– А?…
– Макс, – дипломатично почав я. – Ти, брат, не думай, що я знову наiжджаю на тебе…
– Ти стосовно пiдара? Забудь, старичок. Давай швидше упораемося…
– Який в хера пiдар! Скоро нас самих так виiбуть, що мiсця на срацi не знайдеш, де штопати.
– Ти чо?! А?
Я сiв прямо на жовтий снiг. Макс проти мене.
– Макс, скажи, де голова?
– Ти про шо… Лу? Я ж…
– Макс, – тихо почав я. – Де голова Тоцького?
Макс випнув губу, сплюнув через неi, подивився на гурт дiвчат у яскравих курточках, що пускали кольоровi кульки, сипали серпантином.
– Лу, а шо, скоро Новий рiк? Да?
– Ну да.
Парочка запихала останню ступню. Запихала баба, а мужик стояв на чотирьох i ригав.
– Макс, куди подiлася голова Тоцького?
– І правда, де?
– Ти ii забув, Макс.
Ми сiли i подивилися у темряву. Парочка тихцем пробиралася до свого «мерседеса». Макс навiв на них свою приправу.
– Е, народ, вiзитку, – виголосив Макс, провiв демонстративно коло дулом свого шпалера, чим викликав у мене неабияку пiдозру, що кеглi у нього зараз вишикувалися лише у зрозумiлому для нього порядку. – Пiднеси сюди. Давай. Давай! Хальт! Ги-ги!
Вiн дивився на жiнку, яка йшла до нього погойдуючись, вихиляючи неприродно стегнами. Якось Мама замочила одну таку, iстеричку. Макс, з виглядом кiногероя, взяв вiзитiвку i наказав мотати.
– Лу, вона менi не сподобалася, – сказав вiн.
– Так. Але ти певен, що тобi… – намагаючись надати голосу впевненостi, розпочав я, бо починав боятися, коли на Макса наповзала меланхолiя.
– Лу, скоро Новий рiк, а у нас нема тьолок. Да? Треба було взяти ту. Ми могли б ii вiдтрахати. По черзi, ну, або разом. Вона тиха, зовсiм не кричала. – Макс засунув шпалер до кишенi.
– Еге ж, Макс. Але та, на хатi Тоцького, була непритомна. І…
– Слухай, у мене дуже багато грiхiв, – Макс провiв рукою у повiтрi, у мене похололо у шлунку.
– Еге ж…
– Я дрочив на Рiздво… – Макс почухмарив груди. – І таке iнше… Нам треба щось вирiшувати. Давай видзвонимо оту сучку з «мерса», вона ось навiть лишила вiзитку, i вiдсвяткуемо Новий рiк з нормальними бабами, а? Вона дала вiзитку.
– Розумiеш, брат, вiзитка тобi може не знадобитися, – вкотре потягнув балачку я i помалу почав витягувати люгера.
– До чого це ти?
– Треба щось вирiшувати, Макс.
Макс трухонув кеглями.
– До чого це ти? Невже мене замочиш?
Вiн подивився i нахабно роздявив гнилозубого рота. З нього смердiло тухлою рибою.
– А ти як думав, Макс, – сказав я йому, приставляючи люгер до скронi.
– Це менi за те, що я дрочив на Рiздво. – І Макс розплакався, прямо у велетенськi кулачила.
– Перестань, братан, усi ми так чи iнакше когось випередимо на фiнiшi, – сказав я i обiйняв Макса за плечi. – Я ще не вирiшив повнiстю.
– Да?
– Напевне ми сходимо в якийсь дуже крутий кабак, а потiм вирiшимо, – втiшав я Макса.
– У тебе паскудний характер, – вкотре здивував мене своiми розумовими здiбностями Макс. – У тебе паскудний характер! – Повторив вiн.
– Нi, я просто дiловий чоловiк. Поглянь, ми живемо серед людей. На вулицях капiталiзм. Розумiеш, Макс… – виправдовувався я.
Макс схлипнув, потягнувся до кишенi, але я мiцнiше притиснув люгер до скронi. Вiн спокiйно вiдвiв ствол.
– Спочатку кабак, потiм пiдемо до дiвчат, – вирiк вiн. Саме тiеi митi, коли я почав пресувати Макса, до мене почало доходити, що нам кранти.
– Макс, спочатку ми вiднесем Тоцького в безпечне мiсце, потiм вiзьмем ту бабу, i…
– Кльово, вона менi сподобалася… У неi на попцi наколка… Ти справжнiй брат, Лу. – І Макс уже був готовий розрюмсатися у велетенськi кулаки, як моя сутнiсть злетiла над сльотливою буденнiстю.
– Блiн, Макс, коли це ти на сраку почав говорити попка?!
– Ашо?
– Та-а-а.
Ми повiльно йшли вулицями, снiг то попускався, то сипав ще бiльшою стiною, чвакав пiд ногами манною кашею, i менi дедалi робилося сумно, незатишно, я вже до самоi Саксаганськоi i гадки не мав мочити Макса. Я метикував, куди лiпше запхнути Тоцького. Ми йшли, передаючи ящик один одному ледь не кожнi двадцять метрiв. З ящика таки прямо сюрчала кров, уже вигасла, подiбна на потухаюче полум'я. Штани у Макса вимокли, але вiн не звертав уваги, якось дивно згорбившись, ворушачи квадратною щелепою, а чорнi п'явки злиплого волосся падали на очi, що скляною радiстю дивилися на снiг. Там, де Горького перетинала Саксаганська, тягнучи голими нервами трамвайнi колii, ми зупинилися. Але як тiльки зупинилися, менi вiдразу нестерпно захотiлося здихатися Макса разом з Тоцьким. Нiчого не кажучи, я пiдхопив ящик i потягнув у чорну арку двору, вiднайшов контейнер i висипав усе туди. В ларку я купив кiлька пляшок запальноi сумiшi, вилив i пiдпалив. Вогонь хижо визвiрився в потемки, i я кiлька хвилин, якщо не бiльше, грiвся пiд його бурштиновим промiнням. Коли повернувся, то побачив зсутулену постать Макса, що самотньо сидiв на парканi. Мене знову охопив сум. І я чомусь подумав про ту дiвку, що лишилася на квартирi Тоцького, i що вона, напевне, мертва або лишиться довiку дебiлкою пiсля Максових зуботичин. Нехотя я побрiв до нього. І сказав:
– Вставай.
Макс не рухався, а з блаженством дивився на пульсуючi вени колiй, ворушив губами. Вiд нього дуже смердiло.
– А вона дiйсно кльова, – проказав вiн, наче заробив тiльки що мiльйон баксiв.
