Макс смачно харкнув.
– Ну казлiна, – тiльки й видав Макс.
І ми рушили нагору.
– Мамi потрiбнi картриджi, – сказав я.
– На кой хер. Мама ще хоче, щоб ти замочив мене, – спокiйно сказав Макс. – А ти як до цього. А?
Я зупинився, i вже чiтко вирiшив, що ми не дiйдемо до четвертого поверху, як я його спущу туди, куди спустив у чорному пакетi тi клятi картриджi. Ми пiдiймалися поверх за поверхом. Макс зупинився.
– Ти чув?
– Шо?
– Хтось верещав.
Ми налягли на ноги. На шостому поверсi ми побачили нашу дамочку зi спущеними штаньми, а тiтка i мужик тримали ii за руки. Пiд ii кiскою, з роздяпленим ротом, сукаючи нiжками, лежала очкаста прищава бецалка. І вона досить по-дорослому давала поради:
– Пiсяй повiльно. Чуеш? Повiльно…
Макса пiдкинуло.
– Е, виблядки, чим ви це в хуя займаетеся?! – закричав Макс.
Можу вас запевнити, кожний, хто бачив Макса, навряд чи захотiв би його поцiлувати. Всi трое зупинилися. Наша дамочка зорiентувалася i натягла штани. З усього видно, що вона нас не пам'ятала або пам'ять iй повiдбивало зовсiм. Макс i я стояли i нiчого не робили. Тiльки стояли, дивилися на запiнену сiмейку. Нарештi жiнка цього пiдара видала:
– Льоша, iди викликай мiлiцiю. – Спокiйно так сказала, наче попросилася похезати, ну, ви розумiете, трохи з нетерплячкою, трохи iз задоволенням. Я вiдразу, з першого погляду просiк, що за одна ця сiмейка. Кодло вiдморозкiв. Еге ж, тiльки Макс повiльно крутив кеглями. Пiт лiз Максу в очi, а вiн уже потягнувся до куртки, i я знав, чим це може закiнчитися.
Макс витяг пачку цигарок, точно Клiнт Іствуд, закурив, але отримав по писку вiд очкарика. Це, напевне, вирiшило все. Дiвка сидiла у кутку, притиснувши колiна до пiдборiддя. Половина обличчя у неi заплила. Дiвуля цокала зубами, наче трамвайним компостером. Я витяг люгер. Ця компашка, видно, погано розбиралася в людях.
– Ану завалили в кiмнату! – заверещав Макс. Старого вiн огрiв по горбу, той тiльки вякнув i на чотирьох поповз до кiмнати, матушку ухопив за патли, а мале щеня щирило кривi зуби, дряпалося i кусалося. Макс прихопив байстрюченя за ногу i поволiк до iхнього попелища. Про дiвулю Тоцького ми забули. А мене, чесно кажучи, перелякав чорний квадрат дверей. Такий був на Червоноармiйськiй, де ми з Максом чмурили бикiв, пили пиво i курили гандж. Ми сидiли обнявшись, ригали крiзь зуби, щоб чого доброго не показати, що ми не крутi пацани. Макс тодi проламав черепа якомусь лоху. І так ми познайомилися з Мамою, бо нагрянула мусорня i нас загребли в мавпятник. А там Мама походжала в розкiшнiй шкiрянцi. Писок бультер'ера. Червонопика, з одним оком. Глянула на мене i сказала: «Цей мiй!». Мене виволiкли за патли, а Макс завив скотиною. А я у вiдповiдь: «Без Макса – нiкуди!». Так ми стали працювати на Маму. Як тодi, так i зараз я глянув на вухо, м'ясисте i широке, з рудим жорстким волоссям, що стирчало урiзнобiч, мов японська iкебана. Вухо Макса мене дратувало. Повторюся – як тодi, так i зараз. Зараз це вухо дратувало мене ще бiльше, – я майже вирахував, як провидець, де я його грохну. А що це неминуче, сумнiву не було нiякого. Лише розiбратися в часi.
Отож я стояв перед дверима i таки дочекався знову на Макса. Ми сiли на порозi, обличчям до дверей Тоцького. Наскiльки я зрозумiв, у цiй рожевiй халупi була лише iхня квартира i квартира Тоцького. Не виключено, що Тоцький уподобував це гаденя. На iнших у нього не стояло, принаймнi так говорила Мама. Але думки у мене зав'язли у чомусь липкому. Я навiть помацав пальцями голову, i свою, i Макса. Ми закурили, а Макс натягнув на голову ковпак санта-клауса.
– Ти поняв? – почав говорити Макс, оглядаючи коридор i кралю, що затиснулася у кутку.
– Ти знову хочеш ii вiддерти, – спробував я налагодити контакт.
– Не-а, – вiдповiв Макс. – Тут нiчого не чути. – І вiн уже зiбрався йти, як мене несподiвано прорвало.
– Макс, а ти пам'ятаеш, як ми хотiли пограбувати банк?
– Ну да, то було покрутiте ганджу. Але ти пиздиш. Ми хотiли взяти зберкасу. О!
Я сплюнув, цього разу зi злiстю – Макс таки починав мене дiставати. Менi хотiлося говорити щось паскудне, потiм хороше, потiм знову нести всiляку капость. Менi хотiлося, аби Макс витягнув ганджу, ми б закурили, i вiн знову замрiяно, дебiлкувато, як завжди, аби тiльки без цього грьобаного ковпака, сказав би, ну, щось типу: «Пам'ятаеш, брат, як сосав Чапаев у всього двору, коли ми дiзналися, шо вiн пиздонув усю нашу заначку…» Але Макс метав своi кеглi у невiдомому напрямку. Вiн встав, i я подався за ним, бубнячи в спину:
– Пам'ятаеш, Макс, як ми кнокали Люську…
Макс промовчав i досвiдченим оком забiгав кiмнатою.
– Ага. А воно того… – задумливо сказав вiн i поправив на головi ковпак. – Слухай, а хiба вона не того…
– Макс, точнiше.
– Ну, Лу, як сказати… Люсi… Ну… Того…
– Ти, блядь. Хотiв сказати, що Люсi жмур! – несподiвано заверещав я. – Що Люсi того! Люсi немае…
– Тiпа да… Але це було так давно, Лу. Нiхто ii i не трахнув.
– Так запам'ятай, Макс, що жмури не мають строку давностi, кретин довбаний! – закричав я i помахав люгером у нього перед носом.
– То таки точно була зберкаса, – Макс почав порпатися на поличках.
– Я трахав Люську, Макс, – вiдверто сказав я йому.
– Ага, – сказав на те Макс i потягнув з полички книжку. Це був якийсь Малахов, «Жизнь без паразитов».
– Кльово? – Макс простягнув книжку заголовком до булькатих окулярiв тата.
– Ну… – спробував говорити булькатий.
– Яке у тебе поганяло? – запитав у булькатого Макс, перелистуючи книжку.
– Що-о-о…
Макс зацiдив булькатого по окулярах. Окуляри переламалися пополам i зависли на носi.
– Ідiот! – заверещало гаденя на свого таточка. – Як тебе звати? Скажи, як тебе звати!
– Вiктор-е-е-е… Петрович… Ох… – Вiн отримав ще вiд Макса, i на цей раз виплюнув два зуби на паркет.
Це Максу сподобалося. І вiн усмалив булькатому лише по яйцях.
– То-то, – багатозначно сказав Макс i дiловитим проходяком пройшовся кiмнатою, продовжуючи листати книжку.
– Так ти з цим малохольним…
– Малаховим, – уточнив Вiктор Петрович, за що знову отримав по писку.
– Нокаут, – резюмувало гаденя.
– Не перебивати, ублюдок, – командно виголосив Макс. – Так от, паразит.
– Ну… Ну… – захлюпав розбитим носом голова сiмейства, рухами намагаючись щось роз'яснити Максу, але Макс зараз був у зенiтi свого зiркового часу.
– Блядь, Макс, облиш цього лоха. Вiн говорить про глисти, вошi i сьо-то, – обламав я його.
