Зося дивився на мене своiми булькатими водянистими очима пропащого злодюги, з таким виглядом, наче програв у карти самому чорту; наче хотiв прозирити, що я зжер кiлька рокiв тому на Рiздво. Його куца фiгура, з маленькими iграшковими руками, затягнута у вилинялий пiджак, звiдки виглядали куцi нiжки, похитувалася в такт спiву його вихованок-хористок. Здорова рука у Зосi пiднялася у привiтаннi, а потiм обвисла, нiби хтось невидимий перебив одним махом тяжкою чавунною кочергою. Сонце червоним нiмбом блимало у нього за головою. Анi йому, анi менi нiчого сказати.
– Здоров, – видобув нарештi я; i тут вiд залишку паскудного кокаiну у мене з носа пiшла кров, i я вiдчув шалений голод. І втратив свiдомiсть.
– Я ж говорив тобi, старий, що краса врятуе свiт? А? А ти, сучий потрух, мене не слухав. Наркота на голодний шлунок дiе дуже шкiдливо… І ще одне… Або ти йдеш до кiнця, або ти зригуеш… Манько, Шпулько, несiть його до харчоблоку, – його сизi бульки зависли двома кульками над моiм обличчям, i в них плавали рештки якогось нам з ним незрозумiлого свiту, за який я, Алекс Вовк, хотiв, навдивовижу, учепитися.
– А ти здохнеш вiд прищавого банального передозу, – сказав я йому на те i вирубився. Час припинив накручувати мiзки. Було темно i приемно. І я вже радiв, що нарештi дав дуба, але приемне приходить, як уже зазначалося, не так часто. Цього-то я i боявся найбiльше. Витрахана iлюзiя може iснувати в чиiйсь гиблiй божевiльнiй уявi. Такого не зародиться навiть у цих дебiлок, що несли мене, як кiношного Нiбелунга, великим квiтневим садом, з покаряченими п'ятдесятилiтнiми яблунями, грушами та вишнями. Хор зiскаженiлих ангелiв припинився. Все було б здорово, аби тiльки людина навчилася змiнювати, як амеба, там, лапи, як ящiрка хвiст, або дрочила, як гiбон, без усякоi там фантазii та кайфу. І я знову вiд'iхав, наостанок зловивши своiми камерами чесанi рейтузи та стриженi черепки дебiлок.
За три днi серед буколiчних корiв, що смачно ляпали кiзяками перед самим носом, ревли у вiдкрите вiкно, менi видалося, нiби я пролежав так довго, що срака моя стала подiбною до пральноi дошки, а днi булькали i лiпились у моiх мiзках, як нiчне провiнцiйне небо. Повз мене пропливала фантасмагорична iстота, видно, рiдкiсна викопна рептилiя часiв неолiту, але я пiднiмав голову i бачив перед собою Зосю з рожевим херувимським обличчям. Усе б тiп-топ, аби не одна особливiсть, яку я з пекучим жаром намагався вiдкинути, а вона поверталася в банальний спосiб, i моi нейрони, що висукувалися з соплями на груди, пiдтверджували iстотно щось таке, що сам чорт не добере. Я бачив червонi, просвiченi палаючi очi, i амнезiя майбутнього захоплювала мене. Зося. Потiм якийсь грьобаний мiст десь у столицi. І знову несправжнiй Зося. Його як хто вирiзав з глянцьованого часопису, що побував на пожежi i його витягла чиясь кмiтлива рука, мов той раритетний експонат. Видно, я вже тодi побачив свое майбутне. Кажуть, на п'ятому десятку таке бувае. Воно бувае i ранiше, i завжди, але не завжди ти розумiеш, що за хренотень залазить тобi в довбешку.
Гудiння золотого джмеля в мармеладi рожевого неба виявилося роздовбаним кукурузником. Вже з тиждень я мешкаю серед неповноцiнних дiтей мажорних батькiв, що скидають iх сюди, наче старiюча повiя викиднiв до смiттевого бака. Останнього, третього ранку я кволо пiдвiв голову, i бiлi анфiлади колишньоi келii вирвали моi легенi булькаючим кашлем. Кашель булькав у грудях, знову пiднiмалася температура i таке-сяке. І головне, Зося.
Вiд одного покидька iнший покидьок не чекае нiчого хорошого. Це закон, хоч неписаний, але такий же мiцний, як i всi затвердженi конституцiйними судами, в глянцевих обкладинках. Але з тiею рiзницею, що коли ти потрапляеш у бiду, то всi виблядки скопом кидаються тобi допомагати, щоб потiм одним рипом загнати до ями. Таким був Зося, i нiчого вiд нього було чекати. Але на цей раз вiн дуже потiшив мое вiдсутне себелюбство: хвороба, грошовий крах, уже не кажучи про сiмейне життя, якого насправдi не iснувало. Можливо, Зося – це те, що було не найкращим у моему життi, але коли звалюешся до ями, то тебе повинен звiдти хтось-таки витягти, хоча б навiть i той, хто штурхонув тебе туди. Чимось в бiографii ми були подiбними iз Зосею, як би нам обом того хотiлося чи нi.
Обидва з порядних сiмей, наскiльки чиновники держустанов можуть претендувати на поряднiсть. Ми були набитими ледацюгами i нiчого не вмiли робити. Рiзниця мiж нами – двадцять рокiв. Нудьга, вседозволенiсть перед законом, вiдносна, – завжди це дае приемний вибiр чимчикувати в будь-якому напрямку. Здаеться, нас якось ще тодi називали, ага, золота молодь. І таке колись було. Ми вибрали вулицю. Нiчого фiгового. На свiй iдiотизм у кожного своя цiна, так говорив Зося. Ось вiн сидить у червоному шезлонгу з написом «Кока-кола», тасуе для проформи колоду карт i вирiкае:
– Вулиця – це те, де немае солодкоi нудьги за минулим, за майбутнiм, де просте розумiння, як любов, зникае в суспiльнiй трiскотнi про хлiб насущний. Ми маемо прекрасний сурогат – секс. А це вже цивiлiзацiя…
Зося сидить серед десятка охламонiв з тонкими шиями, витонченими жiночими пальцями, i вони дивляться на нього, як на божество. Вiн найперший катала в столицi. Вiн обкатував синкiв мiнiстрiв, генсекiв разом з iхнiми виблядками. Вiн сидить i пророцтвуе, але не знае, що цьому скоро настане край.
– Вулиця якраз те, де люди знають, як жити, а живуть так, як вимагае вiд них розумiння слiпоти наступного дня…
Через тиждень Зося програеться в пух, залiзе в борги, знову програеться. І тодi в екзальтацii, щоб не звертатися до свого впливового тата, вижлуктить три пляшки горiлки, зажере пачкою етамiналу i при свiдках чесного катрану вiдрубае кисть лiвоi руки.
– Вулиця – це безлiч перспектив, що сходяться i розходяться, сплiтаючись вузлом на вашiй горлянцi…
Я завжди знав, що коли ти нiчого не тямиш у музицi, то не фiг сiдати за пiанiно. І тут немае нiякоi анi моралi, анi романтики. Напевне, це i трапилося iз Зосею, зi мною i моiм поколiнням. Але i це б не було правдою. Ми прийшли на вулицю, як на великий атракцiон. Нам невiдома була надiя, щоб виживати. Ми були приживалами на вулицях столицi, а тому швидко ii окупували. Бо ми були розумними, сильними, молодими.
Нинi ми оглухлi i слiпi, як кроти, що iх водою повиганяли iз темних затишних дiр. Ось так, якщо ви щось зрозумiли з усього цього. І таке бувае.
Пiсля того випадку, з власноруч вiдрубаною рукою, трохи поваландавшись серед професiйних катал, Зося, у якого мораль розв'язалася, як шнурок на черевику, ще в утробi дорогоi матусi, кинувся освоювати новий бiзнес. У сенсi – нi фiга не робити, отримувати грошi i трахати молоденьких дiвчаток. У своему родi, Зося був педофiлом. Якщо вiрити лiкарям з дурдомiв, де ми якось iз Зосею навперемiнки поперебували. Але iз Зосею була своя хронiка. Тупiсть щодо моралi. Кiнець i мораль не дружать. Але вiн не був полишений романтики. Зося любив музику. Особливо класичну. Бетховен, Бах, Моцарт там. Ну, звiсно, i шансон. Зося навiть писав вiршi. Паскуднi, але вiршi. Щось про сонце, квiтки та кохання. Для дванадцяти– чи тринадцятилiтнiх сцикух. Цього вистачало. Вiн ще малював. Писав картини. Такi ж невиразнi, як i сам. Досить бiдово торгував польською бiжутерiею, сколотив капiтал. У тата виклянчив дачу пiд майстерню i влаштував щось подiбне, як i в цiй богадiльнi, за винятком того, що командував вiн цiлим полком прищавих дiвиць. Там-то вiн i знюхався з Тоцьким та Фармагеем, тобто пiд час удосконалення творчих сил та педагогiчноi дiяльностi. Останнiй благополучно почив у вiцi сорока п'яти рокiв вiд проривноi виразки. Перебудова розкручувалася на всi сто, Фармагей справно, на всi сто, торгував iконами, антикварною рухляддю, картинами – Саврасовими, Шишкiними, ну, усiм тим мотлохом, що знову почав входити в моду, який «новi» розвiшували по кухнях та туалетах. Навiть не несмак, а моральний дебiлiзм якийсь. Справа тут не у Фармагеi, вiн-то якраз був мужиком нiчого, без всiляких вiдхилень. Навiть не у Зосi, що на той час присiв круто на наркоту i вирулити йому швидше, судилося на тому свiтi. Я тодi перебивався з хлiба на воду, якщо зважити на те, що я обкатував у карти товстосраких партiйних бонзiв. Їв iз золота чорну iкорку з такими людьми, що прямо ого-го i що нинi вже iсторiя. Тодi-то я вперше почув про якогось Тоцького. Останне, що я чув про цю паскудь, що вiн намагався поправити своi грошовi справи, пiдторговуючи жмурами в Таiландi пiсля нещодавньоi катастрофи, видаючи фальшивi посвiдчення, не безкоштовно, звiсно, родичам убiенних. А Зося, охерiвши вiд наркоти, зовсiм здраво, як на думку його молокососного оточення, виношував план убивства президента. Смiх та й годi. Зося, у порiвняннi з цими фраерами, був лише дебiлом з претензiями.
Нарештi я очухався вiд сну зовсiм. Зося сидiв бiля мене, трохи лiворуч, нiжно, по-дитячому усмiхаючись. У прочинене вiкно банально летiв яблуневий квiт. І спiв. Це звучав якийсь релiгiйний гiмн. Гiмн лунав урочисто, але не так, як у церквах, не так, як велична пiсня духу; спiв пiдiймався сталактитовими стовпами догори й осипався вниз з нiагарським гуркотом, пiдiймаючи хвилю притлумленоi, як виття собаки, пристрастi.
– Чуеш? – Зося пiдняв руку, трохи повернув обличчя до вiкна, винувато усмiхнувся, обтрушуючи налиплий квiт з губ. – Це моi янголятка…
– Здурiв ти, Зось, чи шо?
– А якi вони солоденькi, моi янголятка, – не слухаючи, базiкав Зося.
Мене знудило, але не вiд смутного здогаду. Просто ця паскудь, доки я хворiв, перiодично наширювала мене морфiном. Я векав у кутку, стоячи на чотирьох, а Зосю вже несло. А я ригав. Та ось Зося заглух. І надовго. Лунав божевiльний хор i мое бекання. Потiм вiн став i простягнув менi слоiка з молоком.
– Випий, це теж моi янголятка. Дуже допомагае, – сказав вiн.
У вiдповiдь я тiльки векнув, пустивши зеленого дракона на волю. Людина швидше повiрить в iснування чорта, нiж янгола. Такi ми вже вродилися.
Перше, що прийшло менi в голову сидячи бiля широкоi сiроi труби смiттепроводу, думка про сукню. Яскраву i бiлу, з червоним, зеленим, синiм по полю. Полегшити душу можна на смiтнику. Нiчого особливого. І нiчого нового. Спочатку я лежала в коридорi i вже нi про що не думала. Спочатку, вiдколи побачила цих двох гоблiнiв, я зрадiла: хоч якi не якi захисники або свiдки. Та не тут-то було. Потiм навкарачки перебралася до смiтника. Виблювала. Напевне, я туди тiльки й добиралася, аби поблювати. У задницi пекло, мовби туди влучила новорiчна шутиха. Я подивилася у крихiтне вiконце. Зеленi лiхтарi ослiпили мене. Бридка липка сльота. І якого мене понесло до смiтника. Напевне, напiвсвiдомо хочеться повернутися звiдти, звiдки ми вийшли. Чорт, цi зеленi лiхтарi. Я знову уперто почала думати про сукню. Нiчого особливого не сталося. Нiчого. Навiть голова Тоцького не з'являлася, нiякого тобi спiвчуття, а я ж не зла, iй-богу, не маю зла, хоча зi мною всi так паскудно поводилися. Навiть сам Бог. Та з ним-то якось розберемося. Його не видно, та й чи це все його робота, а не купи двоногих паскудiв. Знову виблювала. Попорпалася у сумочцi. Знайшла зжовану хустинку, колись бiлоснiжну, упаковку презервативiв. Косметичка вiдсутня. Життя черговий раз мене нагнуло. Ткнулася було до лiфта, та облишила. Зайшла вона, Мама. Я ii знала. Я почала, нiчого кращого, дурепа, не знайшла, як молитися. Мама понюхала своею бульдожачою харею повiтря i пiшла. Гавкнули дверi. Було холодно, але довелося зняти чобiтки i спускатися через чорний хiд, схiдцями. Я хлюпала носом, ляпала босими ногами по голому бетону. Нагорi загвалтувало, щось гуркнуло, тупо так, десь на шостому поверсi. Ну i чорт з ними, з поверхами. Тоцький мертвий, слава тобi боже. Тьху, що менi в голову лiзе. А мiж ногами пожежа. І помочитися, i потрахатися водне. Отой, якого звали Лу, трохи лiпше. Боже, скiльки я вже не була з мужиком, справжнiм мужиком. Та пiшли б вони всi… Тоцький мене заставляв i менi заставляв лизати тим маленьким сучкам. Інакше у нього не виходило. А Клавка трахала його дiлдо в сраку. І, блядь, вiн хрюкав як свиня, пускав соплi вiд задоволення. А менi лизати. Чому ти мене, Господи, так караеш. От свинство, лак на нiгтях облуплюеться з кожним кроком. Але швидше, сонечко, золотце, кицюню, воруши своiми лапками, бо нам не ходити бiльше.
На вулицi вийшло лiпше, анiж менi видавалося: волого, прохолодно i чисто. Зеленi лiхтарi, риплять дверi у пiдсобцi для двiрникiв. Тхне смiттям. І картриджi. Тю ти! Влiзе таке в голову. Одягнути чобiтки i марш на таксi. Пару баксiв, усього пару баксiв. І чого, якого дiдька не йдуть картриджi з голови. Каблуки пiдламуються.
– Куди, кицю?
– В центр. До людей.
– Де ти iх знайдеш?
– Де немае, там i треба шукати, любчику. Серед козлiв!
Жовте авто, мигаючи зеленими бульками, вичавлюючи воду з снiгу, пiрнуло у нiч.
Яскрава осiнь. Але я вже нiчого не бачу. Тож думаю, якщо вам обридло дрочити десь-iнде, то необхiдно змiнити позицiю. Або дрочiть в iншому мiсцi. Тут скоро пройде полотнищами, щiльними i безпросвiтними, сезон дощiв: прогалини мiж домами залле жовтим, навiчно поховавши твоi страхи, i окупить все програне, до дна.
Зося пускався берега повiльно, як тi тайванськi капелюшки водою пiсля смертельного, як люмiнесцентне свiтло, тайфуну. Цей недоносок поселився поруч, занiсши сморiд наркоти i божевiлля. Зранку вiн хрипiв та кашляв вiд ломок. Потiм, пiдiгрiвшись, розминався на Дульцi, вайлуватiй, з одвислими коров'ячими боками олiгофренцi.
– Головне, старичок, вона не читае книжок, – говорив вiн, пiдсовуючи менi коробку морфiю, справжню мрiю столичного наркошi. – Совiти не були пуританами. Це була справжня елiта. Тiльки вибранi, лише вибранi мали право на трах. А що вибранiсть? Грошi. Ось це маленьке дебiлкувате створiннячко – мрiя. Воно окрiм кукурудзяноi чи манноi кашi не потребуе нiчого.
– Зося, по-моему ти мене з кимось сплутав. – Нудна хвиля, моторошна i приемна хвиля приходу вiддiляла мене все далi, як човен вiдносить буря. Зося виникав, кумедно вимахуючи ручками на горизонтi. Несподiвано вiн зробився реальним, як прозора паперова калька.
– Ти повинен мене зрозумiти, Алекс. Ти повинен розумiти рiзницю у вiцi, дорогий, – Зося багатостраждально закотив пiд лоба очi. – Я втомився. Я старiю. Ти ще у своему вiцi не знаеш, що таке печiнка i як довго вiдшукувати член в штанях, щоб його устромити в дiрку, яка вiд тебе ще, на всi земнi капостi, ховаеться за непробивний фiнансовий мур.
– По-моему, ти забув уже, де знаходиться твоя, – я не знайшов нiчого кращого, як вiдповiсти саме так.
– Слушно, – Зося постукав зiгнутим пальцем по черепку. – Розумiеш, все знаходиться тут. Всi проблеми.
Голка занишпорила у пошуках вени. Зiгнулася, поповзла назад, знову захiд. Нарештi Зося жаско видихнув. І продовжив:
– Добра доза морфiну перетворюе тебе або на надчуттевий апарат, або навпаки. Це навпаки трапилося зi мною. Весь мiй життевий досвiд викристалiзувався за допомогою опiатiв.
– Угу… – Я вже був у станi логiчного дебiлiзму але спромiгся його дiстати. – Ну а як дiвчатка? Куди ти iх подiнеш?
– Я скоро повернуся. Повернуся переможцем i iменинником, – виголосив Зося.
– На твое сiмдесятилiття, Зося, я подарую тобi упаковку наймодернiших памперсiв.
– Це що авангард, Алекс?
– Блiн, ти дiйсно зробився старим. Це зараз називаеться модерном.
– Куди-куди…
– Зося, з педофiла ти перетворився на старого торчка, – резонно заявив я.
– А що толку з цих сцикавок. За рiк-два цицьки iхнi обвиснуть, очi вилиняють, шкiру роз'iсть целюлiт, а п'яти порепаються, як висохла глина. А тут… Тут мрiя…
Ось так ми розважалися. Інодi Зося вiдволiкався на своi лiкарськi обов'язки, пiсля чого трупарня закладу поповнювалася, – це я чув на слух, по виску незмащених металевих, стального кольору дверях. Якось вiн завiв:
– Ти пам'ятаеш Фармагея?
– Того самого… – кволо потягнув я, видивляючись дiру у своiй свiдомостi.
