– Менi багато про що вiдомо.
Ярослав посмiхнувся.
– Що ж, залишаеться сподiватись, що вашi джерела i джерела московського ФСБ рiзнi.
– Можливо. Цi люди, слiдом котрих ви мусите йти, вони бандити. Я б не хотiла, щоб на менi була ще й кров людини, яку я послала iхнiм слiдом. Тому обрала саме вас. До побачення. – Вона повернулась i стрiмко покрокувала до виходу, дзвiнко стукаючи шпильками по кам'яних плитах пiдлоги.
– Що скажеш? – Федько пiдморгнув, потираючи руки, коли панi Красовська зникла за дверима кав'ярнi.
– Як ти ii знайшов?
– Ображаете, шеф! Працюю не покладаючи рук!
– Детальнiше.
Федько зiтхнув i знизав плечима.
– Панi сама зателефонувала. Не знаю, очевидно, нас порекомендував хтось з ii знайомих. Але оплата бiльш нiж пристойна, чи не так?
– А до «Автолiдера» щойно завезли нову фiрмову гуму i титановi диски… – продовжив Ярослав.
– І, звичайно, ти не вгадав.
– Хiба?
Федько розвiв руками з виглядом людини, котра намагаеться довести очевидне:
– Потрiбно ставити газобалонне обладнання. Ярику, сам поглянь – цiни на бензин зовсiм з ланцюга зiрвалися. А iздити потрiбно багато. Врештi-решт, це потрiбно не лише менi! Адже, наскiльки менi вiдомо, до найближчих планiв пана детектива не входить купiвля власного авто?!
– Ти знаеш моi правила.
– Так, – Федько приречено змахнув рукою i вдавано зiтхнув. – Аванс витрачаеться лише на оперативнi видатки пiд час розслiдування… Ярику, ти зануда.
– Я не просто зануда. Я в нас головний зануда.
– Звичайно. Куди iдемо?
Ярослав устав з-за столу.
– Нарештi я дочекався вiд тебе нормального робочого настрою. Насамперед, вважаю, потрiбно завiтати до Галкiна. Трупи двох друзiв-побратимiв знайдено на Личакiвцi. Якщо цю справу не повiсили на нього, я повiрю, що на Мiсяцi iснуе життя.
– За каву розраховуешся ти, – буркнув Федько i подався до виходу.
Роздiл 4
Звична тiснява переповнених автотранспортом вузьких вуличок зустрiла гамором, переспiвуванням клаксонiв i мелодiями модних шансонеток, що лунали з вiдчинених через спеку вiкон автомобiлiв. Протектори шин звично ляпотiли по брукiвцi вулиць старого Львова, а Федько, зосередившись на водiннi серед потоку вiдносно дисциплiнованих львiвських водiiв, мовчав. Ярослав вирiшив помiркувати й дещо впорядкувати в пам'ятi хоча б ту скромну iнформацiю, яку отримав вiд Несторенка i Красовськоi.
Отже, Євген Бондаренко. Поки що таемничий iкс, якого потрiбно було вiдшукати. Видимих причин зникати в нього не було, принаймнi панi Барбара не справляе враження однiеi з тих безпорадних жiнок, котрi легко стають жертвами шахраiв i шлюбних аферистiв. Хоча чому не було причин? Якщо людина зникае, у цього факту завжди е причина. Можливо, бiльш молода коханка, можливо, переслiдування коханцiв дружини, яка, судячи з усього, мае досить великий вантаж минулого життя. Та що завгодно, картярський борг, нарештi! Вiчне рiвняння з багатьма невiдомими. А тут ще до iкса додавалися зловiснi iгрек i зет, незрозумiло з якою метою пiдпаленi в автомобiлi. Нi, не коханка зниклого i не картярський борг поповнив кишеню Ярослава Савицького на десять тисяч умовних одиниць, а його життя новими проблемами. Дворiчний досвiд «солдата удачi» i п'ятирiчний досвiд приватного детектива пiдказував, що вони з Федьком стоять на початку дуже непростоi, а може, й небезпечноi справи.
Майора Галкiна, старшого опера мiського вiддiлу кримiнальноi мiлiцii, Ярослав знав уже багато рокiв. Вони навчались на однiй кафедрi в ЛДУ, разом працювали у пiдроздiлi «Беркут», в однiй секцii займалися кiкбоксингом. Тодi, усерединi дев'яностих, життя здавалося зрозумiлим, хоча й не надто легким, а iхня чоловiча дружба не могла бути порушена будь-якими обставинами. Вiдтодi минуло багато часу. Ярослав оженився i розiйшовся з дружиною, не в змозi жити тихим i спокiйним життям. Утратив завдяки бунтiвливому характеру роботу в мiлiцii, пройшов схожою на лезо бритви стежкою найманця пiд час чеченськоi вiйни на Кавказi. Нарештi, змiнив камуфльований одяг солдата на дорогий костюм приватного охоронця, а потiм i приватного детектива. Але Вадим Галкiн, у душi розумiючи навiть такi неоднозначнi вчинки Ярослава, як його поiздка до Чечнi, був дещо iншою людиною. Вiн був звичайним опером. У повному розумiннi цього слова. З холодним розумом, розсудливiстю i здатнiстю протистояти не лише бандитським «стволам», але й розносам начальства. Пiсля п'ятнадцяти рокiв роботи в мiлiцii Галкiн отримав погони майора, два вогнепальних поранення i кiмнату в гуртожитку з доволi маловiрогiдною перспективою отримати колись власне житло. До таких надбань долучалась неймовiрно сварлива й схильна до iстерик особа на iм'я Рая, котру Вадим Галкiн мав за дружину, i двiйко дiтей, якi щиро любили тата. Втiм, трое останнiх до роботи в мiлiцii стосунку не мали. Вони швидше мали статус тихоi гаванi, у якiй Галкiн iнодi вiдпочивав вiд роботи. Хоча, що стосуеться Ярослава, вiн не змiг би асоцiювати Раю з назвою «тиха гавань» навiть пiсля повернення з запеклого вуличного бою. І тепер саме до Галкiна iхав Ярослав у надii дiзнатися щось нове про зникнення громадянина Речi Посполитоi Польськоi Євгена Бондаренка.
Автоматнику фойе вiддiлка пiдозрiло поглянув на Ярослава i Федька, котрi з виглядом упевнених у собi людей пройшли до «вертушки», яка вiдмежовувала просторий хол i кiмнату чергового по мiсту вiд сходiв на верхнi поверхи.
– Ми до Вадима Олексiйовича, – випередив Ярослав запитання мiлiцiонера. – Третiй поверх, кiмната сiмнадцять. Вiн на нас очiкуе.
Сержант, якому помiтно допiкав одягнутий з волi якогось вузьколобого служаки з великими зiрками бронежилет, кивнув головою.
– Можете пройти.
Ярослав наблизився до нього i поманив пальцем. Мiлiцiонер схилив голову.
– Недавно в мiлiцii? – запитав його Ярослав таемничим шепотом.
– Кiлька тижнiв, – простодушно вiдповiв сержант, шморгнувши кирпатим носом.
– Цей бронежилет мае назву «Зубр» i складаеться лише з двох титанових пластин. Усе дуже просто: одна прикривае груди, друга – спину. Якщо iх витягнути з чохла, нiхто не помiтить, а шию не буде натирати. Зрозумiв?
– Так! – мiлiцiонер змовницьки посмiхнувся.
– От i добре. Тiльки не роби цього, коли працюеш на «землi». Нiколи не роби!
Галкiн був у кабiнетi не сам. Помiтивши Ярослава, вiн махнув рукою на знак привiтання i вказав на стiльцi бiля подряпаноi шафи в кутку.
– Зачекайте кiлька хвилин, хлоп'ята, зараз я звiльнюсь.
Ярослав iз Федьком пройшли кабiнетом i розташувалися на вказаних стiльцях. Тим часом Галкiн продовжив розмову з двома пiдлеглими, що ii був змушений перервати.
– І я не хочу чути потiм вiд вас дурних вiдмазок! Мене це не хвилюе. То у вас даiшники не встигли наздогнати, то таксист дорогу перегородив. Кому це цiкаво?
– Але ж це правда, Вадиме Олексiйовичу! Ну, що, ми мали пiшки його наздоганяти? У нього мотоцикл за кiлька секунд до сотнi розганяеться!
– Передбачити мали, Юрцю, передбачити! Ще до того, як вiн про свiй мотоцикл подумав, ви його повиннi були взяти за ласти i рилом до грунту вложити! – плеснув долонею по столу Галкiн. – А тепер що? За вчорашнiй вечiр двi сумочки вiн зiрвав? Зiрвав! Одна дiвчина з переломом руки у лiкарнi лежить? Лежить! Одне слово, Юрцю, якщо ти менi того недоноска до кiнця тижня в браслетах не покажеш, нарiкай на себе!
– Слухаю, Вадиме Олексiйовичу! – Судячи з бадьорого голосу оперативника, вiн звик до такого роду розмов. – Дозвольте йти виконувати.
– Та йдiть уже! – вiдкинувся на спинку крiсла Галкiн.
– Ось так i живемо, – мовив вiн до Ярослава, коли за оперативниками зачинилися дверi. – Своiм козакам на горiхи роздав, тепер маю йти до начальства власну долю вигрiбати.
– Ще не звик? – посмiхнувся Ярослав.
– Та звик… Уявляеш, завелося в мене тут якесь лайно мале, лiтае на мотоциклi, виривае в дiвчат сумочки з рук. Два тижнi впiймати не можу, шумахер довбаний! Учора вже майже взяли, в останнiй момент з рук вивернувся. Та ще й мало пiд вантажiвку не влетiв. Я тепер на хлопцiв репетую, а сам думаю – добре, що втiк. Якби його, гiвнюка, по брукiвцi розкатало, уявляеш, що б тут почалося?
– Шумахер ганяв не на мотоциклi, – вставив своi п'ять копiйок Федько, вiдомий знавець «Формули-1» i вболiвальник знаменитоi «Скудерii Феррарi».
– Та хай хоч на мiтлi лiтае, песеня. Вiзьмемо, iй-бо, ремiнцем вiдшмагаю!
Галкiн устав з-за столу, пiдiйшов до вiкна i, розчинивши його навстiж, припалив цигарку.
