Гiтара, костi, кастет
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896–1940) – американський письменник, культова фiгура свого часу. В своiх творах вiн переважно з iронiею змальовував портрети сучасникiв. Героi новел Фiцджеральда часто перебувають у конфлiктi несумiсних прагнень задля досягнення «американськоi мрii». Вони емоцiйно неврiвноваженi, схильнi до марнування життя, але прагнуть до багатства i неперебiрливi у засобах його здобування.
У книзi зiбранi новели, створенi у 1920-х роках. Закiнчувалась «епоха джазу», наближалась «велика депресiя».
Фрэнсис Скотт Фицджеральд
Гiтара, костi, кастет
© В. Р. Дудик, переклад украiнською, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
* * *
Гра в костi, кастет i гiтара
І
Частина Нью-Джерсi ховаеться пiд водою, а за iншою пильно наглядае влада. Там i сям, втiм, трапляються клаптики садiв, всiяних старомодними каркасними особняками з просторими тiнистими верандами та червоними гойдалками на галявинi. І, можливо, на найпросторiшiй та найбiльш тiнистiй верандi ще з давньогамачних лiт пiд середньо вiкторiанським вiтром м’яко розгойдуеться гамак.
Коли на подiбну пам’ятку минулого сторiччя натрапляють туристи, вони зупиняють своi авта, вдивляються, а затим бурмочуть: «Гаразд, цей вiк щось таки зберiг», або: «Так, зрозумiло, що в маетку тьма-тьмуща коридорiв, тисяча пацюкiв та едина ванна кiмната, однак як же тут затишно…»
Турист тут не затримуеться. Вiн прямуе до своеi елизаветинськоi вiлли з пресованого картону, до ранньонорманського м’ясного ринку чи середньовiчного iталiйського голуб’ятника – бо надворi двадцяте столiття й вiкторiанськi будинки вiджили свое разом iз романами мiсiс Хамфрi Ворд[1 - Мерi Уорд – англiйська письменниця, своi твори пiдписувала як Mrs. Humphry Ward, взявши прiзвище чоловiка.].
З дороги гамак для туриста непомiтний, однак iнколи там сидить дiвчина. Так було й цього дня. Вона собi дрiмала в гамаку та, безперечно, не замислювалася над естетичним безладдям, що панувало навколо: кам’яна статуя Дiани, наприклад, безглуздо скалилася пiд сонцем на галявинi.
У цiй сценi вбачалася якась надмiрна жовтизна: жовтим було, наприклад, сонце; особливо гидкою, своерiдною для гамакiв жовтизною, видiлявся гамак; жовте дiвоче волосся, розсипане по гамаку, заздрiсно золотiло на його тлi. Дiвчина спала, мiцно стиснувши губи, а зцiпленi долонi лежали пiд головою, – юнкам властива така поза. Груди ii здiймалися та опадали так плавно, як i похитування кайми гамака. Ім’я ii, Амантiс, було таким старовинним, як i будинок, в якому вона жила. Шкода говорити, та ii зв’язок iз середньовiкторiанською епохою на цьому мiсцi рiзко вриваеться.
І тепер, якби розповiдь моя стала фiльмом (сподiваюся, що колись таки це станеться), я знiмав би без вiдпочинку стiльки, скiльки можна; я наблизив би камеру, i в об’ектив потрапила б шия дiвчини, жовтий пух пiд лiнiею росту волосся, теплий колiр ii щiк та рук, бо менi подобаеться уявляти ii сонною, – ви, мабуть, у днi своеi молодостi спали так само. Затим я найняв би чоловiка на iм’я Ізраель Глюкоза, аби вiн склав якусь несусвiтню iнтермедiю, бо менi потрiбно перейти до iншоi сцени, що розiгруеться на якiйсь невiдомiй дорозi.
У автомобiлi iхав джентльмен-пiвденець, а супроводжував його камердинер. Вiн, за традицiею, прямував у Нью-Йорк, проте наткнувся на перешкоду: верхня частина його автомобiля дещо змiщалася щодо нижньоi. Час вiд часу двое подорожнiх висаджувалися, цупко приладжували корпус до ходовоi частини й затим iхали далi, мимоволi здригаючись разом iз вiбрацiею мотора. Коли б в авто були заднi дверi, то його виникнення можна було б пов’язати iз зародженням вiку механiки. Вкрите пилом восьми штатiв, авто спереду прикрашене величезним, проте недiездатним таксометром, а ззаду – численними прапорцями з надписом: «Тарлтон, Джорджiя». У сиву давнину хтось почав фарбувати капот жовтою фарбою, та, на жаль, не встиг вiн i закiнчити, як роботу скасовували.
Коли джентльмен iз камердинером минали будинок, бiля якого так солодко спала Амантiс в гамацi, з авто сталася оказiя: корпус впав на дорогу. Єдиним моiм виправдання для цього несподiваного твердження е те, що сталося це справдi випадково. Пiсля того, як затих гуркiт i розвiялася курява, чоловiк зi слугою пiдвелися на ноги й глянули на двi вiдокремленi половини.
– Глянь-но, – мовив з огидою джентльмен, – ця проклята штукенцiя розвалилася остаточно.
– На двi частини, – погодився камердинер.
– Гюго, – пiсля хвилинноi задуми сказав чоловiк, – потрiбен молоток та цвяхи, щоб прикрiпити iх докупи.
Вони оглянули вiкторiанський будинок. По обидва боки ледь не безлюдного пустельного горизонту розкинулися ледь не безлюднi поля. Альтернативи не було, тож темношкiрий Гюго вiдкрив браму й рушив по гравiйнiй дорiжцi за своiм господарем, кидаючи лиш збайдужiлi позирки, як подобае закоренiлому мандрiвнику, на червону гойдалку та кам’яну статую Дiани, котра повертала до них свое зiпсоване бурями обличчя.
У ту ж мить, коли обое наблизилися до веранди, Амантiс прокинулася, ривком сiла й оглянула вiзитерiв.
Джентльмен був молодим, мав приблизно двадцять чотири; звали його Джим Пауелл. Одягнутий був у готовий тiсний костюм, запилюжений, i, як здавалося, здатний здiйнятися в небо будь-якоi митi, тому лiнiя з шести безглуздих гудзикiв крiпила його тiло.
Надмiрна кiлькiсть гудзикiв прикрашала також рукави пальто, й Амантiс не змогла втриматися, аби не глянути на боковi шви штанини: чи немае гудзикiв i там. Та кишенi вирiзнялися лиш своерiдною формою, що нагадувала дзвiночки. Жилет був коротким, ледь стримуючи трепет дивовижноi краватки теплим вiтерцем.
Гiсть ввiчливо вклонився й разом iз тим змахнув пил iз колiн солом’яним капелюхом. При цьому всмiхнувся, ледь приховуючи своi вицвiлi голубi зiницi й демонструючи бiлоснiжнi та рiвненькi зуби.
– Доброго вечора, – вимовив вiдчайдушним «джорджiанським» акцентом. – Мое авто зламалося одразу ж бiля ваших ворiт. Ось i хотiв поцiкавитися, чи не позичите молотка та цвяхiв, менi ненадовго.
Амантiс розсмiялася. Вона смiялася й не могла спинитися. Мiстер Джим Пауелл смiявся теж – iз ввiчливостi та солiдарностi. Його камердинер, заглиблений в муки власного темношкiрого зростання, единий зберiгав величну серйознiсть.
– Менi, мабуть, варто представитися, хто я, – сказав гiсть. – Я Пауелл. Житель Тарлтона, Джорджiя. Цей темношкiрий – мiй хлопчик, Гюго.
– Ваш син? – дiвчина зовсiм розгубилася й переводила погляд то на одного, то на iншого.
– Нi, це мiй камердинер. У вас, либонь, так кличуть. Ми називаемо негрiв хлопчиськами.
При згадцi прекрасних звичаiв своеi батькiвщини хлопчик Гюго заклав руки за спину й хмуро-презирливим поглядом втупився собi пiд ноги.
– Ага, – пробурмотiв вiн, – я камердинер.
– А куди ви iхали? – спитала Амантiс.
– На Пiвнiч, провести там лiто.
– Куди саме?
Турист недбало махнув рукою, нiби охоплюючи своiм жестом i Адирондакський парк, i Тисячу Островiв, i Ньюпорт, – та тiльки мовив:
– Ми пошукаемо щастя в Нью-Йорку.
– Ранiше ви там бували?
– Нiколи. Та в Атланту iздив кiльканадцять разiв. Та скiльки мiст ми там вiдвiдали! Боже мiй!
Вiн присвиснув, щоб виразити безконечнiсть всiх панорам своеi недавньоi поiздки.
– Слухайте, – стурбовано мовила Амантiс, – вам треба щось поiсти. Повiдомте вашому… вашому камердинеру, щоб пiдiйшов до заднiх дверей та попросив кухарку прислати нам кiлька сандвiчiв i лимонад. Чи, може, ви не п’ете лимонад… тепер його мало хто любить.
Рухом пальця мiстер Пауелл вiдправив Гюго виконувати завдання. Затим обережно присiв у крiсло-гойдалку та зачав енергiйно крутити в руках свiй солом’яний капелюх.
– Ви надзвичайно люб’язнi, – мовив вiн. – Якщо менi захочеться чогось мiцнiшого, анiж лимонад, то в авто лежить пляшка древньоi маiсовоi горiлки. Захопив ii про всяк випадок, якщо не сподобаються мiсцевi напоi.
– Послухайте, – сказала вона, – а мое прiзвище теж Пауелл. Звати Амантiс.
– Справдi? – вiн вибухнув смiхом. – Може, ми родичi? Я – iз хорошоi сiм’i, – вiв вiн далi. – Узрiть корiнь. У мене е грошi, бо моя тiтка поклала iх у банк, збираючись на старостi лiт пожити в санаторii, та от не дожила, – вiн зробив паузу, мабуть, для того, аби вшанувати пам’ять про тiтку. Затим iз бадьорою безтурботнiстю продовжив: – Основного капiталу я не торкнувся, та забрав одразу ж всi вiдсотки й вирiшив провести все лiто на Пiвночi.
В цей момент на схiдцях веранди з’явився Гюго й крикнув:
– Бiла ледi iз заднього двору запитуе мене, чи я не бажаю перекусити теж. Що менi iй вiдповiсти?
