Гітара, кості, кастет
Наступного ранку, коли Лола Джирард виїжджала заднім ходом з гаража, вона побачила, що до неї поспішає через галявину Ріп Джонс.
– Підвезти в місто, Ріп? – запитала вона весело.
– Так, коли можна.
– Бачу, ти не поспішаєш? Батько й інші виїхали дев’ятигодинним потягом.
Джонс коротко пояснив, що вони троє тимчасово втратили роботу й офіс сьогодні їх не приймає.
– Мене це хвилює, – додав він похмуро. – Не розумію сенс відпусток. Забіжу сьогодні в контору: може, мені дозволять закінчити справи, які я почав.
– Ти б краще подумав, як станеш розважатися.
– Все, що я можу придумати, це напитися, – безпорадно зізнався він. – Я родом з маленького містечка, у нас «дозвілля» розуміють як «тинятися без діла», – він похитав головою. – Не треба мені ніякого дозвілля. Вперше в житті я отримав шанс, і хочеться ним скористатися.
– Слухай, Ріпе, – підкоряючись раптовому пориву, запропонувала Лола. – Нумо, коли закінчиш справи в офісі, зустрінемося й щось придумаємо разом.
Вони зустрілися, як запропонувала Лола, о п’ятій годині, але темні очі Ріпа дивилися сумно.
– Мене не пустили. Там був твій батько, він сказав, я повинен знайти собі якусь розвагу, бо перевтілюся в дуже схожого на нього старого зануду.
– Не сумуй, – втішила його Лола. – Підемо подивимося шоу, потім втечемо на дах і потанцюємо.
Після цього вони ще тиждень зустрічалися вечорами. Ходили в театр, іноді в кабаре; одного разу мало не цілий день бродили по Центральному парку. Але Лола помітила, що, якщо раніше Джонс був найвеселішим та найбезтурботнішим за трьох, то тепер найбільше впадає в зневіру. Все навколо нагадувало йому про роботу, якої так не вистачало.
Навіть ввечері, під час танців, стукіт сотень браслетів на жіночих руках нагадував йому метушню офісу вранці в понеділок. Схоже, Джонс не створений для розваг.
– Я тобі дуже дякую, – сказав він якось, – і після робочого дня мене б це дуже потішило. Та зараз в моїй голові порпаються лиш недовершені справи. Мені… мені до болю сумно.
Він бачив, що завдає їй болю, що своєю відвертістю відштовхує її, коли дівчина й справді намагалася допомогти. Але нічого не міг з собою вдіяти.
– Лоло, мені дуже шкода, – м’яко мовив він. – Може, якось після закриття біржі, я навідаюся до тебе…
– Ні, не хочу, – холодно відповіла вона. – І, я зрозуміла, наскільки з мого боку це було безглуздо.
Під час цієї розмови він стояв біля її автомобіля, а вона, не чекаючи відповіді, ввімкнула передачу й рушила з місця.
Назустріч їй плинув сумний погляд та ще думка про те, що вони, може, більше ніколи не побачаться, і що на все життя вона запам’ятає його нетактовність та невдячність. Але більше йому нічого було сказати. Всередині Джонса крутився невпинний мотор, який вберігав його від відпочинку та зупинявся, коли юнак на це заслуговував.
– От трапилося б це після закриття біржі, – бурмотів він, повільно переставляючи ноги. – От тільки б після закриття.
IIIТого серпневого ранку, о десятій, до офісу Сайруса Джирарда першим завітав засмаглий юнак, попросивши передати свою візитну картку. Не минуло й п’яти хвилин, як прибув другий – цей не настільки вражав свіжим виглядом, однак його очі переможно горіли. Через тремтливі внутрішні двері їм повідомили, що треба зачекати.
– Нумо, Перріше, – поблажливим тоном протягнув Ван Бюрен, – як тобі Ніагарський водоспад?
– Словами не описати, – зверхньо мовив Перріш. – У свій медовий місяць дізнаєшся про це.
– Медовий місяць? – Ван Бюрен здригнувся. – Як… чому ти думаєш, ніби я запланував поїздку в медовий місяць?
– Мав на увазі, що коли плануватимеш свій медовий місяць, то, цілком ймовірно, впишеш у свій туристичний нотатник Ніагарський водоспад.
Кілька хвилин тривала зловісна тиша.
– Гадаю, – холодно зауважив Перріш, – ти проінспектував вартісних бідняків.
– Авжеж. Нічим подібним я не займався, – Ван Бюрен глянув на годинник. – Думаю, наш умовно названий суперник запізнюється. Зустріч – о пів на одинадцяту, залишилося всього три хвилини.
Внутрішні двері відчинилися, і, за запрошенням моторної секретарки, обидва з готовністю звелися та пройшли в кабінет. Сайрус Джирард, тримаючи годинника в руках та стоячи за своїм столом, очікував на них.
– Вітаю, панове! – здивовано вигукнув він. – А де Джонс?
Перріш та Ван Бюрен всміхнулися один одному. Коли Джонс запізнюється, то вже така його доля.
– Перепрошую, сер, – втрутилася секретарка, що ще стояла біля дверей, – містер Джонс в Чикаго.
– Що він там робить? – здивувався Сайрус Джирард.
– Це стосується експорту срібла. Всі інші про це не знали, і містер Голт подумав…
– Немає значення, що подумав містер Голт, – роздратовано кинув Джирард. – Містер Джонс тут більше не працює. Коли він повернеться з Чикаго, заплатите йому за цей термін і хай йде на всі чотири сторони, – він хитнув головою. – Це все.
Секретарка вклонилася й вийшла. Джирард, люто блискаючи очима, звернувся до Перріша й Ван Бюрена.
– Ну, шанс він втратив, – рішуче промовив директор. – Якщо молодик навіть не намагається виконувати мої вказівки, він не заслуговує на хорошу роботу, – Джирард сів і почав тарабанити пальцями по підлокітнику крісла. – Гараз, Перріше, нумо послухаймо вашу оповідь про те, як ви проводили свій вільний час.
Перріш улесливо всміхнувся.
– Містере Джирарде, – почав він, – я так добре відпочив! Це все подорожі.
– Де ви були? Адірондакські гори? Канада?
– Ні, сер. Я відвідав Європу.
Сайрус Джирард випростався.
– П’ять днів туди й п’ять – назад. Два дні залишилося на Лондон, і ще я злітав на аероплані в Париж, з ночівлею. Бачив Вестмінстерське абатство, Лондонський Тауер, Лувр, провів вечір у Версалі. На кораблі я підтримував свою фізичну форму – плавав, грав у палубний теніс, кожен день проходив п’ять миль, познайомився з цікавими людьми, викроював час, щоб читати. Це були найкращі два тижні в моєму житті, а після повернення я відчуваю себе прекрасно. Крім того, я краще пізнав свою країну, тому що тепер у мене є з чим її порівнювати. Ось так, сер, я провів вільний час, і маю намір ще раз так відпочити, коли піду на пенсію.
Джирард задумливо відкинувся на спинку крісла.
– Що ж, Перріше, непогано. Не знаю, але ідея мені сподобалася: відправитися в морський вояж, глянути на лондонську біржу… тобто на Лондонський Тауер. Так, юначе, хороша ідея, – він обернувся до іншого претендента, який слухаючи Перріша, неспокійно совався на стільці. – Ну, Ван Бюрене, тепер ваша черга.
– Я обмірковував ідею подорожі, – з гарячковою швидкістю почав Ван Бюрен, – але вирішив інакше. Коли людині шістдесят, вона не захоче снувати туди-сюди між європейськими столицями. Таких подорожей вистачило б на рік, не більше. Ні, сер, основне – це якесь пристрасне захоплення, особливо коли воно спрямоване на добробут людства, бо на схилі років людина прагне покинути цей світ кращою версією себе. І ось у мене визрів план – заснувати центр підтримки історії та археології, який повністю змінить систему державної освіти. Такий почин зацікавить кожного, тому вкладуть і працю, і гроші. Протягом цього часу я детально снував свій план і, з вашого дозволу зауважу, заняття це виявилося по-справжньому легким й захопливим – саме те, чого потребує енергійна людина на схилі літ. У це заняття я поринув з головою, містере Джирарде. За ці два тижні я дізнався більше, ніж за все життя – я був таким щасливим, як ніколи.
Коли він замовк, Сайрус Джирард відповів багаторазовими схвальними кивками. Та обличчя його, заразом, було дещо невдоволеним.
– Заснувати товариство? – пробурмотів він. – Що ж, мені часто приходила така думка – але щоб самому ним керувати? Мої здібності дещо інші. Та все ж ідея варта детального розгляду.
Нетерпляче вставши, він почав міряти кроками килим.
На обличчі Джирарда малювалося щораз більше розчарування. Кілька разів він виймав годинник і дивився на циферблат, немов сподіваючись, що Джонс все-таки не поїхав у Чикаго, а з хвилини на хвилину з’явиться й запропонує кращий та відповідний його смакам план.
– Що ж зі мною таке? – невесело питався він сам себе. – Коли щось починаю, то доводжу це до кінця. Очевидно, настала старість.
Як не намагався, а обрати не міг. Кілька разів він завмирав і зупиняв погляд спочатку на одному, потім на іншому молодку, відшукуючи якусь привабливу рису, на підставі якої можна буде вирішити. Але після кількох таких спроб їхні обличчя злилися в єдину маску й стали невиразними. Це були близнюки, які розповіли йому одну й ту ж історію про те, як перевезти фондову біржу на аероплані в Лондон і зробити з неї кінофільм.
– Вибачте, хлопці, – сказав він, затинаючись. – Я обіцяв вирішити сьогодні вранці, і я вирішу, але ця справа для мене дуже важлива, тому вам доведеться трішки потерпіти.
Обидва кивнули й втупилися на килим, щоб не пантрувати за тривожними очима Джирарда.
Раптом той ступив до столу, взяв телефонну слухавку й викликав в офіс головного управителя.
– Слухайте, Голт, – прокричав він, – впевнені, що послали Джонса в Чикаго?
– Так, цілком, – відгукнувся голос на тому кінці дроту. – Він зайшов до мене два дні тому й повідомив, що якщо не працюватиме, то зійде з розуму. Я відповів, що це порушення інструкцій, але він сказав, що, так чи інакше, більше не братиме участі в змаганні, а нам якраз був потрібний молодик, який розбирається в торгівлі сріблом. І я…
– Так, але яке ви мали право? Я хотів з ним поговорити, а ви його послали.
Бух! Джирард повісив слухавку та продовжив тинятися по кімнаті. Чортів Джонс, думав він. Така невдячність після всього, що я зробив для його батька. Просто скандал! Думка перескочила до іншого питання – чи зможе Джонс залагодити справи в Чикаго? Ситуація складна, але ж Джонс – надійний парубок. Всі вони надійні. От де перечіпка.
Джирард знову схопив телефонну слухавку. Він мав намір подзвонити Лолі, бо підозрював, що донька, коли забажає, зможе допомогти. Йому не давалася оцінка персонажів, і саме зараз думка Лоли мала більше значення, ніж його.
– Змушений вибачитися перед вами, хлопці, – засмучено промовив він, – я не хотів цієї метушні й затримки. Але моє серце розривається, коли знаю, що мушу передати комусь це підприємство, а коли думаю кому ж – все плутається, – він помовчав. – Хтось із вас робив пропозицію моїй Лолі?
– Я, – зізнався Перріш, – три тижні тому.
– Я теж, – пробурмотів Ван Бюрен, – і досі сподіваюся, що вона передумає.
Джирарду стало цікаво, як вчинив Джонс. Ймовірно, він не наслідував інших, бо завжди поводиться загадково.
У нього навіть ім’я не таке, як в інших.
Телефон під рукою пронизливо задеренчав, і Джирард інтуїтивно потягнувся за слухавкою.
– Дзвінок із Чикаго, містере Джирарде.
– Я не хочу ні з ким говорити.
– Це в особистій справі. Містер Джонс.
– Гаразд, – Джирард примружився. – Можете з’єднати.
Почувся тріск… зі слухавки виплив голос Джонса, в якому вгадувався південний акцент.
– Містер Джирард?
– Так.
– Я з десятої намагаюся додзвонитися до вас, щоб вибачитися.
– І є за що! – вибухнув Джирард. – Вам, певно, повідомили, що вас звільнено?
– Я цього й очікував, – слова ці звучали понуро. – Я, може, і несусвітній дурень, але зізнаюся: ну не здатен насолоджуватися життям, коли в мене немає роботи.
– А як же ж по-іншому! – гаркнув Джирард. – Ніхто не здатний… – він виправився: – Я хочу сказати, що це нелегко.
Співрозмовник мовчав.
– Якраз це я і відчуваю, – вибачаючись заговорив Джонс. – Думаю, ми один одного розуміємо, пояснювати більше нічого.
– Тобто як це – ми один одного розуміємо? Це вже зухвалість, юначе. Ми один одного зовсім не розуміємо.
– Я це і мав на увазі, – уточнив Джонс, – я не розумію вас, а ви не розумієте мене. Я не хочу розлучатися з роботою, а ви… ви хочете.
– Щоб я розлучився з роботою! – обличчя Джирарда налилося кров’ю. – Що ви таке сказали? Ви бовкнули, ніби я хочу розлучитися з роботою? – він люто струснув телефонний апарат. – Не смійте мені перечити, юначе! Теж мені: я хочу розлучитися з роботою! Так… так я взагалі не збираюся залишати роботу! Чуєте? Взагалі!
Телефонна слухавка вислизнула з його руки на столик і звідти звалилася вниз.
Джирард опустився на коліна й почав люто нишпорити по підлозі.
– Алло! – кричав він. – Алло, алло! Гей, з’єднайте мене знову з Чикаго! Розмову не завершено!
Молодики схопилися з місця. Джирард повісив слухавку й повернувся до них. Голос його став хрипким від напливу почуттів.
– Я з глузду з’їхав, – судомно промовив він. – Кинути роботу в шістдесят! Так я просто збожеволів! Я ще молода людина – у мене попереду ще добрих двадцять літ! Хай тільки й спробує хтось пискнути: «Рушай-но додому й готуйся до смерті».
Телефон задеренчав знову, Джирард з вогняними очима схопив слухавку.
– Це Джонс? Ні, мені потрібен містер Джонс, Ріп Джонс. Він… він мій партнер. – Пауза. – Ні, Чикаго, це помилка. Я не знаю ніякої місіс Джонс, мені потрібен містер…
Він затнувся, і поступово його обличчя витягнулося. Наступні слова він вимовив несподівано спокійним, без хрипоти, голосом:
– Як… як, Лоло…
Аркадія Джона Джексона
ІПерший лист, гарячково зім’ятий у кульку, лежав поблизу, що написано в другому – не мало тепер жодного значення. Розкривши конверт, він все ще витріщався на тіло мертвої куріпки, зображеної на серванті олійними фарбами, мовби ніколи її й не бачив щодня за сніданком ось уже дванадцять літ. Нарешті він опустив погляд і почав читати:
«Вельмишановний містере Джексоне, дозвольте Вам нагадати про Вашу згоду виступити в четвер на нашій щорічній зустрічі. Ми аж ніяк не маємо права визначати зміст Вашої промови, проте для слухачів, здається, тема „Що дало мені життя’’ звучить доволі цікаво. Виголошена вами, така лекція, безсумнівно, надихнула б кожного.
У будь-якому разі, ми будемо надзвичайно раді Вашому виступу та й Ваш прихід для нас – як честь.
Щиро Ваш,
Ентоні Рорбек,Секр. Ліги громадського поступу».– Що дало мені життя? – вголос промовив Джон Джексон, піднімаючи голову.
Снідати йому перехотілося, і тому він взяв обидва листи та вийшов на простору передню веранду, щоб викурити сигару й пів години полежати перед від’їздом у діловий центр міста. Він чинив так щоранку вже десять років – відтоді, як однієї похмурої ночі від нього втекла дружина, подарувавши скарб тихого дозвілля. Свіжими, однак не холодними ранками, йому подобалося тут відпочивати та спостерігати крізь просвіт у зеленій огорожі з витких рослин, як його вулицею – найширшою, тінистою, найкрасивішою в місті, – пливуть автомобілі.
– Що дало мені життя? – повторив він, сідаючи в скрипуче плетене крісло; позаяк трохи подумав і прошепотів: – Нічого.
Сказане слово налякало його. За всі свої сорок п’ять років він жодного разу подібного не говорив. Найбільші трагедії життя його не зневірювали, а просто навіювали тугу. Але зараз, спостерігаючи, як теплий, привітний дощик струмує з карнизів на знайому галявину, він зрозумів, що життя остаточно відняло в нього все щастя та всі ілюзії.
Він усвідомив це, зиркнувши на зім’яту кульку паперу, яка поставила хрест на надії, пов’язаній з єдиним сином. Те, про що йшлося в листі, йому говорили й раніше численними натяками й вказівками: його син – слабкий і пожадливий; навіть ввічливий тон відправника цього не пом’якшував. Лист прийшов від декана коледжу в Нью-Гейвені, чоловіка, який висловився точно та ясно:
«Шановний містере Джексон, з безмежним жалем змушений повідомити, що Ваш син, Еллері Хеміл Джексон, призначений до відрахування з нашого університету. Минулого року я дослухався до Вашого прохання дати йому ще один шанс – боюся, я послуговувався не обов’язком, а чуттям приязні стосовно Вас. Тепер розумію, що це було помилкою, і з мого боку замовчування того, що таким тут не місце, було б некомпетентним. На балу другокурсників він поводився так, що кільком студентам насильницьким методом довелося скоригувати його манери.
Сумно, що я повинен про це писати, але не бачу сенсу прикрашати дійсність. Я розпорядився, щоб післязавтра Ваш син покинув Нью-Гейвен.
Щиро Ваш,
Остін Шеммерхорн,декан коледжу».Джон Джексон навіть не уявляв що ж такого ганебного міг зробити його син. Без зайвих питань, він знав, що слова декана правдиві. Вже й тут, у цьому місті, є будинки, куди його синові ступати заборонено! Якийсь час огріхи Еллері прощали заради його батька, а вдома взагалі на них дивилися крізь пальці: Джон Джексон належав до рідкісного типу людей, здатних прощати своїх нащадків. Але батькові набридло. Сидячи під тихими краплями квітневого дощу на веранді цього ранку, чоловік відчув, що щось у його серці обірвалося.
– Що дало мені життя? – Джон Джексон з тихим, втомленим відчаєм похитав головою. – Нічого!
Він взяв і перечитав другий лист, від Ліги суспільного поступу, і все його тіло пройняв безпорадний, здивований сміх. У середу, саме тоді, коли його уїдливе чадо прибуде в будинок, позбавлений матері, він, Джон Джексон, зійде на трибуну в діловій частині міста, щоб виголосити сотню гучних банальностей про натхнення й радість. «Учасники асоціації, – їхні лиця – бадьорі, оптимістичні, зацікавлені поглядають на нього знизу, мов місяцеві серпи – мені запропонували розповісти кількома словами, що мені дало життя…»
Слухачів збереться чимало, бо кмітливий молодий секретар підібрав тему з ноткою інтимності: Джон Джексон, успішний, обдарований, популярний, – що він зумів знайти для себе в сумбурному достатку життєвих благ? Вони напружено вслухатимуться, сподіваючись на те, що він розкриє якусь таємну формулу, яка допоможе їм стати такими ж популярними, успішними й щасливими, як він сам. Вони вірять у правила; вся молодь у цьому місті вірить у твердо встановлені правила, і багато хто з них вирізує купони, відсилає їх і отримує брошурки, автори яких обіцяють їм бажані багатства і добробут.
«Учасники асоціації, перш за все дозвольте сказати, що життя містить у собі стільки цінного, що, коли не можемо віднайти цю цінність, – винні ми, а не життя».
Дзвін порожніх, банальних слів співзвучний з мелодією безконечного дощу не припинявся, та Джон Джексон вже розумів, що не виголосить цю промову, та й навряд чи виступить ще раз. Він надто довго спав й снував сни, та тепер нарешті прокинувся.
– Навіщо співати оди світу, який такий до мене жорстокий? – прошепотів він дощу. – Краще вже покинути цей будинок, це місто й пошукати щастя, яким я насолоджувався в юності, в іншому місті.
Кивнувши, він розірвав обидва листи на дрібні клаптики й впустив їх на стіл. Тихо погойдуючись, неспішно насолоджуючись сигарою, з якої вилися блакитні кільця диму, він просидів тут ще пів години.
IIВ офісі до Джона Джексона підійшов зі своєю традиційною ранковою посмішкою містер Фавлер, головний клерк.
– Добре виглядаєте, містере Джексон. Коли б не дощило, день був би прекрасним.
– Авжеж, – бадьоро погодився Джон Джексон. – Але через годинку хмари розійдуться. У приймальні є хтось?
– Леді, місіс Ролстон.
Містер Фавлер здійняв сиві брови з комічним трагізмом.
– Передайте, що я не зможу її прийняти, – дещо здивував клерка містер Джексон. – І підготуйте побіжний звіт, про те, скільки за останні двадцять років я витратив грошей завдяки її посередництву.
– О… гаразд, сер.
Містер Фавлер завжди переконував Джона Джексона уважніше ставитися до своїх різноманітних пожертв, але тепер, після двох десятків роботи, все ж трохи стривожився.
Коли список уклали – для цього знадобилася година на клопітке порпання в запилюжених гросбухах та корінцях чеків – Джон Джексон якийсь час мовчки його вивчав.
– У цієї жінки грошей більше, ніж у вас, – бурчав Фавлер за його плечима. – Що не день, то новий капелюшок. Закладаюсь, зі свого гаманця вона не віддала ні цента, все тільки в інших випрошує.
Джон Джексон не відповідав. У голові в нього крутилася думка про те, що місіс Ролстон однією з перших у місті заборонила Еллері Джексону вхід у свій будинок. Вона, звісно, мала цілковите право, та все ж, якби Еллері в своєму шістнадцятирічному віці зацікавився якоюсь милою панянкою…
– Завітав Томас Джей Макдауелл. Бажаєте його прийняти? Я повідомив, що не знаю, чи ви на місці: у вас, як на мене, містере Джексоне, сьогодні втомлений вигляд.
– Я прийму його, – перервав клерка Джон Джексон.
Силует Фавлера віддалявся, і Джексон споглядав його незвично уважним поглядом. Що приховує ця людина під своєю розпливчастою добродушністю? Кілька разів, без відома Фавлера, Джексон ловив його на тому, що той, аби підлеститися до колег, передражнював боса. Передражнювання було не таке вже й беззлобне, але тоді Джон Джексон тільки всміхнувся, тепер же ж ця картина чомусь закралася в голові.
– Ну звісно, він вважає мене за дурня, – пробурмотів задумано Джон Джексон, – від нього ж давно немає ніякого пуття, а я його не звільняю. Хто ж поважатиме того, кого дурять.
Томас Джей Макдауелл – великий, розмашистий суб’єкт із масивними, білими руками – мов вихор влетів у кімнату. Коли б Джону Джексону довелося пригадати список ворогів, він розпочинався б із Тома Макдауелла. Протягом двох десятків років ці двоє незмінно розходилися з усіх питань діяльності муніципалітету, а в 1908 році ледь не влаштували публічну бійку, оскільки Джексон зізнався газетярам, що Макдауелл – найгірший з політиків за всю історію міста – а це знав кожен. Зараз все забулося; від колишньої ворожнечі залишився якийсь особливий спалах в очах при випадковій зустрічі.
– Вітаю, містере Джексоне, – з показовою сердечністю розпочав Макдауелл. – Нам треба ваша допомога та ваші гроші.
– З якої нагоди?
– Завтра вранці в «Орлі» вам покажуть план нового залізничного вузла. Єдиною перешкодою може стати місце розташування. Нам потрібна ваша земля.
– Що?
– Залізниця повинна зайняти двадцять акрів по цей бік річки, там, де стоїть ваш товарний склад. Якщо ви продасте його за копійки – буде вокзал, якщо ні – то коту під хвіст.
Джексон кивнув.
– Зрозуміло.
– І скільки ви візьмете? – лагідно запитав Макдауелл.
– Анітрохи.
Відвідувач здивовано роззявив рота.
– Тобто це подарунок?
Джон Джексон звівся.
– Я втомився бути місцевим цапом-відбувайлом, – рівним голосом вимовив він. – Ви викинули на вітер єдиний справедливий, для всіх задовільний план, бо він втручався у ваші таємні інтереси. Перед вами постала стіна, і ви вирішили знайти вихід моїм коштом. Я повинен позбутися свого складу й за безцінь віддати місту свою кращу власність – і все це через «помилку», якої ви припустилися минулого року.
– Але минулий рік позаду, – запротестував Макдауелл. – Те, що трапилося, не змінити. Місту потрібен вокзал і… – в його голосі з’явився легкий відтінок іронії, – тому, як і годиться, я звертаюся до провідного громадянина, розраховуючи на загальновідомий дух відповідальності перед суспільством.
– Покиньте мій офіс, Макдауелле, – промовив раптом Джон Джексон. – Я втомився.
Макдауелл пильно в нього вдивився.
– Яка муха вас сьогодні вкусила?
Джексон закрив очі.
– Я не хочу сперечатися, – трохи помовчавши, сказав він.
Макдауелл ляснув себе по товстих стегнах і встав.
– Не чекав від вас такого ставлення. Ви б краще ще раз подумали.
– Прощайте.
Упевнившись, на свій подив, що Джон Джексон налаштований серйозно, Макдауелл ступив до дверей.
– Ну-ну! – здоровенне тіло обернулося і, мовби неслухняного хлопчика, насварило колегу пальцем. – Ну хто б міг подумати?
Коли він пішов, Джексон дзвінком викликав клерка.
– Я їду, – повідомив він недбало. – Мене не буде, може, тиждень, а може, і довше. Будь ласка, скасуйте всі призначені зустрічі, розплатіться з моїми домашніми слугами та закрийте будинок.
Містер Фавлер не повірив своїм вухам.
– Закрити будинок?
Джексон кивнув.
– Але як же так… чому? – не стримав здивування Фавлер.
Джексон виглянув у високе вікно на сіре, наскрізь промочене косим дощем маленьке місто – його місто, як здавалося моментами, коли життя видавало йому час для щастя. Цей парад зелених дерев уздовж головного проспекту – завдяки йому; і Дитячий парк, і білі будівлі, що кидаються краплями навпроти, навколо Кортхаус-сквер.
– Не знаю, – відповів він, – але мені здається, я повинен відчути подих весни.
Коли Фавлер пішов, Джексон натягнув капелюха й пальто і, щоб уникнути зустрічі з відвідувачами, прослизнув до ліфта через Богом забуте приміщення архіву. Проте в архіві хтось був і навіть працював; з чималим подивом Джексон побачив там хлопчика років дев’яти, який старанно виводив крейдою на сталевій картотечній шафці свої ініціали.