже Око – златоковаль прикрасив халцедонами та індійськими рубінами.
З північної сторони току з’явилась процесія. Пекич вів призначених для випробовування. Першою до грані підійшла його донька Людмила, за нею ще півтори дюжини найкрасивіших дів з обох родів Білого племені. Волосся у всіх було розплетене, вузькі вінки з савур-трави стягували його наче обручі. Ранкове сонце – а з ним і блідість урочистих облич та вологі від переляку очі – виявили зазвичай згладжені буденними виразами, а тепер графічно гострі та межові риси знаменної вроди.
Незвично короткі, вище колін, сорочки дівчат викликали пожвавлення серед дружинників. Князь суворо глянув на них, потім – коли побожний настрій серед воїв відновився – звернувся до старійшини Дороша:
– Кого немає?
– Горанової наймолодшої та Стоймислової Жаринки, а з простих – Спірки з Лугового кінця та рудої Риски. Ці дві ходять під Горановою Доброславою.
– Добре шукали?
– У городищі геть все обшукали. Вже й облавників до лісу відправили. З псами. Далеко не втечуть, княже.
– А Горан зі Стоймислом?
– Сидять у теремах. Привести?
– Нехай собі сидять, – насупився Чоломир і вказав перначем на жерців: – Чого вони тягнуть?
– Залізо ще холодне, – замість Дороша відповів воєвода Шандр. – Має зачервоніти.
Воєвода хотів ще додати, що Пекич мудрує з тією штабою. Що предки ставили випробовуваних не на чудернацькі крицеві смуги, а на розжарені лемеші. Але вирішив промовчати. Лише крекнув і плюнув у жменю.
Князь швидко глянув на Шандра, потім перевів погляд на Томирада. На князенковій шиї несамовільно напнулися жили.
«Почув про облавників, – зрозумів Чоломир. – А ще, може, про дещо здогадується…»
Коли штаба розжарилась до червоного, Волх дав знак своїм помічникам. Ті підхопили Людмилу й піднесли догори так, щоби усім було видно: її босі ноги не змащені чаклунськими мазями й не вкриті воском. У давні часи практикували ще й детальні оглядини, аби запобігти заміні підсудної особи магічним двійником. Але цього разу, з огляду на обставини, вирішили обійти сугубі завіти давнини і сорочок з дівчат не знімати. Їх лише підкоротили, щоби раптом не загорілися, коли дівчата крокуватимуть випробувальним залізом.
Старший жрець уже підніс свій жезл, а донька його закусила губу у передчутті болю, коли Тітіра зістрибнула зі свого місця, підбігла до розпеченої штаби й випустила на неї ящірку.
Очевидці потім до криків і бійки сперечалися, звідки саме взялася та ящірка. Деякі з них божились, що ящірка вилізла з рукава Тітіриної сорочки, інші присягались, що причинна народила рептилію звідти, звідки в нормальних жінок виходять діти. Були ще й такі, яким тієї миті привиділися зміїні боги, що принесли ящірку у пащах просто з неба, але над такими сміялися. Як би там не було, але всі сходилися на тому, що чудесну ящірку Сили забарвили у жовто-зелене, що вона живою та неушкодженою пробігла штабою і що усім присутнім від того стало легше й веселіше.
Пекич щось шепнув доньці на вушко і підштовхнув її до грані. Людмила шарпнулась, але наступної миті рішуче ступила на розпечене залізо й трьома швидкими кроками пройшла штабою.
– Сюди підійди, – покликав її Чоломир. – Ближче. Покажи п’яти.
Дівчина підійшла до княжого столу, обернулася до нього спиною і показала володареві спочатку ліву ступню, потім праву. Дорош з Шандром перезирнулись. Воєвода ледь знизав плечима, а старійшина примружив очі на знак розуміння. Хоча насправді їм обом до розуміння було неблизько. Диво сталося. Нижня поверхня Людмилиної стопи замастилась кіптявою та пилом, проте жодних опіків старійшини не помітили.
– Чиста! – повідомив Чоломир дружині і племені свій вирок, потім звернувся до дівчини: – Йди тепер до Хорсової божниці, принеси небодержцеві птаха.
– Чиста, чиста… – витягуючи шиї в бік Людмили, загомоніли смерди. Кожний бажав подивитись, як виглядають її п’яти. Дівчина мовчки й низько вклонилася князеві, неквапом рушила з току. За нею, наче гусенята за гускою, потягнулися її брати-могитичі. Чоломир на мить замилувався на її рідкісну вроду: ясно-блакитні очі, темне хвилясте волосся й видовжені, м’яко окреслені лінії обличчя.
Наступна дівчина, також зі жрецького роду, майже без остраху ступила на випробувальне залізо. Щойно нога торкнулася криці, на кругленьке обличчя красуні вилізло здивування. Воно було щирим і радісним, наче віддзеркалення ранкового сонця. Хтось пирхнув. Дівчина борзо пробігла штабою й перш, ніж підійти до князя, сама оглянула собі ступні. Чоломир гнівно зісупив брови.
«Неподобство», – тихо промурмотів Дорош.
– Чиста! – оголосив володар Білого племені й відіслав дурепу від себе скупим помахом правиці. Жодної поради ця могитичка від князя не отримала.
Ще дві красуні без жодних опіків пройшли через ордалії. Вони, як і попередні, були куницями. Лише п’ятою за рахунком на залізо ступила дівчина з роду Тура. Не встигла вона оперти праву ногу на штабу, як зайшлась диким криком, застрибала на лівій.
Її зловили дружинники, понесли до столу. Туриця билася в їхніх руках, кричала від болю і страху. Родичі дівчини кинулись до володаря, але їх жорстко зупинили озброєні вої. Один із братів обпеченої потягнувся був за сокирою, притороченою до пояса. Зблиснув меч-акінак, і відрубані пальці смерда застрибали пилюкою.
– Нечиста! – присудив Чоломир, оглянувши опік. – В поруб її!
Поки дружинники виконували наказ, током побіг заливистий дівочий крик. Ще одна красуня з роду Тура – старша Горанова онука – впала на торну землю, задираючи до безжального неба обпечену ногу.
Там, де стояли туричі, піднявся гнівний гомін.
– Чаклун! – кричали вони. – Клятий Пекич зачаклував ноги своїм! Се не по праву!
– Я єсмь князь і каган! Моє право, а суд божий! – гаркнув на все городище Чоломир, підводячись зі столу. – Зло викорінюємо по правді!
– По кривді! – не вгавали крикуни з Турячого роду. – Як погинули наші на валах Троянових, куниці всю нашу правду під себе забрали!
– За нечисте заступаєтесь? Богів зневажили? – підтримав володаря Дорош.
– Мовчи, підніжко! – крикнули до нього, а слідом за образою у старійшину полетіла чимала каменюка. Дорош ледь ухилився.
– Коромола![18] – визначив князь і дав знак воям.
Дружина підняла щити, подвійною шерегою рушила на крикунів. За кілька хвилин на тоці відновився порядок. Кількох скалічених бунтівників їхні більш щасливі родичі підхопили й винесли геть. Число глядачів зменшилось на третину.
Чоломир дав знак продовжувати. Тепер справа пішла шарко. З тих тринадцяти дівчат, котрих випробовували після вигнання туричів, шість було оголошено чистими, а сім запроторили до порубу. Лише одна туриця пройшла ордалії без опіків. Решта чистих були з роду Куни.
Коли божий суд добіг до кінця, сонце вступило у свою полуденну силу. Цього дня воно палило нещадно, немов випікало темряву, затаєну в людському і звірячому. Хорс Небодержець через прозору, наповнену світлом, спеку являв людям свою сувору, але справедливу міць. Уважні з глядачів помітили, що Тітіра кудись поділась. Причинна непомітно залишила тік й почвалала до дольної частини городища, яку називали Луговим кінцем. Тут селилися туричі, а в останні роки й зайди зі східних племен. Над Луговим підносився тихий плач. Дев’ять найвродливіших дівчат, призначених народити богатирів для Тура, прирекли на смерть. Для туричів це була болюча й принизлива втрата. А ще серед них запанував страх. Адже уперше за довгі століття рід Куни задіяв супроти співплемінників пряме насилля.
Тітіра знайшла землянку, де жила найстарша з жінок роду, столітня Ковиха. Причинна промурмотіла закляття й заповзла до смердючої нори, що правила за передпокій.
Ковиха виглянула з дальньої ями. Беззубий рот старої дрібно рухався, в руці вона тримала ступку, у котрій перетирала собі їжу. Кам’яна ступка – важка, кутаста – у вправній руці могла наробити лиха.
– У дурний день дурні гості, – прошамкотіла Ковиха. – Шаміль-шаміль, неси з хати сіль!
– Гай-гай! Повітря нечисте, папороть кисне… Здохла матка, здохли бджілки, – проспівала Тітіра.
– Геть, чорнорота! – Обсаджені гноячками очі Ковихи несподівано спалахнули злісним вогнем. – Сама здохни, здохни!
– Здохла матка, здохли бджілки, – вела своє причинна. – Здохли лісові кобилки.
– Згинь! – сичала крізь зів’ялі губи стара, повертаючи ступку так, щоби вдарити найгострішим з її кутів.
– Скажи їм: не плачте, свіжі матки вилетіли з дупла.
Ковиха припинила сичати, зупинилась і прислухалась.
– Скажи, скажи їм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свіже не перескоче. Не плачте. – Тітіра залишила землянку так само раптово, як і з’явилась у ній.
2.3
– Джуй! Джуй! – облавники заохочували псів тими ж вигуками, що і їхні далекі предки у пралісах за шість тисяч років до того спекотного дня. Чомусь зі всіх знайдених людьми слів найдовше зберігаються ті, що спонукають до дії.
Облавники поспішали. Вони передбачали наздогнати втікачок у смузі вологих долинних дібров, що відокремлювала населені Білим племенем пагорби від передгірних Карпатських кряжів. Підніжжя тих кряжів укривали темні букові ліси зі щільним лісостаном та безкраїми колючими чагарниками. Окрім того, що гірські хащі вважалися непролазними, переслідувачі збіглих дів ще й побоювались ворожих засідок. Вої верховинних племен славилися своїми хитрими пастками та засадними вміннями. Тому на початку вирішили: конче треба зловити дів до того, як ті добіжать до скель.
У перші ранкові години ловичам біглося зручно. Легко озброєні молоді куничі не відставали від мисливських псів вовчої породи – сірих, мовчазних, невтомних. Пси відразу схопили слід, що вів на південний захід. Облавників трохи збентежило те, що за всіма слідовими знаками дів бігло три, а не чотири. Але за цю обставину вирішили тимчасово забути. Тим більше що серед трьох мчала до скель найважливіша – як сказав їм уночі Дорош – втікачка. Молодша онука Горана. Знатна туриця зі старого боярського роду. А ще з нею бігла її сука Навка. Рудий смух собаки залишився на тернових колючках.
На початку ловів переслідуваних від переслідувачів відділяло більш як півночі борзого бігу. Але вже під полудень досвідчені мисливці помітили, що відстань скорочується. Підмаренники й тонконіг-трава, придавлені підошвами втікачок, не встигали розправитись, у стривожених заростях глоду доживав запах людського поту.
Куничі звузили облавну лінію, розділилися на два загони. Один розпочав обходити збіглих дів зліва, інший – справа. І лише пси трималися центральної позиції. Мисливські звичаї загінників з берегів Танаїсу Біле плем’я не полишало і в західних лісах. Лише комонний вишкіл занепав. Гарцювати в хащах не випадало. У лісових байраках і на вітровалах коні ламали ноги.
Ловичів очолював найстарший із Дорошевих синів – Нірад. Він добре знав тутешні діброви. Попереду текла річка. На її березі схопити втікачок здавалось справою нескладною. Дорош, на випадок відчайдушного спротиву дів, дозволив убити Спірку і Риску. Для доньок старійшин, яких вбивати суворо заборонили, облавники мали стріли-зрізні й сітки. За Нірадовим розрахунком, на річковому березі його вої мали опинитися або одночасно з утікачками, або ж випередити їх на кілька хвилин.
Облавники вибігли з діброви, не виславши наперед розвідників. Але й ті, хто стояв на березі, не очікували їхньої появи. Воїни у панцирах й довгих плащах з каптурами мали аварські луки, метальні ножі-рибки й довгі мечі з чорненими лезами. Для того щоби зняти зі спин й зарядити луки, в них не було часу. Тому воїни у плащах задіяли метальні ножі. Куничам, одягненим лише у шкіряні безрукавки, вони залишили обмаль шансів.
Нірад упав першим, з його побратимів двоє встигли пустити стріли, які лише ковзнули панцирами воїнів у плащах. Одному з облавників й більшості псів пощастило втекти. Поранених добивали мечами. Ті кричали. Крики одноплемінників і врятували втікачок. Дівчата припинили бігти, приготували зброю. Вислана на розвідку Спірка побачила, як мертвих куничів – після ретельного обшуку, одного за одним – скинули у річку. Розвідниця була навчена розрізняти ворогів за найдрібнішими деталями вбрання. Але нічого ні в одязі, ні в озброєнні плащоносців не промовляло до Спірки вивченими ознаками. Їхні чорнобороді й горбоносі обличчя віддалено нагадали дівчині лиця кочовиків, яких її родовичі називали Чорними клобуками. Проте вона мусила визнати, що за кроєм одягу, озброєнням та панцирними нашивками вбивці її родовичів не були схожими ані на клобуків, ані на інших військових з племен – уламків колись грізної держави Ашинів.[19] Одне, що достеменно зрозуміла дівчина: з цими вправними, сильними й добре озброєними людьми краще не зв’язуватись.