Книга Відлиги. 1954-1964
– Ми що, в кіно підемо? – обережно поцікавився Назар.
– Та в яке ще кіно?! Кажу ж, до фронтового товариша ми приїхали, – невдоволено мовив Амос, продовжуючи роздивлятися довкола. Зрештою він повторно видобув лівою рукою клаптик паперу й почав крутити його на всі боки, звіряючися з намальованою на ньому схемою.
– Якось не віриться, що ми аж у самому Києві, – продовжив недовірливим тоном молодий чоловік. – Погляньте, батьку, які тут низенькі будівлі: або на один, або на два поверхи. Тільки ондо там чотириповерхівка стирчить. Хіба ж так у столиці будують?..
– Ну-у-у, то діло таке… – схоже, Амос нарешті зорієнтувався, бо сховав папірець назад до кишені та поправляв свій сидір. – Трамвай же тут є?
– Трамвай є.
– Оце тобі, синку, і столиця, якщо трамвай.
– А тут би дерева повисаджувати, – не вгамовувався Назар.
– То вже не наше діло, то нехай начальство думає, якщо воно столиця. Ходімо, нам туди, – махнув рукою батько.
Втім, він попрямував спочатку зовсім не у вказаний бік, а до дерев’яної чоботарської будки, що приткнулася посеред бульварчика неподалік місця, де завертали трамвайні колії, та попрохав чоловіка, який працював у ній:
– Скажіть, а де тут можна чоботи почистити? Бо ми з дороги щойно…
– У мене ремонт, а не чищення, – прохрипів чоботар абсолютно пропитим голосом, спідлоба недовірливо покосившись на двох явних провінціалів. При цьому Назара раптом вразило відчуття, що перед ними на низенькому ослінчику сидить зовсім не старий горбатий дідуган, а чоловік приблизно однакових років з його старшим братом Гарасем, який залишився вдома з мамою Ґулею. От тільки якби виголити його сантиметрову щетину, як слід помити, підстригти, – от тоді… А так виглядає, немов той старий дідуган, що ізогнувся, як дуга8!
– Перепрошую, але ми щойно з поїзда… – між тим продовжив своє Дунець-старший, однак чоботар несподівано мовив, вказавши на його скалічену праву руку:
– На фронті?
– Так, – не надто охоче підтвердив Амос.
– А де саме?
– В Угорщині на Балатоні. А що?..
– А тут на Дніпрі, на Букринському плацдармі ти часом не був?
– Ні.
– А я бував, – зітхнув чоботар. – Але кого не спитаю, то мало хто каже, що бував. Як-от я чи сержант Стригунець. Чи цей… Венька-десантник… жених цієї чортопхайки… Нінки, курви цієї, щоб їй…
Чоботар замислився про щось своє. Амос уже збирався поторсати його за плече, як раптом чоловік здригнувся, потім нахилився до шухлядки у себе під ногами, видобув звідти й передав Дунцеві-старшому щітку, баночку з гуталіном і пробурмотів:
– На, наводь марафет на свою кирзу. Тільки сам чисти, я тобі не служник. І далеко не відходь, бо мені зовсім не треба, щоб ви моє причандалля сперли.
– Скільки з нас? – спитав батько, коли вони з Назаром надраїли чоботи.
– А-а-а, не скільки… Аніскільки тобто, – заперечно мотнув головою чоботар, ховаючи назад своє причандалля. – Нехай це буде в пам’ять тих, хто під Букрином залишився. Мало хто там вижив, ой, мало!.. Але й у вас там, на Балатоні в Угорщині, я так подивлюся, теж кислувато було.
– Несолодко, так… А можливо, підкажете, як нам знайти вулицю… вулицю… Як там її в біса?
Знов розгорнувши папірець, Амос прочитав:
– Вулицю Хо-ри-ву-ю номер один-бе?..
– Вулиця Хорива!.. – посміхнувся чоботар. – Як її тільки не називають: і Хорива, і Хоривая, і Хорева, і Хоревая, і Хоровая. І навіть Хорьова, тьху!..
Але далі махнув рукою з почорнілими від бруду й поламаними нігтями:
– Ондо туди, вздовж паркану. Все вздовж і вздовж. Потім ліворуч. Не праворуч, а ліворуч. А там вже або самі підворітню знайдете, або спитаєте. Табличку б їм повісити, але ж ні! Мовляв, усі й без жодної таблички знають, де тут який будинок… Щоб їм руки повідсихали, курвам драним!..
* * *Поплутавши довколишніми вуличками й закутками ще хвилин десять, Дунці нарешті опинилися в невеличкому дворику, утиканому хирлявими пірамідальними топольками. Піднявшись місцями проіржавілими бляшаними східцями на другий поверх дерев’яної веранди, що по всій довжині примикала до двоповерхового цегляного будинку, постукалися в якісь двері. Оскільки ніхто не відповів, Амос обережно натиснув на ручку… й вони опинилися в довгому коридорі.
– Ага-а-а, он воно як, – зітхнув батько, оглядаючи троє внутрішніх дверей. – Живуть, як у мурашнику… Де ж воно? Овва!..
Знов постукалися, тепер вже в інші – внутрішні двері. Звідти пролунав невдоволений вигук:
– Кому там нема чого робити?! Дзвонити треба, а не дербанити.
– Скажіть, чи тут живе… – почав Дунець-старший. Однак у цю мить двері прочинилися, й на порозі постала мініатюрна жіночка середніх років, худорлява і чорнява, в розцяцькованому дрібонькими рожевими квіточками шовковому халатику кольору стиглого баклажана. Побачивши гостей, вона спочатку сторопіла, потім несподівано підстрибнула на місці, повиснула на шиї батька й радісно вереснула на весь коридор:
– Амосику, ти-и-и!.. Приї-і-іха-а-ав!..
– Капо!.. Капко!.. – Амос міцно обійняв її скаліченою правою рукою, водночас роблячи лівою синові якісь знаки, котрих він не розумів. Так і не дочекавшись адекватної реакції молодого чоловіка, батько нарешті мовив:
– Капо, а це мій синок молодшенький Назарко… Назар, власне. Ми тут разом приїхали, аби…
– А чому зараз? Я ж писала, що в серпні краще.
– У серпні, Капочко, не можна, бо тоді жнива будуть у розпалі. Та й Назарко ж не просто так до Києва приїхав, а в медичний інститут поступати. Зараз йому документи подавати треба, потім іспити і все таке інше, п’яте-десяте. Тому зараз, а не в серпні.
– Шкода, – жіночка чомусь сумно зітхнуло.
– Тату… це що… Це і є ваш фронтовий товариш? – наважився нарешті запитати Назар, який переминався з ноги на ногу позаду батька. Зважаючи на те, хто зустрів їх на порозі кімнатки комунальної квартири, ставало зрозумілим, з якого це переляку їхнє перебування в столиці розпочалося з візиту до перукарні. І все ж таки молодий чоловік був дуже здивований.
– Так, синку. Це і є мій фронтовий товариш – наша зв’язкова сержант Капітоліна Замбриборщ, – підтвердив батько. – Можеш називати її просто тіткою Капою. Можна ж йому тебе так називати, га, Капочко?
– Авжеж можна, – охоче погодилася жіночка і негайно защебетала, потягнувши обох гостей за руки в глиб своєї невеличкої кімнатки: – А чого це ми на порозі застрягли? Нумо, давайте заходьте, не стидайтеся. Не до чужої ж приїхали… Принаймні ти, Амосику.
– Твоя правда, Капко, – погодився батько, дбайливо зачиняючи за собою двері, – треба до тебе зайти, бо сусіди…
– Сусіди?! Пхе!!! Плювала я на сусідів, ось вони всі у мене де, – жіночка покрутила в повітрі над головою міцно стиснутим кулачком. – Ти, Амосику, чоловік бувалий, ти майже всю війну відтрубив, доки тобі осколком великого пальця не зрізало. Отож ти знаєш, до чого це зручна штукенція – телефонний зв’язок! От скажи, зручно це чи ні?..
– Аякже! Без цього… без зв’язку як же ж командувати?! Та ніяк…
– Так то на фронті. Але і в мирному житті телефон у квартирі – то є велике діло! А хто у нас тут на тридцять шостій АТС працює, га?! Так я ж і працюю… Телефон у себе мати всім хочеться, а від кого це залежить, га?..
– Невже від тебе?
– Від мене, Амосику, не сумнівайся. Я не тільки квартирний телефон у нашу комуналку пробила. Я зробила так, що у кожного з сусідів є свій апарат з блокіратором. А блокіратор – це знаєш яка штука?
– Та звідки ж мені знати, – скрушно зітхнув батько. – Нащо воно мені в селі, блокіратор той твій…
– Тоді пояснюю, – жіночка заговорила авторитетним тоном. – Блокіратор – це така штука, що дозволяє по одній телефонній лінії з декількох апаратів розмовляти. Причому якщо по одному говорять, то інші тебе підслухати не можуть, отак! Я таку систему на всю нашу квартиру зробила, отож якщо хтось проти мене щось чмихне – вмить без телефону в кімнаті залишиться! А до кого тоді піде, щоб подзвонити? До Капітоліни Макарівни Замбриборщ піде. А я їм усім – отакої!!!
З якимсь хижим виразом на обличчі жіночка скрутила велику дулю.
– Ну, Капко… Ти як була бойовою, так і лишилася…
– Бойцицькою я лишилася, якою й була завше, – без тіні сорому перебила вона Дунця-старшого. Почувши таке, Назар мимоволі зашарівся. Колишня фронтовичка зреагувала миттєво:
– А чого це ти стидаєшся, Назарко, га?! Ти ж у медичному нібито вчитися приїхав, а від таких простецьких речей червонієш. А медики – вони знаєш які? О-о-о, хлопчику!..
– Та знаю, знаю, – поквапився заперечити молодий чоловік, який трохи образився, що його назвали «хлопчиком». – Мене ж коли в армію служити забирали, то я так просився, так просився, щоб мене в якусь медроту санітаром поставили, бо я потім далі по цій частині вчитися хочу, що мене таки записали до медроти. Щоправда, через це на цілий рік довше на службі протримали, але то навпаки добре, бо тепер…
– Е-е-ех, та твоя медрота – це типове не те, – зневажливо махнула рукою Капітоліна. – Тепер мирний час, а от на війні ми з твоїм батьком такого горя насьорбалися повною ложкою, що тобі й не снилося.
– Ото й добре, що не снилося, – поспішив перехопити ініціативу Амос. – Будемо сподіватися, що все горе висьорбали ми, а у діточок наших все тепер добре буде. Нам не пощастило, а вони нехай вчаться. Отож може так статися, що як мій Назарко великим дохтуром стане, то не тільки мені відірваного пальця пришиє, як повсякчасно грозиться, але й тебе, Капо, лікувати буде?! А що?..
– Все можливо, – кивнула вона. – Але годі вже балачки розводити, давайте якось той… зустріч нашу відмітимо, чи що?..
– Капітоліно, ти читаєш мої думки! – батько аж просяяв.
– Пхе! А що тут читати, коли двоє мужиків з дороги зголоднілі? Все зрозуміло. Зараз стіл зорганізуємо й посидимо в своє задоволення.
– Тільки це…
– Що?
– Як ти на роботу далі підеш після посиденьок наших? – раптом стурбувався Амос.
– Нічого страшного. Я чергую цілу добу через три, отож на роботу мені аж післязавтра вранці. В понеділок себто. Тому не переймайся.
– А-а-а… Ну, тоді все гаразд.
Спільними зусиллями накрили стіл приблизно за годину. Коли молодий чоловік обережно ніс із комунальної кухні каструлю вареної картоплі, то несподівано зіткнувся в коридорі з батьком, який заступив синові дорогу і змовницьким тоном прошепотів:
– Ти ж не розповіси мамі, до кого ми в гості приїхали, еге ж?..
– Та як я розповім їй, коли вона там, вдома, а ми тут?
– Ну-у-у, ти ж листа можеш написати, припустімо. То не писатимеш мамі про Капку, правда ж?
Назар раптом зрозумів, що весь цей час і справді проганяв від себе думку про те, написати мамі Ґулі про все чи не написати. Але ж вирішувати рано чи пізно і справді доведеться…
Однак слідом за тим згадав слова, колись сказані матір’ю надмірно допитливій сусідці: «Мені байдуже, що мій Амос робить і з ким ходить. Мені важливо лише, аби він додому приносив, а не з дому виносив, а все інше… Та цур йому пек! Хай що хоче, те й робе, отак». Тоді він не зрозумів значення тих слів, бо говорилося те давним-давно, ще далеко до війни. Ну так, до війни – бо навіть сестричка його Риця ще жива була… Отож і не зрозумів. А тепер сенс сказаного несподівано відкрився йому. І якщо мамі байдуже…
– Не хвилюйтеся, тату, я мамі не писатиму й не розповідатиму також. Ні тепер, ані будь-коли. Можете заспокоїтися.
– Ну і молодець! – батько аж просяяв, і в напівтемряві коридору Назарові чомусь здалося, що запах «Шипру», яким щедро побризкав клієнта перукар, раптом посилився. – Це наші чоловічі справи, і матері в них суватися зовсім ні до чого.
– Ну так, ясна річ.
– А за це я тебе завтра поведу в одне дуже цікаве місце…
– В яке ще цікаве місце?
Зважаючи на те, ким виявився «фронтовий товариш» Дунця-старшого, молодий чоловік умить надумав собі бозна-що, та, прочитавши на його обличчі лихі думки, батько лише розсміявся:
– Облиш, синку! Завтра побачиш. І обіцяю, що тобі сподобається.
Оскільки вони і справді зголодніли з дороги, господиня кімнати спочатку трохи нагодувала обох гостей, а вже потім почали випивати. Також батько багато розпитував Капітоліну про старих бойових товаришів, імена яких Назарові були абсолютно незнайомі. Не дивно, що молодий чоловік поступово засумував. Зрозумівши це, Амос раптом попросив:
– Агов, синку… А почитай-но нам щось Лесине.
– Лесине?! – здивувалася вже трохи захміліла господиня кімнати. – Що іще за Леся… та ще і в моєму домі!..
– Леся Українка! – розсміявся батько і пояснив: – Мій Назарко просто закоханий у її творчість, він… А-а-а… Нехай краще вірші почитає, ніж я розказуватиму! Почитай, Назарко, еге ж? Тебе ж та-а-ато про-о-осить…
– Та зараз, не переймайтеся.
Притримуючись за стілець, молодий чоловік підвівся, трохи відкашлявся і виразно продекламував:
– Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти, Так міцно, щільно, і закрить од світа, Я не боюсь тобі життя одняти, Ти будеш, мов руїна, листом вкрита. Плющ їй дає життя, він обіймає, Боронить від негоди стіну голу, Але й руїна стало так тримає Товариша, аби не впав додолу. Їм добре так удвох, – як нам з тобою, — А прийде час розсипатись руїні, — Нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині? Хіба на те, аби валятись долі Пораненим, пошарпаним, без сили Чи з розпачу повитись на тополі І статися для неї гірш могили?По завершенні всі троє деякий час мовчали, потім Капітоліна обійняла Амоса за плечі й повторила замислено:
– Оповити, мов плющ…
– «Мов плющ, обняти», – несміливо виправив її Назар.
– Ну гаразд, нехай обняти. Я просто згадала, бо мого теж Плющем звали. Ти мого Плюща пам’ятаєш, Амосику? Він же мені халатик цей шовковий і здобув у якості трофея…
– Аякже! – охоче підтвердив батько.
– Отож я і пригадала.
Вона відвернулася й раптом попросила знов:
– А ще чогось почитати можеш?
– Із задоволенням… «Вечірня година» називається. Читати?
– Давай, синку, читай.
Молодий чоловік набрав повні легені повітря і з придихом продекламував:
– Уже скотилось із неба сонце, Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі, Усе заснуло, заснуло й горе. Вийду в садочок та погуляю, При місяченьку та й заспіваю. Як же тут гарно, як же тут тихо, В таку годину забудеш лихо! Кругом садочки, біленькі хати, І соловейка в гаю чувати. Ой, чи так красно в якій країні, Як тут, на нашій рідній Волині! Ніч обгорнула біленькі хати, Немов маленьких діточок мати, Вітрець весняний тихенько дише, Немов діток тих до сну колише.Знов довго мовчали, аж поки Капітоліна наважилася спитати:
– Послухай-но, Назаре… Тобі самому на Волині бувати довелося?
– Ні. Тільки оці вірші…
– А ми з твоїм татом Волинь ту від фашистів визволяли. І з моїм Плющем також… Чи правду я кажу, Амосе?
– Так, Капочко, так, – погодився батько.
– І ще спитати дозволь… Чи ти точно на медика вивчитися хочеш?
– А-а-а… що, ви хіба не думаєте, що… – розгубився молодий чоловік.
– А може, тобі б той… на артиста вивчитися? Читаєш добре.
– Капочко, та ти що таке кажеш?! На артиста… Пхе!!! – Амос аж сіпнувся. – На артиста кожен дурень вивчитися може, але що з того?! От дохтур – я це розумію! Люди завше хворіли, хворіють і хворітимуть. Отож лікувати їх завше треба, хоч би що… І як Назарко мій на дохтура вивчиться, то матиме в житті надійний кавалок хлібу, що б там не сталося. А артист твій що?! Як людині припече, то вона й без віршів тих проживе.
– Та-а-ату-у-у!..
– Помовч, Назаре, коли старші кажуть, май повагу!
– Та я маю і до вас, і до… до тітки Капи також.
– Ну то й добре, що маєш. Отже, Капочко, ти мені хлопця з пантелику не збивай. Як ми всією сім’єю вирішили, щоб на дохтура він вивчився – то нехай вчиться, як вирішили. Бо якщо хлопцеві моєму меншому не в медицину іти, то назад до Бакоти вертатися доведеться. А у нас там, Капочко… Знаєш, скільки там у нас народу під час повоєнного голоду повмирало?! Дві третини села, вважай – отак! Бо до війни був один розумний жид, Мошком звався, який в лиху годину своїм хлібом жидівським все село нагодував, а тепер добре, що моя Аґлая раз на тиждень на колгоспних посадках, що на місці старих монастирських фільварків9, горох ночами обривала. Та ще й поталанило їй, що сторож не схопив, бо Палажку Ґирлижиху за таке саме у степи казанстанські… тьху ти – в казахстанські… А-а-а, один хрін десятку впаяли й ні на які обставини не зглянулися!..
Батько лише рукою махнув розчаровано:
– Нам, Дунцям, дуже пощастило, що ми все це пережили. Що і я сам, і Ґуля моя, й сини… Отож нехай Назарко на дохтура вчиться. А вірші… А віршів у нього цілих дві книжки та ще й грубий зошит цілий, від руки списаний. Одну книжечку віршів йому хтось там ще під час війни подарував, другу він зі служби армійської привіз. А звідки понавиписував те, що в зошиті – хтозна. Ну, нехай собі читає на дозвіллі, я не проти цього.
– Гаразд, – Капітоліна відсторонилася від батька, потягнулася, доволі спритно скочила на ноги й мовила: – Ну що ж, Назаре, треба тебе десь на постій поставити. І краще зробити це, доки не зовсім пізно. На сьогодні я тебе добрим обідом нагодувала, до ранку вистачить. А завтра…
– А-а-а…
Молодий чоловік знов зашарівся, не наважуючись спитати про певні речі.
– Як у свій медінститут поступиш, то там тебе в гуртожиток поселять. А поки що треба ж тобі десь жити? Треба. Отож! Ну, то зараз десь тебе прилаштуємо, – господиня кімнати енергійно кивнула, не моргнувши оком, а потім додала замислено: – Звісно, в серпні було би краще. Я б тебе тут же, в своїй квартирі у сусідів прилаштувала. Але якщо зараз, то зараз.
– А-а-а…
– Що тобі незрозуміло?
– А-а-а… ви, тату, як же?
– А я, синку, й на підлозі переночую. Знаєш, скільки разів на фронті доводилося просто на голій землі спати? Тож не переймайся за мене.
– Так-так, я все те пам’ятаю, – підтвердила Капітоліна. – Шкода, що у мене кімната замала. Тож я спатиму на своєму ліжку, батьку твоєму на підлозі постелю. На ніч ми ще поговоримо, бойових товаришів згадаємо, Плюща мого. А ти ж студентом станеш, тобі добре висипатися треба, щоб іспити не провалити. Тому ходімо, розквартирую тебе.
Довелось підкоритися. Вийшовши у двір, молодий чоловік виявив, що вже почало сутеніти. Добре посиділи за обідом!..
– У нас будинок номер перший, ми ж підемо навпроти – в будинок номер другий, – Капітоліна розмовляла на ходу. Можливо, через те, що Амос згадав жида Мошка, вона заговорила на ту ж тему: – Живе там колишній управдом Штульман… О-о-о, у цього чоловіка на плечах не просто голова, а цілий тобі Дім Рад! Я й сама собі кмітлива, проте Арон Маркович – оце голова! Тільки до нього зараз краще не потикатися.
– Чому?
– Та дружина у нього нещодавно померла. Шкода бабцю! Теж нічогенька була собі, хоча й в іншому роді… Але як «справу лікарів-отруювачів» розкрутили, то її й заарештували і кілька місяців у Лук’янівці протримали… Лук’янівка – це у нас у Києві тюрма така.
– Я здогадався, – пробурмотів Назар.
– А чи багато старій людині треба?! Отож що небагато. Тому Юдіф Бенціонівна як з Лук’янівки вийшла, коли «справу лікарів-отруювачів» прикрили, то весь час хворіла, хворіла… А оце як спека почалася, то серце й не витримало. Пару тижнів, як її на Куренівському цвинтарі поховали. Чоловік за нею так побивається, так вже побивається!.. Отож не будемо до нього потикатися. Я тебе краще у Давлетових прилаштую. Що Рустам, що Мілена – милі люди! Син їхній Едька теж фронтовик, як і батько… Між іншим, Едька Київ наш від фашистів визволяв, розвідником був. Цього хлопця зараз немає і довго ще не буде, наскільки я знаю, тож вони тебе із задоволенням приймуть… А ось і їхня квартира.
Однак у Давлетових на них чекало розчарування: виявляється, сьогодні майже одночасно з Дунцями додому приїхав і майор Едуард Рустамович Давлетов власною персоною! Він вже доволі довго працював у Китайській Народній Республіці, в якості радника допомагаючи розбудовувати тамтешню НВАК – або, по-простому кажучи, Народно-визвольну армію Китаю. Звісно, участь радянських радників у цій добрій справі особливо не афішувалася, листів звідти намагалися не писати, тому приїзд товариша Давлетова-молодшого став для всіх повною несподіванкою.
Про те, щоб піти звідти, не перехиливши за здоров’я новоприбулого пару чарок оковитої і не з’ївши тарілку плову з куркою, нічого було й думати.
– Заразом і повечеряли, – мугикнула собі під ніс Капітоліна, коли вони опинилися в під’їзді. – Одначе, на постій я тебе не поставила, а це погано. Отож підемо ми з тобою, мабуть що, у двір…
Безуспішно поткнувшись ще у дві квартири, їм нарешті пощастило в третій. Прихистити майбутнього абітурієнта погодилися в одноповерховій прибудові до двоповерхового флігелю. Тут в однокімнатній (зате окремій!) квартирці зі «зручностями» у дворі жила тітка Галя. Її простора кімната була захаращена якимись лантухами, навіть підходити до яких молодому чоловікові категорично заборонялося. Спати Назару дозволили в кухні на трьох стільцях, зсунутих разом. Коштувало все це задоволення «троячку» за ніч. «По карбованцю за стілець», – пожартувала господиня.
– Добре, Назарко, зранку як прокинешся, приходь, – нагадала наостанок Капітоліна. – Завтра неділя, а мені на чергування аж післязавтра.
* * *– Тату…
– Чого тобі?
– Тату… А ви з тіткою Капою як?..
– То не твоє діло, синку, що там у нас і як. Ми дорослі люди, я твій батько, отож не суйся, куди не треба.
– А мама Ґуля як же?
– А що тобі мама? Ми ж домовилися, що ти мовчатимеш, що анічичирк, – батько подивився на сина сторожко.
– Та я-то мовчатиму, але…
– Тобі щось не зрозуміло?
– А ви маму точно не кинете?
– Тю ти, дурне теля! Я ж тобі пояснював…
Вони знов їхали в тому самому трамваї № 9, яким учора дісталися на Поділ до «старого фронтового товариша» – тітки Капітоліни Замбриборщ. Їхали вбік того ж таки залізничного вокзалу, але на тамтешній трамвайній зупинці не вийшли, бо маршрут пролягав далі на Деміївку.
Отож доки розжарений сонцем жовто-червоний бляшаний вагон гуркотів по рейках, батько знов повторив те, що вже встиг розповісти синові: як вони з тіткою Капою разом воювали, як у неї був фронтовий коханець – капітан Плющ, як усі почали задирати й ображати тітку Капу, називати її «ППЖ» і всякими різними негідними прізвиськами, коли капітана Плюща вбило під час артобстрілу, як тільки він один – Амос Дунець пожалів тітку Капу…
– Зрозумій, синку, що я для неї так… Старий бойовий товариш. Що там між нами було і є – то нікого не обходить. Але щоб Аґлаю мою заради неї кидати… Ти з глузду з’їхав чи що?! Я тут тільки так… Поживу трохи, почекаю, доки ти в інститут документи подаси, а потім назад додому подамся. І буде у нас із мамою твоєю своє життя, а у тітки Капи – своє. Ми ж із нею фронт згадали? Згадали. Ну, то й буде з нас. А так кожен сам по собі. Я не потрібен їй, вона не потрібна мені. Ми дорослі люди. От і все.
Після того Назар вже не чіплявся до батька з розпитуваннями. Хоча й думав про себе: «Нічого, нічого! От коли я одружуся, у мене все не так буде. У мене все буде по-людськи, а батько… Хай живе, як знає. Все ж таки в одному він правий: ми всі – дорослі люди».
Зійшли з трамваю під невеличким залізничним мостиком на зупинці, що називалася «Байкове кладовище». Цвинтар починався поруч – за залізничним мостиком буквально через дорогу.
– Навіщо ми сюди приїхали? – здивовано спитав молодий чоловік.
– Зараз побачиш, – відповів батько.
На базарчику попід червоним кладовищенським муром купили невеличкий букетик квітів. Пішли вгору. Амос час від часу звірявся з планом, намальованим на клаптику паперу, очевидно, тіткою Капою. Коли ліворуч перед ними з’явилися ворота – зайшли туди. Поблукали трохи між могилами, а тоді…
– Ось тобі, синку, могила твоєї улюбленої поетеси – Лесі Українки, віршами якої ти вчора розчулив не тільки тітку Капу, але й мене також. Оце і є той сюрприз, який я тобі обіцяв. Тепер можеш покласти квіти.
Якщо навіть батьків голос трохи тремтів від хвилювання, то що можна сказати про бідолашного молодого чоловіка?! Та Назар просто онімів від несподіванки!!! Тим паче, що поруч з Лесею Українкою були поховані її найрідніші люди: брат Михайло, батько Петро Антонович Косач і матір Ольга Петрівна Косач, більш відома під літературним псевдонімом «Олена Пчілка». Звісно, трясучись у розжареному липневим сонцем трамваї № 9, молодий чоловік навіть уявити не міг, що на нього чекатиме отаке щастя!..