Ізiда, яку ранiше називали Іо, була не тiльки вiдомою царицею Єгипту, але й згодом святим та шанованим божеством. Видатнi давнi лiтописцi розходяться i щодо визначення часу, коли вона жила, i щодо того, ким були ii батьки.
Однi стверджують, що вона була донькою Інаха, першого царя Аргiвiв, та сестрою Форонея, якi царювали за часiв Якова, сина Ісаака; iншi стверджують, що була вона донькою Прометея, коли Форбант царював над Аргами, тобто йдеться про пiзнiший час; ще iншi стверджують, що вона жила в часи Цикропа, царя афiнян, iншi ж iм заперечують i кажуть, що розквiт ii панування припадав на час Лiнцея, царя аргiв’ян. Однак суперечностi, якi зустрiчаемо в переказах вiдомих iсторикiв,[26 - Боккаччо показуе свою обiзнанiсть з рiзними джерелами. Очевидно, це i Геродот, i Лiвiй, i Светонiй та багато iнших.] не применшують того факту, що вона була видатною жiнкою свого часу, гiдною згадки.
Зрештою, незважаючи на незгоди iсторикiв, маю намiр дотримуватися думки бiльшостi, а саме, що вона була донькою царя Інаха. Давнi поети вважають, що Ізiда, оскiльки була дуже вродливою, настiльки сподобалася Юпiтеровi, що вiн ii звабив. Аби приховати злочин, ii перетворили на корову,[27 - За мiфом, перетворила ii на корову ревнива Юнона (грецьк. Гера), дружина Юпiтера (грецьк. Зевс); стерiг ii Арк (грецьк. Аргус), що мав сто очей.] i Юнона взяла ii пiд свою охорону. Коли Арка, ii сторожа, вбив Меркурiй, Юнона наслала на корову гедзя, i та помчала в Єгипет, де й прибрала свiй колишнiй вигляд i почала називатися Ізiдою, а не Іо. Цей переказ не розходиться з iсторiею, оскiльки деякi стверджують, що дiвчину таки звабив Юпiтер. Вiдтак, боячись батькового гнiву за грiх, який вона вчинила, Ізiда i деякi з ii близьких сiли в човен, на знаменi якого була зображена корова; тож, маючи неабиякий розум i велику вiдвагу, спонукувана прагненням царськоi влади, вона iз попутним вiтром добралася до Єгипту i там осiла, вiдчувши, що край саме такий, як iй потрiбно.
Однак невiдомо, як вона здобула владу над Єгиптом, хоча з певнiстю розповiдають, що застала вона там примiтивний та лiнивий народ, який зовсiм не вiдав про людськi заняття i жив не стiльки за людськими, як за дикими звичаями. Тож вона не без великих зусиль i терпiння навчила iх обробляти землю, засiвати зерно, врештi вчасно збирати врожай та випiкати з нього хлiб. Вона також навчила цих кочiвникiв i майже диких людей жити разом i, уклавши для них закони, показала, як жити у спiльнотi. А що найдивовижнiше для жiнки – зосередивши сили свого розуму, вона винайшла знаки для писемностi, що пасувала мовi мiсцевих жителiв, i навчила людей ними користуватися.
Все це, не говорячи про iнше, настiльки видавалося дивовижним для незвиклих до такого способу життя людей, що вони легко схилилися до думки, що Ізiда прийшла не з Грецii, а спустилася з неба: через це вони надали iй всi божественнi привiлеi ще навiть за життя. Диявол вводить в оману невiдаючих: уже пiсля смертi Ізiди ii культ почали вшановувати i прославляти ii божественнiсть. Навiть у Римi, в мiстi, що панувало над свiтом, для неi збудували величезний храм, у якому за египетським обрядом щорiчно влаштовували врочистi жертвоприношення. Тому немае жодного сумнiву, що цей хибний культ поширився також i на захiднi варварськi народностi.
Згодом чоловiком цiеi славноi жiнки став Апiс, якого давнi лiтописцi помилково вважали сином Юпiтера i Нiоби, доньки Форонея. Говорять, що пiсля того, як вiн вiддав Ахейське царство своему братовi Егiалею, то царював над Аргами протягом тридцяти п’яти рокiв, а згодом подався в Єгипет i правив там разом з Ізiдою. Його також вшановують як бога, називаючи Осiрiсом, або Сараписом.[28 - Осiрiс, або Сарапис – египетський бог мертвих i плодючостi, був царем i героем в Єгиптi. Брат Сет убив Осiрiса, але Ізiда, його сестра i дружина, воскресила свого чоловiка. Греки ототожнювали Осiрiса з Дiонiсом.] Іншi лiтописцi стверджують, що чоловiком Ізiди був якийсь Телегон, вiд якого вона народила сина Епафа. Згодом вiн почав правити Єгиптом. Жителi вважали його сином Юпiтера.
9. Європа, цариця Криту
Європа, як вважають деякi джерела, була донькою Фенiкса, однак багато хто дотримуеться думки, що ii батьком був Агенор, фiнiкiйський цар. Була вона такою красунею, що Юпiтер Критський закохався в неi, коли вона його навiть не бачила. Цей могутнiй чоловiк вдався до хитрощiв, аби викрасти Європу; i деякi джерела переконують, що легенда була результатом чиiхось улесливих оповiдок. Дiвчина, граючись i пасучи батькову отару, збiгла з гiр до узбережжя Фiнiкiйського моря, де ii раптово схопили, посадили на корабель, на знаменi якого був зображений бiлий бик, i вiдвезли на Крит.[29 - За легендою Юпiтер, перетворився на чудесного бика i викрав дiвчину.]
Саме тому я зовсiм не схвалюю того, щоб дiвчатам надавати надто велику свободу вештатися i легко довiряти чиiмось словам; адже часто читав, що з тими, хто так чинить, стаеться велика ганьба, яка заплямовуе iхню честь i яку потiм не можуть затерти навiть славою зберiгання вiчноi цноти.
Очевидно, саме з цих iсторiй, що розповiдають про Меркурiя, який намовив дiвчину йти з фiнiкiйською отарою до узбережжя, та про Юпiтера, який обернувся биком i вiдвiз молоду Європу через море на Крит, i народився мiф.
Однак iсторики не сходяться щодо часу, коли сталося це викрадення: тi, що датують подiю найранiше, вважають, що вона сталася за Даная, царя Аргосу; iншi стверджують, що за панування Акрiзiя, i найпiзнiшi датування стосуються часiв панування Пандiона в Афiнах, i видаеться, що цей останнiй перiод найбiльше узгоджуеться з часами Мiноса, сина Європи. Згiдно з деякими джерелами, пiсля того, як Юпiтер звабив Європу, вона побралася з критським царем Астером, вiд якого народила трьох синiв – Мiноса, Радаманта i Сарпедона. Багато хто вважае, що вони були синами Юпiтера, а також багато хто ототожнюе Астера з Юпiтером.
Можна звертатися також до iнших джерел, однак бiльшiсть iз них стверджують, що славною зробило Європу одруження з великим богом. Іншi стверджуються, що вона, окрiм усього iншого, визначалася своiм походженням i що в свiй час багатьма визначними здобутками зробила фiнiкiйцiв вiдомiшими, анiж iх прославила бiльшiсть знаменитих родiв. Тож чи з огляду на пошану до неi як до дружини бога, чи з огляду на ii синiв, що мали царську владу, чи з огляду на ii власну надзвичайну чесноту ii iменем, Європа, назавжди назвали третину свiту.
Тож я припускаю, що Європа була жiнкою, що визначалася своiми чеснотами – i не лише тому, що частину свiту назвали ii iменем, але також i тому, що вiдомий фiлософ Пiфагор присвятив iй чудесну бронзову статую в Тарентi.
10. Лiвiя, цариця Лiвii
Давнi автори стверджують, що Лiвiя була донькою Епафiя, царя Ефiопii, вiд його дружини Кассiопеi. Вона побралася з Нептуном, тобто з могутнiм чоловiком з iнших краiв, чие справжне iм’я до нас, на жаль, не дiйшло. Вiд нього вона народила Бусирида, який згодом став жорстоким тираном Верхнього Єгипту.
Їi величнi дiяння, як бачимо, канули у вiчностi, однак достатнiм аргументом iх величностi е повага, якою вона користувалася серед своiх краян. Адже ту частину Африки, якою вона правила, назвали ii iменем – Лiвiя.
11 – 12. Марпезiя i Лампедона, царицi амазонок
Марпезiя, чи Мартезiя, i Лампедона, двi сестри, були царицями амазонок.[30 - Амазонки – у грецькiй мiфологii войовничi жiнки на територii Малоi Азii.] Завдяки блискучiй вiйськовiй славi вони називали себе доньками Марса. Оскiльки перекази походять з iнших земель, то нам варто розпочати оповiдь з дещо ранiшого перiоду.
В цей час iз Скiфii, дикого i майже недоступного для чужинцiв регiону, що простягаеться на пiвнiч вiд Чорного моря аж до океану, сильнiша каста, як розповiдають деякi джерела, вислала двох юнакiв царського роду – Силiсiя i Сколопика. Об’еднавшись iз частиною народу, вони дiйшли до рiки Термодон, що в Каппадокii, i, захопивши землi Кирii,[31 - Кирiя, скорочена форма вiд Темiскир, – мiсто в Понтi (провiнцiя в Малiй Азii).] оселилися там, грабуючи та вбиваючи мiсцевих жителiв. Врештi протягом короткого часу вони вiроломно винищили майже всiх чоловiкiв у цiй мiсцевостi. Розпач охопив жiнок, якi стали вдовами, та жадобою помсти загорiлися вони i з небагатьма чоловiками, якi ще залишилися, взялися до зброi. Пiд час першого ж нападу вони вибили ворога з його територii, а вiдтак розпочали вiйну з iншими сусiдами.
Жiнки розумiли, що як тiльки погодяться на стосунки з чужоземцями, то скорiше стануть iхнiми служницями, а не дружинами; також вони вiдчували, що й самi, без чоловiкiв, можуть володiти зброею i воювати. Тож аби боги не зробилися прихильними до решти чоловiкiв, жiнки всiею громадою прийняли неймовiрне рiшення – одночасно накинутися i повбивати всiх чоловiкiв, яких вiд iноземного меча врятувала доля. Вiдтак звернули свiй гнiв на ворогiв, наче намагаючись помститися за вбитих чоловiкiв, i тi настiльки вiд них потерпали, що швидко почали просити миру.
Жiнки погодилися на мир. Щоб закрiпити збереження свого наступництва, вони почергово злягалися з iноземцями, а як тiльки вагiтнiли, одразу поверталися додому. Якщо народжувалися хлопчики, то iх тут же вбивали, а дiвчаток старанно виховували для вiйськовоi служби. Молодим дiвчатам прибирали праву грудь – чи вогнем, чи iншим способом, аби вона iм не перешкоджала стрiляти з лука, коли вони будуть старшими; лiву залишали, аби вони могли вигодовувати своiх майбутнiх дiтей. Вiд цього звичаю й походить слово «амазонка».[32 - Етимологiю слова виводять вiд грецького a-mazos, тобто «без грудей».]
Тож у них були зовсiм iншi турботи пiд час виховання дiвчаток, анiж у нас: вони забули про прядiння, шиття й iншi жiночi заняття. Для загартування i здобування чоловiчоi мужностi старшi дiвчата наполегливо займалися полюванням, перегонами, приборкуванням коней, частими вправляннями у зброi та стрiльбi з лука й iншими подiбними заняттями. Такими своiми вмiннями амазонки тримали в покорi не лише землi Кирii, якi колись захопили iхнi попередники, а здобули у вiйнах навiть велику частину Європи, зайняли бiльшiсть Азii, наводячи жах на всiх iнших.
Як тiльки вони повбивали своiх чоловiкiв, то, аби iхнi сили не були некерованими, амазонки призначили Марпезiю i Лампедону своiми першими царицями. За iхнього керiвництва вони здобули бiльшiсть своiх володiнь, про що вже говорилося. Будучи досвiдченими у вiйськових мистецтвах, двi жiнки роздiлили мiж собою обов’язки: в той час як одна очолювала охорону царства, друга з частиною вiйська виступала пiдкорювати сусiдiв та розширювати iмперiю. Так по черзi вони здобували велику здобич i побiльшували своi володiння.
Одного разу, коли Лампедона повела вiйсько на вiддаленi ворожi територii, надто самовпевнена Марпезiя загинула пiд час раптового нападу сусiднiх варварських племен. Однак не пригадую, щоб я щось читав про долю Лампедони.
13. Тисба, дiвчина з Вавилона
Тисба, вавилонська дiвчина,[33 - Історiю описуе Овiдiй у «Метаморфозах».] прославилася мiж людьми не так якимись особливими вчинками, як наслiдками свого нещасливого кохання. Хоча вiд попереднiх iсторикiв не отримуемо жодних вiдомостей про ii батькiв, однак iснуе ймовiрний переказ, що вона жила у Вавилонi, в будинку, що межував iз будинком Пiрама, юнака-однолiтка. Оскiльки молодi люди були сусiдами, це посприяло тому, що вони проводили багато часу разом: так виникла прив’язанiсть юнака до дiвчини. Коли вони виросли, обое стали надзвичайно гарними, i несправедлива доля вогнем запалила iхнi юнi почуття. Стаючи дорослими, вони раз по раз вiдкривали свою душу одне перед одним.
Але як тiльки Тисба зросла до замiжнього вiку, батьки, плануючи майбутнiй шлюб, перестали випускати ii з дому. Такий перебiг подiй сильно засмутив обох молодих, i вони шукали хоча б найменшоi нагоди перекинутися словом. У тихому мiсцi спiльноi стiни будинкiв вони знайшли щiлину, про яку нiхто не знав, i до неi часто потай приходили, аби трiшки поговорити, як то було колись. Оскiльки мiж ними була стiна, вже менше червонiли одне перед одним, тож почали щирiше виражати своi почуття, дали волю своiм зiтханням, сльозам, палким почуттям та переживанням, часто навiть благали одне одного про втiху, обiйми та поцiлунки, про вiдданiсть, вiрнiсть та вiчне кохання.
Врештi, коли iхнi почуття виросли ще бiльше, почали думати про втечу: постановили, що наступноi ночi, як тiльки обдурять своiх рiдних, втечуть з дому, i хто перший вибереться, пiде до гаю, що поблизу мiстечка, i бiля джерела, що коло могили царя Нiнiя, чекатиме на iншого. Тисба, що мала сильнiшi почуття, першою обдурила своiх i, накинувши на себе плаща, одна-однiсiнька, темноi ночi втекла з батькiвського дому й подалася, безстрашна, до гаю, а мiсяць показував шлях. І коли вона чекала бiля джерела, тривожно слiдкуючи за кожним шелестом, краем ока побачила левицю, що наближалася. Тож Тисба кинулася до могили, у поспiховi забувши плаща. Левиця, оскiльки була сита, прийшла на водопiй; знайшовши плаща, витерла об нього свою закривавлену морду, як роблять звiрi, подерла його кiгтями, кинула й пiшла.
Аж тут Пiрам, що пiзнiше залишив свiй дiм, нарештi прийшов до гаю. Шукаючи в тишi ночi дiвчину, натрапив на закривавлений i подертий плащ Тисби i, подумавши, що ii зжер дикий звiр, наповнив гай сумним плачем, звинувачуючи себе, нещасного, у смертi своеi коханоi. Зневажаючи все свое подальше життя, витягнув меча, якого носив при боцi, встромив його собi просто в груди i впав помирати бiля джерела.
Невдовзi, аби подивитися, чи пiшла вже з водопою левиця, до джерела тихцем почала пробиратися Тисба – щоб коханий не подумав, наче вона його пiдманула, чи щоб не чекав надто довго. Пiдiйшовши до джерела, побачила, що юнак весь тремтить; налякавшись, була би втекла, однак при свiтлi мiсяця все ж упiзнала в лежачому свого Пiрама. Поспiшаючи обняти коханого, уздрiла його лежачого в кровi, що сочилася з рани, i вже майже бездиханного. Вiд жаху вона спочатку зацiпенiла, потiм великим слiзним плачем намагалася допомогти йому, прагнучи поцiлунками та обiймами затримати душу, однак даремно.
Тисба не змогла добитися анi слова вiд Пiрама, тож зрозумiла, що вiн уже не вiдчувае поцiлункiв, яких так палко бажав ще напередоднi. Бачила, що ii коханий уже поспiшае до смертi. Вважаючи, що вiн спричинив собi смерть через те, що не знайшов ii, i пориваючись дiлити з ним i любов, i бiль, постановила зазнати такоi ж нещасливоi долi, як i ii коханий. І вирвавши з рани меч, що увiйшов по саме рукiв’я, голосно схлипуючи i плачучи, вигукнула iм’я Пiрама, благаючи, щоб глянув на свою Тисбу, яка вже також помирае, i щоб чекав на ii душу, що вилiтае з тiла, аби разом вирушити до новоi оселi.
Годi повiрити, але ослаблий розум вмираючого почув iм’я коханоi дiвчини i, не вiдмовляючи iй в останньому бажаннi, вiдкрив обтяженi смертю очi й поглянув на плачучу. Вона тут же впала на лоно свого коханого i на меч та, проливши кров, пiшла за душею вже померлого. Тож тим двом нещасним, яким заздрiсна доля перешкоджала поеднуватися у щасливих обiймах, все ж не змогла перешкодити поеднатися кров’ю.
Хто ж не спiвчуватиме нещасним? Хто ж не пролле хоча б однiеi слiзки за такий нещасний кiнець? Тiльки той, у кого серце з каменю. Кохалися вони, ще як були дiтьми, однак цим вони не заслужили такого кривавого нещастя. Не слiд закохуватися у молодому вiцi, хоча це не е страшний злочин, бо кохання може перейти в одруження. Найбiльший злочин скоiла Доля, а також згрiшили нещаснi батьки. Зрозумiло, що поривання юних потрiбно стримувати, але не створюючи iм непереборнi обставини, тим самим позбавляючи надii i штовхаючи iх у прiрву. Силою кохання неможливо керувати: це чума юного вiку i невiрний вчинок, однак потрiбно терпеливо до цього ставитися. Адже так вимагае природа, що прагнемо вiдтворення, коли ще молодi, адже iнакше зовсiм занепав би людський рiд, якщо вiдкладати кохання на старiсть.
14. Гiпермнестра, цариця Аргiвiв та жриця Юнони
Гiпермнестра походила iз славного роду – була донькою Даная, царя Аргiвiв, та його дружини Лiнцеi. Як оповiдають давнi лiтописцi, колись в Єгиптi були два брати, сини старого Бела, добре знанi завдяки добре вiдомiй iмперii, один звався Данай, iнший – Єгипт. Доля неоднаково надiлила iх дiтьми, хоча й подарувала iм однакову кiлькiсть: Данай мав п’ятдесят дочок, а Єгипт – стiльки ж синiв.
Якось Данай довiдався вiд оракула, що загине вiд руки свого племiнника: налякавшись, таемно запалився гнiвом, однак не знав, кого пiдозрювати з такоi великоi кiлькостi. Як тiльки всi дiти стали дорослими, Єгипт прийшов просити Даная видати його дочок за своiх синiв. Данай же, задумавши жорстокий злочин, швидко дав свою згоду. Заручивши доньок iз племiнниками та готуючи весiльний обряд, усiх попередив: якщо вони хочуть залишитися живими, то повиннi повбивати своiх чоловiкiв першоi ж ночi, коли побачать, що iх, пересичених вином i стравами, зморив глибокий сон.
Тож усi вони потай принесли кинджали до своiх спочивалень i за наказом батька повбивали юнакiв, зморених надмiрним бенкетуванням, тiльки одна Гiпермнестра стрималася. Адже припав дiвчинi до душi Лiнiй, чи Лiнцiй, ii наречений. Як дiвчата часто роблять, вона одразу покохала юнака i тому й вiдчула жаль до нього. З великою гiднiстю Гiпермнестра вiдмовилася вiд убивства i переконала юнака втiкати, – це його й врятувало. Зранку жорстокий батько похвалив усiх дiвчат за скоений злочин i лише одну Гiпермнестру осудив i замкнув у карцерi – там вона довго оплакувала свiй гiдний вчинок.
О нещаснi смертнi! З яким прагненням, з яким запалом намагаемося ми здобути щось плинне; не думаючи про падiння, вибираемося на висоти будь-якими мерзенними шляхами, всiлякими злими вчинками утримуючи те, чого досягнули, наче вважаючи, що зможемо змiцнити свою хитку долю негiдними дiлами! А що ще смiшнiше – це злочини i бруднi неподобства, якими намагаемося – не кажу продовжити, ба навiть зробити вiчними – нашi скороминущi днi, бачачи, що iншi летом прямують до смертi!
Якими негiдними вигадками, якими брудними вчинками гнiвимо Божий суд! Не згадуймо про iнших – нехай свiдком буде пiдступний Данай. Намагаючись подовжити своi жалюгiднi роки цiною великоi кровi своiх племiнникiв, вiн позбавив себе цiлоi армii чудових i мужнiх юнакiв та здобув неславу у вiках. Цей чоловiк вирiшив, що кiлька холодних рокiв його старостi вартують квiтучоi молодостi всiх його племiнникiв. Хтось iнший вважав би, що цi роки кориснiше було б витратити на збереження честi; адже бажання продовжувати свою старiсть ранами юних синiв свого брата справедливо можна зараховувати до нелюдських злочинiв.
А те, що Данай дав зброю не своiм спiльникам, а своiм донькам, додае ще бiльшоi ганебностi цьому вчинку, бо вiн не тiльки вбив своiх племiнникiв, але й очорнив цим убивством своiх доньок, якi могли славитися чеснотами. І хоча й прагнув цим злочином зберегти свое життя, все ж не зважав на те, який жахливий приклад зухвалостi, омани та жахливоi ненавистi залишае у спадок цим нещасним жiнкам.
Так зрадою вiн розтоптав подружню вiрнiсть. Турботливий батько мав би розпорядитися, щоб у дiвочi спочивальнi занесли священнi свiтильники, а пiдступний батько наказав узяти кинджали; коли потрiбно було закликати доньок до подружньоi любовi, вiн пiдбурив до ненавистi та вбивства; оскiльки Данай власноруч не мiг розправитися з усiма племiнниками, то пiдiслав своiх доньок до кожного зокрема; на що не зважився при свiтлi дня, те вчинив темноi ночi; що не мiг зробити на полi бою, те наказав здiйснити у спальнях. Не зважив на те, що скiльки рокiв юноi молодостi вiн забрав у своiх племiнникiв злочином i пiдступом, стiльки ж столiть пам’ятатимуть цей жахливий вчинок; i хоча мiг законно мати п’ятдесят синiв, натомiсть заслужено отримав одного смертельного ворога.
Вiроломний старець не змiг уникнути його руки та справедливого Божого суду – пролилася i його ядуча кров, яку вiн купив такою великою кiлькiстю кровi своiх племiнникiв. Згодом як утiкач, вигнанець чи гiсть Данай подався до Грецii, де спритнiстю i силою захопив царство Аргiвiв i утримував його в покорi. Деякi лiтописцi стверджують, що злочин було вчинено саме там, однак, де б це не було, Лiнiй, пам’ятаючи жорстокiсть свого дядька, все ж його вбив i перебрав царювання над Аргiвами. Визволивши Гiпермнестру з неволi, взяв ii собi за дружину, i вона також брала участь у царюваннi. Прославилася вона не тiльки як цариця, але i як жриця Юнони Аргiвськоi, i тому свiтло ii слави пломенiе ще яскравiше завдяки цим двом чеснотам. Сестри ii поринули в пiтьму неслави, а вона до наших днiв передала свое гiдне похвали iм’я, що прославилося визначним вчинком.
15. Нiоба, цариця Фiв
Нiоба була, мабуть, найвизначнiшою з-помiж усiх вiдомих жiнок. Була вона донькою дуже вiдомого Тантала, давнього царя фрiгiйцiв, та сестрою Пелопи. Побралася з Амфiоном, царем Фiв,[34 - Фiви – найбiльше мiсто Беотii. Одна з найдавнiших забудов – фортеця, датуеться 1400 р. до Р. Х. Мiсто пов’язане з багатьма грецькими мiфами.] який тодi дуже славився своiм родоводом, що брав початок вiд Юпiтера, а також даром красномовства. Вiд Амфiона в перiод розквiту його правлiння Нiоба народила сiмох синiв i стiлькох же доньок. Однак те, що розумний використае на свою користь, для погордливого стане погибеллю: Нiоба, загордившись i своiми дiтьми, i славою своiх предкiв, наважилася виступити навiть супроти богiв.
Якось одного дня фiванцi за наказом Мантони, доньки вiщуна Тiресiя, давнiми iдолопоклонними обрядами приносили жертви Латонi, матерi Аполлона i Дiани. Раптом увiрвалася посеред них Нiоба, наче пiдбурювана фурiями – в царських одежах i в супроводi своiх дiтей, вигукуючи: «Яке безумство спонукае вас, фiванцi, приносити жертви Латонi, цiй жiнцi-iноземцi, доньцi Цея, Титанового сина, яка породила тiльки двох синiв, зачатих перелюбом, вшановувати ii, а не мене, вашу царицю, доньку царя Тантала, що мае чотирнадцять дiтей, яких ви бачите, i всiх породила у подружжi – менi, набагато достойнiшiй, слiд присвячувати цi обряди!»
Але сталося так, що невдовзi пiсля цього сама вона стала свiдком смертi усiх своiх дiтей – усiх до одного, квiтучих чудесною молодiстю, вiд смертельноi хвороби. Афiон, який раптово iз чотирнадцятидiтного батька зробився зовсiм бездiтним, вражений болем, власноруч встромив собi меча в груди. Фiванцi вважали, що цi нещастя були покаранням розгнiваних богiв за образу святостi божества.
Нiоба, переживши стiльки похоронiв, залишилася на самотi вдовою i поринула в таку глибоку мовчанку, що стала схожою не на жiнку, а радше на скелю. Саме через це поети згодом написали, що у Сипилi, де похованi всi ii дiти, Нiоба перетворилася на кам’яну статую.[35 - Йдеться про «Метаморфози» Овiдiя.]
Погордливих людей дуже важко i неприемно навiть споглядати, не скажу вже терпiти, але жiнки – найогиднiшi та найнестерпнiшi в погордливостi. Природа здебiльшого створюе чоловiкiв огнистих духом, а жiнок – м’яких i смиренних, i вони бiльше надаються до розкошування, анiж до владарювання. Саме тому й менше дивуемося, коли i гнiв Божий сходить швидше, i суд його суворiший щодо погордливих жiнок: адже вони часто переходять межi своеi немiчностi, як зробила i нерозумна Нiоба. Оманлива доля пiдманула ii: Нiоба не розумiла, що кiлькiсть дiтей не е заслугою батькiв, що iх народжують, а творiнням природи, яка проливае на них благодiяння неба.
Тож слiд було, та й навiть була вона зобов’язана дякувати Боговi, а не вишукувати для себе якихось божественних почестей, наче народження стiлькох чудових дiтей було ii власною заслугою. Нiоба вчинила погордливо, не те щоб розважливо: вчинивши так, нещасна плакала все життя, так що навiть через багато столiть ii iм’я буде ненависне для нащадкiв.
16. Гiпсипiла, цариця Лемносу
