Про славних жiнок
Джованни Боккаччо
Джованнi Боккаччо (1313–1375) – iталiйський просвiтитель, сучасник Франческо Петрарки, вiдомий широкому читацькому загалу головним чином як автор «Декамерона».
«Про славних жiнок» – твiр, здебiльшого пов’язаний з перiодом античностi. До його написання Боккаччо пiдштовхнула книга Петрарки «Про славних мужiв». Саме переглядаючи працю Петрарки, Боккаччо дiйшов висновку про необхiднiсть створення аналогiчного твору, присвяченого жiнкам.
«Про славних жiнок» – перша у захiднiй лiтературi збiрка бiографiй понад сотнi жiнок, що вiдзначилися тими чи iншими вчинками – позитивними або негативними. Боккаччо мав за мету на прикладах як добродiйств, так i злодiянь вiдомих жiнок донести до своiх сучасникiв iдеал моралi, виховання та поведiнки. І, як помiтить читач, питання, котрi автор виносить на розгляд своеi аудиторii, залишаються актуальними донинi. Звiдси й справжня лiтературна цiннiсть твору.
Джованнi Боккаччо
Про славних жiнок
Вiд перекладача
Джованнi Боккаччо (1313–1375), вiдомий широкому загалу читачiв головним чином завдяки творовi «Декамерон», жив у нелегку для Європи добу: полiтичнi перипетii, частi змiни правителiв, придворнi чвари, розгул «чорноi смертi» – пандемii чуми, що в серединi XIV столiття хазяйнувала кiлька рокiв по всiй Європi, зменшивши ii популяцiю майже на п’ятдесят вiдсоткiв. Але саме такi подii надихнули автора на написання творiв, що дожили аж до сьогоднi. Назва «Декамерон» у буквальному перекладi з грецькоi означае «десять днiв». Отже, твiр мiстить сто новел – упродовж десяти днiв десятеро молодих людей, що втекли вiд чуми iз Флоренцii, рiдного мiста Боккаччо, переповiдають кожен по iсторii. В той час пандемiя зменшила населення мiста на третину, що спричинилося до його занепаду. Автор писав твiр у 50-х роках, а згодом переписав його у 70-х, уже пiд кiнець життя. Цей останнiй манускрипт зберiгся до сьогоднi. Чудовий переклад «Декамерона» архаiчною украiнською мовою здiйснив Микола Лукаш у 1969 роцi.
Незважаючи на те, що «Декамерон», а також ряд поезiй написанi iталiйською, Боккаччо присвятив кiлька останнiх десятилiть свого життя творам латинською мовою. Очевидно, такому рiшенню посприяло спiлкування поета з Петраркою, визначним гуманiстом того часу. Саме тодi Боккаччо уклав «Мiфологiчну енциклопедiю», «Географiчну енциклопедiю» i, врештi, твiр «Про славних жiнок», який читач тримае перед собою.
Твiр головним чином пов’язаний з перiодом античностi. На той час основним заняттям жiнки вважалося вовнопрядiння. Це мало у собi глибокий пiдтекст: означало самодостатнiсть родини. Тому навiть у мiських матрон вовнопрядiння було символом жiночого обов’язку. Жiнки в Стародавньому Римi хоча формально i вважалися громадянами, та все ж не брали участi у виборах, отже, й на керiвнi посади iх не обирали. Почасти саме з цiеi причини про жiнок знаходимо не надто багато свiдчень у творах тогочасних лiтописцiв – свiтло чоловiчоi слави затьмарювало iх. Однак незважаючи на такi обставини, все ж натрапляемо на деякi свiдчення про жiночу вiдвагу, чеснiсть та вiдданiсть у творах давнiх iсторикiв. Так, iсторик Аппiан (95 – 165 рр.) пише про героiзм жiнок, якi вберегли своiх мужiв пiд час громадянськоi вiйни, про Порцiю, доньку Катона i дружину Брута, що покiнчила самогубством, довiдавшись про смерть чоловiка; Тацит (56 – 117 рр.) описуе мужнiсть Епiхариди, учасницi змови проти Нерона; Овiдiй у «Героiдах» у поетичнiй формi оспiвуе листи вiдомих жiнок (Пенелопи, Медеi, Дiдони, Сапфо та iн.) до своiх коханих чоловiкiв. Тому чудовi приклади жiночоi вiдваги та чесноти все-таки дiйшли до нас крiзь хащi вiкiв. Очевидно, давнi iсторики прагнули показати, що не лише чоловiки гiднi називатися «мужнiми». Згадаймо, що Іван Франко назвав тендiтну Лесю Украiнку «единим мужчиною в нашому письменствi». Боккаччо, iталiйський просвiтитель, сучасник Франческо Петрарки (1304–1374), пишучи твiр «Про славних жiнок», прагнув показати розмаiття жiночоi вдачi: не всi жiнки присвятили себе мистецтву вовнопрядiння, не всi, як Пенелопа, непохитно чекали своiх чоловiкiв, – були й зовсiм протилежнi постатi. Показуючи позитивне й негативне, Боккаччо прагнув донести iдеали античностi до своiх сучасникiв.
Зростаючи у Флоренцii, Джованнi мав змогу спiлкуватися з непересiчними особистостями свого часу. Вiн товаришував iз Нiколасом Ацiаролi, канцлером королеви Йоанни: його сестрi, дружинi графа Алтавiльського, Боккаччо згодом присвятив свiй твiр «Про славних жiнок». У молодому вiцi вiн спiлкувався з Паоло да Перуджа (? – 1348), укладачем збiрки мiфiв, – широкий мiфологiчний контекст бачимо у його творах, зокрема у щойно згаданому. Теолог Дiонiсiй дi Борго (1300–1342), гуманiст Барбато да Сульмона (1300–1363) мали неабиякий вплив на формування свiтогляду Боккаччо. Велика заслуга у формуваннi Боккаччо як лiтератора Франческо Петрарки, його наставника i вчителя. Вiд першоi ж зустрiчi iх поеднала щира дружба, що тривала впродовж усього iхнього життя. Петрарка заохотив Боккаччо студiювати грецьку та римську лiтературу – твiр «Генеалогiя поганських богiв», що й до сьогоднi не втратив свого значення, очевидно, був першим результатом iхнього спiлкування. Незважаючи на поганськi вiрування древнiх, Боккаччо вважав, що в античностi можна багато чого навчитися; i це видно у багатьох його творах, особливо у творi «Про славних жiнок».
Хоча праця i не найвiдомiша з усього доробку Боккаччо, вона певним чином унiкальна i новаторська; це збiрка життеписiв понад сотнi жiнок, що вiдзначилися тими чи iншими вчинками – позитивними або негативними. Боккаччо мав за мету на прикладах як добродiйств, так i злодiянь вiдомих жiнок донести до своiх сучасникiв iдеал моралi, виховання та поведiнки. І як помiтить читач, питання, якi автор виносить на розгляд своеi аудиторii, залишаються актуальними й сьогоднi. Звiдси – й справжня лiтературна цiннiсть твору.
Бiльшiсть представлених у книзi жiнок – мiфiчнi постатi. Це наштовхуе читача на думку провести паралель з творами насамперед Овiдiя – «Метаморфозами» чи «Героiдами». Переважно жiнки, про яких розповiдае Боккаччо, були поганами, та все ж у них, як бачимо з викладу автора, не забракло гордостi, самоповаги, мужностi й всiляких iнших чеснот, яких, очевидно, бракувало сучасникам автора в часи пiзнього Середньовiччя i якими, як здогадуеться читач, наш вiк також не надто пересичений.
«Про славних жiнок» – перша у захiднiй лiтературi збiрка бiографiй жiнок. У передмовi до цього твору Боккаччо визнае, що пiдштовхнула його до роботи книга Петрарки «Про славних мужiв». Саме переглядаючи працю Петрарки, Боккаччо дiйшов висновку про необхiднiсть створення аналогiчного твору, присвяченого жiнкам. Хоча бiльшiсть героiнь книги – мiфiчнi постатi, але i iх автор намагаеться прив’язати до земних реалiй. Адже всi вони мали батькiв, багато хто – й нащадкiв. Боккаччо, будучи обiзнаним з мiфологiею, намагаеться виявити реальнi подii, що могли стати пiдгрунтям для мiфу. Так, наприклад, Європу, за мiфом, викрав Юпiтер, що перекинувся бiлим биком, автор же висловлюе здогад, що це всього-на-всього лише корабель, на знаменi якого був намальований бiлий бик. Насправдi подii настiльки вiддаленi вiд нас, та й вiд самого Боккаччо, що важко судити, як воно було в дiйсностi. Очевидним е лише те, що автор не належить уже до когорти античних поетiв-мрiйникiв, яким, наприклад, показуе себе Овiдiй у «Метаморфозах» чи «Героiдах», розповiдаючи практично про тих самих осiб (Арахну, Тисбу, Іолу, Гекубу та iншi), що й Боккаччо. Проте хоча Боккаччо ставиться до героiв цiлком по-iншому, все ж очевидно, що автор «Про славних жiнок» був глибоко обiзнаний з творчiстю античного поета. Розповiдаючи про Геракла, Одiссея та iнших мiфiчних героiв, Боккаччо не видiляе iх на фонi реальних постатей – Александра, Кiра, Карла Великого. Для нього всi вони – матерiал, на якому автор намагаеться навчити свого читача належних моральних якостей.
Дружина мужнього Геракла, що стала причиною його загибелi – як духовноi, так i фiзичноi; дружина Одiссея – взiрець хранительки подружньоi вiрностi; дружина Нерона – приклад розпусти. На матерiалi цих мiфiчних та iсторичних постатей Боккаччо показуе добре й погане, не вважаючи, що термiн «славний» слiд сприймати у настiльки вузькому значеннi, щоб вiн завжди вiдповiдав лише термiновi «чеснотний». Як говорить автор, з «ласкавого дозволу читача», пiд «славними» вiн розумiе й тих, про яких iде поголос в народi за будь-якi вчинки. Боккаччо говорить у передмовi, що до «славних» вiн зараховуе не лише тих, якi прославилися добрими дiяннями; автор вважае, що слово «славний» мае значно ширше значення – вмiщуе не тiльки позитивний, але й негативний бiк слави. Адже й ми часто використовуемо слово «слава» поряд з його антонiмом – «неслава», часто навiть без не, лише умовно беручи слово в лапки. Тобто слава може бути двоякою: або доброю, або поганою – так ii i сприймаемо. Адже кожен, хто привернув до себе увагу людей, вiдзначився якимось вчинком.
Незважаючи на те, що перш за все об’ектом уваги автора е вiдомi богинi, славнi царицi та дружини iмператорiв з довгим родоводом, Боккаччо не погорджуе навiть безiменними героiнями. Так, у творi знаходимо розповiдь про звичайну римську дiвчину (65). Однак Боккаччо, ще не цiлком вiдходячи вiд традицiйностi, все ж придiляе велику увагу походженню своiх героiв. Тому й у цьому випадку, розповiдаючи про безiменну дiвчину, вiн все ж зазначае, що походила вона не з простолюду i що вiдсутнiсть вiдомостей про ii батькiв позбавила дiвчину належноi частки слави.
Показово, що твiр не е сухим викладом iсторичних фактiв та подiй, у кожнiй бiографii читач бачить живу людину. Саме тому автор часто не звертае уваги на важливi iсторичнi подii, на якi посилаються iншi iсторики, попередники автора. Мова Боккаччо стисла i точна, без зайвих прикрас та додаткiв. Однак часто натрапляемо на дуже довгi речення, незвичнi для украiнськоi мови, тож iх було доцiльно при перекладi роздiляти, хоча деякi залишено – задля збереження стилю та експресивного навантаження окремих пасажiв тексту. Проте такi риси роблять твiр самобутнiм, неповторним i виправдовуються метою, яку ставив перед собою автор: донести iдеали античностi до своiх сучасникiв.
Читаючи цей твiр, бачимо, який вплив на автора мала епоха гуманiзму та просвiтництва: бiографii «Славних жiнок» мають таку ж структуру, як i вищезгаданий твiр Петрарки. Кожна розповiдь починаеться iменем та походженням героiнi, автор докладно розповiдае про ii родичiв, описуе соцiальне становище. Згодом пояснюе, за що саме вiн включив цю бiографiю до книги, i нарештi у формi плинноi живоi оповiдi детально розкривае процес здобування слави своею героiнею. Впродовж розповiдi Боккаччо часто вдаеться до повчальних вiдступiв, у стилi епохи Вiдродження повчаючи християнок, його сучасниць, на прикладах поганських жiнок. Насправдi, у творi зустрiчаемо лише кiлька бiографiй жiнок-християнок: бiльшiсть персонажiв – погани, про що говорить сам автор. Однак навiть на цьому матерiалi вiн вказуе, що багато якостей цих поганських жiнок були б гiдними i християн. З кожноi мiфiчноi розповiдi Боккаччо намагаеться виснувати повчальний урок. Говорячи про Цирцею та Одiссея, автор зазначае, що iсторiя мае приховане значення: «Розглянувши таким чином звички чоловiкiв та жiнок, можемо чiтко зрозумiти, що всюди е багато Цирцей, а ще бiльше чоловiкiв, котрi своею розпуснiстю та злочиннiстю перетворилися на диких звiрiв» (38). Таким людям автор протиставляе розважливого та мудрого Одiссея – чоловiка, якого неможливо пiдлабузництвом заманити у пастку.
Риторичне вихваляння i засудження – основа гуманiстичноi лiтератури, тому мусимо приймати вiдступи на вихваляння чи засудження тих чи iнших вчинкiв – хоча цi вiдступи подекуди видаються надто настирливими. Але це, очевидно, тiльки з погляду сучасного читача: для читацькоi аудиторii того часу такi повчальнi вiдступи були цiлком зрозумiлими i необхiдними елементами твору. Читаючи твiр, помiтимо, що дуже часто Боккаччо вихваляе вдiвство та засуджуе повторне одруження, але графиня Андрея, якiй Боккаччо присвячуе книгу, одружена вдруге. Тому невiдомо, на що сподiвався автор: чи на те, що графиня не читатиме його твору, чи на те, що, прочитавши, замислиться над своiм вчинком. Хоча останне – малоймовiрно, бо автор щонайбiльше вихваляе Андрею, говорячи, що вона гiдна свого iменi (Андрея грецькою означае «мужнiсть»), до того ж графиня була сестрою доброго товариша автора i дружиною графа, наближеною до високих придворних кiл царицi Йоанни, яку автор також всебiчно вихваляе. Але найiмовiрнiше – автор писав Присвяту значно пiзнiше, анiж увесь твiр, i така Присвята була радше даниною часу i традицii, анiж його первинним задумом. Тому й виникли такi делiкатнi неузгодження. Розумiемо, що автор аж нiяк не мав намiру критикувати вчинок такоi поважаноi особи.
Зрештою, Боккаччо спочатку намiрявся присвятити книгу королевi Йоаннi, але згодом передумав: можливо, саме тому, що йому припало до вподоби iм’я Андрея, оскiльки вихваляти жiночу мужнiсть автор полюбляе понад усе. Боккаччо докладно розвивае питання жiночоi мужностi, розповiдаючи про Артемiзiю. Виставивши свiй флот на допомогу Ксерксовi, вона сама вiдважно боролася попереду своiх воiнiв, у той час як Ксеркс споглядав битву з безпечного мiсця. Боккаччо говорить, що якби Ксеркс був такий вiдважний i мав такий хоробрий дух, то його флот не так легко було б навернути до втечi (57). У повчальних вiдступах автор наголошуе, що жiнки часом переймають мужнiсть – чесноту, насамперед притаманну чоловiкам; чоловiки, натомiсть, рознiжуються чи «ожiночуються», як вiн говорить. Докладно свiй погляд на такi речi Боккаччо висловлюе у роздiлi про жiнок менiанцiв (31). Автор, пiдсумовуючи розповiдь, говорить, що насправдi чоловiками були жiнки, якщо судити за вчинками, а чоловiки – жiнками.
Загалом, Боккаччо надае своему творовi приблизно хронологiчну структуру. Розповiдь починаеться з Єви, нашоi праматерi, далi – Семирамiда i шiсть поганських богинь. Пiсля цього читаемо про тридцять шiсть римських та грецьких мiфологiчних героiнь напiвбожественного статусу. Далi – Нiкавла, бiблiйний персонаж. Вiдтак читаемо про iсторичних осiб – тобто про тих жiнок, вiдомостi про яких вiднаходимо у древнiх iсторикiв. Згодом знову зустрiчаемо бiблiйних персонажiв – Аталiю i Марiанну. Шiсть останнiх жiнок жили уже в середньовiчний перiод. Структура твору наштовхуе на висновок, що Боккаччо був докладно обiзнаний з античним матерiалом i вважав його чудовим грунтом для виховання прийдешнiх поколiнь. Однак християнських жiнок зустрiчаемо зовсiм небагато: очевидно, Боккаччо придiлив менше уваги християнським жiнкам тому, що iхнi дiяння вже на той час були докладно описанi у агiографiях.
Досвiдчений в античнiй лiтературi читач помiтить, що Боккаччо часто переповiдае iсторii значно докладнiше, анiж вони описанi в iнших iсторикiв чи лiтераторiв, попередникiв автора, або викладае свое бачення подiй. Так, автор стверджуе, що Дiдона (42) взагалi не зустрiчала Енея, хоча римськi поети (Овiдiй, Вергiлiй) були про це iншоi думки; розповiдь про кимбрiйських жiнок (80) мiстить подробицi, яких не зустрiчаемо в античних iсторикiв. Вiрогiдно, автор подекуди сам домислив портрети своiх героiв, допрацював подii, зробивши оповiдь цiкавiшою i соковитiшою. Таку ж тенденцiю спостерiгаемо i в «Декамеронi»: автор часто ускладнюе i доповнюе сюжети вже вiдомих iсторiй. І це не може бути йому докором: адже Боккаччо – не iсторик-прагматик, а поет-лiтератор.
Переказуючи, чим, згiдно iз джерелами, прославилася та чи iнша жiнка, Боккаччо все ж викладае свiй власний погляд на причину, що спонукала його зарахувати цю жiнку до «славних». Показово, що автор захоплюеться жiнками, якi «полишили жiночi заняття», про якi вже згадувалося ранiше, i взялися за меча, за перо, за пензель чи рiзак. Але понад усе автор вихваляе жiнок, якi перевершували мужнiстю багатьох чоловiкiв. Це – новiтне на той час ставлення до жiнки, до ii ролi в суспiльствi. У цьому й полягае новаторство автора.
Боккаччо прагнув показати читачевi, своему сучасниковi, що класична iсторiя мiстить iстиннi скарби моралi та поведiнки, якi мають бути взiрцями для всiх поколiнь. Автор подекуди щиро подивляеться мужностi та вiдвазi, красномовству та гiдностi, патрiотизму та самопосвятi, якi виявляли не те що вiдважнi мужi, а навiть тендiтнi жiнки, надiленi мужнiм духом. Тому й часто називае iх «мужнiми» – по сутi, епiтетом чоловiкiв. Це одна з тих якостей, якi гуманiстична культура прагнула вiдродити у своiх сучасникiв. Твiр Боккаччо чiтко показуе, що Вiдродження стосуеться не тiльки чоловiчоi, але й жiночоi половини людства. Тому автор, прагнучи зберегти для нащадкiв чудовi зразки поведiнки своiх героiнь, аби iх не поглинув Час, увiковiчив почесне i ганебне – аби нащадки мали повчальнi приклади слави, з одного боку, i неслави – з iншого.
Праця Боккаччо була новаторською, бо це перша збiрка бiографiй жiнок у европейськiй лiтературi, в якiй автор пропагуе новiтнiй погляд на роль жiнки в суспiльствi, зараховуе до славних не лише за походження, як бачимо у текстi, а й за вчинки. Саме тому «Про славних жiнок» посiдае гiдне мiсце серед лiтературних цiнностей того часу – твiр удостоiвся перекладу на багато европейських мов. Існують переклади цього твору нiмецькою мовою, англiйською, французькою, iталiйською, деякими мовами маемо навiть переклади, що створювалися в рiзнi часи. Перед читачем – перший украiнський переклад твору Боккаччо «Про славних жiнок». Виконано за текстом iталiйського дослiдника Вiкторiя Захарii (1967 р.), що базуеться на останньому манускриптi автора. Справа в тому, що Боккаччо переписував твiр кiлька разiв – науковцi видiляють дев’ять стадiй написання тексту. Як показують дослiдження, автор почав роботу над цiею працею приблизно влiтку 1361 року, переiхавши iз шумноi Флоренцii до тихого Чертальдо, а остаточно переписав твiр уже наприкiнцi свого життя. Помiж тим автор дещо додавав, дещо вiдкидав, про що сам говорить у передмовi.
Читаючи цей твiр, написаний майже сiмсот рокiв тому, украiнський читач, на свiй подив, побачить щось не таке вже аж вiддалене: виявляеться, що наше сучасне украiнське суспiльство з Римською iмперiею поеднують деякi спiльнi проблеми. Так, розповiдаючи про судочинство, Боккаччо говорить, що «золото i грошi стали найкращими тлумачами закону: даремно з трибуни вимагати справедливостi, якщо не заручитися пiдтримкою принаймнi чогось одного з них». Однак того часу людське обурення взяло гору: несправедливiсть суддi, про яку розповiдае Боккаччо (58), стала причиною серйозних полiтичних змiн у Стародавньому Римi. Але годi вже про це, як говорить сам автор.
Твiр, незважаючи на свiй поважний вiк, усе ще актуальний i цiкавий навiть сьогоднi – i не лише для науковця, але й для пересiчного читача. Тож вперше запрошуемо украiнського любителя мандрiвок у часi до захоплюючоi подорожi через усi вiки шляхами вiдомих жiнок – так, як провадив свого читача Джованнi Боккаччо з Чертальдо ще у XIV столiттi.
Павло Содомора
Про славних жiнок
Присвята
Джованнi Боккаччо з Чертальдо[1 - Хоча Боккаччо родом iз Флоренцii, однак працював над цим твором у Чертальдо (1361–1362), на дозвiллi, як сам говорить далi.] Славнiй жiнцi Андреi Ацiаролiс[2 - Вiдомий флорентiйський рiд.] iз Флоренцii, графинi Алтавiльськiй
Зовсiм недавно, чудесна панi, вiдсторонивши вiд себе iнертний натовп та позбавившись всiляких iнших турбот, я написав книжечку на похвалу всьому жiноцтву – радше на втiху друзям, анiж задля розваги широкого загалу. Згодом, розважаючи над тим, кому першому маю подати цю книжечку, аби не залишилася у мене без дiла i щоб вона, спонукувана чиеюсь доброю волею, певнiше йшла до народу, вирiшив, що краще буде присвятити ii не якомусь вiдомому чоловiковi, а визначнiй жiнцi, оскiльки в нiй мовиться саме про жiнок. Шукаючи достойнiшу, спала менi на думку окраса Італii – блиск i слава не лише жiноцтва, але й видатна особа серед правителiв: Йоанна, славетна королева Єрусалима i Сицилii.
Зваживши славу ii роду та знаменитiсть предкiв, а також нещодавнi заслуги, здобутi власним хоробрим духом, я перейнявся прагненням покласти цю смиренну та набожну працю перед престолом Їi Величностi. Але оскiльки блиск ii королiвськоi слави величезний, а малесеньке полум’я моеi книжечки ледве жеврiе, то, боячись, аби в сильному свiтлi воно зовсiм не зблiдло, я поволi змiнив свiй план i, вiдновивши моi дослiдження, врештi повнiстю перевiв свое прагнення вiд славноi королеви на тебе – i цiлком справедливо. Адже зважаючи на твiй м’який та благородний характер, на твою виняткову чеснiсть, яка е найбiльшою окрасою жiноцтва, подумки згадую вишуканiсть мови, а також i щирiсть твоеi душi та силу розуму, яким ти значно перевершуеш все жiноцтво, я бачу, що те, чим природа обдiлила слабшу стать, тим Бог щедро надiлив твое серце та доповнив чудесними чеснотами, прагнучи пiдкреслити те, що позначае твое iм’я, – адже «аndres» грецькою те саме, що латинською «муж»,[3 - Грецьк. andreia – «мужнiсть», те саме, що латинське virtus, або vir: аналогiчно – в украiнськiй мовi слова «муж» та «мужнiсть» мають спiльний корiнь. Боккаччо писав свiй твiр у перiод, коли змiнювалося середньовiчне уявлення про роль i заняття жiнки. Це чiтко видно у багатьох бiографiях.] – i я вважаю, що ти достойна порiвнюватися з найвизначнiшими жiнками.
Саме тому, оскiльки для нашого часу ти е блискучим взiрцем колишньоi слави, про що свiдчать багато чудових вчинкiв, прагну долучитися до побiльшення твоеi правдиво заслуженоi слави тим, що присвячу цю книжечку тобi, вважаючи, що вона додасть твоему iменi не менше слави у прийдешнiх поколiннях, анiж доля зробила тебе славною завдяки графу Монтеодорiзiйському, твоему колишньому, i графу Алтавiльському, твоему теперiшньому чоловiковi.[4 - Карл д’Арто, граф Монтеодорiзiйський, перший чоловiк Андреi Ацiаролiс, помер у 1346 р. У 1357-у вона одружилася вдруге з Бартоломеем ІІ з Капуi, графом Алтавiльським. Однак, незважаючи на це, Боккаччо часто засуджуе повторне одруження у текстi твору.]
Отож тобi посилаю i твоему iменi присвячую все те, що досi я написав про славних жiнок. Святим iменем скромностi, яким ти високо возносишся над смертними, благаю тебе, велична жiнко: щирою душею прийми цей невеличкий дарунок мужа-науковця. І якщо приймеш мою пораду, то почитай цю книжечку якось при нагодi: вона скрасить твое дозвiлля своiми порадами, i ти насолоджуватимешся жiночою чеснотнiстю та чарiвнiстю оповiдей. Адже вважаю: якщо вчинки жiнок з минулого спонукатимуть твiй величний дух до наслiдування кращого, то недаремно про це так багато мовитиметься.
Часом помiчатимеш, що нечестиве змiшую з праведним, – роблю так через належну послiдовнiсть викладу, – тож не пропускай та не жахайся цього. Адже через це проходиш так, наче, увiйшовши в квiтник, простягаеш свою руку кольору слоновоi костi попри колючки терну до квiток: так, вiдмежувавши нечестиве, збирай похвальне. І навiть сповiдуючи християнське вчення, коли читаеш про щось гiдне поваги у поганських жiнок, чого не знаходиш у себе, то червонiеш та дорiкаеш собi за те, що хоча й ощасливлена Христовим хрещенням, все ж хтось iнший перевершив тебе у чесностi, невинностi чи мужностi. Тож, мобiлiзуючи сили своеi доволi мiцноi вдачi, не лише не дозволяеш комусь тебе перевершувати, але й намагаешся перевершити чеснотою усiх видатних жiнок. Як ти вирiзняешся чудесною молодiстю та квiтучою привабливiстю, так i всiх iнших, i не лише твоiх однолiткiв, але й тих, що жили ранiше, маеш випереджувати вивищенiстю духу. Пам’ятай: не фарбами, як робить бiльшiсть жiнок, повинна оздоблюватися краса, а пiдкреслювати ii потрiбно чеснiстю, побожнiстю та добрими вчинками. Так ти вмилостивиш того, хто надав тобi цi чесноти, i будеш вирiзнятися з-помiж знаменитостей не лише у цьому скоро минущому життi, але й, закiнчивши свiй людський вiк, перейдеш у вiчну славу Подателя всiх чеснот.
Тому, найвизначнiша з жiнок, якщо ти вважаеш цю книжечку достойною, надай вiдвагу iй увiйти помiж людей. Сподiваюся, що з твоiм благословенням ii шлях буде вiльний вiд недоброзичливих нападiв, а твое iм’я разом з iменами iнших визначних жiнок вона зробить вiдомим на устах у всiх людей. Оскiльки ти разом зi своiми заслугами не можеш бути присутньою всюди, ця книжечка зробить тебе вiдомою для тих, хто живе нинi, а також назавжди збереже про тебе пам’ять для нащадкiв. Прощавай.
Передмова
Цим Джованнi Боккаччо з Чертальдо розпочинае книгу «Про славних жiнок», присвячену Андреi Ацiаролiс iз Флоренцii, дружинi Алтевiлла
Деякi давнi автори колись укладали бiографii вiдомих мужiв у формi довiдникiв. У наш час написав такий твiр знаний чоловiк та видатний поет Франческо Петрарка,[5 - Петрарка Франческо (1304–1374) – перший видатний iталiйський гуманiст, сучасник Боккаччо. Твiр Петрарки «De viris illustribus» («Про славних мужiв») надихнув Боккаччо до працi над своiм твором.] наш наставник, до того ж у бiльшому обсязi та в доступнiшому стилi – i справедливо. Адже тi, хто доклав усiх зусиль, аби перевершити iнших славними вчинками, втратили здоров’я, пролили кров чи навiть поклали життя, якщо цього вимагали обставини, справдi заслужили, аби iхнi iмена назавжди залишилися у пам’ятi нащадкiв. Однак мене сильно дивуе, як мало уваги таких письменникiв заслужили жiнки, котрi не удостоiлися жодноi згадки у подiбних працях, незважаючи на те, що з безлiчi дослiджень чiтко видно, як вiдважно та рiшуче дiяли багато з них.
І якщо прославляемо чоловiкiв, яким велика сила дозволяе здiйснювати визначнi вчинки, то чи не слiд ще бiльше вихваляти жiнок, якi, хоча вiд природи майже всi надiленi м’якшою вдачею, слабшим тiлом i повiльнiшим розумом, коли треба, приймають чоловiчий дух, виявляють блискучий розум та неабияку мужнiсть, зважуючись на вчинки, складнi навiть для чоловiкiв?
Тому, аби незаслужено не наговорювали на них, спало менi на думку в одному творi описати величнiсть слави тих жiнок, пам’ять про яких ще свiжа. До цього також я долучив життеписи вибраних жiнок, якi прославилися чи своею хоробрiстю, чи силою розуму i наполегливiстю, чи своiми природними задатками, чи прихильнiстю або несправедливiстю долi. Також долучив життеписи деяких з тих, якi, хоча й нiчого гiдного згадки не зробили, все ж були причинами великих дiянь.
Не хотiв би я, щоб читачевi видавалося дивним, що разом iз Пенелопою, Лукрецiею та Сульпiцiею, непорочними матронами, я помiстив Медею, Флору, Семпронiю чи подiбних, у яких була мiцна, однак, як виявилося, жорстока вдача. Адже я не вважаю, що термiн «славний» слiд сприймати у настiльки вузькому значеннi, щоб вiн завжди вiдповiдав лише термiновi «чеснотний». З ласкавого дозволу мого читача я хотiв би пiд «славними» розумiти й тих, про яких iде поголос в народi за будь-якi вчинки.[6 - Цiкавi роздуми автора щодо семантичного наповнення деяких ключових слiв. Такi слова, по сутi, можна вважати термiнами у рамках цього твору.] Адже пригадую, що, читаючи про видатних мужiв Леонiда, Сципiона, Катона чи Фабрицiiв, там же читав про бунтiвливих Гракхiв, пiдступного Ганнiбала, зрадливого Югурту, спраглих громадськоi кровi Суллу та Марiя, багатого i такого ж пожадливого Красса та про iнших подiбних.
Справдi, вихваляння добрих дiянь, гiдних згадки, та рiзке засудження ницих вчинкiв дуже часто не тiльки спонукають чеснотних до славних дiй, але й часом вiдлякують нечестивих вiд недобрих справ. Також думаю, що ця книжечка вiдновить зганьблену привабливiсть деяких персонажiв. Тож я вирiшив рiзнi iсторii доповнювати переконливими заохоченнями до чесноти, а також подавати причини уникання та засудження негiдних вчинкiв. Таким чином, свята користь, пересипана насолодою оповiдi, виповнить розум читачiв.
А щоб уникнути давньоi традицii зупинятися на подiях лише поверхово, вважаю, що по можливостi у дослiдженнi буде доречно й цiкаво покладатися на достовiрнi докладнiшi джерела.[7 - Боккаччо нiколи докладно не вказуе, на якi саме джерела вiн покладаеться.] Маю переконання, що розповiдi про дiяння жiнок сподобаються жiноцтву не менше, анiж чоловiчiй половинi; до того ж, оскiльки жiнки менше обiзнанi з iсторiею, вони потребуватимуть докладнiшого викладу, який буде для них цiкавiший.
Аби не забути, потрiбно заздалегiдь зазначити, що майже всi жiнки, за винятком першоi матерi, е поганами; iх не слiд змiшувати з гебрейськими та християнськими жiнками: цi групи не зовсiм добре пасують одна до одноi, тому й оповiдь вестиметься по-рiзному.
Останнi, наслiдуючи заповiдi та настанови свого святого Вчителя, готували себе до страждань за вiчну та iстинну славу – часто супроти загальноi думки; натомiсть першi чи то завдяки природному дару, чи iнстинктивно, чи, що виглядае правдоподiбнiше, завдяки сильному прагненню скороминущоi слави доходили до своеi мети, хоча й не без великоi сили волi; чи, зазнавши ударiв долi, часто переносили щось неймовiрно жахливе.
До того ж останнi, сяючи iстинним та самодостатнiм свiтлом, не лише прославлено живуть у заслуженiй вiчностi, але й, як ми знаемо, що iхню невиннiсть, чистоту, святiсть, мужнiсть, а також непереможну стiйкiсть як до тiлесних прагнень, так i до тортур тиранiв вiдповiдно до iхнiх заслуг описували у своiх творах побожнi люди, вiдомi своею обiзнанiстю у Святому Письмi та шанованi за достойнiсть. Заслуги перших нiколи не були виданi окремою працею, як уже мовилося, i нiхто на них не звертав уваги. Задля того, щоб повернути належну iм винагороду, я намiрився написати цю працю.
Тож нехай Бог, Отець всього сущого, допомагае менi у цiй побожнiй працi; i як покровитель цього твору нехай надасть свою ласку написати це на Його iстинну хвалу.
1. Єва, наша перша мати
