Барбара Красовська була розкiшною жiнкою рокiв сорока, чие обличчя несло на собi слiди запеклоi боротьби зi старiстю, що наставала. Воно було пещене й доглянуте, проте занадто рiзкий малюнок вилиць, тонкi вуста i пiдозрiло глянцева шкiра виказували кiлька пластичних операцiй i довгi години перед дзеркалом. Очi панi Барбара приховувала пiд великими темними окулярами, зачiску мала на зразок тих зачiсок дiловоi жiнки, що можна побачити в телевiзiйнiй рекламi. До зачiски пасував i дорогий чорний костюм.
Коли Ярослав у супроводi Федька зайшов до кав'ярнi «Золотий Дукат», панi Красовська вже була там. Увесь вищенаведений опис вiрогiдноi замовницi його, Ярослава Савицького, послуг склався в головi детектива протягом десятка секунд, поки вiн крокував крiзь приемну напiвтемряву знаменитоi львiвськоi кав'ярнi до столика, за яким розташувалась Барбара. Не заховалося вiд погляду Ярослава й те, що полячка помiтно нервувала. Вiн уклонився, вiдсунув стiлець i сiв навпроти. За своiм звичаем почав розмову тоном упевненоi в собi дiловоi людини:
– Доброго дня, панi Красовська. Радий познайомитися з вами, хоча й щиро жалкую про обставини, завдяки яким ми сьогоднi тут ведемо розмову. Отже, хотiв би почути вiд вас докладнiше, якоi спiвпрацi ви бажаете з моею фiрмою. Ну i, зрозумiло, всi деталi того, що трапилося з вашими друзями, – м'яким проникливим голосом вимовив Ярослав, демонструючи добре знання польськоi мови.
– Дякую, що змогли знайти для мене вiльну хвилину, – привiтавшись нахилом голови, вiдповiла Барбара украiнською. – Я добре знаю украiнську, i це моя рiдна мова. Отже, можемо на час залишити польську, хоча ви, я бачу, знаете ii досконало.
Вона на мить замовкла, очiкуючи, поки офiцiант у синьому джемперi не розставить перед ними фiлiжанки з кавою, крихiтнi чашечки i кришталеву цукерницю. Розставивши все, молодик клацнув запальничкою, запалив ароматичну свiчку, котра стояла на столику у вкритому зеленню патини бронзовому канделябрi, побажав доброго настрою i пiшов до себе за стiйку.
Барбара зiтхнула i рiзким рухом зняла окуляри, поглянувши на Ярослава. Їi проникливi зеленi очi були повнi слiз. У поглядi читалося лише одне – благання.
– Допоможiть менi! Допоможiть, благаю, бо я вже не знаю, до кого звертатися! – Вона раптом схлипнула i заховала обличчя в долонях.
– Федоре, – пiдморгнув Ярослав Несторенковi.
Той лише кивнув головою i бiгцем подався до бармена. За хвилину вже повертався зi склянкою води.
– Ось, випийте i заспокойтеся. Ми спробуемо допомогти.
Але Барбара вже опанувала себе.
– Дякую. Зi мною все гаразд. Не звертайте уваги, просто два минулих днi стали, напевне, найгiршими в моему життi. В загальних рисах я вже оповiла пановi Федору стан речей. Що ще ви хотiли би знати?
Ярослав зiтхнув, вiдставив чашечку з кавою i дiстав блокнот.
– Усе. Я хотiв би знати всi обставини цього зникнення. Прошу вас, розповiдайте, а я запишу всi важливi для мене деталi.
– Так-так, звичайно, – вона важко зiтхнула i заглибилась у спогади.
Роздiл З
Їi доля була повною змiн, зламiв i бурхливих подiй, котрi приносили в життя наiвноi дiвчини з невеличкого провiнцiйного Червонограда як свiтлi й радiснi днi, так i сивий сум, а подекуди й чорнi моменти важкого горя. Вона рано залишилась одна: батьки загинули в автокатастрофi, а брат, котрий був старшим вiд неi лише на рiк, не мiг замiнити iй сiм'ю, котру вона втратила. Невдовзi вiн пiшов до вiйська i доля занесла його в далекий росiйський Мурманськ, де мав служити три роки в екiпажi атомноi субмарини. Але навiть тi три роки, якi здавалися тодi неймовiрно довгим термiном сiмнадцятирiчнiй Басi, у котроi доля вiдбирала едину рiдну людину, не стали остаточними в ii розлуцi з братом. По закiнченнi строковоi служби той вступив до школи технiкiв, отримав звання мiчмана й довiку оселився серед промерзлих сопок Кольського пiвострова, одружившись iз мiсцевою дiвчиною. Листи, якими Олег засипав Барбару в першi мiсяцi служби, були схожi на бурхливий потiк. Потiк ностальгii, суму за домiвкою i придавлених бездушною машиною Радянськоi армii емоцiй вiсiмнадцятирiчного юнака. Але час минав, i потiк почав слабшати. За рiк вiн перетворився на рiчечку iнформацii про велич i могутнiсть атомного пiдводного флоту, про мiцну чоловiчу дружбу, про красу холодного пiвнiчного краю. Ще за рiк звузився до розмiрiв дрiбного струмочка скупих повiдомлень про те, що «все гаразд», листiвок до дня народження, Нового року i Восьмого березня. Потiм i струмок пересох, наостанок донiсши до Басi запрошення на весiлля Олега i невiдомоi Дашi. Вона проiгнорувала запрошення. І не тому, що образилась на брата, нi. Тодi у неi вже було власне особисте життя i вона вважала за справедливе не вiдповiдати. Бася iхала до Польщi, щоб одружитися там iз красенем Мартiном, офiцером вiйська Польського.
Але не судилося довго жити з коханою людиною: за пiвроку Мартiн загинув пiд час вiйськових навчань. Тодi Бася не повернулася в Украiну. Їi батькiвщиною стала Польща. Там i жила вона увесь цей час. У ii життi були iншi чоловiки, але лише нещодавно вона по-справжньому покохала. Покохала так, як може покохати зрiла жiнка, котра стомилася вiд того, що змушена сама витримувати всi буревii життя. Їi обранцем став львiв'янин Євген. Здавалося, життя, яке було неприхильним до неi замолоду, вирiшило виплатити Барбарi борг – молодий чоловiк, що був на п'ять рокiв молодшим вiд неi, вiдповiв почуттям на ii почуття i дуже скоро запропонував iй одружитися. Майже рiк було втрачено на оформлення всiх потрiбних документiв, i, врештi-решт, вони оселилися в будинку Барбари у передмiстi Варшави. Майже пiвроку все було добре. До того часу, коли Євген вирiшив вiдвiдати рiдних у Львовi. Це сталося тиждень тому. Пiсля того лише кiлька разiв вiн телефонував до неi у Варшаву. А пiзнiше, поiхавши з двома друзями вiдвiдати могилу батькiв Барбари, зник. Це таемниче зникнення, тривожне саме по собi, примусило Барбару покинути всi справи i летiти до Львова у станi шоку, коли до звiстки про нього долучилася страшна новина – друзiв Євгена знайдено мертвими.
Ярослав, який увесь час сповiдi панi Красовськоi сидiв тихо, перетворившись на увагу, раптом ожив:
– Прошу, прiзвища й iмена друзiв Євгена, панi Барбаро.
Красовська нiби прокинулась.
– А… Так, звичайно. Антон Сердюк i Павло Мостовий.
– Прiзвище Євгена… Красовський?
– Що? Ах, розумiю… Нi, Красовський – це прiзвище мого першого чоловiка. Пiд час одруження ми вирiшили не змiнювати нiчого. Його прiзвище – Бондаренко.
З цими словами вона дiстала з сумочки кiлька невеличких фото i протягнула iх Ярославу. Той узяв свiтлини i з цiкавiстю поглянув на них. З першого фото посмiхалася сама Барбара, зручно вмостившись у шезлонгу пiд крислатою пальмою в обiймах чорнявого чоловiка рокiв тридцяти п'яти. На iнших двох фото той самий чоловiк, який щойно посмiхався, сидячи серед екзотичних пальм, був у компанii двох парубкiв приблизно однакового з ним вiку. Придивившись до них, Ярослав упiймав себе на тому, що один з чоловiкiв – кремезний, iз голеним черепом i важким поглядом, здався йому знайомим. Де ж вiн бачив це недоброзичливе, пихате обличчя? Мить помiркувавши, Ярослав вирiшив вiдкласти спроби згадати на майбутне. Швидко придивився до iншого хлопця. Той, на вiдмiну вiд першого, був невисокий на зрiст i худорлявоi статури. Довге смолисте волосся мав прибраним у невеличкий хвостик. Очi ховав за модними темними окулярами. Його Ярослав ранiше нiколи не бачив.
– Це ми пiвроку тому в Таiландi. На iнших фото – Євген з Антоном i Павлом.
Ярослав заховав знiмки до портмоне, ретельно записав iмена до блокнота i дiстав з кишенi слухавку мобiльного телефону.
– Прошу ваш телефонний номер. Украiнський, якщо е, i, звичайно, польський.
Зачекавши, доки Барбара продиктуе довгi рядки цифр, Ярослав занотував iх до телефонноi книги.
– Де саме знайдено автомобiль з тiлами Сердюка i Мостового? – нарештi запитав вiн.
– Здаеться, десь у Личакiвцi.
– Зрозумiло, – Ярослав мить помiркував, намагаючись надати наступному запитанню якомога бiльш м'якоi форми. – Скажiть, Барбаро, а… перед зникненням Євген не мав перед вами нiяких зобов'язань?
Вона знизала плечима з таким виглядом, нiби знаходилась пiд ударами крижаного вiтру i намагалась зiгрiтися. Цей жест, як i всi ii рухи, був якоюсь дивною сумiшшю тендiтностi, беззахисностi й еротизму. Помовчавши добрячих пiвхвилини, Красовська дiстала з пачки цигарку i припалила ii запальничкою. Ця запальничка привернула увагу Ярослава – виконана зi щирого золота i щедро посилана стразами, посерединi корпусу вона мала монограму у виглядi готичноi лiтери «В». У верхню й нижню петельки лiтери було врiзано середнiх розмiрiв сапфiри. Барбара прослiдкувала за поглядом Ярослава i недбало кинула запальничку на столик.
– Ви хочете запитати, чи не мав вiн iз собою моiх грошей?
– Саме це я мав на увазi. Зрозумiйте, я повинен знати про всi обставини, якi могли спонукати його до зникнення.
– Я розумiю вас. Нi, пане Савицький, Євген не був альфонсом. Вiн надзвичайно болiсно реагував на мiй фiнансовий стан ще вiд початку нашого знайомства. Тому я завжди намагалась обмежити його залежнiсть вiд моiх грошей. Дещо змогли зiбрати його батьки перед тим, як вiн оселився у Польщi, дещо вiн отримав за допомогою довгострокового кредитування… У Євгена власний автосервiс там, у Варшавi. Невеличкий, але вiн приносить достатньо, аби грошове питання не псувало нашi з ним вiдносини. Якщо ви вирiшили, що вiн утiк iз моiми грошима, ви помиляетесь i це був би хибний слiд.
Ярослав дописав щось i закрив блокнот.
– Я все зрозумiв, панi Барбаро, i повiдомляю вам, що готовий узятися за вашу справу. Хоча, звiсно, гарантiй нiяких дати не можу. Єдиною гарантiею буде мое слово зробити все залежне вiд мене. Тепер про фiнансовий бiк справи…
– За це прошу не хвилюватися, – Барбара потягнула «блискавку» на своiй сумочцi. – Можу запропонувати вам аванс у кiлькостi десяти тисяч доларiв. Цього буде достатньо?
– Цiлком, – Ярослав жодним рухом не виказав, що хотiв вимагати вдвiчi меншу суму.
– Решту я передам вам, коли ви завершите справу. Це ще десять тисяч. Я хочу, щоб ви зрозумiли – грошi не цiкавлять мене. Ви повиннi знайти мою кохану людину.
– Що ж, дякую за довiру, – Ярослав пiдхопив пухкий конверт iз зеленими купюрами й опустив його до внутрiшньоi кишенi пiджака. – Про всi новi обставини повiдомлятиму вас за допомогою телефону. Не виключено також, що менi знадобляться вiд вас додатковi данi. Наскiльки менi вiдомо, ви вирушаете до Польщi?
– Так, – Барбара витонченим рухом пiднесла до очей зап'ястя лiвоi руки i поглянула на годинник. – Мiй лiтак за годину. Найгiрше в життi – це невизначенiсть. Чомусь виникае вiдчуття, що серед рiдних стiн менi буде простiше очiкувати вiд вас новин, анiж сидячи в готельному номерi.
Вона пiдвелася, пiдхопила сумочку й раптом кинула на Ярослава прискiпливий погляд.
– Знаете, чому я звернулася саме до вас?
– Хотiв би знати це, – ледь схилив голову Ярослав.
– Чесно кажучи, менi рекомендували iншу людину. З СБУ Старi зв'язки, досвiд роботи, ви розумiете?
– Чому ж тодi я?
– Ви були на вiйнi. Вам доводилося стрiляти в людей i бачити, як стрiляють у вас.
– Вам i про це вiдомо?
