– Ти ж знаеш, що смертi немае, – розсмiявся Багряний Янгол.
– Це я тут знаю, а там, на Землi…
Однак цiеi митi сталося щось непередбачуване: базальтово-чорною поверхнею Озера Непролитих Слiз раптом покотилися концентричнi хвилi, потiм десь усерединi озера з непроникно-чорноi води висунулася кiстлява, обтягнута снiжно-бiлою шкiрою рука. Мiж розчепiреними пальцями на мить спалахнув неприродно-мертвотний вогник… який раптом сяйнув так, що очам зробилося боляче!!! Тодi пальцi склалися в щiпку, й снiжно-бiла рука знов занурилася в непроникно-чорну воду.
– Це знак тобi, – прорипiв Багряний Янгол. – Крiзь смерть i лiд пронеси полум’я, що прожене пiтьму. Ти виконаеш цю мiсiю, упертюху, проторуеш шлях iншим. Вам торували попередники, настала ваша черга. До того ж там, у грубому свiтi, ти працюватимеш не один. Вас буде багато…
Молодик не вiдповiв. Важко дихаючи, вiн дивився на те мiсце посеред Озера Непролитих Слiз, де щойно зникла примарно-бiла рука.
1954 Вiзит до Поетеси
Бульвар Тараса Шевченка, Киiв, 30 квiтня 1954 року
Сьогоднiшнiй день був вiдзначений знаменною подiею – вiдкриттям на перетинi з вулицею Комiнтерна величного монумента герою Громадянськоi вiйни, звитяжному визволителю Киева Миколi Щорсу. Правду кажучи, поставити пам’ятник червоному комдиву покiйний товариш Сталiн розпорядився ще в 1936 роцi, однак цьому завадив пiдлий, без оголошення вiйни напад фашистських орд на мирний Радянський Союз. Потiм довелося протягом багатьох рокiв пiднiмати краiну з руiн. І ось нарештi сталося!..
1954 рiк був двiчi ювiлейним. По-перше, в сiчнi на всесоюзному рiвнi широко святкувалося 300-рiччя возз’еднання двох народiв-братiв – «меншого украiнського» i «великого росiйського». Тепер виглядало особливо символiчним, що бронзовий Богдан Хмельницький, виiхавши на площу перед Софiею Киiвською i простягнувши бронзову булаву вбiк Москви, немовби казав: «Навiки разом». Ну так, японський шпигун товариш Постишев намагався посунути статую гетьмана-об’еднувача куди подалi… Добре, що не посунув! Бо тепер, нiби отримавши вiд нього iсторичну естафету, бульваром Шевченка скакав на баскому конi бронзовий Микола Щорс, пiдтверджуючи: «Так, Богдане, навiки разом за щастя всього людства!!!»
По-друге, невдовзi мало виповнитися 35 рокiв вiд дня героiчноi загибелi славетного героя. То як же можна було не виконати святий заповiт покiйного вже товариша Сталiна й не увiчнити нарештi в бронзi «украiнського Чапаева»?! Не можна було допустити такого, нiяк не можна… Тому зiбралися найкращi украiнськi скульптори, вiдлили величну кiнну статую, а найкращi архiтектори встановили ii на постаментi, де красувався колись монумент графу Бобринському. Але тепер настав час нових героiв! Украiнському народовi потрiбнi не багатii-цукровари i не всякi рiзнi граф’я, а справжнi народнi героi, якi проголошують вiковiчну еднiсть з Росiею.
Звiсно ж, теперiшньому трiумфу iсторичноi справедливостi посприяли двi жiнки, присутнi зараз на трибунi серед почесних гостей. Молодша зверхньо озирала море дрiбних людиськiв, якi заповнили перекритий для руху транспорту бульвар, i задоволено посмiхалася. Ще б пак: це ж не якийсь там мiфiчний божок – це ii власний батько, вiдлитий у бронзi, вiднинi нестиме в народ добру звiстку про скоре торжество комунiзму в усьому свiтi!
Старша ж, сухорлява, мiцна й пiдтягнута, без жодного сивого волоска в чорно-смолянiй зачiсцi, трималася трохи позаду, при цьому невiдривно дивилася на молодшу i думала: «Молодець, Валентино, молодець, дочко! Прекрасну дитину народила я вiд мого коханого дурбелика Миколки, добру полум’яну комунiстку виховала йому на змiну. Все в життi зробила правильно. Тепер ось навiть пам’ятник цей встановлено. Ех, i добре ж життя прожило наше поколiння!..»
Киiв, липень 1954 року
Близько полудня суботи 3 липня стрiмкий рухливий натовп винiс iз будiвлi Залiзничного вокзалу на Вокзальну площу двох чоловiкiв доволi пересiчноi зовнiшностi, в яких дуже легко вгадувалися селяни. Втiм, оскiльки «селянську» зовнiшнiсть мала бiльша половина новоприбулих до республiканськоi столицi, то ця парочка майже нiчим особливим не вирiзнялася на загальному тлi.
Саме майже… Бо старший з цих двох чоловiкiв (судячи за рiзницею в вiцi, очевидно, – вже лiтнiй батько) мав скалiчену праву руку, на якiй бракувало великого пальця, а вiд вказiвного лишилась одна-едина фаланга. На щастя, i сам лiтнiй селянин, i його син мали за плечима старi на вигляд, потертi й вилинялi брезентовi солдатськi сидори, бо носити речi в фанернiй валiзi, як багато хто з пасажирiв, з такою рукою було б незручно. Зупинившись на бiльш-менш вiльному мiсцi пiд лiхтарним стовпом, чоловiк лiвою здоровою рукою видобув з кишенi потертих штанiв з витягнутими колiнцями невеличкий клаптик паперу, щось на ньому прочитав, потiм поклав на мiсце й покликав, стурбовано озираючись на всi боки:
– Назаре, агов!.. Назаре, ти де?..
– Та тут я, батьку, тут, – вiдгукнувся молодик, насилу продираючись крiзь натовп, що намагався вiднести його в протилежний бiк.
– Ти чого це там застряг, га?
– Та так… – вiн явно застидався.
– Чогось не бачив, чи що?
– Та кажу ж, що так, не переймайтеся.
Насправдi Назар дуже уважно придивлявся до тролейбуса, який саме завертав на площу. І не дивно: адже в iхнiй рiднiй Ба-котi нiякого транспорту, окрiм гужового, споконвiку не було (хiба що вантажiвка якась час вiд часу заiде випадково), на автобуси i трамваi вiн встиг надивитися пiд час проходження строковоi служби в армii. Натомiсть тролейбуси ранiше бачив хiба що на газетних фотографiях, а тут – на тобi, все наживо! Бiгае, немов трамвай, пiд електродротами, але не по рейках, а на автомобiльних колесах. І сам весь такий пузатенький, гладенький… Але ж хiба вголос про таке скажеш?! Це ж столиця, а не iхне забите село! Тут цих тролейбусiв, либонь…
– А це що у тебе таке? – раптом спитав Амос Дунець.
– Де?..
– Та оце… Ах ти ж!..
Скинувши з плечей свого сидора, молодик раптом помiтив, що ззаду його тканину перетинае чималенький вертикальний порiз.
– І де це я так зачепився, що не помiтив, як порвав… – почав вiн замислено, однак батько подивився на нього скоса i скрушно зiтхнув:
– Ох, Назарко, Назарко! Тобi ж уже двадцять чотири годи, вже i в армii вiдслужив, ондо в iнститут поступати зiбрався, а життя ти й досi геть не знаеш. Не зачепився ти нiде й нiчого не порвав. Це лихi люди тобi наплiчника пiдрiзали, он воно як!
– Лихi люди?.. – молодик розгублено клiпав очима, немовби не вiрячи в саму можливiсть iхнього iснування.
– Так, злодii, – пiдтвердив батько. – Пограбувати хотiли, доки ти там гав ловив. Нумо кажи, що у тебе було в наплiчнику?
– Та нiчого такого…
– А давай-но перевiримо.
Опираючись натовпу й намагаючись триматися пiд лiхтарним стовпом, перевiрили. Нiбито все було на мiсцi. Про всяк випадок перевiрили також батькiв сидiр, з яким усе виявилося гаразд.
– Теж менi йолопи царя небесного… Знайшли кого грабувати, щоб вам добра в життi не бачити, бiсовi дiти!.. – лайнувся пристаркуватий Амос Дунець спересердя i звернувся до сина: – Ну що ж, давай-но запхнемо цю дiрку сяк-так та й пiдемо собi.
– Куди? На трамвай чи, може, на тролейбус?..
– Перукарню шукати пiдемо, – не звернувши жодноi уваги на хвилювання в голосi сина, мовив батько авторитетним тоном.
– Перукарню?! А навiщо нам вона?
– Побачиш.
– Ну та-а-ату-у-у!..
– Ходiмо зi мною.
Перукарню шукали мало не пiвгодини, розпитуючи всiх зустрiчних, аж поки хтось не напоумив, здивовано мугикнувши:
– Тю, ви чого це?! Та пiдстригтися ж прямо на вокзалi можна. У вестибюлi на другий поверх лiворуч i без проблем…
Справдi, перукарня знайшлася просто в будiвлi вокзалу там, де й було сказано. В чоловiчому вiддiленнi очiкувало з десяток громадян, однак трое майстрiв працювали настiльки вправно, що навiть години чекати не довелося.
– Ну-с-с-с, що робимо? – спитав майстер, вiдступивши на крок, клацаючи високо в повiтрi ножицями й уважно приглядаючись до старшого Дунця, який всiвся на його крiсло першим.
– Пiд бокс робимо. І поголитися, – намагаючись надати своему голосу якомога бiльше солiдностi, мовив Амос i додав: – А ще б одеколоном.
«Ще й одеколоном?! Навiщо це батьковi?» – знов здивувався Назар. Перукар мiж тим продовжував розпитувати:
– Потилицю вiдкриваемо повнiстю? Наскiльки коротке волосся на скронях, по боках i на макiвцi залишаемо?
– Коротко робiть. Зараз лiто, спека. Нехай голова дихае. А потiм ось цього молодика… Це синок мiй.
– Гаразд, нехай голова дихае. А сином займемося потiм, – посмiхнувся перукар, примружив спочатку лiве око, потiм праве… І ножицi, гребiнець та електрична перукарська машинка, бритва й помазок, рушник i якiсь блискучi флакони лiтали тепер уже довкола голови Дунця-старшого. Майстер лише час вiд часу уривчасно командував:
– Голову трохи лiворуч. Ще. Отак. Тепер прямо. Вперед. Обережно очi…
