Як тiльки заражена кров плаща змiшалася з потом, тiло всiма порами всмоктало отруту: Геркулес, втративши розум, власною волею кинувся у вогонь. Так Деянiра стала вдовою по такому великому чоловiковi: сподiваючись вiдвоювати, вбила свого чоловiка i так спокутувала смерть Несса.
25. Йокаста, цариця Фiв
Йокаста, цариця Фiв, бiльше прославилася своiм нещастям, анiж заслугами чи царством. Вона виводить свiй славний рiд аж вiд першозасновникiв Фiв. Ще юною дiвчиною Йокаста вийшла замiж за Лая, царя Фiв, i вiд нього зачала сина; однак Лай отримав погане пророцтво вiд оракула i тому наказав одразу ж пiсля народження вiддати дитя звiрям.
Жiнка думала, що дитя зжерли звiрi, але його забрав до себе на виховання цар Коринфа. Змужнiвши, юнак убив Лая у Фокеi[51 - Фокея – мiсто в Іонii.] й одружився зi своею матiр’ю, вже вдовою, яка нi про що не здогадувалася. Вiд нього Йокаста народила двох синiв – Етiокла i Полiнiка та стiлькох же доньок – Ісмену й Антiгону.
Живучи щасливо у царствi разом з дiтьми, Йокаста запитала в оракула, хто насправдi ii чоловiк; так жiнка довiдалася, що це ii син. Такого удару долi вона не сподiвалася, але вiн – ще менше, тож за вчинений грiх забажав постiйноi темряви – виколов собi очi й покинув царство.
Це породило незгоду мiж синами: знехтувавши всiма угодами, вони розпочали вiйну. Хоча великий жаль охоплював Йокасту за синiв, котрi часто йшли походами один супроти одного, але найбiльшим горем для неi було бачити обох синiв, що загинули вiд взаемно нанесених ран. Цей бiль не могла перенести жiнка, що була i матiр’ю, i бабусею водночас. Креонт, ii брат, був тепер царем, осиротiлий син-чоловiк залишився у неволi, доньок Ісмену й Антiгону полонила своiми сiтями доля. Не маючи сил для спротиву, втомлена важким тягарем, стара жiнка встромила собi меча в груди, припинивши i страждання, i життя.
Дехто стверджуе, що вона не могла так довго зносити своi стражденнi грiхи, й одразу ж, як побачила, що Едiп виколов собi очi, вбила себе тут же на мiсцi.
26. Амалтея, або Деiфоба, сивiла
Дiву Амалтею деякi джерела ще називають Деiфобою, донькою Главка. Говорять, що народилася вона в давньому калхедонському мiстi Куми, що в Кампанii. Оскiльки була вона однiею iз сивiл, то дехто вважае, що розквiт ii сил припадае на час зруйнування Троi; а прожила вона так довго, що застала ще Приска Тарквiнiя, римського царя.
За свiдченнями древнiх, свою непорочнiсть Амалтея пронесла через багато столiть, не забруднивши ii стосунками з жодним чоловiком. В поетичних творах е свiдчення, що ii покохав Феб i вiд нього як дарунок вона отримала довговiчнiсть та пророчi здiбностi. Особисто я вважаю, що Амалтея завдяки своiй непорочностi отримала свiтло ясновидiння вiд самого Сонця, яке осявае кожну людину, котра приходить на цей свiт, i тому пророчила й описувала багато майбутнiх подiй.
Говорять, що на Байському[52 - Байi – мiсто в Кампанii.] побережжi поблизу Авернського озера був знаний оракул; його навiть я бачив i чув, що аж до сьогоднi там сповiдують ii iм’я. І хоча це святилище вже майже зруйноване через старiсть та занехаяне через недбальство, все ж навiть руiни зберiгають давню могутнiсть та своею величнiстю викликають подив тих, хто на них дивиться.
Є навiть такi, що вiрять, наче Еней, втiкаючи, мав ii за провiдника у пiдземному царствi, хоч я в це не вiрю; але про це дещо пiзнiше.
Тi, хто приписуе Амалтеi довгий вiк, стверджують, що вона прийшла до Рима i принесла Тарквiнiю Приску дев’ять книг. Коли той вiдмовився заплатити за них встановлену цiну, вона спалила три з них у нього на очах; наступного ж дня Амалтея принесла решту шiсть книг i запросила за них таку ж цiну, яку просила за дев’ять, попередивши, що спалить ще три, якщо той не заплатить, а наступного дня – й три останнi. Тарквiнiй врештi заплатив, що та просила. Збереженi книги, як виявили нащадки, мiстили всю iсторiю Рима. Тому римляни завжди ревно берегли цi книги i зверталися до них за пророцтвами як до оракула, якщо цього вимагали обставини.
Менi важко повiрити, що Амалтея i Деiфоба – одна особа, оскiльки я читав, що остання закiнчила своi днi на Сицилii: мiсцевi жителi довго ще показували там ii поховання.
Здобуваемо славу завдяки власному заповзяттю та Божiй милостi: нiкому гiдному не вiдмовлено в цих чеснотах. Усвiдомивши це, зрозумiемо, що тi, хто просиджуе в бездiяльностi, намарно розтрачують своi роки вiд лона матерi аж до самоi могили, навiть якщо помирають у поважному вiцi.
Врештi, якщо жiнки здатнi сягнути таких висот завдяки власному розуму та даровi пророкування, то що мають думати бiднi чоловiки, якi надiленi могутнiшими задатками для всього? Якщо вiдкинуть бездiяльнiсть, чи сягнуть такоi ж богоподiбностi? Нехай плачуть i пропадають усi тi, хто через бездiяльнiсть втрачае такий дар, i нехай визнають, що вони е каменями посеред одухотворених людей. І так буде, допоки вони, безмовнi, не висповiдають своi грiхи.
27. Нiкострата, або Кармента, донька царя Іонiя
Нiкострата, яку згодом в Італii стали називати Карментою, була донькою Іонiя, царя Аркадii. Однi джерела говорять, що вона вийшла замiж за аркадiйця Паллантiя, iншi ж твердять, що вона була його невiсткою. Прославилася вона не лише завдяки величi свого царства, а й тим, що була вельми обiзнана з грекою, ii мислення було настiльки рiзнобiчно розвиненим, що невтомним навчанням вона осягнула навiть науку пророцтва, ставши вiдомою ясновидицею. Інодi на запит, а iнодi сама по собi вона виголошувала пророчi вiршi-кармени:[53 - Лат. carmen, тобто пiсня.] за що латиняни стали називати ii Карментою, а не Нiкостратою.
Вона була матiр’ю Евандра, царя Аркадii; за давнiми переказами, його вважали зачатим вiд Меркурiя – чи то за красномовство i розум, чи то за хитрiсть. Як говорить дехто, вiн убив свого рiдного батька – чи то волею випадку, чи, як вважае дехто, через незгоду мiж громадянами, що випадково тодi сталася; за це дiд вигнав Евандра iз царства. Мати, напророкувавши синовi великi звершення, переконала Евандра податися у край, який вона йому покаже. Тож, сiвши на корабель, взявши матiр iз собою, разом з деякими зi своiх людей та з попутним вiтром вiн подався з Пелопоннесу до гирла Тибру. Звiдти мати провела його до гори Палатин, яку назвали так за iменем батька чи сина, адже обое називалися Палатинами; осiвши там з матiр’ю та своiми людьми, Евандр звiв мiстечко, назвавши його Палатином, а згодом на цьому мiсцi був заснований величний Рим.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
