Книга Гітара, кості, кастет - читать онлайн бесплатно, автор Фрэнсис Скотт Кэй Фицджеральд. Cтраница 4
bannerbanner
Вы не авторизовались
Войти
Зарегистрироваться
Гітара, кості, кастет
Гітара, кості, кастет
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Оценить:

Рейтинг: 0

Добавить отзывДобавить цитату

Гітара, кості, кастет

– Що? – запитала вона заціпеніло.

– Будь ласка, я хотіла б негайно поговорити з містером Ебботом.

– Ви… ви не зможете з ним поговорити. Він поїхав.

Пауза. Жіночий голос недовірливо бовкнув:

– Я не вірю.

Даяна міцніше стиснула телефонну слухавку.

– Я знаю з ким розмовляю, – у голосі прорізалася істерична нота. – Мені потрібен містер Еббот. Якщо ви брешете, він дізнається, і це вам просто так не минеться.

– Заспокойтеся, врешті-решт.

– Якщо він поїхав, то куди?

– Я не знаю.

– Якщо його через пів години не буде в мене, я зрозумію, що ви брехали, і тоді…

Даяна поклала слухавку й знову впала на ліжко, надто втомлена від життя, щоб про щось думати чи чимось перейматися. На галявині грав оркестр, і вітерець ніс в кімнату слова:

Ой чи не справді з розуму зійшов?Не говори дурниць красуні Джеллі-Ролл!

Даяна прислухалася. Мурини співали голосно, несамовито; саме життя відчувалося в цьому співі, такому різкому й немилозвучному. Якою ж безпомічною була вона сама собі! У порівнянні з варварською наполегливістю іншої дівчини, її блідий, безглуздий заклик і нігтя не вартий.

Будь зі мною милим, будь душі поет:Бо я маю вдома кулемет.

Тональність музики знизилася до незвичайного, загрозливого мінору. Вона щось Даяні нагадала – якийсь дитячий настрій, і атмосфера навколо немовби повністю змінилася. Спогад цей не стосувався чогось конкретного, він пробіг по всьому тілу, наче струм чи хвиля.

Даяна несподівано скочила з ліжка й почала нишпорити в темряві, шукаючи туфлі. У голові барабанним ритмом відлунювала пісня, зуби різко зімкнулися. У руках налилися й заграли міцні м’язи, натреновані за грою в гольф.

Увірвавшись у хол, вона відчинила двері в кімнату батька, обережно прикрила їх за собою й наблизилася до письмового столу. Необхідний предмет лежав у верхньому ящику, сяючи чорним блиском серед блідих анемічних комірців. Вона стиснула держално, впевнено витягнула обойму. Там було п’ять зарядів.

У своїй кімнаті Даяна подзвонила в гараж.

– Подайте мій родстер до бічних дверей негайно!

Поспіхом, під тріск розірваних застібок, виплутавшись із вечірньої сукні, вона кинула її на підлогу; натомість одягла светр для гри в гольф, картату спортивну спідницю й старий, синьо-білий блейзер, комірець якого скріпила алмазною пряжкою. Темне волосся прикрила шотландським беретом і, перед тим як вийти, мигцем глянула в люстерко.

– Нумо, Даймонд Дік! – голосно прошепотіла вона.

Різко видихнувши, вона сунула пістолет у кишеню блейзера й стрімко вийшла за поріг.

Даймонд Дік! Це ім’я впало одного разу їй в очі на обкладинці «жовтого» журналу, символізуючи її дитячий бунт проти беззубого існування. Даймонд Дік тримав вухо насторожі, жив за власними законами, судячи про все по-своєму. Коли правосуддя зволікало, він вистрибував на сідло й галопом мчав у передгір’я, бо, керуючись безпомилковим інстинктом, був вищим та розумнішим за закон. Даяна уявляла його божеством, всемогутнім і безмежно справедливим. А заповідь, якої він дотримувався на цих дешевих, убого написаних сторінках, полягала перш за все в тому, щоб захистити свої володіння.

Через півтори години дороги Даяна загальмувала перед рестораном «Мон-Мієль». Театри вже випускали на тротуари Бродвею натовпи глядачів, а сонмище пар у вечірніх туалетах проводили Даяну цікавими поглядами, коли та прослизнула у двері. Усередині вона відразу звернулася до метрдотеля.

– Ви знаєте таку дівчину, Елейн Рассел?

– Так, міс Дікі. Вона в нас частий гість.

– А чи не підкажете, де вона мешкає?

Метрдотель задумався.

– Дізнайтеся, – зажадала Даяна. – Я поспішаю.

Метрдотель схилив голову. Даяна бувала тут безліч разів, з різними супутниками. Раніше вона ніколи не зверталася до нього з проханнями.

Метрдотель поспіхом обшукував поглядом зал.

– Сідайте, – запропонував він.

– Не варто. Краще покваптеся.

Метрдотель перетнув залу й щось прошепотів чоловікові за одним зі столиків. Незабаром він повернувся з адресою, це була квартира на 49-й вулиці.

У машині Даяна подивилася на наручний годинник: наближалася північ, дуже вдалий час. Її заворожувало очікування відчайдушних, небезпечних пригод, усе, що оточувало – мерехтливі вивіски, блискавично швидкі таксі, зірки у вишині – дихало романтикою. Либонь, з численних перехожих, лиш вона заслужила на те, щоб пережити авантюру цієї ночі – першу з часів війни.

Різко звернувши на 49-ту Східну вулицю, вона почала розглядати будинки по обидва боки. Ось той, що треба:

з вивіскою «Елксон», широким порталом, звідки непривітно струменіло жовте світло. У вестибюлі чорношкірий юнак-ліфтер запитав її ім’я.

– Скажіть, що має забрати пакет із кіностудії.

Ліфтер з шумом включив панель виклику.

– Міс Рассел? Тут прийшла леді, каже, щоб ви забрали пакет з кіностудії.

Пауза.

– Он як… Гаразд, – він обернувся до Даяни. – Вона не очікувала на пакет, але віднести можна, – оглянувши її, ліфтер раптом спохмурнів. – Так у вас і немає пакета.

Нічого не відповівши, Даяна увійшла в кабіну, ліфтер ступив за нею та з черепашачою неквапливістю зачинив двері…

– Перші двері направо.

Даяна почекала, поки ліфт став спускатися, потім постукала. Її пальці міцно обхопили пістолет у кишені блейзера.

Стрімкі кроки, сміх; двері відчинилися, і Даяна рішуче увійшла.

Квартирка була маленька: спальня, ванна, кухня в рожевих і білих тонах, просочені ароматами тижневого приготування страв. Двері відчинила сама Елейн Рассел. Одягнена по-вечірньому, через руку перекинута смарагдова елегантна накидка. Чарлі Еббот лежав в єдиному м’якому кріслі й пив коктейль.

– Що в біса таке? – скрикнула Елейн.

Різким рухом Даяна зачинила за собою двері; Елейн, роззявивши рот, відступила.

– Доброго вечора, – холодно привіталася Даяна. Тут у неї в голові спливла фраза з забутого бульварного роману. – Сподіваюся, я вам не завадила.

– Що вам потрібно? Як тільки вистачило нахабства сюди заявитися?

Чарлі, проковтнувши язика, зі стуком поставив склянку на підлокітник крісла. Дівчата, не змигнувши оком, дивилися вовком одна на одну.

– Вибачте, – неспішно вимовила Даяна, – але, схоже, ви викрали мого кавалера.

– А я ж бо думала, що ви вдаєте з себе леді! – закипаючи, стрепенулася Елейн. – З якого дива ви вриваєтеся до мене, не спитавши й дозволу?

– Я у справі. Прийшла за Чарлі Ебботом.

Елейн задихнулася від обурення.

– Та ти з глузду з’їхала!

– Навпаки, голова в мене працює, як ніколи в житті.

Я прийшла за тим, що мені належить.

Чарлі невиразно скрикнув, але жінки одночасно махнули, щоб він замовк.

– Добре, – закричала Елейн, – владнаємо цю справу негайно.

– Я сама її владнаю, – відрізала Даяна. – З’ясовувати тут немає чого, та й сперечатися марно. Коли б не така ситуація, мені б вас навіть трохи шкода було, та зараз ви стали на моєму шляху. Що між вами двома? Він заприсягнув, що одружиться з вами?

– Тобі зась до цього!

– Відповідай, бо буде гірше, – попередила Даяна.

– З якого дива?

Раптом Даяна ступила вперед, розмахнулася й своєю витонченою, втім, мускулистою рукою дала Елейн міцного ляпаса.

Елейн подріботіла до стіни. Чарлі, скрикнувши, кинувся вперед, але помітив, що з маленької рішучої долоні Даяни на нього глядить дуло револьвера.

– Допоможіть! – заволала Елейн. – Вона мені щелепу зламала.

– Замовкни! – голос Даяни нагадував сталь. – Нічого з тобою не трапилося. Просто ти ганчірка й пестійка. Спробуй бовкнути хоч слово – і начиню тебе оловом, не сумнівайся. Сідай, я сказала! Сідайте обоє. Сидіти!

Елейн швидко сіла; з-під рум’ян на її обличчі проступила блідість. Трохи пом’явшись, Чарлі теж повернувся в крісло.

– Гаразд, – продовжила Даяна, направляючи дуло то на одного, то на іншого. – Схоже, тепер ви зрозуміли, що я прийшла не в хованки з вами гратися. Перш за все запам’ятайте ось що. Поки я тут, про свої права забуваємо. Або я отримаю те, за чим прийшла, або пристрелю обох.

Я запитала, чи поклявся він з тобою одружитися.

– Так, – похмуро озвалася Елейн.

Дуло націлилося на Чарлі.

– Це правда?

Облизавши губи, він кивнув.

– Святий Боже, – фиркнула Даяна, – не відаю, що твориться! Ото ж нісенітниця – коли б мене вона не стосувалася, я б вмерла зо сміху.

– Май на увазі, – пробурмотів Чарлі, – довго це терпіти я не маю наміру.

– Потерпиш! Тепер ти слухняний, стерпиш що завгодно, – аона звернулася до Елейн; дівчина тремтіла. – Листи маєш від нього?

Елейн похитала головою.

– Брехня! Йди та принеси! Рахую до трьох. Раз…

Елейн хутко скочила й кинулася в іншу кімнату. Даяна рушила вздовж столу, не випускаючи її з поля зору.

– Швидше!

Елейн повернулася з невеличким пакетом, Даяна схопила його й кинула в кишеню блейзера.

– Дякую. Бачу, що їх берегла, мов зіницю ока. Сідай на своє місце, трохи побалакаємо.

Елейн сіла. Чарлі допив віскі з содовою й застиг, відкинувшись на спинку крісла.

– А тепер, – мовила Даяна, – я розповім вам маленьку історію. Історію про дівчину, яка одного разу вирушила на війну й зустріла там чоловіка – такого красивого й хороброго, що весь світ став догори ногами. Вона полюбила цього чоловіка, а він полюбив її, і всі інші чоловіки стали здаватися їй блідими тінями поруч з її коханим. Але якось його літак збили, і коли її улюблений прокинувся, вона ледве впізнала його. Сам він думав, що все як і раніше, але чоловік багато про що забув і повністю змінився. Дівчині стало сумно, вона зрозуміла, що більше йому не потрібна й – нічого не вдієш – доведеться з ним розпрощатися… Вона поїхала, і ще довгий час після цього не могла заснути, задихаючись слізьми – та коханий не повертався. Пройшло п’ять років. І ось до неї дійшли чутки, що він гине, а причина – та ж катастрофа, через яку вони розлучилися. Він забував найголовніше: те, якою прекрасною й гордою людиною був, про що мріяв. І дівчина вирішила, що має право втрутитися і йому допомогти, адже вона єдина знала все те, що він забув. Але було занадто пізно. Вона не могла достукатися до нього, бо тепер він слухав тільки грубих і вульгарних жінок – бо забулося майже все. І тоді дівчина взяла револьвер – дуже схожий на цей, що тримаю я, – і прийшла за тим чоловіком у квартиру жалюгідної, нікчемної дівиці, яка зробила з її коханого іграшку. Вона вирішила: або перевтілить його на того, що був раніше, або разом з ним помре й ні про що вже не шкодуватиме.

Даяна замовкла. Елейн засувалася на стільці. Чарлі сидів схилившись і ховав обличчя в долонях.

– Чарлі!

Різкий і чіткий оклик змусив його здригнутися. Він опустив руки й глянув на Даяну.

– Чарлі! – високим ясним голосом повторила вона. – Пам’ятаєш Фонтене, пізню осінь?

На його обличчі виразилося збентеження.

– Слухай, Чарлі. Слухай уважно. Не пропусти жодного слова. Пам’ятаєш тополі в сутінках, пам’ятаєш, як йшли через місто нескінченні колони французької піхоти? Ти був у синій формі, Чарлі, з цифрами на петлицях. Через годину назначили бойовий виліт. Згадай же, Чарлі!

Чарлі прикрив долонею очі і якось дивно зітхнув. Елейн сиділа випроставшись, її широко розплющені очі бігали й зупинялися час від часу то на Чарлі, то на Даяні.

– Пам’ятаєш тополі? – продовжувала Даяна. – Сідає сонце, листя сріблиться, дзвони дзвонять? Пам’ятаєш, Чарлі? Пам’ятаєш?

Запала мовчанка. Чарлі з невиразним стогоном підняв голову.

– Я… не розумію, – хрипко пробурмотів він. – Це якось дивно.

– Не пам’ятаєш? – з очей Даяни текли сльози. – Боже! Не пам’ятаєш? Бура дорога, тополі, жовте небо, – раптом вона схопилася на ноги. – Не пам’ятаєш? – викрикнула вона фальцетом. – Думай, думай – час настав. Дзвони дзвонять… дзвони дзвонять, Чарлі! Маємо лише годину!

Він теж скочив на ноги, похитуючись.

– О-о! – скрикнув він.

– Чарлі, – ридала Даяна, – згадуй, згадуй!

– Я бачу, – ошелешено відгукнувся він. – Тепер бачу… я згадав, згадав!

Чарлі судомно схлипнув, ноги під ним підігнулися, і він без свідомості звалився в крісло.

Обидві дівчини тут же підлетіли до нього.

– Він знепритомнів, – крикнула Даяна, – води, швидше!

– Ох, ти, дияволице! – обличчя Елейн спотворила гримаса злоби. – Дивись, що ти наробила! Хто ти така в біса? Хто ти йому така?

– Хто така? – чорні, блискучі очі Даяни зиркнули на неї. – Дружина. Вже як п’ять років я його дружина.


На початку липня Чарлі з Даяною влаштували в Гринвічі повторне весілля. Після вінчання старі друзі перестали називати її Даймонд Діком. Вони сказали, це ім’я вже давно стало надзвичайно недоречним. На їхню думку, на майбутніх дітей воно вплине несприятливо, а то й навіть згубно.

Імовірно, що в разі потреби Даймонд Дік знову зійде з кольорової обкладинки, шпори його засяють, бахрома на куртці з оленячої шкіри затріпотить на вітрі – він рушить верхи в передгір’я, щоб захистити свої володіння. Тому що під зовнішньою лагідністю Даймонд Дік завжди була твердою як сталь – такою твердою, що час уповільнював для неї свій біг, хмари розходилися в різні боки й хвора людина, почувши невпинний стукіт копит вночі, випрямлялася й скидала з себе темний тягар війни.

Третя скринька

I

Варто увійти в офіс Сайруса Джирарда на тридцять другому поверсі, як одразу спадає на думку, що потрапили ви сюди випадково, що ліфт здійняв вас не на верхній поверх, а в центр міста, на П’яту авеню, і в цих апартаментах вам не місце. Те, що здавалося клацанням тикера, виявилося лиш заклопотаним цвіріньканням канарки, котра погойдується в срібній клітці над вашою головою, і поки втомлена дебютантка за столиком з червоного дерева готується запитати ваше ім’я, ви можете насолоджуватися гравюрами, гобеленами, різьбленими панелями та свіжими квітами.

Однак контора Сайруса Джирарда займається аж ніяк не декоруванням інтер’єрів, хоча всі інші напрямки діяльності директор свого часу охопив. Святковий вигляд приймальні – не більш як оманлива пелена, за якою ховається безперервна ділова метушня. Це всього-на-всього пухка рукавиця на броньованому кулаку, усмішка на обличчі боксера-професіонала.

Найбільше це усвідомлювала трійця юнаків, що одного квітневого ранку очікувала на зустріч біля кабінету містера Джирарда. Щоразу, коли двері з написом «Стороннім вхід заборонено» здригалися під натиском грандіозних справ, вони, не дивлячись один на одного, нервово сіпалися. Цій трійці ще й тридцяти не було, кожен тільки-но зійшов з потяга й не знав один одного. Вже майже спливла година в очікуванні пліч-о-пліч на дивані, обтягнутому черкеською шкірою.

Якоїсь миті юнак із вугільно-чорними очима й таким самим волоссям вийняв пачку цигарок і невпевнено запропонував двом іншим. Але, вислухавши їхню ввічливо сполохану відмову, він швидко озирнувся й повернув на місце недоторкану пачку. Після цього делікатного епізоду наступила довга мовчанка, яку порушувала лиш канарка-тикер, відстукуючи курс акцій в пташиному королівстві.

Коли годинник у стилі Людовика XIII вибив дванадцяту годину, двері з написом «Стороннім вхід заборонено» натужно, мовби долаючи опір, відкрилися, і завзята секретарка запросила відвідувачів увійти. Вони дружно встали.

– Тобто… всім трьом? – дещо розгублено запитав найвищий.

– Усім трьом.

Не оглядаючись і мимоволі демонструючи маршову ходу, вони перетнули кілька приміщень-форпостів і нарешті вступили у власний офіс Сайруса Джирарда, чий соціальний статус на Вол-Стріт можна було порівняти зі статусом Теламоніда Аякса[3] серед інших героїв Гомера.

На вигляд – тихий, худорлявий чоловік шістдесятирічного віку; мав тонке, неспокійне обличчя та ясні, довірливі очі, мов у немовляти. Коли увійшла процесія з трьох молодиків, він звівся і з посмішкою звернув до них погляд.

– Перріш? – нетерпляче запитав він.

– Так, сер, – відгукнувся високий молодик, і Сайрус Джирард привітав його, обмінявшись рукостисканням.

– Джонс?

Так звали чорноокого юнака з вугільним волоссям. Він відповів на посмішку Сайруса Джирарда й із легким південним акцентом запевнив, що радий знайомству.

– А ви, значить, Ван Бюрен, – звернувся Джирард до третього.

Ван Бюрен підтвердив. Очевидно, то був житель великого міста – незворушний та вдягнений за останньою модою.

– Сідайте, – запросив Джирард, з цікавістю оглядаючи відвідувачів. – Не уявляєте, як я радий знайомству.

Нервово посміхаючись, всі троє сіли.

– Так, панове, – розпочав літній чоловік, – коли б мав я синів, то мріяв би, аби були схожими на вас, – помітивши, як гості від сорому розчервонілися, він розсміявся. – Добре, не буду вас бентежити. Розкажіть, як поживають ваші батьки, потім перейдемо до справи.

Батьки юнаків, вочевидь, почувалися добре й передавали містеру Джирарду вітання з шістдесятиліттям.

– Дякую, дякую. Ну, тепер перейдемо до справи, – він різко відкинувся на спинку крісла. – Так от, хлопці, що я хотів сказати. Наступного року я покидаю своє заняття. Вже давно мізкував, як би піти на пенсію в шістдесят, та й дружина цього чекає – і ось час настав. Відкладати більше не можна. Синів у мене немає, так само як і племінників чи інших родичів, тільки брат, якому п’ятдесят, так що ми з ним в одному човні. Він, мабуть, протримається ще років десять, а потім назва моєї компанії «Сайрус Джирард інкорпорейтед», либонь, зміниться… Десь місяць тому я відправив листи своїм трьом найближчим друзям з коледжу, з колишнього життя, і запитав, чи немає в них синів віком від двадцяти п’яти до тридцяти років. Я писав, що звільнилася одна вакансія для одного молодика, але цей працівник має бути ідеальним. Оскільки ви всі троє прибули сьогодні сюди, я підсумовую, що батьки розцінюють ваші ділові якості на високому рівні. Те, що я пропоную, просто й зрозуміло. За три місяці я з’ясую все, що мені потрібно, а після закінчення цього терміну двоє залишаться ні з чим, а третій отримає нагороду, яку видають лиш у чарівних казках: половину мого царства та ще й руку моєї доньки, якщо вона того забажає, – він трохи підняв голову. – Виправ мене, Лоло, якщо я сказав щось не те.

Зачувши те, троє юнаків сіпнулися, озирнулися й поспішно скочили на ноги. Поблизу, ліниво відкинувшись на кріслі, вся з золота та слонової кістки, сиділа мініатюрна темноока красуня з дитячою, грайливою посмішкою – варто було глянути на неї, як кожному згадувалася його молодість. Прочитавши в лицях гостей розгубленість, вона не стримала сміху, який згодом підхопили всі три жертви.

– Це моя донька, – простодушно усміхнувся Сайрус Джирард. – Та не лякайтеся ви так. Кавалери навколо неї в’ються й в’ються – як місцеві, так і приїжджі. Лоло, не бентеж молодиків, краще запроси їх до нас на обід.

Лола серйозно випросталася, звелася, і кожен по черзі втонув в її кароокому погляді.

– Я й досі знаю тільки ваші прізвища, – мовила вона.

– Це можна виправити, – відгукнувся Ван Бюрен. – Мене звати Джордж.

Високий молодик вклонився.

– Я – Джон Хардвік Перріш, – повів він, – ну, можна й скорочувати.

Вона обернулася до темноволосого жителя Півдня, який не поспішав називати своє ім’я.

– Як щодо містера Джонса?

– О… просто Джонс, – неспокійно відповів він.

Лола здивовано підняла брови.

– Як коротко! – всміхнулася вона. – Як… я б навіть сказала мінімалістично.

Містер Джонс злякано озирнувся.

– Добре, я скажу, – промовив він нарешті. – Мабуть, моє ім’я в цьому випадку не зовсім підходить.

– А яке у вас ім’я?

– Ріп[4].

– Ріп?

Чотири пари очей втупилися на відвідувача з докором.

– Юначе! – вигукнув Джирард. – Ви що ж, хочете сказати, ніби мій старий друг, володіючи здоровим глуздом, дав своєму синові таке ім’я?

Джонс з непокірним видом переступив з ноги на ногу.

– Ні, – зізнався він. – Батько назвав мене Освальдом.

Присутні відгукнулися несміливим хіхіканням.

– Тепер, всі троє, можете йти, – Джирард сів за стіл. – Завтра рівно о дев’ятій доповісте про себе головному управителю, містеру Голту, і хай розпочнеться змагання. А поки, коли разом з Лолою її купе-спорт-лімузин-родстер-ландоле, чи що вона там водить, вона, ймовірно, довезе вас до готелю.

Коли всі пішли, обличчя Джирарда знову занепокоєно ворухнулося; він довго сидів, споглядаючи порожнечу, перш ніж натиснути кнопку, яка знову змусила обертати шестерні його мозку, які надовго поринули у сон.

– Один із них точно стане гідною кандидатурою, – пробурмотів він, – але що, коли це буде той брюнет? «Ріп Джонс інкорпорейтед»!

ІІ

Кінець третього місяця показав, що, схоже, не хтось один, а всі троє робили значні успіхи. Всі троє характеризувалися працьовитістю, індивідуальністю – доволі загадковою рисою, – окрім того – ще й кмітливістю. Коли Перріш, високий юнак з Заходу, трохи випереджав інших в оцінці ринкової ситуації, чи коли Джонс, південець, легко знаходив спільну мову з клієнтами, то Ван Бюрен відрізнявся тим, що присвячував всі вечори вивченню надійності вкладень. Варто було Сайрусу Джирарду звернути увагу на далекоглядність і винахідливість одного, як інші демонстрували свої особливі таланти. Він не примушував себе до суворого нейтралітету; навпаки, думки його зосереджувалися на індивідуальних перевагах одного претендента, потім іншого – але поки це йому нічого не давало.

Усі вихідні вони проводили в будинку Джирарда в Такседо-Парку, де не без сором’язливості спілкувалися з юною та прекрасною Лолою, а вранці безтактно перемагали її батька в гольфі. В останні вихідні разом, перед тим, як прийняти рішення, Сайрус Джирард покликав гостей після обіду до себе в кабінет. Порівняти їхні переваги та обрати когось одного до «Сайрус Джирард інкорпорейтед» виявилося не під силу, тому, зневірившись, чоловік розробив інший план, який би остаточно йому допоміг.

– Джентльмени, – мовив Джирард, коли трійця молодиків в назначений час зібралася в кабінеті, – я скликав вас сюди, щоб оголосити, що всіх вас звільнено.

Молодики схопилися на ноги, їхні очі жевріли подивом й докором.

– Поки що, – добродушно всміхнувся господар. – Тому немічного старого не чіпайте, і краще сядьте.

На обличчях гостей промайнула усмішка полегшення. Всі сіли.

– Мені подобаєтеся ви всі, – продовжував Джирард, – і хто подобається більше, я не знаю. Загалом… експеримент не вдався. І я збираюся продовжити наш конкурс ще на два тижні… але умови будуть зовсім інші.

Юнаки насторожилися.

– Моє покоління не навчилося відпочивати. Наша юність припала на період небаченої ділової активності, і тепер, йдучи на спочинок, ми не знаємо, чому присвятити залишок життя. І от мені – людині, якій вже за шістдесят, дуже сумно. У мене немає опори: багато читати не звик, у гольф граю тільки раз на тиждень, та й цього достатньо, живу без хобі. Настане час, і до вас теж підкрадеться старість. Ви помітите, що інші це не вважають трагедією, а живуть собі на втіху, і вам захочеться взяти з них приклад.

Я б хотів дізнатися, хто з вас краще впорається з ситуацією, коли прийде час покинути свою улюблену справу.

Погляд Джирарда торкався то одного, то іншого. Перріш та Ван Бюрен з розумінням кивали. Джонс спершу розгубився, але потім теж кивнув.

– Я хочу, щоб кожен з вас узяв два тижні відпустки та провів їх так, як, на вашу думку, треба проводити на пенсії. Хочу, щоб ви допомогли мені подолати цю проблему. Хто вас, на мій розсуд, зуміє краще заповнити прогалини вільного часу, той стане моїм наступником. Я знатиму, що, на відміну від мене, він не загрузне в бізнесі, мов у болоті.

– Тобто ви хочете, щоб ми розважалися? – ввічливо запитав Ріп Джонс. – Поїхали кудись, влаштували собі першокласний відпочинок?

Сайрус Джирард кивнув:

– Робіть все, що бажає душа.

– Гадаю, містер Джирард не має на увазі розгнузданий відпочинок, – докинув Ван Бюрен.

– Робіть все, чого бажає душа, – повторив старий. – Я ні в чому вас не обмежую. Коли справу виконаєте, я оціню результат.

– Два тижні подорожей… – мрійливо протягнув Перріш. – Те, чого мені завжди хотілося. Я…

– Подорожі? – пирхнув Ван Бюрен. – Це коли вдома так багато можливостей? Ну, якщо в тебе в запасі рік, то можна й помандрувати, але за два тижні… я постараюся осмислити, як зможе допомогти людям бізнесмен, що вийшов на пенсію.

– Подорожі, та й по всьому, – в’їдливо повторив Перріш. – Гадаю, всі ми маємо використовувати наше дозвілля, щоб якнайкраще…

– Хвилинку, – втрутився Сайрус Джирард. – Годі влаштовувати словесний поєдинок. Зустрінемося в моєму офісі через два тижні – першого серпня, вранці, о пів на одинадцяту, і з’ясуємо, що у вас вийшло, – він повернувся до Ріпа Джонса. – У вас, напевно, теж є план?

– Ні, сер, – розгублено зізнався Джонс, – намагатимуся щось вигадати.

Ріп Джонс розмірковував весь вечір, але нічого натхненного так і не придумав. Опівночі він встав, знайшов олівець і почав записувати те, як проводив вільний час на святах, відпустках й канікулах. Але все здавалося йому безглуздим й нудним, і до п’ятої, поки не заснув, хоч намагався, та не зміг подолати страх перед порожніми, безкорисливими годинами.