Гітара, кості, кастет

– Вітаю! – вигукнув Джон Джексон. Він мав звичку говорити з дітьми зацікавлено, тоном рівного. – Я не знав, що сьогодні вранці цей кабінет зайнятий.

Хлопчик дивився на нього.

– Мене звуть Джон Джексон Фавлер, – оголосив він.

– Що?

– Мене звуть Джон Джексон Фавлер.

– А, ну так. Ти… ти син містера Фавлера?

– Так, він мій тато.

– Зрозуміло, – Джон Джексон трохи примружився. – Ну що ж, доброго тобі ранку.

Коли виходив, на думку спало цинічне питання: який удар намагався завдати Фавлер цими недоречними лестощами. Джон Джексон Фавлер! Якщо щось і втішало Джексона в його нещасті, так це те, що його власний син зветься інакше.

Незабаром він уже писав на жовтому бланку телеграфної контори, розташованої поверхом нижче:

«ЕЛЛЕРІ ДЖЕКСОНУ, ЧЕЙПЕЛ-СТРІТ, НЬЮ-ГЕЙВЕН, КОННЕКТИКУТ.

ДОДОМУ ПОВЕРТАТИСЯ НЕМАЄ СЕНСУ, БО ДОМУ В ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕМАЄ. «МАММОТ-ТРАСТ КОМПАНІ» В НЬЮ-ЙОРКУ ВИПЛАЧУВАТИМЕ ТОБІ ЩОМІСЯЦЯ ПО П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ – ДОВІЧНО, АБО ТИМЧАСОВО, ПОКИ НЕ СЯДЕШ ЗА ҐРАТИ.

– Це… це досить довге повідомлення, сер, – здивувався телеграфний службовець. – Бажаєте так його й відправити?

– Саме так, – кивнув Джон Джексон.

Того ранку він їхав і їхав, поки позаду не залишилося сім десятків миль; тепер на вікнах вагона від крапель дощу утворилися накреслені на запилюженому склі стежинки, а місцевість за вікном зазеленіла, вбравшись в яскраві шати весни. Коли сонце на заході помітно почервоніло, він вийшов з поїзда в забутому богом містечку під назвою Флоренс, як раз по той бік кордону з сусіднім штатом. У цьому місті Джон Джексон народився; останні двадцять років він тут не бував.

Водій таксі (Джексон впізнав у ньому свого друга дитинства, Джорджа Стерлінга, але змовчав) відвіз його в обшарпаний готель, де він, на радість і подив господаря, зняв номер. Залишивши плащ на провислому ліжку, Джексон викотився на вулицю через пустий вестибюль.

Вечір видався теплим, погожим. Срібний серп місяця, що вже виднів на сході, обіцяв ясну ніч. Джон Джексон пройшовся по сонній Головній вулиці, де все – лавки, кінні прив’язі, поїлки для коней – викликало в ньому незвичайне хвилювання, тому що він знав їх із дитинства й бачив у них щось більше, ніж просто неживі предмети. Проходячи повз чергову крамничку, він розгледів за склом знайоме обличчя й завагався, але передумав, рушив далі та за найближчим рогом звернув. Шлях розділяли рідкі купки застарілих будинків, деякі були пофарбовані у хворобливий блідо-блакитний колір; всі ж вони примостилися в глибині великих, зарослих чагарником садових ділянках.

Цією доріжкою він крокував півмилі – півмилі залиті сонцем; тепер півмилі зіщулилися до вузького зеленавого коридорчика, в якому жили спогади. Тут, наприклад, йому на все життя позначив стегно своєю залізною підковою безтурботний мул. У цьому котеджі жили дві милі старі діви, які щочетверга пригощали коричневим печивом з родзинками самого Джексона та його молодшого брата – брата, який помер ще дитиною.

Наблизившись до мети свого паломництва, Джексон почав дихати частіше: назустріч йому немовби вибіг будинок, де він народився. Це була руїна, вицвіла від сонця й негоди, і ховалася вона далеко від дороги, у самій глибині ділянки.

Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що тут ніхто не живе. Уцілілі віконниці щільно зачинили, з плутанини витких рослин рвався єдиним акордом пронизливий хор сотні птахів. Джон Джексон звернув із дороги й нерівними кроками, потопаючи по коліно в нестриженій траві, перетнув двір. Дихання в нього перехопило. Він зупинився й сів на камінь, накритий привітною тінню.

Це був його будинок, більше таких не було; у цих скромних стінах він бував неймовірно щасливим. Тут йому показали й навчили доброти, яка стала незмінною супутницею для нього в дорослому житті. Тут він віднайшов таємницю тих кількох простих правил порядності, про які часто говорять, але які рідко наслідують, таємницю, яка в суєті конкурентного протиборства перетворюватиме його на дивака, що заслуговуватиме то на зневагу, то на пошану серед менш витончених колег. Це був його будинок, тому що саме тут була народжена й вигодувана його честь; він пізнав усі негаразди, що випадають на долю бідняків, але не робив нічого, у чому довелося б покаятися.

Утім, сюди його привів інший спогад – більш настирливий ніж інші, особливо нестерпно зростав він зараз через критичну ситуацію. На цьому подвір’ї, на старому ґанку, у кожній зеленій кроні над головою йому все ще бачилися відблиски золотого волосся і яскравих дитячих очей його першого кохання – дівчинки, яка жила в давно вже покинутому будинку, що стояв навпроти. Якщо тут було щось живе, то це її дух.

Раптом він встав і, продираючись через кущі, рушив зарослою доріжкою до будинку. З трави, мало не з-під ніг, з шумом злетів чорний дрізд, і Джексон здригнувся.

Коли він відкривав двері, мостини веранди під ним загрозливо прогнулися. У хатині не чулося ні звуку, лише повільна, мірна пульсація тиші, та варто було ступити всередину, як на гадку спливло слово – невідворотне, мов дихання, і Джексон вимовив його, мовби окликаючи когось в порожньому будинку.

– Еліс, – крикнув він; і ще голосніше: – Еліс!

У кімнаті ліворуч хтось злякано скрикнув. Приголомшений, Джон Джексон застигнув, мов камінь у дверях, переконуючи себе, що крик змалювала його власна уява.

– Еліс, – покликав він невпевнено.

– Хто там?

Цього разу сумніву не було. Голос, переляканий, чужий і водночас знайомий, доносився з колишньої вітальні, а незабаром Джексон розрізнив і боязкі кроки. Відчувши легке тремтіння, він відчинив двері.

Посередині порожньої кімнати стояла жінка з золотисто-рудим волоссям; її яскраві очі дивилися тривожно. Вік її був проміжним: межа проходила між протяжною, безтурботною молодістю й могутнім окликом сорокаріччя, обличчя ж відзначалося тим невизначеним чарівливим дарунком юності, яка ледь-ледь втримується у своїй давній оселі. Трохи розповніла, але все ж струнка, вона з витонченою гідністю спиралася білою рукою на камінну полицю; крізь просвіт фіранок, промінь призахідного сонця грався в її мерехтливому волоссі.

Коли Джон увійшов, великі сірі очі зажмурилися, відтак широко розчахнулися; вона ще раз скрикнула. Опісля трапилося щось неймовірне: якусь мить вони мовчки витріщалися один на одного, рука жінки зіслизнула з каміна, вона похитнулася й одночасно зробила крок до Джексона. І так, мовби то була найприродніша річ на світі, Джон теж ступив їй назустріч, розкрив обійми й поцілував, мов малу дитину.

– Еліс, – хрипко повторив він.

Вона глибоко зітхнула й відсторонилася.

– Я повернувся, – пробурмотів він нетвердим голосом, – а ти сидиш на тому самому місці, де ми зазвичай сиділи удвох, немовби я нікуди не виїжджав.

– Я лиш на хвильку заглянула, – мовила вона, мовби пояснення перетворилися в найважливішу річ на світі. – А зараз, очевидно, я заплачу.

– Не плач.

– Я не втримаюся. Ти ж не думаєш, – вона всміхнулася вологими очима, – не думаєш, що ось такі історії трап… трапляються з людиною щодня?

Охоплений сум’яттям, Джон Джексон підійшов до вікна й відчинив його назустріч вечору.

– Як ти тут сьогодні опинилася? – він обернувся. – Випадково?

– Я приходжу щотижня. Іноді з дітьми, але частіше одна.

– З дітьми? У тебе є діти?

Вона кивнула.

– Я заміжня, вже з незапам’ятних часів.

Вони стояли, втупившись один на одного, потім розсміялися й відвели погляди.

– Я тебе поцілувала.

– Ти шкодуєш про це?

Вона похитала головою.

– А востаннє цілувала тебе біля цієї хвіртки десять тисяч літ тому.

Він простягнув їй руку, вони вийшли та сіли поряд на провалену долівку веранди.

– Ти одружений, – мовила жінка. – Я читала в газетах… вже давно.

Він кивнув.

– Так, був одружений, – невесело підтвердив він. – Моя дружина втекла з любасом, в якого була роками закохана.

– Ой, співчуваю, – і після нової тривалої мовчанки додала: – Вечір – дивовижний, Джоне Джексоне.

– Давно вже я не був такий щасливий.

Примечания