Першим, хто використав речовi пам’ятки для вiдновлення картини давнього життя, був французький вчений абат Бартелемi. Вiн товаришував та листувався з графом Келюсом, довго мешкав у Італii i пiд кiнець життя написав книжку «Мандрування юного Анахарсиса до Грецii».
Але в XVІІ столiттi успiхи були досягнутi лише в галузi систематизацii та вивчення вже знайденого матерiалу. Здобування цього матерiалу найчастiше вiдбувалося варварським способом.
Катастрофа, що вiдкрила шлях до безсмертя
У серединi серпня 79 року з’явилися першi ознаки виверження Везувiю. Виверження були i ранiше, але це було найстрашнiшим. Двадцять четвертого серпня сталася справжня катастрофа. Зi страшним гуркотом розверзлася верхiвка вулкану, високо здiйнявся стовбур диму, схожий на гiгантську пiнiю. З неба впала справжня злива з камiння та попелу. Сонця не було видно. На землю падали мертвi птахи, люди тiкали врiзнобiч, тварини ховалися по норах.
Катастрофа сталася в ранковий час звичайного сонячного дня. Мiсто Геркуланум було затоплено лавиною грязi з попелу, води та лави. Пiднiмаючись, вона досягала дахiв, затiкала у вiкна та дверi, наповнюючи собою все мiсто, як вода губку, i наглухо замуровувала його разом зi всiм, що не встигло врятуватися.
Помпеi. Аерофотозйомка загального вигляду розкопок
Помпея загинула по-iншому. Все почалося з вулканiчного попелу, який спочатку можна було просто струсити. Але невдовзi почали падати лапiллi (невеликi шматки пористоi лави), згодом шматки пемзи, по кiлька кiлограмiв кожен. Коли люди зрозумiли, яка безпека iм загрожуе, було вже запiзно. Мiсто огорнули сiрчанi випари; вони заповзали в усi щiлини, проникали пiд пов’язки та хустки, якими люди прикривали обличчя.
Цей жах тривав упродовж сорока восьми годин. Коли знову засяяло сонце, мiста Помпея та Геркуланум вже не iснували. У радiусi вiсiмнадцяти кiлометрiв все було зруйновано, ниви вкрилися лавою й попелом. Попiл занесло навiть до Африки, Сирii та Єгипту.
Минуло майже сiмнадцять сторiч.
У1711 роцi випадково було знайдено Геркуланум. Того ж року розпочалися розкопки. Не було нiякого плану робiт, нiякого контролю. Копав хто хотiв i як умiв. З викопаних ям витягували статуi, iншi речi. Нiякоi уваги не звертали на розташування речей, на предмети побуту (знаряддя працi, посуд), навiть на фрески, якi прикрашали стiни, адже iх неможливо було винести та продати. Потiм ями засипали i починали копати в iншому мiсцi, сподiваючись лише на випадкове везiння.
Шкода, якоi завдали цi розкопки, була такою великою й очевидною, що уряд Королiвства Обох Сицилiй нарештi заборонив приватнi розкопки i взяв керiвництво у своi руки. Але головною метою розкопок все ж залишалося здобування витворiв мистецтва, що мають грошову вартiсть. За тридцять п’ять рокiв, упродовж яких велися розкопки у Геркуланумi, було знайдено багато цiкавих i дуже цiнних речей. Карл Бурбонський, король Обох Сицилiй, заснував музей, рiвного якому не було у свiтi. Але здобувачам старожитностей цього було замало, i розкопки було перенесено в iнше мiсце, туди, де, за свiдченнями вчених, лежала Помпея.
Розкопки почалися 1 квiтня 1748 року, а вже 6 квiтня було знайдено чудовий настiнний розпис. Дев’ятнадцятого квiтня було знайдено першi останки людини – вона загинула, рятуючись вiд катастрофи, а кiстки мертвоi руки ще тримали кiлька золотих та срiбних монет. Як виявилося пiзнiше, в першi днi розкопок було вiдкрито центр мiста, але розкоп був засипаний, а роботи продовжувалися вже в iншому мiсцi (цiкаво, що з двадцяти чотирьох робiтникiв, якi працювали на розкопках 6 квiтня, дванадцятеро були арештантами, а решта отримували за тяжку працю копiйки).
Саме пiд час розкопок Геркуланума та Помпеi виникли сумнiви в правильностi такого ставлення до iсторичних пам’яток. Стала очевидною необхiднiсть використання iнших, бiльш наукових методiв. Чому так сталося? Рiч у тiм, що археологiчний матерiал цих пам’яток був надзвичайно багатий i рiзноманiтний. Вперше перед очима археологiв постали давнi мiста в тому виглядi, в якому iх застало виверження вулкану, зi всiм iхнiм рiзноманiтним побутом, застиглими й законсервованими картинами приватного i громадського життя. Пiд ударами заступiв вiдкривалися картини справжнiх людських драм: було знайдено скелети, на ногах яких ще збереглися рабськi ланцюги, останки матерiв знаходили з дiтьми на руках, хтось устиг схопити своi грошi й коштовностi, але загинув, стискаючи в руках багатство.
Помпея. Триклiнiй (iдальня) у домi Моралiста
Люди i тварини загинули, але залишилися мiста. У Помпеi в недоторканому виглядi збереглися будинки, храми. У канцелярiях лежали навощенi таблички, у бiблiотеках – сувоi папiрусу, у майстернях – iнструмент, у лазнях – стригалi. На стiнах збереглися передвиборнi заклики голосувати за кандидатiв у магiстрати, а в багатих вiллах – чудовi фрески.
З 1860 року розкопки в Помпеi проводилися систематично. За всi роки дослiджень розкопано трохи бiльше, нiж три п’ятих всiеi площi мiста. Перед дослiдниками постало типове римське мiсто. На форумi (головнiй площi) знаходилися храми Юпiтера, Аполлона, Ісiди, Фортуни. Неподалiк був критий ринок. У мiстi зберiглися два театри, меншим з яких був Одеон – критий театр для музичних вистав. Амфiтеатр був розрахований на 20 000 глядачiв. Протягом трьохсот рокiв у мiстi було побудовано три великi лазнi – терми. Збереглася значна кiлькiсть житлових будинкiв, вiлл та лавок, якi дiстали свою умовну назву за iменами власникiв, на честь художнiх витворiв, що були знайденi в цих будинках, або на честь видатних осiб. До ІІ столiття до н. е. належить Будинок фавна, в якому стояла бронзова статуетка фавна. Зала Вiлли мiстерiй у 50 роцi до н. е. була прикрашена чудовими фресками на сюжети дiонiсiйських мiстерiй. На Вiллi папiрусiв знайшли цiлу бiблiотеку зi старовинних папiрусiв.
Розкопки в Геркуланумi та Помпеi стали однiею зi сходинок до створення археологiчноi науки. Людиною, яка поеднала захоплення красою витворiв античного мистецтва з науковим аналiзом, став Йоганн Йоахiм Вiнкельман.
Вiн народився 1717 року в мiстi Стендалi в родинi бiдного ремiсника. Ще в дитинствi Вiнкельман зацiкавився мiсцевими курганами i разом з друзями багато часу проводив у пошуках давнiх могил. У 1743 роцi вiн став помiчником директора школи у Зеегаузенi, а в 1748 роцi – бiблiотекарем у графа фон Бюнау й оселився поблизу Дрездена. Разом з графом Вiнкельман написав свою першу iсторичну роботу «Історiя германських iмператорiв та германськоi iмперii». В Дрезденi у тi часи перебували найбiльшi в Нiмеччинi колекцii старожитностей та художнiх витворiв. Вивчення цих зiбрань пiдштовхнуло Вiнкельмана до написання «Думок про наслiдування грецьким творам у живопису та скульптурi». Прагнучи побачити античнi твори в Італii, вiн переходить у католицтво i переiздить до Рима. У 1758 роцi Вiнкельман стае бiблiотекарем i зберiгачем колекцii кардинала Альбанi, а в 1763 роцi – головним зберiгачем всiх старожитностей Рима та його околиць. Вiн починае вiдвiдувати розкопки Помпеi та Геркуланума.
Три твори Вiнкельмана заклали пiдвалини наукового дослiдження iсторii давнини: «Повiдомлення про розкопки в Геркуланумi», «Історiя мистецтва давнини» та «Невiдомi античнi пам’ятки». В цих творах Вiнкельман вперше виклав iсторiю розвитку античного мистецтва. Вiн створив свою систему, спираючись на свiдчення давнiх авторiв та результати, що iх надали розкопки, за якими автор спостерiгав на власнi очi. З творiв Вiнкельмана починаеться вивчення витворiв мистецтва як iсторичних джерел.
Багато тверджень Вiнкельмана були неправильними, деякi – надто поспiшними. На його думку, в Елладi мешкали «люди, якi дорiвнювали богам». Вiн бачив лише римськi копii грецьких творiв, для нього свiт античностi був яскраво-бiлим, строгим i вишуканим. А насправдi свiт давнини був таким строкатим, що навiть важко собi уявити. Справжнi античнi статуi були рiзнобарвними, з очима з коштовного камiння, зi штучними вiями. Грецькi храми теж сяяли барвистими деталями.
Але заслуги Вiнкельмана перед наукою важко переоцiнити.
У 1768 роцi, повертаючись до Італii пiсля вiдвiдування батькiвщини, Вiнкельман загинув у Трiестi вiд руки злодiя – iталiйця на iм’я Арканджело.
Трiумф i трагедiя Генрiха Шлiмана
У 1870 роцi розпочав своi розкопки та дослiдження нiмецький археолог-аматор Генрiх Шлiман. Жоден археолог, жодне археологiчне вiдкриття не мали такого широкого розголосу, як Генрiх Шлiман та його знахiдки. Шлiмана знали всi – вiд королiв до вуличних хлопчикiв. Але на долю Шлiмана випало стiльки ж схвалення, скiльки й осуду. Слiд зауважити, що на них Шлiман заслуговував: вiн знайшов гомерiвську Трою, вiн же ii i зруйнував.
Генрiх Шлiман
Доля Генрiха Шлiмана – цiкавий роман, сповнений пригод, героiзму, страшних занепадiв та неймовiрних злетiв.
Шлiман народився 1822 року в невеличкому нiмецькому мiстечку Мекленбург у родинi сiльського пастора. На Рiздво 1829 року батько подарував йому iлюстровану «Всесвiтню iсторiю для дiтей» Еррера. Один з малюнкiв зображував, як Еней залишае палаючу Трою, тримаючи за руку маленького сина. Цей малюнок визначив долю майбутнього автора археологiчноi сенсацii ХІХ столiття. В родинi пастора так часто переказувалися подii Троянськоi вiйни, немов героi Гомера були родичами Шлiманiв.
У вступi до своеi книги, присвяченоi Ітацi, Шлiман згадував: «Коли я 1832 року в десятирiчному вiцi подарував батьковi на Рiздво власне викладення головних подiй Троянськоi вiйни та пригод Одiссея та Агамемнона, я i гадки не мав, що тридцять шiсть рокiв по тому, пiсля того, як я на власнi очi побачу мiсця, де розгорталися военнi дii, та вiдвiдаю батькiвщину героiв, iмена яких завдяки Гомеровi стали безсмертними, я запропоную увазi публiки цiлу працю, присвячену цiй темi».
….Але життя е життя. Мати померла, батько розорився. Чотирнадцяти рокiв Шлiман залишив батькiвську домiвку i став на самостiйний шлях. Вiн працював посильним у крамницi, юнгою на кораблi, мандрував пiшки з мiста до мiста, жебракував… нарештi вiн влаштувався агентом до торгового дому в Амстердамi. За цей час Шлiман вивчив кiлька еропейських мов, причому метод вивчення вiн вигадав самостiйно. Фiрма, в якiй працював молодий Шлiман, вела справи з Росiею. У 1846 роцi молодий пiдприемець, вивчивши вже i росiйську мову, як представник торговоi фiрми переiжджае до Санкт-Петербурга i вже через кiлька мiсяцiв вiдкривае власний торговий дiм. А ще якийсь час по тому стае мiльйонером. Тепер вiн – оптовий купець першоi гiльдii, почесний громадянин Санкт-Петербурга, суддя столичного торгового суду i директор Імператорського банку Росiйськоi iмперii. Перебуваючи на гребенi цього успiху, вiн написав: «Небо у дивний спосiб благословило моi торговельнi справи, i наприкiнцi 1863 року я став власником такого майна, про яке не мiг навiть i мрiяти. Тому я вирiшив полишити торгiвлю й цiлком присвятити себе науковим заняттям».
У 1870 роцi Шлiман поплив до берегiв Малоi Азii. Важко було уявити, що кiлька тисяч рокiв тому тут вирувало життя, квiтували сади й височiли храми. Годинами Шлiман блукав береговою смугою з книжкою в руках, щось пiдраховував i замальовував, цитуючи про себе рядки «Ілiади». Поруч зi Шлiманом завжди була його дружина – гречанка Софiя Енгастроменос.
Стiни Троi
Бiографiчнi вiдомостi про Гомера, що дiйшли до нас, дуже недостовiрнi. Греки пiзнiх часiв навiть не знали, звiдки вiн був родом. Сiм мiст, сперечаючись, звуться вiтчизною Гомера: Смирна, Хiос, Колофон, Пiлас, Аргос, Ітака, Афiни.
До 70-х рокiв XIX столiття вiдомостi про Трою i взагалi про культуру та iсторiю Грецii до початку I тисячолiття до н. е. обмежувалися свiдченнями Гомера в поемах «Одiссея» та «Ілiада» i кiлькома легендами й мiфами. Однi вченi вважали все це суцiльною вигадкою, iншi припускали якiсь елементи дiйсностi. Шлiман довiряв Гомеровi беззаперечно.
Поеми Гомера вперше були надрукованi в 1488 роцi у Флоренцii.
План городища Троi II
Питання про мiсцезнаходження Троi було суперечливим. У давнину вважали, що Троя знаходилася на мiсцi Нового Ілiона, i саме тут Ксеркс i Александр Македонський здiйснювали своi жертвоприношення. У кiнцi XVIII столiття французький мандрiвник Лешевалье доводив, що Трою треба шукати пiвденнiше, поблизу сучасного села Бунарбашi. Думка Лешевалье панувала в наукових колах протягом XIX столiття, i тому Шлiман розпочав своi розкопки в Бунарбашi. Але Троi там не виявилося, i Шлiман перенiс своi розкопки на мiсце Нового Шона, поблизу пагорба Гiссарлик. Пагорб, на якому почав своi розкопки вчений, приховував багатошарову пам’ятку. Шлiман нарахував сiм поселень, що послiдовно змiнювали одне одне. Потiм з’ясувалося, що iх там було тринадцять.
Ахейськi воiни
Але Шлiмана не цiкавили цi поселення, вiн шукав гомерiвську Трою. У гонитвi за нею вiн закопувався все глибше й глибше, руйнуючи i засипаючи смiттям все, що йому заважало. Шлiман прийняв за гомерiвську Трою друге (рахуючи знизу) мiсто, що знаходилося у шарi ІІІ тисячолiття до н. е. Вже пiзнiше спiвробiтник та помiчник Шлiмана Вiльгельм Дьорпфельд визначив як гомерiвську Трою VI, що була сильно пошкоджена розкопками Шлiмана.
Антична традицiя щодо слiпоти Гомера викликае сумнiви: автор «Ілiади» та «Одiссеi», скорiше, бiльшу частину життя прожив зрячим, бачив яскравi картини природи й буття людей, побував у битвах i, зокрема, на власнi очi бачив Троянську рiвнину.
Софiя Енгастроменос, дружина Г. Шлiмана в античних прикрасах
Шлiман помилявся, але ще бiльше помилялися вченi – археологи та iсторики, якi стверджували, що вiдкритi Шлiманом старожитностi не давнiшi за ІІІ столiття до н. е., або вважали Шлiмана фальсифiкатором. У мiру надходження матерiалу, а особливо пiсля вiдвiдування розкопок авторитетними вченими кiлькiсть скептикiв значно зменшилася, а коли з’ясувалося, що Шлiман знайшов стiльки золота, що його не в змозi купити жоден музей, Шлiман став найвiдомiшою людиною в Європi, i сам Бiсмарк вважав за честь з ним листуватися.
Знаменитий «скарб Прiама» було знайдено 14 червня 1873 року, в останнiй день розкопок, коли Шлiман уже вирiшив повернутися до Європи. На глибинi 28 футiв виявилася стiна, яку Шлiман вважав стiною палацу царя Прiама. Археолог спустився до розкопу, де його увагу привернув невеличкий предмет. Шлiман покликав дружину i прошепотiв: «Вiдiшли робiтникiв, на сьогоднi розкопки закiнчено».
Пiзнiше вiн напише: «В страшному поспiху, напружуючи всi сили, ризикуючи життям, бо фортечний крiпосний мур, який я пiдкопував, мiг у будь-яку мить поховати мене пiд собою, я за допомогою великого ножа розкопав клад».
Ця знахiдка була справжньою археологiчною сенсацiею ХІХ столiття. Серед речей були двi дiадеми з 2271 кiльця, 4066 пластинок серцевидноi форми та 16 iз зображеннями богiв – все це було iз золота. А ще 24 золотих намистин, сережки, гудзики та голки. Всього скарб мiстив 8700 золотих виробiв, а крiм того, масивна золота чаша вагою 601 г, золотий сосуд та велика кiлькiсть срiбних та електрових (зi сплаву золота зi срiблом) виробiв i ще чотири нефритовi сокири та крихiтнi збiльшувальнi лiнзи, призначення яких невiдомо.
Захоплення генiем Гомера привело англiйського фiлолога Уейд-Джерi до припущення, що Гомер сам створив грецький алфавiт на основi фiнiкiйського, для того щоб записати «Ілiаду».
Платон захоплювався генiем Гомера, але був розгнiваний легковажнiстю, з якою Гомер зображував богiв, i, щоб уберегти молодь вiд небезпечного впливу, планував заборонити поеми Гомера в iдеальнiй державi, про створення якоi мрiяв.
У той вечiр, розглядаючи знахiдки, Шлiман запропонував дружинi вдягнути сережки, намисто та дiадему i сфотографував ii.
Доля «золота Шлiмана»
«Скарб царя Прiама» Шлiман перевiз контрабандою (в ящиках з-пiд фруктiв) до Нiмеччини. Але частина знахiдок все ж залишилася в Туреччинi – те, що вкрали мiсцевi робiтники.
Шлiман передав знахiдки для експертизи нiмецьким ученим. Однак вченi мужi були збентеженi побаченим: iм було очевидно, що багато речей з розкопу належали до рiзних епох. Свою колекцiю Шлiман неодноразово намагався продати за великi грошi: спочатку Британському музею, потiм Лувру, потiм Ермiтажу, але всюди зустрiчав вiдмову. Для вчених вiн був насамперед комерсантом i тому викликав вiдверту ворожiсть. Нарештi, Шлiман подарував колекцiю Берлiнському музею прадавньоi iсторii.
