– Ну i…
– Я трахну ii в очко.
– Ти iдiот.
– Не називай мене iдiотом. Ти трахав бабу в очко, а я нi. І не називай мене iдiотом… Ідiотом… А то, то, то…
– Що так, а? – пiддрочив я його.
Макс присiв i втупився у ii задницю.
– Згрiбай, сучара, ковбасу цього виблядка i неси до ванноi! – почав заводитися я.
Але Макс уже оглух i онiмiв, i став навкарачки, i задирав уже бабi плаття.
– Бля. Ти тiльки поглянь… На цi ноги… Як у броллера… Ти колись бачив таке… – Очi у Макса ворушилися як у скаженого бика. – Ух ти! Чорт… Ох!
Цей гунявий уже залазив на неi.
– От же… От же… Не пролазе… Очко як у целки…
Вiн встав, поплював на руки i прийнявся з не меншим азартом запихати свiй хер в задницю новоспеченоi подруги. Дамочка застогнала, дригнула ногою, здаеться, лiвою.
– О! Пiвшишки загнав… О! Ще, манюся… Розслабся… О!
Дамочка прийшла в себе i запручалася. Макс професiйно трiснув ii тричi по черепку, здаеться, розбив, i продовжував працювати, хрюкаючи, пускаючи фонтани щасливоi пiни. Я набрав по мобiльнику Маму. І як тiльки вона озвалася, цей ублюдок кiнчив, як кiнь, завалився на бiк, голосно бецнувши ял-дою об пiдлогу. Мама вiдповiла не вiдразу. Мама пирхала, i я бачив перед собою порепане обличчя, вузькi монголоiднi очi, вiрнiше – одне. Друге у Ma було скляним.
– Лу, ти? Що трапилося? – запитала Мама.
– У нас проблема, Ma.
На тому кiнцi мiста, десь пiд Ірпенем, я почув, як голосно сьорбнуло повiтря.
– Ну…
– З'явилася його подруга.
– А вiн?
– Вiн кусками в ящику.
Сьорбнуло ще раз.
– Кусками?
– Макс трахае цю…
За трубкою хрюкнуло.
– Бiсiв вiдморозок. А той червоний ящик?
– Ми ще його не знайшли.
Тут я побачив птахiв, дуже багато птахiв, що аж темнiв горизонт i тiнi зникли у мiстi й над ним. Ноги стали такими легкими, що не змогли витримати тягар тiла. Я сiв на стiлець.
– Чого мовчиш, Лу?
Я продовжував мовчати i слухати у рурку хрипiння Мами. Жiнка так i лишалася лежати iз задраною сукнею, а Макс уже сидiв. Вiн сказав, дивлячись на свою ялду:
– Блiн. Ух ти! Глянь, вiн ще стирчить.
Я облизав губи, що в одну мить пошерхли. Мама сопiла на тому кiнцi свiту.
– Вiн стоiть. У-у-у! Я ii ще раз трахну? – Обличчя його якось просвiтлiло, хитро, як у веселого дебiла, зморщилося.
Макс дав шарабана ялдi i сказав:
– Може, ми заберемо ii з собою?
Мама закашляла на тому кiнцi дроту, а знадвору зашурхотiло. Деньок сьогоднi видався ще той, як затхла вода в акварiумi, коли ще не взялася жабуринням. Свiтло плавало у повiтрi мов смiття. Несподiвано закрутило зуби, пломби в зубах, пеньки. Потiм я знову побачив птахiв. Таких птахiв я зроду не здибував. Птахи висiли в цiй небеснiй багнюцi. І я бачив замiсть пiр'я чавунного кольору луску, бiрюзовi очi, метрову опаш розкиданих крил, i повiтря, i туман, що обтiкав крила. Хер зна шо…
– Не знаю, – тiльки й вiдповiв я.
– Що ти лепечеш, – заверещала Мама на тому кiнцi. – Найдiть ящик i вшивайтеся звiдти.
– А дiвчина?
Ящика ми не знайшли. Пляшки з кислотою Макс переплутав з олiфою, тому бреннi рештки Тоцького вiн, як тяжкий грiх, тягнув на горбу. Мама наказала замочити Макса. Я йшов i важко дихав у спину Максу, намагаючись зщепити двi задачi – йти, а ще думати, як замочити Макса. Надворi випав легенький снiг, сутенiло, погода нагадувала швидше осiнню, анiж зимову. Було багато дiвчат. Це теж заважало думати. Макс зупинився i поставив ящик на снiг.
– Не зупиняйся, iдiоте, – визвiрився я.
– Ти чого! Бери i сам неси.
– А хто поставив машину за чотири квартали?!
– Хiба це багато? – Макс пiдкурив «галуаз».
Я задумався, пiдраховуючи кiлометраж. Нiчого не виходило. Я метикував, як почати. Нарештi зважився.
– Менi тяжко зiзнатися собi, але я люблю тебе, Макс, – видавив я з себе.
Макс пiднiмав ящика з Тоцьким. Вiн зупинився, роздявив рота, сапонув ротом повiтря i гепнув тим ящиком об землю.
– Ти шо! Хочеш мене в жопу вiддрючити!
Я стояв i мовчав. Шматки Тоцького повивалювалися на снiг. В помаранчевому освiтленнi вони виглядали як копчений бекон.
– Ти шо, пiдар? – Макс млином замахав руками. – Ти шо, за кого мене тримаеш?… А може, тебе замочити, Лу? Я не люблю пiдарiв, Лу!
