– Як бачите, нi. Я цiлком реальний, можете доторкнутись.
– Дякую, ми вже потиснули одне одному руки.
– Тодi вiдвертiсть за вiдвертiсть! Як пiдкорюете Варшаву ви?
Наталка знизала плечима.
– Моя професiя, на жаль, значно менш таемнича й екстравагантна. Я журналiст. Працюю в одному з незалежних видань.
Автобус ледь чутно хитнуло. Вiн пригальмував, пропускаючи повз кiлька авто, що мчали назустрiч, пiсля чого повернув лiворуч i повiльно покотився до митного термiналу пункту перетину кордону Корчова – Кракiвець. За хвилину зупинився, стомлено зiтхнувши пневматикою гальм. Водiй вiдчинив переднi дверi, впускаючи до салону кiлькох польських службовцiв у бездоганних одностроях.
– Ось i кордон, – почув Ярослав легке зiтхання сусiдки, – кiлька годин, i ми будемо у Львовi.
– Таки скучили за домiвкою, – посмiхнувся вiн.
– Надзвичайно.
Раптом поляки, якi повiльно прямували салоном, збираючи паспорти туристiв для перевiрки вiзового режиму, почали голосно розмовляти, почувся тупiт, пiсля чого водiй увiмкнув мiкрофон, за допомогою якого робив зазвичай оголошення для пасажирiв.
– Ярославе Савицький, бiля автобуса вас очiкують друзi, – долинуло, потрiскуючи, з динамiка над головою.
– Щось пiдказуе менi, що Ярослав Савицький – це саме ви, – Наталка подивилася на нього насмiшкувато. – До побачення, львiвський Джеймсе Бонде!
– А менi щось пiдказуе, що вiдпочити з дороги не посмiхаеться, – Ярослав устав iз сидiння, вiдчинив дверцята скриньки для ручного багажу, розташованi пiд стелею, i пiдхопив свою невелику спортивну валiзу. – Дякую за спiвчуття i серветки, моя прекрасна супутнице. Маю надiю, ще зустрiнемось.
– Хто знае. Але якщо доведеться, залишаю за собою право отримати вiд вас матерiал для сенсацiйного повiдомлення у пресi. Я журналiст, а ми вмiемо бути надокучливими!
– Неодмiнно, – Ярослав ще раз посмiхнувся i простягнув руку для прощання, – за спiвчуття такоi красунi жодна плата не може бути великою. До побачення.
Роздiл 2
Федько мало не пританцьовував вiд нетерплячки неподалiк вiдкритих навстiж дверей автобуса. Коли Ярослав з'явився на сходах, вiн кинувся до нього, викликаючи пiдозрiлi погляди кiлькох польських прикордонникiв, якi стояли неподалiк.
– Ну, нарештi! – видихнув, майже схлипнув Федько. – Я очiкую на тебе мало не вiд ранку!
Ярослав потиснув тендiтну, схожу на дiвочу руку колеги i насторожився. Натура справжнього холерика робила Федька Нестеренка нервовим навiть у час, коли для цього не було жодних причин, але зараз вiн виглядав не просто знервованим. У його виглядi було те нетерпiння, яке з'являлося зазвичай перед великою i складною роботою.
– Тобi було добре вiдомо, коли я прибуваю, – Ярослав протягнув паспорт, – так розумiю, ти про все домовився i все влаштував.
– Що б ти без мене робив, – Федько вдавано зiтхнув i змахнув рукою, – ми пройдемо без черги, давай за мною!
Федько Несторенко не був надто вправним у бiйцi, вiн панiчно боявся зброi i зовсiм не вмiв стрiляти. А за наявностi вiльного часу мiг годинами просиджувати за комп'ютерними iграми, даючи фору прищавому дев'ятикласнику. Але Ярослав чiтко знав: без цього кумедного холерика, схожого на лелеку, що надягнув на себе костюм, йому було б значно важче вести свiй бiзнес. І навiть не тiльки тому, що Федько був ходячою енциклопедiею всiх можливих законiв i кодексiв Украiни, Росii й Польщi (хоча такого блискучого юриста мрiяла б бачити у своему штатi фiрма зi значно бiльшим впливом, анiж приватний пiдприемець Савицький Я. П.), а ще й тому, що був у Федька Несторенка один неймовiрний дар – умiння домовлятися з людьми, котрим волею долi було покладено затримувати Ярослава тенетами бюрократичноi павутини.
– Нам справдi потрiбно поспiшити! – крикнув Несторенко i розчинився у склянiй призмi прикордонного поста.
Все пройшло, як i очiкував Ярослав, швидко i без затримок. Польський митник, схожий на картинку з плаката, ту, що демонструе солдатам зразок установленого статутом однострою, швидко переглянув паспорт, кинув прискiпливий погляд на Ярослава, пiсля чого завченим рухом ударив печатку. За кiлька хвилин ту саму процедуру повторив одягнений у розхристаний бушлат службовець на украiнському боцi кордону. Коли вийшли на вулицю, ступаючи вже украiнською землею, Федько недбало кинув Ярославу ключi вiд авто.
– Ну, тепер я вже на сто вiдсоткiв зрозумiв, що ми поспiшаемо, – зважив Ярослав на долонi в'язку з невеличкою подушечкою електронного ключа. – Якщо «цьому шумахеру навiженому» доручено сiсти за кермо твого нового «Ланоса», значить, трапилося щось неординарне.
– Так, Ярику! – Федько майже бiгцем подався до правих дверей срiблястого легковика, котрий завмер поряд iз кiлькома могутнiми ваговозами на великому паркувальному майданчику. Нетерпляче схопився за ручку. – У неi лiтак за три години, i вона, я вважаю, зовсiм не в тому станi, щоб довго очiкувати.
Ярослав стиснув пальцями брелок. Автомобiль, двiчi бадьоро вiдгукнувшись дзвiнким спiвом, пiдморгнув помаранчевими вогнями, i Федько плигнув у салон. Слiдом, неспiшно закинувши валiзу на задне сидiння, скочив за кермо Ярослав. За хвилину легковик зiрвався з мiсця, пiдкотився до виiзду на магiстраль i, на мить принишкнувши, пискнув шинами, змушуючи Нестеренка притиснутися до спинки сидiння й болiсно зморщити пику. Ярослав, швидко перемикаючи швидкостi, розiгнав авто до сотнi кiлометрiв на годину, ледь вiдхилив бiчне скло, припалив цигарку i лише пiсля цього подивився на помiчника.
– А тепер давай усе по черзi. У кого лiтак i чим я завдячую такому нетерпiнню?
Федько з острахом поглянув на запалену цигарку в руках Ярослава, потiм – на оббивку сидiння. Але швидко опанував себе.
– Їi звуть Барбара Красовська.
– Гарне iм'я.
– Вона полячка, з Варшави…
– Справдi полячка? – Ярослав примружився. – Я вже подумав, що з Аргентини.
– Менi продовжувати? – Федько нервово забарабанив пальцями по пластику «торпеди».
Ярослав кинув на нього погляд i посмiхнувся:
– Не ображайся.
– На тебе? Бог милував! Краще слухай. Панi, здаеться менi, надзвичайно стривожена. Це м'яко кажучи. У неi, якщо вiрити ii словам, пропала близька людина. Надзвичайно близька.
– Коханець?
– Чоловiк.
– Розумiю. Федоре, чоловiки iнодi пропадають. Затямиш це, коли сам будеш зважувати на шальках терезiв свое вiльне життя одинака, – пожартував Ярослав.
– Так. Але тут iнший випадок.
– Грошi?
– Не знаю. Схоже, вiн пропав не сам. З ним були двое друзiв дитинства.
– А це вже цiкавiше.
– Стривай, далi буде ще цiкавiше! – замахав руками Нестеренко.
– Я завжди слухаю тебе уважно.
– Не сказав би. Та зараз не про твое зверхне до мене ставлення. Двох друзiв зниклого знайдено вчора. Точнiше iхнi знiвеченi трупи. iм перерiзали горлянки, а автомобiль, у якому вони знаходилися, спалили.
– Це все?
– Майже. Менi залишилося додати, що Барбара Красовська – мiльйонерка i вона хоче, щоб цiею справою зайнявся саме ти.
Ярослав пожбурив недопалок у вiкно i, зручнiше вмостившись на сидiннi, натиснув педаль акселератора, втопивши ii у пiдлогу. Несторенко зiтхнув i похапцем защепив пасок безпеки.
