Проповзла парочка, яка вивалилася з «мерса». Баришня спiткнулася об руку Тоцького, пiдняла i простягнула менi.
– Будь ласка, це ваше!
Макс випнув губу.
– Нi. Не його, – сказав вiн. – Тоцького.
– Нi, я бачила, як ви упустили.
– Нi, це не мое, – повторив я. – Моi на мiсцi.
Для достовiрностi я простягнув iй своi руки, щоб вона розумiла, на кого нарвалася. Найшла лоха.
Дамочка подивилася i побачила руку Тоцького з золотим брюлiком, а я виматюкав подумки Макса – лишати рижуху, бля, точно козел, може тiльки козел. Але потiк моiх думок несподiвано перервався. Дамочка жбурнула частину Тоцького пiд ноги i заверещала, забила об дублянку руками, мов крильми курка. Отак вона стояла i кричала, хто його зна скiльки. Опам'ятався Макс. Вiн витягнув свого кольтяру, ткнув дамочцi пiд носа.
– Заткнись, дура! І вйобуй звiдси, а не то я…
Я нахилився i став збирати решки Тоцького, думаючи, як замочити Макса, i про пiдара думав також. Дамочка не переставала верещати.
– Я тебе в жопу оддрючу, а твiй фраер тебе ж i розпиляе!
Лiхтарi лiзуть в очi. Менi обридла ця парочка сраних мажорiв. Максу, видно, теж, а швидше ганджу покурити закортiло або по венi чорноi прогнати. Вiн наводить шмал на пару i кричить на всю Тарасiвську:
– Блядь, ану валiть звiдси!
Тут мене пробивае. Я кажу Максу:
– Макс, а ти знаеш щось про любов?
Кеглi Макса так торохнули, що почули на Троещинi.
– А ти шо, пiдар? – говорить вкрадливо Макс.
– Ти чо, охрiнiв. Я тобi про вищу любов втiраю! – я йому.
– Ну ти насрав, – вiдповiдае Макс i тягне руку за шмалом.
Менi робиться нiяково i смiшно. Ще валить снiг, сиро i така херня, що навiть у кiно не знайдеш. Тарантiно на вiдгул пiшов. Ага. Посцять.
– Мочи, що тягнеш. Я тiльки й жду, щоб ти своiми мiзками посрав!
І так пру на нього, а вiн стоiть, ворушить кеглями. Порожняк повний.
– А хто втiрав про любов! – завiвся по-новiй Макс.
– Ідiот, я тобi про любов братську. Про християнську говорив.
Макс якось обм'як, присiв навпочiпки, звiсивши руки зi шмалом на колiнах. Я схилився над ним в брунатних сутiнках, з дорогим запахом парфумiв та поту, що струменiли з цих двох.
– Ти чого брюлiк у Тоцького з пальцiв не зняв? – уже спокiйно запитав я.
– Я не вiдморозок, – тихо так, наче дитина, сказав вiн, i велетенськi його руки затремтiли на колiнах.
– Чистоi води, – гнув я свое.
Посипав сiрий як попiл снiг. Я сiв поруч з Максом. Разом ми подивилися на парочку.
– Що з ними робити? – заворушилися кеглi у головi Макса.
– Замочити.
Мужик зомлiв i повис на дамочцi.
– Нi. Ми iх вiдпустимо. Мама нiчого не говорила.
Я витягнув «берету».
– Слухай, Макс, на кой хер ми тягнемо цей ящик? – запитав я у нього.
– Мама ж, блiн, сказала… А ну розвернись сракою, – звернувся вiн до дамочки.
– Мама, недоумку, сказала про другий ящик, – видав я йому iстину в останнiй iнстанцii.
– Еге… – вiн продовжував вивчати зад дамочки.
– А ще Мама сказала, щоб я замочив тебе, – давив я свое.
– Ти в натурi?
– Куди натурнiше.
Макс заходився вивчати мужика.
– Ідiть на хер звiдси, – заревiв вiн бугаем на парочку.
– Стоять!
– Пиздуйте!
– Ти нариваешся!
– Нехай допоможуть збирати Тоцького!
– Да, тiльки разом! Да!
Ми четверо, розплилi у жовтку всiляких там пiдсвiток, почали запихати Тоцького до ящика. Цього разу все помiщалося, складалося нормально, тiльки ящик трохи промок i розвалився. Але чисто технiчна проблема викликала у мене обгрунтовану пiдозру. Я зупинився з шматком грудини Тоцького i глянув суворо на Макса.
– Макс…
