Матерiал передусiм пiддаеться камеральнiй обробцi, тобто консервацii, реставрацii та iнвентаризацii.
Консервацiя – це така обробка речей, яка захищае iх вiд деформацii та знищення. Так, наприклад, берестянi грамоти (документи, що написанi на верхньому тонкому шарi березовоi кори) розмочують у гарячiй водi з содою, обережно розгортають i затискують мiж герметично закритим склом.
Пiд час розкопок гробницi Тутанхамона було знайдено черевики фараона, вишитi бiсером. Збереглися малюнок та форма вишивки, але основа й нитки згнили, i черевики могли розсипатися вiд легкого дотику. Тодi черевики, не доторкуючись до них, обприскали розплавленим парафiном, пiсля того як парафiн захолонув, залили гiпсом i, нарештi, винесли з гробницi. У лабораторii черевики розкрили, а потiм весь малюнок, намистину за намистиною, вiдновили новими нитками на новiй основi, тобто зробили реставрацiю – вiдновлення первiсного вигляду ушкодженоi речi. Засоби реставрацii рiзноманiтнi. Можна сказати, що реставрацiя об’еднуе науку i мистецтво. Масовим археологiчним матерiалом е, насамперед, керамiка. Але цiлi посудини знаходять рiдко, здебiльшого археолог мае справу з уламками. Щоб дiстати чiтке уявлення про форму давньоi посудини та ii мiсткiсть, уламки збирають i склеюють. Інодi порожнини заливають гiпсом, але нiколи не пiдмальовують i не наносять орнаменту. Найчастiше речi реставрують для того, щоб виставити в музеi.
Типи фiбул (декоративних брошок у виглядi булавки)
Одним з найважливiших завдань лабораторних дослiджень е хронологiзацiя пам’ятки, тобто встановлення ii вiку. В археологii використовують двi системи датування: абсолютну хронологiзацiю i вiдносну хронологiзацiю. За допомогою абсолютноi хронологiзацii встановлюеться час iснування пам’ятки за сучасним календарем, тобто вказуеться число, мiсяць, рiк, столiття, тисячолiття. Вiдносна хронологiзацiя визначае послiдовнiсть подiй, тобто вказуе, яка подiя сталася ранiше, а яка пiзнiше.
Для датування пам’яток використовують рiзнi методи.
Типологiчний метод. Вiн заснований на видiленнi серед знахiдок типiв речей з властивими лише iм ознаками. Речi одного типу та iхне призначення порiвнюються одна з одною, зi стратиграфiею поселення або з речами iз поховання. Таким чином, археолог вiдповiдае на запитання, до якоi археологiчноi культури належать знайденi речi, i датуе знахiдки.
Статистичний метод. Цей метод використовують для обробки масового матерiалу.
Радiовуглецевий метод застосовують для визначення вiку пам’яток, що мають органiчнi рештки – дерево, вугiлля, торф, тканини тощо. Заснований вiн на принципi пiдрахунку кiлькостi радiоактивного вуглецю С – 14 у дослiджуваному матерiалi. Що менше радiоактивних розпадiв у пробi, то старiша пам’ятка. За допомогою радiоактивного методу датують пам’ятки вiком до 50–60 тис. рокiв з точнiстю до 50-200 рокiв.
Метод дендрохронологii. Вiн полягае в пiдрахунку рiчних кiлець на деревах, що дае можливiсть датувати пам’ятки з точнiстю до одного року. За допомогою цього методу визначають вiк бiльш пiзнiх археологiчних пам’яток, хоча його застосовують i для датування об’ектiв давнiх епох – до 5–8 тис. рокiв до н. е. Інодi застосовують так званi калiброванi дати, якi визначають за допомогою поеднання радiовуглецевих та дендрохронологiчних дат.
Метод пилкового аналiзу. Капсула з пилком рослин довго зберiгаеться в грунтi. Цi капсули в рiзних рослин неоднаковi за формою та розмiрами. Визначаючи склад пилку в зразках, палеоботанiки роблять висновки про ландшафт i клiмат стародавнiх епох. Визначивши склад пилку в культурному шарi поселення i порiвнявши його з даними вже датованих перiодiв, можна визначити i вiк пам’ятки.
Метод перехресного датування. За його допомогою встановлюеться одночаснiсть iснування двох культур через iхнi зв’язки. Якщо в культурi А знайдена рiч, створена в культурi В, то культура А повинна бути одночасною або пiзнiшою за культуру В.
Існують також i iншi методи датування археологiчних об’ектiв, наприклад люмiнесцентний, калiй-аргоновий тощо.
Роздiл II
Становлення археологiчноi науки та видатнi археологiчнi вiдкриття
На початку класичноi археологii
Походження термiна «археологiя»
Витоки археологii ховаються в глибокiй давнинi. Письмовi джерела свiдчать, що ще в УІ ст. до н. е. вавилонський цар Набонiд (555–538 рр. до н.е.) проводив розкопки фундаментiв палацiв та храмiв. У Британському музеi зберiгаеться призма з написом, яку Набонiд знайшов у фундаментi храму в Сiппарi. Для чого Набонiд проводив цi розкопки, з джерел невiдомо, але можна припустити, що таким чином Набонiд намагався довести, що у Вавилонi, де вiн мешкав та будував багато храмiв, вже були храми харранського бога Сiна, якому вклонявся Набонiд.
Термiн «археологiя» в письмових джерелах вперше зустрiчаеться у Платона (427–347 рр. до н. е.) в дiалозi «Гiппiй Старший». Сократ запитуе Гiппiя, про що лакедемоняни (мешканцi Спарти) слухали з найбiльшим задоволенням. Гiппiй вiдповiдае: «Про родоводи героiв та людей, про переселення, тобто про те, як у давнину засновувалися мiста, i взагалi про всю археологiю». Термiн «археологiя» (’???????????) складаеться з двох грецьких слiв: ’ap%axos – «давнiй» та ????8 – «слово», «знання». Вiрогiдно, Платон розумiв пiд археологiею розшуки старожитностей та розповiдi про всi подii вiддаленого минулого. Ймовiрно, те ж саме значення надавав цьому термiновi i грецький письменник Дiодор Сицилiйський (80–29 рр. до н. е.), який, викладаючи подii до Троянськоi вiйни, тобто, з точки зору еллiнiв, доiсторичнi, розповiдае про «еллiнськi археологii». Сучасник Дiодора Дiонiсiй Галiкарнаський назвав свою iсторiю Риму до Пунiчних вiйн «Римською археологiею», а через сторiччя iудейський письменник Йосиф Флавiй написав iсторiю iудейського народу вiд «створення свiту» до Нерона i назвав ii «Іудейська археологiя».
Термiн «археологiя» використовують i Страбон, i iншi, насамперед грецькi автори. Всi вони надавали йому значення прадавньоi i навiть первiсноi iсторii.
Латинськi автори iмператорського Риму застосовували iнший термiн, але з тим же значенням: antiquitates – старожитностi. В iмператорськi ж часи у Римi виник термiн «antiquarius» – антикварiй, тобто аматор давнини. За середньовiччя термiн «археологiя» був витiснений термiном «старожитностi» i на довгi роки забутий.
У середнi вiки антикварiями називали переписувачiв давнiх рукописiв, а в часи Вiдродження – аматорiв, колекцiонерiв та дослiдникiв речових пам’яток, головним чином, витворiв мистецтва класичноi, тобто грецькоi та римськоi, давнини, iншими словами – античностi.
У 1767 роцi професор Геттiнгенського унiверситету Християн Готтлiб Гейне вiдродив грецький термiн «археологiя», прочитавши курс лекцiй «Археологiя мистецтва давнини, переважно грекiв та римлян». Але вiдновлений термiн не мав уже того широкого значення, що надавали йому греки. Х. Г. Гейне пiд археологiею розумiв тiльки опис та класифiкацiю пам’яток класичного мистецтва. Це вiдповiдало загальному сприйманню давньоi iсторii. Рiч у тiм, що до початку ХІУ столiття аматорiв та дослiдникiв давнини цiкавили лише витвори мистецтва античностi. Вивчення первiсних старожитностей, а також побутових речових пам’яток (простого посуду, знарядь працi i т. iн.) не входило до кола iхнiх iнтересiв.
Розвиток класичноi археологii був пов’язаний з класичною фiлологiею, тобто вивченням давньогрецькоi та латинськоi мов i письмових джерел, написаних цими мовами, а розвиток первiсноi археологii – з природничими науками: геологiею, бiологiею i т. iн.
За тривалий час розвитку сформувалися чотири галузi археологii – класична, первiсна, середньовiчна та схiдна археологiя. Маючи спiльнi коренi, цi чотири галузi археологii йшли у своему розвитку рiзними шляхами, але поступово зближувалися i, нарештi, утворили едину науку.
Перший вiдомий нам автор, який звернув увагу у своему iсторичному дослiдженнi на речовi пам’ятки минулого, – Геродот (484–425 рр. до н. е.). Вiн детально описуе египетськi пiрамiди, яким уже за часiв Геродота було понад 2000 рокiв, повiдомляе про поселення на полях на озерi Празiас у Македонii, згадуе про давнi поховання кiммерiйських царiв у гирлi Днiстра.
В епоху еллiнiзму (IV—І ст. до н. е.) посилюеться iнтерес до давнiх творiв мистецтва. Правителi та вельможi еллiнiстичних держав будували розкiшнi палаци, храми, мавзолеi i в пошуках зразкiв та прикрас зверталися до мистецтва класичноi Еллади. У цi часи великого поширення набув особливий вид лiтератури перiегесiс (??????????) – описи краiн, мiст та пам’яток давнини. Вiдомим перiегетом був Полемон (кiнець ІІІ – перша половина ІІ ст. до н. е). Вiн багато мандрував Грецiею, Передньою Азiею, Італiею та Сицилiею й описував рiзнi старовиннi архiтектурнi споруди, статуi та iншi твори мистецтва. Але його твори дiйшли до нас лише в уривках.
Багатий iсторичний матерiал залишив Павсанiй (ІІ ст. н. е.) у творi «Опис Еллади», який охоплюе Аттику, Пелопоннес, Беотiю та Фокiду. Павсанiй цiкавиться перш за все прадавнiми спорудами, докладно розповiдае про храми Зевса в Олiмпii, Аполлона в Дельфах та iн. З 30-х рокiв ХІХ столiття «Опис Еллади» стае настiльною книгою археологiв, якi вивчають класичну Грецiю, основним письмовим джерелом археологiчних пам’яток. Генрiх Шлiман, нiмецький археолог-аматор, завдяки свiдченням Павсанiя знайшов славнозвiсну гробницю мiкенських царiв.
Першими колекцiонерами старожитностей, якi вiдомi за письмовими джерелами, були правителi Пергамськоi держави – Атталiди, спадкоемцi першого пергамського царя Аттала І (241–197 рр. до н. е.). Вони мали багато послiдовникiв – у Іст. до н. е. розпочалося справжне полювання за старожитностями. Сучасник цього антикварного ажiотажу Страбон (66 р. до н. е. – 24 р. н. е.) розповiдае про пограбування речей для продажу. Римськi аматори створювали навiть музеi, якими завiдували хранителi (зберiгачi) з титулом «astatuis». Попит на старовиннi речi був такий великий, що створилася верства професiйних «копачiв могил».
Пiд час поширення християнства iнтерес до прадавнiх пам’яток зменшився. Античнi пам’ятки руйнувалися, а будматерiали використовувалися для християнських будiвель.
Класична археологiя в епоху Вiдродження
Подальший розвиток археологii пов’язаний з епохою Вiдродження та розвитком класичноi фiлологii. Засновник гуманiзму Франческо Петрарка вiдродив класичну латину, а його учнi та послiдовники поширили термiн humanitas – людянiсть, запозичивши його в латинських письменникiв. Вiдродження класичноi латини привело до вiдродження античного мистецтва. Захоплення античнiстю охопило широкi кола iталiйського суспiльства.
Несподiвана археологiчна знахiдка змусила iталiйцiв замислитися про життя зниклих поколiнь. У квiтнi 1485 року робiтники, якi проводили розкопки за кiлька кiлометрiв вiд Рима, знайшли мармуровий саркофаг, а в ньому мумiфiковане тiло дiвчини незвичноi вроди. Знахiдка (т. зв. фанчулла) викликала в Римi справжню сенсацiю i протягом одного дня мумiю оглянули 20 000 людей. Папа Інокентiй УІІІ наказав потайки поховати мумiю, але ще довго чутки про цю знахiдку бентежили шукачiв старожитностей.
У XV столiттi жив i працював невтомний мандрiвник i палкий любитель старожитностей гуманiст Кiрiако Анконський (1391–1452 рр.). Захоплення античними написами спонукае його до вдосконалення знань з латини i вивчення грецькоi мови. Виконуючи доручення венецiанського вельможi Контарiнi, Кiрiако прямуе до Грецii i на Схiд. Цю поiздку у справах вiн широко використовуе для наукових цiлей. Кiрiако об’iздив всю Грецiю, Македонiю, Фракiю, Епiр, малоазiйськi мiста, побував у Сирii, Палестинi, Єгиптi… І всюди вiн списував написи, описував та замальовував всiлякi споруди, збирав давнi речi. Повернувшись додому, Кiрiако видав свiй мандрiвний щоденник – «Записи про давнi речi» з малюнками деяких будiвель. Заслуга Кiрiако перед наукою величезна. Вiн заклав основи епiграфiки, здiйснив свою мандрiвку i зiбрав матерiали невдовзi перед падiнням Вiзантii та встановлення у Грецii влади Османськоi iмперii. «Записи про давнi речi» мали величезний успiх, i кожна освiчена людина вважала за обов’язок мати в себе твори Кiрiако. Жагою до епiграфiки Кiрiако зацiкавив багатьох, i не тiльки вчених, але й людей рiзних професiй. Нащадки назвали Кiрiако «батьком епiграфiки» i «батьком археологii».
У 1478 роцi гуманiст Помпонiй Лет (1428–1497 рр.) органiзував у Римi Академiю антикварiiв для вивчення давнiх написiв. Ця академiя стала прототипом майбутнiх археологiчних академiй, iнститутiв та товариств.
Не уникли захоплення античнiстю навiть римськi папи та кардинали. Ще Папа Римський Сильвестр II (999-1003 рр.) проводив у Римi розкопки, за що його запiдозрили в пошуках скарбiв. У 1506 роцi Папа Юлiй ІІ (1503–1515 рр.) побудував у Бельведерi у Ватиканському палацi спецiальне подвiр’я для античних статуй. Там зберiгалися знайденi пiд час земляних робiт Аполлон Бельведерський, Лаокоон, Венера Ватиканська – статуi еллiнiстичного мистецтва Грецii, невiдомого до того часу в Італii. Папа Лев Х (1513–1522 рр.) доручив доглядання за ватиканським зiбранням Рафаелю. У1515 роцi Лев Х видав декрет, яким зобов’язував пред’являти папському урядовi кожну знайдену при розкопках рiч. Папа Павло ІІІ (1534–1550 рр.) запровадив особливий комiсарiат старожитностей i розпочав розкопки в термах Каракали (побудованi на початку ІІІ ст.), де були знайденi славетнi скульптури – Фарнезький бик та Геракл, який вiдпочивае.
Малюнок Бартоломео Понте. Мумiя дiвчини, знайдена в Римi в 1485 роцi
Але захоплення отцiв церкви античнiстю продовжувалося недовго. У 1555 роцi помер останнiй iз пап-збирачiв старожитностей – Папа Юлiй ІІІ. Його смерть збiглася з важливими подiями в iсторii Європи, серед яких було пiдписання Аугсбурзького релiгiйного миру. Католицькiй церквi довелося боротися за вiдновлення свого авторитету i було вже не до старожитностей. Великоi сили набув iезуiтський орден, було встановлено сувору цензуру, багато книжок було проголошено еретичними, вони потрапляли до «спискiв заборонених книжок», або iх просто спалювали. Античне мистецтво було виголошено нечестивим, а статуi давнiх богiв та героiв почали вважати зображеннями бiсiв, вiдьом та iншоi нечистi. Дверi ватиканського подвiр’я для зберiгання статуй було забито Папою Павлом ІУ (1555–1559 рр.).
Усе це значно загальмувало розвиток археологii, особливо в Італii. Шукати старожитностi стало просто небезпечно – того, хто на це зважився б, звинуватили в язичництвi, i вiн потрапив би до лап iнквiзицii.
Але захоплення античнiстю вийшло за межi Італii i поступово охопило всю Європу, особливо пiд час Італiйських воен, що iх вела Францiя протягом усiеi першоi половини XVІ столiття. Французьке суспiльство пiдпало пiд вплив iталiйськоi культури. Італiйська наука, лiтература та мистецтво набули у Францii великого поширення. З початку XVІІ столiття Францiя на довгi роки стае центром антикварноi та археологiчноi думки.
Можна сказати, що до початку XVІІ столiття розкопки були здебiльшого вiдкопуванням витворiв мистецтва заради колекцiонування. Давнi знахiдки розглядалися як прикраси, а не як джерела для пiзнання минулого. Ушкодженi речi вважалися браком, незалежно вiд iхньоi iсторичноi або художньоi цiнностi. Палаци належало прикрашати тiльки цiлими скульптурами, тому часто iх власники вдавалися до реставрацii. Вiдомий такий майже анекдотичний випадок: на саркофазi, що зберiгався в Луврi, було зображено Амура та Психею. В Амура була вiдбита права рука, але кисть руки збереглася: вона торкалася щоки Психеi. Цю кисть французькi археологи перетворили на малюнку на бороду. Ще один француз, який видав каталог Лувра, написав: «Скульптор, який створив саркофаг, не розiбрався в сюжетi – вiн надiлив Психею, одягнену в жiночий одяг, бородою».
Першi науковi працi з класичноi археологii
Упродовж багатьох рокiв археологiчний матерiал накопичувався, i настав час, коли вiн мав пiддатися науковiй обробцi. Одним з перших, хто зрозумiв наукове значення пам’яток минулого, був французький вчений Клод Пейреск (1580–1637 рр.). Вiн не подiляв мистецтво на «велике» i «мале», з однаковим захопленням вивчав i архiтектуру давньоi Грецii, i витвори давнiх майстрiв Пiвдня Францii. Вiн першим вказав на важливiсть ретельного вивчення речей, докладного вимiрювання пам’яток архiтектури i точних копiй скульптурних витворiв у гiпсових злiпках.
Першi спроби систематизувати накопичений археологiчний матерiал були зробленi в галузi епiграфiки. У 1603 роцi гейдельберзький професор Грутер видав величезну збiрку з дванадцяти тисяч написiв, здебiльшого латинських. Ця збiрка мала такий успiх, що на честь ii упорядника поети писали панегiрики та оди.
В Англii заступником археологii став сам король Карл І та його оточення. За дорученням графа Томаса Арунделя голландський вчений-антиквар Франциск Юнiй склав «Каталог художника», до якого додав мiркування «Про живопис давнiх». У цiй працi вперше були зiбранi й пiдданi критичному аналiзу свiдчення давнiх письменникiв про мистецтво.
У серединi XVІІ столiття у Францii були заснованi Академiя написiв, Академiя архiтектури та Академiя живопису та скульптури. Цi заклади органiзували експедицii, вели роботи по вивченню та систематизацii матерiалу. У 1733 роцi в Лондонi було створено Товариство дилетантiв. Подiбнi товариства та академii були створенi в XVІІ столiттi майже у всiх краiнах Європи.
У 1753–1756 роках було засновано i вiдкрито Британський музей у Лондонi, який став одним з найбiльших зiбрань археологiчних знахiдок.
Засновником антикварноi справи в Росii став Петро І. У 1718 роцi було видано два укази, за якими треба було збирати «старые надписи, старое оружие, посуду и все, что зело старо и необыкновенно… где найдутся такие – всему делать чертежи, как что найдут». Усi знахiдки мали надходити до Кунсткамери.
У1719 роцi вийшла десятитомна праця бенедиктинського ченця Монфокона (1655–1741 рр.), в якiй вiн зробив спробу узагальнити результати дослiджень антикварiв рiзних краiн. Видання Монфокона – 1800 примiрникiв – розiйшлося за два мiсяцi – в XVІІ столiттi таке траплялося нечасто.
Ще один вчений-антиквар французький граф Келюс видав «Збiрку египетських, етруських, грецьких та римських старожитностей» у семи томах. Це була перша спроба класифiкувати давнi речi – гемми, монети – за iхнiм матерiалом, художнiми формами та змiстом. Так поступово «наводився порядок» у вивченнi накопиченого матерiалу. Але археологiя все ж сприймалась як наука про речi, без зв’язку з iсторiею. Речовi пам’ятки вважалися джерелами для вивчення людського минулого.
