– Тодi ходiм, дебiле.
– У мене одяг забздьолихався, – видав вiн, не ображаючись на дебiла.
У цього придурка явно був передноворiчний настрiй. Тiльки-но я побачив Макса у такому станi, то мозок мiй шалено запрацював у зворотному напрямку. Макс вилупився на синю синтетичну ялинку. За вiтриною в коротких кожушках санта-клаусiв дефiлювали дiвчата з гарненькими литками. Дiвчатка були свiтленькими, як перший снiг. Вiд того не робилося веселiше. Пiд вiтринами я доскiпливо обдивився себе, Макс нюхнув кокаiну, повеселiшав i зараз нiс таку дуру:
– Треба купити ялинку. І ковпак Дiда Мороза. А ще мiшок для подарункiв…
– Ми туди покладем твою кралю, – не витерпiв я.
– Як?
– Шматками, якщо твоя ласка…
Макс задумався. Нарештi це мене розвеселило. Цей йолоп пнувся, аж посинiв, ворушачи кеглi, що я таке сказав. Виникла думка, щоб тут його i заганашити, але якийсь потаемний бiс усерединi пiдказував, що ще не час. Бiс був сивим, симпатичним, з очима… Блiн, це точно була дiвка, яку ми полишили у квартирi Тоцького. Менi зробилося весело. Макс продовжував втикати на ялинку. Я навiть про себе подумав, якi у нього м'якi та великi, майже як у школярки, вуха. За одним навiть пушок.
– Зараз повернуся, – сказав я йому. – Тiльки не тiкай. А то знайду i уб'ю.
Макс мов кiнь замахав головою.
На годиннику, бiлому i круглому як скляне око Мами, було близько дев'ятоi, коли ми пiдiйшли до малинового дому Тоцького. Мене щось утримувало. Чи те, що за своi кровнi я купив шмотки для Макса у шикарному бутику. Чи тому, що сум падлюче заповзав бiля цього дому. Я стовбичив i дивився, як спiвае мокрий снiг пiд шинами авто, не бачив людей, намагався зрозумiти, напевне, i зараз думав, напружено думав, хто нас вибрав, що ми такими зробилися, наче нiчого не iснувало, а заодно iснувало, тiльки так, як на гарному малюнку. Хто нас вибрав? Звiдки взятися таким думкам. Десь я вичитав в однiй газетцi, що вбивцi завжди пiддаються роздумам i меланхолii. Я читав тiльки комiкси, романи про велике кохання в м'якiй палiтурцi, любив порнуху i заробляв, як зароблялося. Що то за зв'яздуни краплями смоли лищали пiд лiхтарями, а вiд того в очах рябiло, навiть паморочило.
– І я собi куплю, – сказав вiн, поправивши санта-клаусiвського ковпака на головi.
– Не купиш, – недбало, навiть кволо вiдповiв я йому, а Макс продовжував дивитися з дитячою радiстю на «хаммери» та «мерседеси», наче на рiздвяну ялинку. Скрипнувши зубами, я потягнувся до люгера, але так нiчого i не зробив, продовжуючи дивитися на безмежну пащу асфальту, котра поглинала людей, машини, магазини. Я так нiчого i не зробив. Хоча бачив, як Макса заiдала нетерплячка. Трахатися чи померти? Гадаю, що проблеми нiякоi анi там, анi там не було.
На бiльмуватому i мокрому годиннику стрiлки показали дев'яту, ii вже тут немае, чомусь полегшено подумалося. І ткнув люгером Макса у ребра.
Менi так пекло голову наче я лежала на гладкiй рiнi, на березi моря, а теплi потоки повiтря пiдмивали пахвини. Лежала п'яна, сонна, а сонце розтоплювало мiзки в головi, i попрiч усю некомфортнiсть, я вiдчувала себе щасливою, як коли стоiш напередоднi чогось. Смiшно зiзнатися, але за своi дев'ятнадцять рокiв я лише раз вiдвiдала море. В Салонiках. Моя слабка пам'ять, тонка як плiва, а в зiрках зiниць мiцно сплетенi, мов лiани, руки, щупальцi виноградноi лози, замшевi грона хмар над горизонтом, нерухомi птахи, терпкий спустошливий запах моря, що невiд'емно пов'язаний з чимось бiльшим, нiж оргазм, де смак сперми на пiднебiннi нiчого не вирiшуе, а заодно вирiшуе все, як дотик шерехуватого чоловiчого язика на твоему клiторi. Так я почувала себе зараз, ще не розплющивши очей, не пiднявши голову. Менi видавалося, що я пiдiйму очi i побачу вгорi пульсуюче сонце. І як тодi, на простирадлi моря, я зведусь на лiктi, вип'ю ковток вина, i зробиться легко i спокiйно, наче хто в далекому вiдлуннi прожитого життя, в глибокiй пам'ятi незбагненного бавиться над вухом кришталевими дзвониками.
За секунду, супроводжену оглушливим шумом у вухах, я вже була на ногах. Спробувала сiсти, iз закритими очима. Мене повело вбiк. Зiпершись об щось тверде лiктем, я виблювала – раз, два, три. Нiчого нового. Але дiйсно нове висiло надi мною повiтряною парасолею, лягало легким шовком на плечi. Я вiдкрила очi, але нiчого того, на що сподiвалася, не побачила. Як зажди у життi. Позаду та попереду лежала тяжка темрява, просякнута кислим запахом. Я стояла на високому мосту, на свiжовиструганих дошках, що грали пiд неподатливими ступнями, внизу мельхiором вiдчаю протiкала рiчка. Там лежав пульсуючий, як нариваючий чиряк, вiдчай. Це була безнадiя швидкiсного поiзда, що мчав без зупинок, – куди очi дивляться у дурного машинiста. Але зараз у темрявi, з кислим капустяним запахом, на мене дихнуло пустотою початку. Розкидаючи предмети, дiставшись до вмикача, що блимав оком вампiра на стiнi, я увiмкнула свiтло.
І вiдразу повернулася в реальнiсть: стiни тютюнового кольору, малиновi пузатi крiсла, салатовi гардини, поля котрих обсипанi рiденькими ромашками, безлiч годинникiв, в обладунках з фальшивого золота. Нудьга на краю смертi чи життя, сам чорт не розбере. Інтер'ер нiчим не рiзнився вiд того, що творилося на бiлiй, як бiографiя президента, пiдлозi. Бiля стола, зi стрункими жiночими ногами, верх пошлятини, якось недбало, як загублена поспiхом пенсiонеркою капустина, лежала голова Тоцького. Моя ступня досить зручно вмостилася в калюжi кровi, що кольором зараз нагадувала «криваву мерi», яка простояла днiв зо три.
– Оце так да! – видавила я вголос i присiла на краечок крiсла. Шкiра приемно муркнула.
Я провела пальцями по головi i намацала велетенську, як рiг, гулю.
– О! Блiн. Невже я його вбила… Схоже на те… Ану, детка, заспокойся… Так… Давай зберемося, сонечко. Ось. Тодi запитуеться: хто тебе огрiв? І де решта Тоцького? Погуляти пiшла налiво? А з делiкатностi голову лишила менi…
Я дiстала жвачку i заходилася темпераментно жувати. Мене знудило, а я ще продовжувала ремигати, вибльовувати, ремигати, вибльовувати до тих пiр, доки не пiшла жовч, а коли висохла i слина, я подалася до ванноi. Вимила ноги. Замазала синця так-сяк тональним кремом. Одягнула своi старi джинси, светр. Набила речами сумку. Витягла на кухнi пляшку вiскi i вглушила цiлий стакан. Помахала головi Тоцького на прощання i вийшла в коридор. І тут-то менi зробилося страшно.
Не пройшло п'яти хвилин пiсля мого виходу у свiт, тобто коридор, а хмiль вилiтав iз швидкiстю випущеноi глупоти, як на свiтськiй вечiрцi серед багатих телепнiв. Я вже дiсталась до лiфта, коли вiдчинилися дверi i на порозi з'явилося усмiхнене щербате дiвчисько.
– Тьотя Фаннi, що з вами? Чому ви хитаетеся?
Я перевела подих. У головi гуло.
– Та це я так…
Дiвчисько шморгнуло носом:
– Нi, ви скрадаетеся, наче злодiй.
Довелося зупинитися. Миле беззубе створiння, у велетенських окулярах, десь на межi статевого дозрiвання i мочiння в лiжку.
– Нi, сонце, так треба.
– Треба?
Менi не обов'язково було зупинятися. Але я хилиталася. Стояла i витрiщалася на дiвчисько.
– Так.
Чудовисько з двома зубами замислилося, по-бiсiвськи блиснувши двома скельцями.
– А Тоцький теж грав, коли надзюрив пiд нашими дверима?
Дiвчисько по-дорослому насупило брови.
– Так. А зараз… Зараз менi треба йти…
– Нi.
– Як, дорогенька, нi?
– А ось так. Я закричу i покличу тата.
Мене хилитало i нудило, але я спромоглася, перед тим як ударити по кнопцi лiфта, видавити з себе:
– А чого це?
Маленьке гаденя зморщило носика.
– А тому, що менi так хочеться.
І тут мене якогось дiдька прорвало.
– Ах ти, маленька сучка, у тебе навiть менструацii немае!
Гаденя заступило менi дорогу. Зросту – пiдборiддям до плеча. Мене хилитнуло вбiк, а каблук, каблук пiдвернувся, i я боляче ударилася об пiдлогу колiном. Каша в головi струсонулася, пустивши з очей чорно-бiлi кола. Мiцна дiвчача п'ятiрня ухопила мене за комiр. Гаденя притягнуло мое обличчя до свого.
– Попiсяеш менi у ротика? – зашипiло воно смердючим киснем у прорiхи мiж зубами.
Тут я виблювала все, що випила, на ii мавп'яче личко. Воно витерлося одним махом, вiдчинило дверi i покликало тата. Все, я влипла.
Тато з'явився вiдразу. Куций чоловiк у спортивних штанях. З випнутими колiнами, банальним брезклим обличчям i в окулярах. Копiя свого чада. Вiн витрiщив очi i закричав:
– Хто ти така! Ага, я тебе знаю! Ти та шльондра Тоцького. Лiза! Лiза! Тут твою дитину згвалтували!
