Гітара, кості, кастет

Даймонд Дік

Навесні 1919 року, коли Даяна Дікі повернулася з Франції, її батьки думали, що за колишні гріхи вона розплатилася повністю. Рік дівчина прослужила в Червоному Хресті й, як передбачалося, заручилася з молодим американським льотчиком, чоловіком поважним і вельми привабливим. Про щось вагоміше годі й було мріяти; від сумнівного минулого Даяни не залишилося нічого, окрім прізвиська…

Даймонд Дік! Саме це і м’я припало колись до душі худорлявій чорноокій дівчинці.

– Я Даймонд Дік, і всі, – наполягала вона, – хто називатимуть мене по-іншому, – дурноголові!

– Юній панянці таке ім’я не личить, – заперечувала гувернантка. – Якщо вже хочеш хлопчаче прізвисько, то чом би не назватися Джорджем Вашингтоном?

– Бо до мене треба звертатися Даймонд Дік, – терпляче пояснювала Даяна. – Хіба не зрозуміло? Хай всі називають мене Даймонд Дік, коли ні – тоді в мене почнеться істерика й всі пошкодують.

Скінчилося тим, що дівчинка таки домоглася й нападу (справжньої істерики, яку лікувати приїхав невдоволений лікар, спеціаліст в області нервових захворювань), і прізвиська. Закріпивши за собою останнє, Даяна взялася до праці над виразом обличчя, копіюючи його з хлопчака – м’ясника, який доставляв м’ясо до задніх дверей будинків. Вона випинала нижню щелепу й викривляла рота, демонструючи частину передніх зубів; голос, що йшов із цього страшного отвору, був грубий, як у пропащого в’язня.

– Міс Керазерс, – говорила вона глузливим тоном, – ну що за бутерброд без джему? Вас давно патичком не цвьохкали?

– Даяно! Зараз все твоїй матері розповім!

– Та невже! – хмуро погрожувала Даяна. – Вам що, заряду свинцю забракло?

Міс Керазерс неспокійно поправляла чубок. Їй ставало трохи ніяково.

– Гаразд, – говорила вона невпевнено, – якщо тобі хочеться поводитися, як пройдисвіт…

Даяні й справді хотілося. Руханку, що виконувала щодня на тротуарі, сусіди асоціювали з новим різновидом гри в класики, та насправді ці вправи були початковим відпрацюванням «апашслауча»[2]. Досягнувши в цьому успіху, Даяна почала викрадатися на вулиці Гринвіча хиткою ходою: половина обличчя, прихованого батьківським фетровим капелюхом, дико кривлялася, тулуб сіпався з боку в бік, плечі здійснювали бурхливі рухи – тільки глянь на неї, і в голові починало паморочитися.

Спочатку такі подвиги здавалися кумедними, але коли мова Даяни наповнилася дивовижними незрозумілими фразами, які, на думку дівчинки, входили до групи кримінального жаргону, батькам захотілося плакати. Минуло кілька років, і Даяна ще більше ускладнила становище, перетворившись на красуню – мініатюрну брюнетку з трагічними очима й низьким воркотливим голосом.

Потім Америка вступила у війну, і Даяна, якій виповнилося вісімнадцять, у складі підрозділу продовольчої служби відпливла до Франції. Минуле залишилося позаду, все було забуто. Незадовго до підписання миру Даяну, за стійкість перед ворожими гарматами, згадали в наказі про нагородження. Ба більше, пліткували про її заручини з містером Чарлі Ебботом із Бостона й Бар-Харбора, «молодим американським льотчиком, чоловіком поважним і вельми привабливим», – і ця новина не могла не звеселити її матір.

Однак, зустрічаючи Даяну в Нью-Йорку, місіс Дікі навряд чи була готовою до розгляду таких помітних змін. У лімузині, що прямував до Гринвіча, вона не зводила з доньки сповненого гідності погляду.

– Всі пишаються тобою, Даяно. Будинок потопає у квітах. Треба ж: тобі всього дев’ятнадцять, а ти стільки всього побачила й стільки всього зробила!

З-під полів ефектного шафранового капелюшка очі Даяни стежили за П’ятою авеню, де рясніли прапори на честь повернення дивізій.

– Війна закінчилася, – сказала вона дивним голосом, наче це їй тільки-но спало на думку.

– Так, – радісно підхопила її мати, – і ми перемогли. Я ніколи не сумнівалася, що так і буде.

Вона роздумувала, як краще завести розмову про містера Еббота.

– Ти стала більш виваженою, – почала мати. – Виглядаєш, мовби вирішила ступити на стежку дорослого життя.

– Цієї осені хочу «вийти у світ».

– Але ж я думала… – місіс Дікі затнулася й кашлянула. – Ходили чутки, тож я вирішила…

– Ну ж бо, мамо, продовжуй. Що за чутки?

– Я чула, що ти заручена з молодим Чарльзом Ебботом.

Даяна мовчала, а її мати нервово кусала губи, а заодно й вуаль. Мовчанка в автомобілі починала гнітити. Місіс Дікі завжди полохалася Даяни й тепер почала побоюватися, що зайшла надто далеко.

– Сім’я Ебботів з Бостона така хороша, – зважившись, боязко заговорила вона. – Я кілька разів зустрічалася з його матір’ю, вона розповідала, який син вірний…

– Мамо! – холодний, як лід, голос Даяни перервав її замріяні просторікування. – Вже не знаю, що й від кого ти там чула, але я зовсім не заручена з Чарлі Ебботом. І, будь ласка, більше не згадуй при мені ці чутки.

У листопаді, у бальному залі готелю «Рітц», відбувся дебют Даяни. Такий «вступ у доросле життя» повниться незрозумілою іронією: у свої дев’ятнадцять Даяна пірнула в таку реальність, сповнену відчайдушності, жаху й болі, що бундючним вдовам, котрі заселяли цей штучний маленький світ, навіть не снилася.

Але Даяна була молода, а штучний маленький світ вабив ароматом орхідей, приємним, веселим снобізмом й оркестрами, які творили з життєвих печалей і роздумів нові мелодії. Всю ніч саксофони всіма ладами грали «Біл-стріт блюз», а п’ять сотень пар золотих і сріблястих бальних туфельок ганяли по паркету глянсовий пил. Блаженна година чаювання завжди обирала кімнатки, в яких ці поважні, солодкі пульсації тривали вічність, а тим часом врізнобіч кружляли свіжі обличчя, нагадуючи рожеві пелюстки, зрушені з паркету подихом печальних труб.

Сезон поспішав, не відставала від нього в цьому сутінковому Всесвіті й Даяна, за день встигаючи сходити на тисячі побачень з тисячею чоловіків, засинаючи разом зі світанковою зорею – вечірня сукня валялася на підлозі біля ліжка, коштовні камінці й шифон спочивали разом зі в’ялими орхідеями.

Рік поступово перейшов у літо. Нью-Йорк піддався моді на шелихвісток, спідниці стали коротшими, сумні оркестри виконували нові мелодії. На якийсь час краса Даяни скорилася цьому новому захопленню, як раніше увібрала в себе підвищений нервовий тонус військових років; втім, важко було не помітити, що Даяні не до вподоби залицяння, що попри її популярність, ніхто не асоціює її ім’я з якимось чоловічим прізвиськом. «Випадків» було чимало, та коли симпатія переростала в кохання, дівчина поспішала розлучитися з шанувальником раз і назавжди.

Наступний рік вилився в довгі ночі танців та курортні поїздки на Південь. Легковажність випарувалася й забулася; спідниці стрімко опустилися до землі, саксофони заспівали нові композиції для свіжого дівочого квіту. Більшість з тих, хто почав виїжджати разом із Даяною, вже вийшла заміж, інші навіть народили дітей. Але Даяна серед мінливого світу продовжувала танцювати під нові ритми.

На третій рік, вдивляючись в її свіже, гоже личко, люди не вірили, що вона була на війні. Молоде покоління вже співвідносило цю подію з туманним минулим, з предковічними днями, що жахали їх старших братів та сестер. І Даяна відчувала, що з останнім відлунням війни відімре і її юність. Тепер її майже не називали Даймондом Діком. Коли ж це якось і траплялося, то її погляд ставав дивним й розгубленим, мовби свідомість її не могла стулити докупи два уламки розбитого навпіл життя.

Минуло п’ять років, у Бостоні розорилася одна маклерська фірма, і з Парижа повернувся додому герой війни Чарлі Еббот – закоренілий пияк, мов рак на мілині.

Вперше Даяна побачила його в ресторані «Мон-Мієль»: той сидів за бічним столиком із пухкою, невибагливою на вигляд блондинкою з середнього класу. Поспішно кинувши вибачення своєму супутнику, Даяна попрямувала до нього. Чарлі глянув на неї, і в Даяни раптом підкосилися ноги: він змарнів і скидався на тінь, а його великі й темні, як і в Даяни, очі палали вогнем.

– Як, Чарлі…

Чарлі, похитуючись, встав, і вони потиснули один одному руки. Він буркотливо представив свою компаньйонку, та дівиця за столиком виразила своє невдоволення, змірявши Даяну крижаними кристаликами блакитних очей.

– Як, Чарлі… – повторила Даяна, – ти, виявляється, повернувся.

– Повернувся назавжди.

– Мені потрібно з тобою побачитися, Чарлі. Побачитися… якомога швидше. Не хочеш з’їздити завтра за місто?

– Завтра? – Чарлі кинув на біляву дівчину винуватий погляд. – У мене призначена зустріч. Завтра – не знаю. Може, якось цього тижня…

– Скасуй свою зустріч.

Приятелька Чарлі тарабанила пальцями по скатертині, а її очі нервово бігали по залу. Зачувши цю фразу, вона різко звернула погляд назад до столика.

– Чарлі! – багатозначно хмурячись, гримнула дівиця.

– Так, знаю, – відгукнувся він веселим тоном і повернувся до Дайани. – Завтра я не можу. У мене призначена зустріч.

– Мені просто необхідно побачитися з тобою завтра, – безжально наполягала Даяна. – Досить витріщатися на мене, як ідіот. Обіцяй, що будеш завтра в Гринвічі.

– У чому річ? – заскреготіла молодиця. – Чому вам не сидиться за власним столиком? Хильнули зайвого?

– Елейн, Елейн, – дорікнув їй Чарлі.

– Я зустріну тебе в Гринвічі з шестигодинним потягом, – холоднокровно продовжувала Даяна. – Якщо не зможеш позбутися цієї… цієї особи, – вона вказала на дівчину недбалим помахом руки, – направ її в кіно.

Скрикнувши щось незрозуміле, дівчина звелася на ноги; здавалося, сцени не уникнути. Але Даяна, кивнувши Чарлі, відвернулася, махнула своєму супутнику в іншому кінці зали та вийшла за поріг.

– Не подобається вона мені, – заявила сварливим тоном дівчина, коли Даяна покинула ресторан. – Хто вона взагалі така? Одна з твоїх колишніх?

– Це правда, – насупився Чарлі. – Моя колишня. І – єдина.

– О, і ви з пелюшок знайомі.

– Ні, – Чарлі похитав головою. – Вперше зустрілися на війні, вона працювала в їдальні.

– Вона? – Елейн здивовано підняла брови. – Не схоже, щоб вона…

– О, їй вже не дев’ятнадцять… їй майже двадцять п’ять, – Чарлі розсміявся. – Я зустрів її одного разу біля польового складу поблизу Суассона; вона сиділа на ящику, а навколо кишіло стільки лейтенантів, що вистачило б на цілий полк. А через три тижні ми вже заручилися!

– А що потім? – різким голосом запитала Елейн.

– Звичайна історія, – Чарлі вимовив це не без гіркоти. – Вона розірвала заручини. Тільки одного не зрозумію: чому? Одного ясного дня я попрощався з нею й пошкандибав до своєї ескадрильї. Либонь, щось таке бовкнув, чи зробив, від того все й поїхало шкереберть. Не знаю. Так чи сяк, а спогади про той час вже не такі барвисті: через кілька годин мій літак впав, і те, що відбувалося до того, так і вкрилося пеленою забуття. А коли я трохи отямився й почав цікавитися навколишнім світом, виявилося, що все тепер інше. Спочатку я мізкував, що винен в цьому інший чоловік.

– Вона розірвала заручини?

– Так. Поки я одужував, вона днями просиджувала біля мого ліжка і якось дивно дивилася на мене. Я не витримав і попрохав люстерко: думав, що замість обличчя – шматки. Але з ним все було добре. Якось вона заплакала. І сказала, що постійно думає про нас, що сумнівається в заручинах, і так далі. Мовби натякала, що до того, як ми попрощалися й впав літак, між нами трапилася сварка. Але я все ще почувався слабо, тому в балачках тих не бачив сенсу, тільки якщо в цю пригоду не втрутився ще хтось. Вона говорила, що нібито ми обоє прагнемо волі, а ще так зиркала, мов чекала пояснення чи вибачення, а я не відав – що ж такого вчинив. Пам’ятаю, зарився я тоді в подушки та побажав не бачити більше білого світу. А через два місяці я почув, що вона відпливла на батьківщину.

Елейн тривожно схилилася до нього:

– Не їдь до неї за місто, Чарлі. Благаю, не їдь. Вона хоче тебе повернути. На обличчі так і написано.

Чарлі хитнув головою й розсміявся.

– Хоче, хоче, – не вгамовувалася Елейн. – Я бачу. Вона мені відразу не сподобалася. Випустила колись тебе з рук, а тепер хоче назад. По очах бачу. Послухай мене, залишайся зі мною в Нью-Йорку.

– Ні, – не погодився Чарлі. – Я поїду туди та побачуся з нею. Як-не-як, Даймонд Дік – моя колишня дівчина.

Вечоріло. Даяна, облита золотим світлом, стояла на платформі. Проти її бездоганної свіжості Чарлі Еббот скидався на пом’яту, стару ганчірку. Було йому всього лиш двадцять дев’ять, але чотири роки розсіяного життя залишили чимало зморшок навколо його красивих темних очей. Навіть його хода здавалася втомленою, а не витонченою й спортивною, як раніше. Він переставляв ноги заради того, щоб просто переміщатися; інших цілей не було.

– Чарлі! – вигукнула Даяна. – Де твоя валіза?

– Я ж до вас тільки на обід, на ніч залишитися не зможу.

Даяна помітила, що він тверезий, але вигляд безжально вказував на те, що потрібно похмелитися. Взявши Чарлі за руку, вона відвела його до двомісного автомобіля з червоними колесами, припаркованого неподалік.

– Залазь і сідай, – скомандувала вона. – Здається, що зараз звалишся з ніг.

– Та я ще ніколи не почувався так добре, як сьогодні.

Даяна криво всміхнулася.

– Навіщо тобі сьогодні повертатися?

– Обіцяв… сьогодні в мене назначена зустріч, ти ж знаєш…

– Ой, та почекає вона! – фиркнула Даяна. – Виглядає так, мовби не надто зайнята справами. Хто вона взагалі така?

– Я щось не розумію, чому це тебе взагалі цікавить, Даймонд Дік?

Почувши звичне прізвисько, вона спалахнула:

– Мене цікавить все, що стосується тебе. Хто вона, та дівиця?

– Елейн Рассел. Працює десь… у кіно.

– Виглядає благенько, – промовила Даяна задумливо. – Я постійно про неї згадувала. У тебе теж вигляд не кращий. Що ти з собою робиш: чекаєш, поки почнеться нова війна?

Вони завернули в під’їзну алею великого, безладно спланованого будинку на набережній. На галявині встановлювали брезентовий навіс для танців.

– Дивися! – Даяна вказала на юнака в бриджах, що стояв на бічній веранді. – Це мій брат Брек. Ви не знайомі. Він приїхав із Нью-Гейвена на великодні канікули. Сьогодні в нього танцювальна вечірка.

Зі сходинок веранди їм назустріч зійшов вродливий юнак років вісімнадцяти.

– Він вважає, що ти найвизначніша людина на планеті, – прошепотіла Даяна. – Прикинься, що ти славний зі всіх найславніших.

Коли обох знайомили, трималися вони ніяково.

– Літали нещодавно? – швидко вирвалося в Брека.

– Кілька років вже не літав, – зізнався Чарлі.

– Під час війни я ще малим був, – поскаржився Брек, – але цього літа спробую отримати льотну ліцензію. Це єдине, заради чого варто жити… маю на увазі польоти.

– Ну так, мабуть, – Чарлі трохи розгубився. – Я чув, що на сьогодні ви запланували вечірку?

Брек недбало махнув рукою.

– А, просто збереться ціла купа сусідів. Для вас ця вечірка здасться жахливо нудною – після того, що ви побачили.

Чарлі безпорадно повернувся до Даяни.

– Ходімо, – засміялася вона. – Ходімо в будинок.

Місіс Дікі зустріла їх в холі й остудила його дещо напруженим поглядом, який беззастережно виходив за рамки пристойності. Всі в будинку поводилися з ним шанобливо, і, чого б не торкалася бесіда, у ній так чи інак з’являлася тема війни.

– Чим ви тепер займаєтеся? – запитав містер Дікі. – Перейняли бізнес від батька?

– Від бізнесу нічого не залишилося, – відповів Чарлі відверто. – Я так, сам по собі.

Містер Дікі трохи подумав.

– Якщо у вас немає якихось планів, ви могли б цього тижня зайти до мене в офіс. Маю для вас невеличку пропозицію, либонь, вас ще й зацікавить.

На саму згадку про те, що все те, може, влаштувала Даяна, йому стало прикро. Милостиня йому не потрібна. Він не каліка, а війна вже п’ять років як закінчилася. І всі подібні розмови припинилися теж.

Після танців обіцяли вечерю, і перший поверх вщент заставили столами, тож Чарлі з Даяною, а також містером та місіс Дікі розділили трапезу нагорі, у бібліотеці. Атмосфера під час споживання їжі була незатишною, говорив переважно містер Дікі, а Даяна нервовими жартами заповнювала паузи. Коли обід закінчився й вони з Даяною випливли на оточену сутінками веранду, Чарлі відчув полегшення.

– Чарлі… – Даяна потягнулася до нього й обережно торкнула за рукав. – Не повертайся сьогодні в Нью-Йорк. Побудь зі мною кілька днів. Мені потрібно з тобою поговорити, а сьогодні, через вечірку, я не можу налаштуватися на розмову.

– Я приїду знову… цього тижня, – відсторонено відповів він.

– Але чому б тобі не залишитися?

– Я обіцяв повернутися об одинадцятій.

– Об одинадцятій? – Даяна подивилася на нього з докором. – Виходить, що ти повинен доповідати тій дівиці про те, як і з ким проводиш вечори?

– Вона мені подобається! – обурився він. – Я не дитина, Даймонд Дік, і мені здається, ти занадто багато собі дозволяєш. Я думав, ти остаточно перестала цікавитися моїм життям ще п’ять років тому.

– Ти не залишишся?

– Ні.

– Добре… тоді в нашому розпорядженні всього одна година. Пішли звідси, посидимо на парапеті біля затоки.

Разом вони ступили в глибокі сутінки, наповнені густим запахом солі й троянд.

– Пам’ятаєш, коли ми востаннє ходили кудись разом? – шепнула Даяна.

– Ну… ні. Не пригадую. Коли це було?

– Немає значення, якщо ти забув.

На набережній Даяна опустилася на низенький парапет, що тягнувся вздовж берега.

– Весна, Чарлі.

– Знову.

– Ні, просто весна. «Знову» шепоче про старість, – Даяна завагалася. – Чарлі…

– Так, Даймонд Дік.

– Я всі ці п’ять років чекала нагоди з тобою поговорити.

Краєм ока вона помітила, що Чарлі хмуриться, і змінила тон.

– Де ти збираєшся працювати, Чарлі?

– Не знаю. У мене залишилося трохи грошей, так що якийсь час протягну без роботи. Не думаю, що я до чогось придатний.

– Ти хочеш сказати, єдина робота, до якої ти цілком придатний, це військова справа.

– Так, – злегка зацікавившись, Чарлі повернувся до Даяни. – Війна для мене все. Це здасться дивним, але про ті дні я згадую як про найщасливіші у своєму житті.

– Розумію, про що ти, – повагом промовила Даяна. – Таких безпощадних переживань і драматичних подій у житті нашого покоління більш не буде.

Вони ненадовго замовкли. Коли Чарлі знову заговорив, його голос дещо тремтів.

– За час війни я дещо втратив – втратив частинку себе, яку, навіть якщо захочу, вже не повернути. У певному сенсі це була моя війна, а не можна ж ненавидіти те, що тобі належало, – раптом він повернувся до Даяни. – Даймонд Дік, нумо, зізнайся: ми ж кохали одне одного, і мені здається… зараз цей спектакль розігрувати безглуздо.

Вона судомно зітхнула.

Так, – слабким голосом погодилася Даймонд Дік, – зізнаюся.

– Я зрозумів твої наміри, і не сумніваюся, що все не зозла. Але життя не почнеться спочатку тільки тому, що якогось весняного вечора перекинешся кількома фразами з давньою любов’ю.

– Це зозла.

Чарлі кинув пильний погляд на Даяну.

– Брехня, Даймонд Дік. Хоч… навіть, коли б ти й кохала мене, вже нічого немає значення. Я вже не та людина, що була п’ять років тому – хіба ти не бачиш? І зараз, всі ночі, осяяні місячним сяйвом, я проміняв би на випивку. Здається, я більше навіть не здатен кохати таку дівчину, як ти.

Даяна кивнула.

– Зрозуміло.

– Чому ти не вийшла за мене п’ять років тому, Даймонд Дік?

– Не знаю, – відповіла вона, трохи помовчавши. – Я схибила.

– Схибила! – ображено повторив він. – Так говориш, мовби це була гра в «шибеницю», якесь парі чи рулетка.

– Ні, це не були ігри.

Хвилину тривала тиша – потім Даяна обернулася до Чарлі. Очі її блищали.

– Не поцілуєш мене, Чарлі? – запитала вона прямо.

Він відсахнувся.

– Це що, так важко? Раніше я ніколи не просила чоловіка мене поцілувати.

Чарлі скрикнув і зіскочив з парапету.

– Я – в місто, – промимрив він.

– Гаразд, коли тобі вже так огидне моє товариство.

– Даяно, – Чарлі підійшов ближче, обійняв її коліна й заглянув в очі. – Ти ж знаєш, якщо я тебе поцілую, мені доведеться залишитися. Я боюся тебе – боюся твоєї доброти, боюся згадувати те, що з тобою пов’язане. І після твого поцілунку я не зможу повернутися… до іншої дівчини.

– Прощай, – раптом кинула вона.

Чарлі завагався, потім безпорадно запротестував:

– Ти ставиш мене в незручне становище.

– Прощай.

– Послухай, Даяно…

– Будь ласка, йди.

Він повернувся й швидко пішов до будинку.

Даяна сиділа нерухомо, вечірній бриз грайливо куйовдив її шифонову сукню. Місяць вже зійшов вище, а затокою плив трикутник сріблястої луски, ніжно здригаючись під жорсткий металевий бренькіт банджо на галявині.

Нарешті люба самота – нарешті. Не залишилося навіть примари, супровідника на шляху крізь роки. Можна скільки душі завгодно простягати руки до темряви, без остраху зачепити одяг, штовхнути друга. Тонке срібло зірок по всьому небу за мить потьмяніло.

Даяна просиділа майже годину, розглядаючи іскри світла на тому березі. Але ось по її шовкових панчохах пройшовся холодними пальцями вітерець, і вона зіскочила з парапету, обережно приземлившись на світлу гальку узбережжя.

– Даяно!

До неї наближався Брек, схвильований і розчервонілий після вечірки.

– Даяно! Я хотів тебе познайомити зі своїм однокласником з Нью-Гейвена. Три роки тому ти ходила з його братом на студентський бал.

Вона похитала головою.

– У мене закололо в скронях, піду нагору.

Підійшовши ближче, Брек помітив, що на її віях колишуться блискучі сльози.

– Даяно, що трапилося?

– Нічого.

– Але щось же трапилося.

– Нічого, Бреку. Але моя тобі порада – будь обережним! Думай, в кого закохуєшся.

– Ти закохана в… Чарлі Еббота?

З неї вирвався химерний, печальний смішок.

– Я? О, Боже, Бреку! Ні! Я ні в кого не закохана. Я не створена для ніжних почуттів. Я й себе більше не люблю. Це порада, ти що, не зрозумів?

Раптом вона кинулася до будинку, високо піднімаючи спідницю, щоб не намочити її росою. У своїй кімнаті скинула туфлі та звалилася в темряві на ліжко.

– Треба було бути обачнішою, – шепотіла вона собі. – Життя завжди мене карало за легковажність. Спакувала свою любов у бонбоньєрку й піднесла, мов для солодкого частування.

Вікно було відчинене, печальні саксофони на галявині безладно розповідали якусь меланхолійну історію. Чорношкірий хлопець обманював жінку, якій поклявся в коханні. Коханка красномовно його застерігала: не обманюй красуню Джеллі-Ролл, навіть коли шкіра її біліша від кориці…

На столику біля ліжка наполегливо задзвонив телефон. Даяна взяла слухавку.

– Так.

– Одну хвилину, будь ласка. Дзвінок з Нью-Йорку.

У голові промайнула гадка, що телефонує Чарлі, але це ж неможливо. Він ще в дорозі.

– Алло, – голос був жіночий. – Це будинок Дікі?

– Так.

– Містер Чарльз Еббот біля вас?

Серце Даяни мовби закрижаніло: цей голос належав білявці з ресторану.