Гітара, кості, кастет

– А є тут якісь правила? – запитала Амантіс.

Джим задумався.

– Ну, – нарешті заговорив він, – якщо немає шістнадцять, то палити забороняється; коли хлопці грають у кості, то не можна хитрувати; а ще я не дозволяю приносити в Академію алкоголь.

– Зрозуміло.

– А зараз, якщо ви готові, міс Пауелл, я пропоную вам зняти капелюшка та приєднатися до міс Женев’єви Харлан, котра гамселить грушу он в тому кутку, – голос його став гучнішим, – Гюго! – покликав він, – у нас нова учениця. Видай їй захисний кастет фірми «Пауелл», дівочий розмір.

З жалем зізнаюся, що й у вічі не бачив знаменитої «Академії джазу» Джима Пауелла, не причащався під його керівництвом містерій Гітари, Костей, Кастету. Тож я можу лише переказати те, що мені пізніше повідомив один із його захоплених учнів. Згодом, при згадці про Академію, ніхто не заперечував, що вона досягла неймовірного успіху, і жоден учень ніколи не шкодував про отриманий ступінь «Бакалавра джазу».

Батьки наївно припускали, що це була музично-танцювальна школа, та справжня навчальна програма поширювалася від Санта-Барбари до Бедфорд-Пул з вуст у вуста по таємних каналах так званого «молодого покоління». Запрошення погостювати в Саутгемптоні стали високо цінуватися, хоч зазвичай молодь вважає Саутгемптон ледь не нуднішим за Ньюпорт.

В Академії навіть виник невеличкий, проте богемний джазовий ансамбль.

– Якби можна було запрошувати на роботу чорношкірих, – звірився Джим Амантіс, – я запросив би «Саванна Бенд» Растуса Малдуна. Завжди мріяв зіграти з ними!

Він почав пристойно заробляти. Плата за заняття була невеликою – як правило, його учні особливо не сипали грішми – та він, одначе, зі свого пансіону переселився в окремий номер «Казино готелю», де Гюго подавав йому сніданок в ліжко.

Введення Амантіс у світське коло Саутгемптівської молоді протікало швидше, ніж він очікував. Вже через тиждень всі в Академії зверталися до неї на ім’я. А міс Женев’єва Харлан настільки нею захопилася, що запросила останню на невеликий бал до себе в маєток, де Амантіс виправдала свої манери, так що надалі її запрошували майже на всі подібні заходи в Саутгемптоні.

Тепер Джим бачився з нею рідше, ніж йому хотілося. Її ставлення до нього не змінилося – вона й далі гуляла з ним щоранку, завжди охоче слухала його розповіді про нові плани; та після того, як дівчина ступила в елітний світ, здебільшого була зайнята вечорами. Джим не раз заходив до її пансіону та зустрічав її таку безсилу, ніби та щойно звідкись примчала, мабуть, з чергових танців, на яких для Джима місця не знайшлося.

Із закінченням літа він зрозумів, що для повного тріумфу його підприємства не вистачає однієї деталі. Наперекір гостинності, подарованій Амантіс, для нього двері Саутгемптонських особняків були зачиненими. З третьої до п’ятої його учні ставилися до нього з повагою, ба, навіть захоплювалися ним, та після відведених годин їх розділяли інші світи.

Він зайняв позицію тренера з гольфу: на полі йому дозволяють бути на рівних, навіть віддавати команди, та із заходом сонця всі його привілеї розпорошуються; йому можна через віконце спостерігати за тим, як вони танцюють, та на бал його не запросить ніхто. Аналогічно сам Джим не міг бачити, як його учні застосовують на практиці отримані знання. Можна було почути, як зранку вони оповідають про вчорашні пригоди, та й по всьому.

Та коли тренер з гольфу, англієць, гордовито тримається на сходинку нижче від своїх підопічних, Джим Пауелл із «хорошої сім’ї, зрійте в корінь» безсонно проводить ночі в номері готелю та прислухається до музики, що прокрадається до його вікна з особняка Кацбі чи з клубу «Берег», у неспокої перевертаючись з боку на бік й роздумуючи – в чому справа. Ще на світанку свого успіху він придбав фрак, гадаючи, що незабаром випаде нагода його одягти, – та костюм й досі лежить у коробці, в якій його доставили від кравця, пальцем недоторканий.

Либонь, думав він, і справді існує та прірва, яка відокремлює його від решти. Наче черви точили його. Та один юнак, Мартін Ван-Флек, син «сміттєвого короля», відкрив йому очі на цю прірву. Йому виповнилося двадцять один, і являв він собою образ «вічного учня», що марно сподівається вступити в Єльський університет. Декілька разів Джим чув, як за спиною студент пускав шпильки в його бік: якось йому не сподобався костюм із численними ґудзиками, іншого разу він висміяв його гостроносі туфлі. Джим все пропускав повз вуха.

Він знав, що Ван-Флек відвідує Академію переважно заради компанії юної Марти Кацбі, якій ледь виповнилося шістнадцять. Вона ще недозріла для того, аби молодик віком двадцяти одного року міг приділяти їй особливу увагу, – особливо коли йдеться про Ван-Флека, душа якого була так понівечена крахом студентських амбіцій, що почала відзиватися навіть на швидкоплинну невинність шістнадцятирічної.

Вересень плавно перетікав у жовтень; до танців в маєтку Харланів, які для світської молоді мали стати останньою та найбільш значущою подією цього сезону, залишалося два дні. Джима, як і завжди, не запросили – а він так сподівався, що запросять! Юні Харлан, Роберт та Женев’єва вступили в його Академію найпершими, коли він тільки приїхав у Саутгемптон; саме Женев’єва здружилася з Амантіс. Отримати запрошення до Харланів на танці – найбільш величні танці сезону – ось що стало б справжнім вінцем низки успіхів цього літа, котре вже відходило у небуття.

Його клас, зібравшись на заняття, почав голосно обговорювати завтрашні веселощі, анітрохи не звертаючи уваги на Джима, мовби мали його за дворецького. Гюго, що стояв біля Джима, раптом хмикнув й зауважив:

– Гляньте ж бо на цього Ван-Флека! Ледве рухається! Либонь, добряче хильнув сьогодні.

Джим обернувся і втупився на Ван-Флека, який тримався за руки з юною Мартою Кацбі та щось неголосно їй шепотів. Джим зауважив, що Марта намагається від нього звільнитися.

Він засунув в рот свисток і голосно свиснув.

– Увага! – крикнув він. – Починаємо заняття! Перша група – вправа з барабанними паличками, виписуємо зигзаги, підкидаючи високо вгору; друга група – приготувати губні гармоніки, граємо «Прогулянка на березі річки»!

Завзятіше! Плоскостопі – туди! Гей, оркестр! Граємо «Флоридську тяганину» в похоронному ритмі!

Його голос прозвучав незвично різко, і заняття почалося під жартівливо-здивоване бурчання.

Джим тинявся від групки до групки, а всередині нього тліло обурення стосовно Ван-Флека; несподівано Гюго постукав його по руці, привертаючи увагу. Він обернувся. Двоє учнів відділилися від групи з губними гармоніками, і один з них – Ван-Флек – пропонував іншому – Рональду Харланду, якому було всього п’ятнадцять років – випити зі своєї кишенькової фляжки!

Джим тут же попрямував до них. Ван-Флек подивився на нього з викликом.

– Так-так… – сказав Джим, тремтячи від гніву. – Правила вам відомі. Геть звідси!

Музика поволі затихала, юрба почала збиратися навколо місця конфлікту. Хтось пирснув зо сміху. Вмить залягла напружена атмосфера очікування. Попри те, що Джиму всі симпатизували, думки розділилися – адже Ван-Флек був одним з них!

– Геть звідси! – повторив Джим, вже тихіше.

– Це ви мені? – холодно спитав Ван-Флек.

– Так!

– Тоді ви забули додати «сер»!

– Я не співаю дифірамби тим, хто пропонує віскі малим хлопцям! Геть звідси!

– Слухайте! – Ван-Флек зиркнув із люттю. – Ви щось часто тикаєте носа до нашого проса! Я знаю Рональда ще з дворічного віку. Запитайте в нього, чи хоче слухати ваші вказівки!

Рональд Харлан, гідність якого тільки що зачепили, раптом відчув себе на кілька років старшим і кинув на Джима гордовитий погляд.

– Це не ваша справа! – сказав він зухвало, хоч і трохи винувато.

– Чули? – запитав Ван-Флек. – Господи, невже ви не розумієте, що ви – всього-на-всього прислуга? Хіба мислимо, щоб Рональд запросив вас до себе на бал? Ви для нього те саме, що й контрабандист із випивкою.

– Забирайтеся-звідси-негайно! – нерозбірливо випалив Джим.

Ван-Флек не поворухнувся. Джим різко витягнув долоню вперед, схопив його за зап’ястя, викрутив руку та потягнув її вгору, поки Ван-Флек не зігнувся від болю. Пригнувшись, вільною рукою Джим підібрав із підлоги штоф. Потім знаком наказав Гюго відкрити двері, уривчасто випалив: «Рухайся!» і вивів свого безпорадного бранця із залу; затим Джим буквально спустив його зі сходів, по яких той і покотився шкереберть, вдаряючись об стіни та поручні – а вслід за ним полетіла й фляжка.

Відтак чоловік повернувся в зал, зачинив двері та обернувся спиною до них.

– Так сталося, що тут діє правило: в Академії пити заборонено! – він замовк, вдивляючись в обличчя учнів, вловлюючи там співчуття, побожний страх, обурення та суміш всього цього. Учні неспокійно заворушилися. Джим зловив погляд Амантіс; йому здалося, що помітив слабкий кивок її голівки, що виражав схвалення, і він, з зусиллям, продовжив: – Мені довелося викинути звідси цього хлопчака, і ви всі стали свідками! – підсумовуючи, він прикинувся, ніби не сталося нічого особливого: – Ну, гаразд, продовжуємо! Оркестр!

Але продовжувати нікому не хотілося. Атмосферу невимушеності, котра досі панувала на заняттях, жорстоко придушили. Хтось раз-другий пробігся струнами гітари, кілька дівчат почало лупцювати груші, що мали вигляд лиходіїв, – втім Рональд Харланд, а слідом за ним і ще двійко-трійко хлопців одягли капелюхи й мовчки попрямували до виходу.

Джим і Гюго, як зазвичай, переміщалися від однієї групи учнів до іншої – доти, допоки не відновився певний ступінь колишньої активності, хоча ентузіазм вже зник. Джим, приголомшений й зневірений, почав роздумувати над тим, аби оголосити про перерву в завтрашніх заняттях. Але він так і не наважився вимовити це вголос. Адже якщо вони в такому настрої підуть додому, можливо, більше сюди вже не повернуться. Все залежало від настрою. Йому слід його відтворити – гарячково в голові запульсувала така думка – зараз же, негайно!

Втім, як не старався, нічого не виходило. Сам він не жеврів радістю, і ніякої втіхи передати не зміг. Всі, як йому здалося, байдуже, навіть з легким презирством спостерігали за його потугами.

Напруга спала несподівано: гучно грюкнули двері, розчахнувшись навстіж, і до зали вбігла зграя схвильованих дам середнього віку. Дотепер в Академію не ступала нога жінки старшої за двадцять один, втім Ван-Флек став на чолі командування процесією. На поклик прибули місіс Кліфтон Гарньє та місіс Пойндекстер Кацбі – дві найпопулярніші на сьогодні, та разом з тим, найбільш скандальні леді серед населення Саутгемптону. Вони шукали своїх доньок – тим самим займалася в ті часи тьма-тьмуща інших дам.

Не пройшло й трьох хвилин, як вся справа зійшла нанівець.

– А щодо вас, – страшним голосом заволала місіс Кліфтон Гарньє, – то у вас тут відкривається бар та опіумне кубло для дітей! Яка ж бо жахлива, огидна, мерзенна людина! Я відчуваю запах морфію! Не треба мені говорити, що тут не пахне морфієм! Я відчуваю цей запах!

– Ах! – гаркнула місіс Пойндекстер Кацбі, – так тут же мурини! Напевно десь поруч негритянок заховали! Я йду в поліцію!

Не вдовольнившись вигнанням із залу власних дочок, вони наполягли на тому, щоб приміщення негайно покинули й доньки їхніх друзів. Джима анітрохи не зворушило, коли деякі – і навіть юна Марта Кацбі, котру ледь не силою відтягла від нього розлючена мати – підбігли до нього, аби на прощання потиснути руку. Адже всі все одно його залишали – хтось з презирством, хтось з жалем, сором’язливо бурмочучи вибачення.

– Прощайте! – задумливо сказав він. – Гроші за невикористані заняття поверну всім завтра вранці!

Втім, зрештою, йшла молодь не шкодуючи. З вулиці долинув шум їхніх заведених автомобілів – переможний гуркіт моторів заповнив радістю тепле вересневе повітря; так звучать юність та сподівання, що летять вгору, прямо в небеса. Вперед, до берега океану, щоб зануритися в його хвилі й забути – забути і його, і незатишне почуття, що виникло при вигляді його приниження.

Всі роз’їхалися; у залі залишилися лише він та Гюго. Джим раптом сів, опустив голову і закрив обличчя руками.

– Гюго! – хрипко сказав він. – Ми їм не потрібні!

У відповідь пролунав голос:

– Ну і що?

Він підняв голову – поруч із ним стояла Амантіс.

– Краще б ви поїхали з ними, – сказав він їй. – Зараз я для вас – не найкраща компанія!

– Що за нісенітниці?

– Кажу так, бо тепер ви – світська дівчина, а я для цих людей – всього-на-всього слуга! Ви – в їхньому товаристві, це я влаштував. Краще йдіть, або ж більше ці люди не запросять вас на свої раути!

– Вони все одно не запрошують, Джиме, – тихенько мовила вона. – На завтрашній теж не отримала запрошення.

На його обличчі вималювалося обурення.

– Не запросили?

Вона похитала головою.

– Я їх змушу! – люто вигукнув він. – Я їм доведу, що вони повинні! Я… Я…

Вона підійшла до нього ближче; її очі заблищали.

– Джиме, та ви не переймайтеся! – вона хотіла його заспокоїти. – Не хвилюйтеся! Що мені до них? Завтра ми самі підемо веселитися – тільки ми з вами, удвох!

– Я з благородної родини! – з викликом протягнув він. – Зрійте в корінь!

Рука дівчини м’яко лягла на його плече.

– Знаю. Ви – кращий за них всіх разом взятих, Джиме!

Він підвівся, підійшов до вікна й став зі скорботою спостерігати за днем, що готувався до сну.

– Краще б я так і залишив вас дрімати у вашому гамаку!

Вона розсміялася.

– Я страшенно рада, що ви так не зробили!

Він обернувся й похмуро подивився в зал.

– Підмети тут, Гюго, і зачиняй, – сказав він тремтячим голосом. – Літо скінчилося, і нам час збиратися додому, на південь!

Осінь завітала рано. Прокинувшись наступного дня, Джим Пауелл виявив, що в кімнаті холодно; феномен вересневої студені на якийсь час змусив його забути про те, що сталося напередодні. Та коли чоловік знову згадав про вчорашнє приниження, котре змило весь бадьорий лиск літа, обличчя його спохмурніло. Йому залишалося лише одне: повернутися туди, де всі його знали й де білій людині ніколи та за жодних обставин не скажуть тих слів, що почув він тут на свою адресу.

Після сніданку до нього майже повернулася його звична безтурботність. Дитина Півдня, якій не властива зацикленість однією справою. Те, що колись завдавало болю, відгукувалося в серці достеменно лиш декілька раз – затим та подія навіки осідала в бездонній порожнечі минулого.

Втім, коли за силою звички він прийшов до своєї спорожнілої установи, котра, як і старовинний санаторій містера Сноркі, вже перейшла в розряд спогадів, у серці його запанувала меланхолія. У залі, у глибокій тузі посеред розбитих сподівань господаря, сидів лиш Гюго – втілення відчаю.

Зазвичай декількох слів Джима було достатньо, аби душа Гюго сповнилася мовчазним екстазом, втім, цього ранку слова вимерли. Два місяці Гюго перебував на такій вершині, про яку він раніше й мріяти не міг. Юнак отримував справжнє задоволення від своєї роботи й віддавався їй з усією пристрастю, з’являючись в залі задовго до початку занять і затримуючись там навіть після того, як розходилися всі учні містера Пауелла.

День тягнувся до не надто перспективної ночі. Амантіс не прийшла, і Джим, зневірившись, вирішив, що вона, певно, передумала з ним сьогодні вечеряти. Може, це й на краще – ніхто не побачить її в його товаристві. Хоча, подумав він понуро, їх і так ніхто б не побачив – всі ж будуть на грандіозних танцях в особняку Харланів.

Коли сутінки огорнули зал нестерпною напівтемрявою, він востаннє замкнув двері, зняв табличку «Джеймс Пауелл, М. Д. Н. Гра в кості, кастет і гітара», і вирушив назад до себе в готель. Побіжно кинувши оком на нерівний стос рахунків, він усвідомив, що потрібно внести суму за місяць оренди залу, кілька розбитих вікон та нове обладнання, яким навіть не почали користуватися. Джим вів справи щедрою рукою, і у фінансовому плані за літо похвалитися, виявилося, немає чим.

Коли закінчив справу з рахунками, чоловік витягнув з коробки фрак та оглянув його, провівши долонею по атласних лацканах і сатиновій підкладці. Фрак, принаймні, у нього залишиться – можливо, колись його запросять на танці в Тарлтоні, куди якраз він його й одягне?

– Ну й добре! – з насмішкою сказав. – Все одно це була лиш пародія на академію! Цим нехлюям далеко до моїх, тих що вдома, – їм як куцому до зайця.

Безтурботно насвистуючи «Дженні з міста Мармеладу», Джим нарядився у свій вечірній костюм і рушив в центр міста.

– Мені орхідеї! – сказав він продавцю.

З гордістю оглянув покупку. Він знав, що будь-яка панянка на танцях в Харланів може лиш тонути в мріях про ці екзотичні квіти, котрі мляво опиралися на зелене листя папороті.

Ретельно вибравши таксі, щоб воно якомога більше було схоже на особистий лімузин, він відправився в пансіон до Амантіс. Вона спустилася вниз; одягнула сукню кольору рожі, і орхідеї, мов барви призахідного сонця, розтанули на її фоні.

– Пропоную відправитися в «Казино-готель», – сказав він. – якщо ви не обрали іншого місця…

За ресторанним столиком він глянув на похмурий океан, і його охопила настирлива печаль. Вікна, аби всередині не було холодно, були зачинені, оркестр грав «Калулу» та «Місяць над Південним морем», і на якусь мить, впившись очима в юну красуню, що сиділа навпроти, він відчув себе частиною всюдисущої романтики. Пара не танцювала – і він навіть радів цьому – танець нагадав би про відлуння яскравішої, більш мерехтливої події, яка для них – недосяжна.

Після вечері вони сіли в таксі й годину каталися по піщаних дорогах; за рідкісними деревами час від часу виднівся океан, на поверхні якого відбивалися зірки.

– Джиме! Я хочу сказати вам спасибі, – сказала дівчина, – за все, що ви для мене зробили!

– Будь ласка! Нам, Пауеллам, треба триматися разом!

– Що плануєте робити далі?

– Завтра їду в Тарлтон.

– Дуже шкода, – тихо сказала вона. – Поїдете на своєму авто?

– Доведеться. Його треба перегнати на південь, бо тут за нього добре не заплатять. З ним все гаразд? Ніхто не вкрав його з вашого сараю? – з несподіваною тривогою в голосі запитав він.

Дівчина насилу стримала усмішку.

– Ні.

– Мені дуже шкода… що так вийшло з вами… – хрипким голосом продовжував він. – І ще… Я б сам так хотів потрапити хоча б на один справжній бал! Не треба було вам зі мною вчора залишатися. Може, вони вас через це і не покликали?

– Джиме, – впевнено запропонувала вона, – а нумо сходимо туди, постоїмо на вулиці й послухаємо їхню давню музику! Яка нам різниця, що вони подумають, га?

– Але ж вони виходитимуть на вулицю! – заперечив він.

– Ні. На вулиці холодно. До того ж хіба можуть ті люди вчинити щось гірше, аніж вже сталося?

Дівчина дала адресу водієві, і через кілька хвилин таксі зупинилося біля красивого особняка Медісон Харлан в громіздкому георгіанському стилі, з вікон якого на галявину яскравими плямами світла вихлюпувалися веселощі. Зсередини долинали сміх, і жалібні наспіви фешенебельних духових, і, час від часу, – повільне, загадкове шарудіння безлічі закружених у танці ніг.

– Нумо, підійдемо ближче, – в екстатичному трансі прошепотіла Амантіс. – Мені хочеться послухати музику!

Вони пішли до особняка, намагаючись триматися в тіні високих дерев.

Джима потроху охоплював трепет – раптово він зупинився й схопив Амантіс за руку.

– О це так! – схвильовано прошепотів він. – Ви чуєте?

– Що? Сторож йде? – Амантіс злякано озирнулася.

– Це грає «Саванна-Бенд» Растуса Малдуна! Я їх одного разу чув, і я впевнений, що це вони! Це вони, це «Саванна-бенд»!

Вони підкрадалися все ближче і ближче – спочатку на горизонті замайоріли високі укладки «а-ля-помпадур», потім – акуратно зачесані чоловічі голови й високі зачіски, затим і короткі стрижки, над якими нависали краватки-метелики. Серед безперервного сміху, вже можна було розрізнити якусь балаканину. На ґанку з’явилися дві постаті, швидко надпили зі штофу й одразу пішли назад в будинок. Але Джим Пауелл був зачарований музикою. Його погляд зафіксувався, він рухався, не бачачи, як сліпий.

Вони залізли в якісь темні кущі й стали слухати. Пісня скінчилася.

З океану подув свіжий бриз, і Джим трохи затремтів.

Потім задумливо прошепотів:

– Мені завжди хотілося з ними зіграти. Хоч раз в житті! – його голос став байдужим. – Що ж, ходімо. Думаю, нічого нам тут робити.

Він простягнув їй руку, але замість того, щоб її схопити, вона раптом вилізла з кущів і вийшла на світло.

– Нумо, Джиме, зайдемо всередину! – несподівано мовила вона.

– Що?

Дівчина схопила його за руку; попри те, що він позадкував назад, заціпенівши з жаху через її зухвалість, вона наполегливо потягнула його до дверей особняка.

– Обережно! – ледве вимовив він. – Хтось зараз вийде, і нас помітять!

– Ні, Джиме! – впевнено відповіла вона. – З цього будинку ніхто не вийде – зате двоє зараз туди увійдуть!

– Навіщо? – нічого не розуміючи, вигукнув він, осяяний різкими відблисками ліхтарів біля входу. – Навіщо?

– Навіщо? – передражнила вона його. – А тому, що ці танці – на мою честь!

Він вирішив, що вона збожеволіла.

– Ходімо додому, поки нас ніхто не помітив! – попросив він її.

Вхідні двері розкрилися навстіж, і на ґанок вийшов якийсь пан. З жахом Джим упізнав містера Медісона Харлана.

Джим сіпнувся, мовби мав намір щодуху втекти з цього місця. Але господар будинку, радо розкривши обійми, став спускатися по сходах до Амантіс.

– Нарешті, вітаю! – вигукнув він. – Де в біса вас носило? Кузина Амантіс… – він поцілував її й з усією сердечністю звернувся до Джима. – А щодо вас, містере Пауелле, – продовжив він, – аби компенсувати запізнення, вам слід пообіцяти, що приєднаєтеся до оркестру – хоча б на одну пісню!

Всюди в Нью-Джерсі було тепло – за винятком тієї частини штату, що лежить під водою й має значення лиш для риб. Туристи, що проїжджали по довгих дорогах серед зеленавих полів, зупиняли автомобілі перед просторим старомодним заміським особняком, дивилися на пофарбовані в червоний колір гойдалки на галявині, на широку тінисту веранду, зітхали та їхали далі – дещо повернувши кермо в інший бік, аби не зачепити чорного, як смола, слугу, що вибіг на дорогу. Цей слуга за допомогою молотка й цвяхів лагодив старий автомобіль, позаду якого гордо майорів прапорець із написом «місто Тарлтон, штат Джорджія».

Дівчина з жовтавим волоссям та рум’яним личком лежала в гамаку й мала такий вигляд, мовби будь-якої миті її міг здолати сон. Поруч із нею сидів джентльмен у надзвичайно тісному костюмі. Дівчина разом із джентльменом вчора приїхали з модного курорту в Саутгемптоні.

– Коли ви з’явилися тут вперше, – говорила вона, – я вирішила, що більше ніколи вас не побачу, тому й придумала історію про цирульника й так далі. Насправді у вищому світі я буваю досить таки часто – з кастетом чи без нього. Цієї осені я стаю дебютанткою.

– Так, для мене це хороший урок! – сказав Джим.

– І так сталося, – продовжила Амантіс, кинувши на нього стурбований погляд, – що мене запросили в Саутгемптон в гості до кузенів. А коли ви сказали, що поїдете туди, мені захотілося дізнатися, що ж ви таке придумали? Ночувала завжди в Харланів, а кімнату в пансіоні зняла, щоб ви ні про що не здогадалися. На тому поїзді, на якому я мала приїхати, я не приїхала, тому що треба було приїхати раніше й попередити всіх знайомих, щоб прикинулися, ніби мене не знають.

Джим звівся, з розумінням киваючи головою.

– Гадаю, що нам з Гюго варто виїжджати. Поки не стемніло, треба дістатися до Балтимору.

– Це далеко.

– Сьогодні мені хотілося б заночувати вже на Півдні, – просто відповів він.

Вони разом пішли по доріжці, повз ідіотську статую Діани на галявині.

– Бачте, – м’яко додала Амантіс, – тут у нас не обов’язково бути багатієм, аби стати членом вищого світу – так само, як і у вас в Джорджії… – вона раптом замовкла. – Ви ж приїдете наступного року, щоб знову відкрити Академію?

– Ні, мем, не приїду. Цей містер Харлан вже сказав мені, що я можу навіть не закриватися, але я сказав йому «ні»!

– А ви… А ви що-небудь заробили?

– Ні, мем, – відповів він. – Але відсотків з моїх грошей якраз вистачить, щоб доїхати додому. Своєму капіталу я дав спокій. Були часи, коли з грошима велося краще, але жив я на широку ногу та ще треба було платити за оренду, і за обладнання, і ще музикантам. І, окрім того, довелося повернути ті гроші, які учні заплатили за наступні уроки.

– Не варто було! – обурено скрикнула Амантіс.

– Вони й не хотіли, але я сказав, що це обов’язково!

Він ще вирішив змовчати про те, що містер Харлан намагався пред’явити йому чек.

До автомобіля вони підійшли якраз тоді, коли Гюго забив останній цвях. Джим відкрив кишеню на дверцятах і дістав звідти сулію без етикетки, в якій хлюпала каламутна рідина.