– Йобаний в рот, – заверещав Макс. – Це я глист?
І тут уже зарадити нiчим не можна було. Макс прожогом кинувся на кухню i повернувся звiдти з велетенським тесаком. Спочатку вiн вiдрiзав одне вухо Вiктора Петровича, потiм, коли цього йому видалося мало, вiн вiдхайдехав i друге. Мале гаденя лупало очиськами з-пiд окулярiв. Макс глянув якось дуже загадково на бецалку По-моему, у головi Макса кеглi перестали витарабанювати свiй звичний такт, а на порожне мiсце позлiталися мухи з усього мiста i влаштували гучну груповуху.
– Мала, вiн тебе трахав? – запитав вiн у неi, не звертаючи уваги на ii заюшеного татуся, що вив та скручувався закривавленим вужем на паркетi.
– Не-а… – в тон Максу вiдповiло гаденя.
– А хотiв?
– Вiн хитр-и-и-й, – протягнуло гаденя, примружило око i додало: – Я хотiла.
– А хочеш, щоб я тебе трахнув?
– Ага.
– У всi дiрки?
– Ага.
– От сученя, – дiловито звернувся до мене Макс. – Ну нiчого не попишеш. А ти пiди, кiнчай ту стару суку.
Менi язик свербить сказати Максу, що та стара сука нiчим не гiрша за тих мiшкiв з лайном, котрих Макс знiмав у гадючнику на Чоколiвцi й опростовував бiля смiттебакiв аж доти, доки ми з Мамою його не пригрiли. Виявилося, що дарма i на клопiт.
Тож пропозицiя Макса видалася менi не такою привабливою, як того менi i йому бажалося, тим паче, що у мене давно визрiв план, як його укокошити. Але на цей раз я випустив iнiцiативу з рук. Вибiр мiж меншим i ангелом був прозорим, як картинки на порнографii. Інакше втрата якостi – це для мене навiть не запах з каналiзацiйноi труби. От, бля, далася менi та каналiзацiйна труба. Парфум порiвняно з тим, що на мене чекало в туманному майбутньому. Але перш нiж грохнути одну з булькатих осiб, я вирiшив навiдатися до нашоi трахнутоi в задницю красунi. Тож я послав до бiса грьобаний романтизм Макса до цiеi особи. Менi треба теж перед новим дiлом розрядитися. Але потiм iнша думка наiхала на iншу. В головi катастрофа, блiн. Клятущi картриджi Тоцького, що я iх спустив до смiтника, не йшли з пам'ятi. Я повернувся до коридору. Наша красуня сидiла в незмiннiй позi, напустивши пiд себе калюжу. Я попросив у неi сигарету, закурив. Сигарета пахла шанеллю i приемно потрiскувала. Комусь дiстаються гарнi блядi; вона, напевне, навiть пiсля Макса рожева та пахуча. Але я сказав:
– Хорошо, детка, а що у нас там iз картриджами? – Я ще глибше затягнувся пахучим димом i ось таке видав: – Або ти менi зараз оповiстиш, що воно значить, або калюжа пiд тобою буде червона.
– Не-е-е-е знаю-ю, – проревла наша красуня.
З книжок i кiно я знав, що всi бандити сентиментальнi. А я був справжнiм бандитом.
– Гаразд, – сказав я. – Зараз я повернуся. Хочеш чогось випити?
Мамзель кивнула головою. Тодi я повернувся на кухню. Макс уже на всю дрючив раком мале гаденя. З усього було видно, що воно задоволене, бо хрюкало i пищало так, аж окуляри запiтнiли.
– Ну, ублюдок, що ти будеш потiм з нею робити?
Макс продовжував працювати над задницею гаденяти, не втрачаючи анi запалу, анi темпу.
– Замочу, а що ж iще.
– Блядь, куди ти iх усiх потiм подiваеш? А?!
У Макса разом з тестостероном запрацювали i нейрони.
– Спочатку накрути глушак. Ох, чорт, ну i дае ця сучка… Давай, давай, а там видно буде, моя блядюжечка…
Висновок напрошувався до банальностi тупий: я помiнявся мiзками з Максом. Зараз я був пухленьким екземпляром дебiла. По повному розряду, по повнiй програмi. Я накрутив глушак, пiшов до зали i прикiнчив ii матусю. У тата гiвно прямо перло з холошок.
– Фу…
Я порiшив i тата. Безiменну, вiдтрахану у задницю красуню я полишив на совiсть Макса. Хоча Макса прийдеться кiнчати разом або пiсля. Вiд такоi дилеми i перспективи розболiлася голова. Я повернувся до красунi.
– Хто убив Тоцького? – тiльки й того, що вона сказала. Менi перехотiлося ii убивати.
– Хм-м, напевне ти, – реготнув я. – Збирайся, для тебе вiднайдеться мiстечко потеплiше.
– Чорта з два. У мене мокрi штани.
– Да-а-а-м, – до мене мовби повертався здоровий глузд. – Колись, детка, менi снився сон…
– Слухай, – зовсiм спокiйно i рiвно, як у кiно, сказала вона. – Засунь своi iдiотськi прибабахи в жопу i пiди краще та принеси менi сухi штани.
Я шалено завертiв шарами. Єдине, що приходило менi на думку, то це сказати, що шкодую про ii задницю, що там побував хер Макса, а не мiй, ну, i то-сьо.
– Да-а-а, – тiльки i сказав я i подався назад.
Гаденя сидiло бiля газовоi плити зовсiм голе, але в незмiнних окулярах.
– Ну, ти на черзi? – видало воно. – В рота чи в задницю? Ну, як? Якого фiга мовчиш?!
Макс важко дихав i дивився на свою ялду.
– Макс, нам треба забиратися звiдси, – сказав я.
– Ти так думаеш?
– Угу…
Я сiв i закурив, кращого нiчого не придумав. Голе очкасте гаденя сидiло розставивши ноги i вертiло довгим язиком, як iгуана. Я знаю ще i не такi слова. Тодi я докурив цигарку, а потiм всадив iй кулю в одне iз зеньок. Вона лише трохи сповзла на бiк, здаеться, лiворуч.
– Звалюемо, Макс!
Коли ми вийшли, то примадонни не було на мiсцi, а стояла наша Мама. Це був фiнiш. І я не впiзнав свiту. Прийшов на пам'ять зелений лiхтар, фiолетовi стьобаки мокрого снiгу, запах пропарфумленоi сигарети… А про що думав Макс у санта-клаусiвському ковпаку, хрiн його знае.
Я нiколи б не згадав Зосю Слiсаренка, аби того дня до пiдземного, сизого вiд грiха переходу, що сходив людом, у плавленому як сирок мороцi, не пiдiйшла дiвчина i назвалася Фаннi Лiхтенштейн. І та ж Фаннi, дивлячись на мене… Але все по черзi, якщо в життi можливо щось розкласти, хоч i заднiм числом. Проте можу обмовитися, що Фаннi, в першi ж секунди нашого знайомства, досить елегантно заявила, що мокнула свого благовiрного… Ну, добре, ага, у цього мужика Зосi мiзкiв i совiстi було не бiльше, нiж у каналiзацiйного солiтера. Саме так. Одного часу вiн умудрився зажити славу народного цiлителя, так, що самому Кашпiровському – ховайся i вивертай рейтузи покiйноi тещi в пошуках сокровенного пенсiйного пожертвування у виглядi спадку. А ще до цього цей байстрюк умудрився тричi продати з прогнилим днищем «мерседес», двiчi за день обвiнчатися, сiсти на три роки, вийти через рiк i таке iнше. Останнiм вiнцем його творiння, його пихою, його гордiстю, котра покоiлась в слоiку з фiзiологiчним розчином у його останньому столичному помешканнi десь на Печерську – такiй хавирi, що вiд неi вiдмовилися б останнi покидьки з Хрещатика, була одна вельми дивна рiч… Трохи не до теми… Але таке бувае.
І що ж бовталося у тому фiзiологiчному розчинi? Це був велетенський, схожий на китайський огiрок, фалос одного киiвського професора. Що i як воно вiдбулося мiж професором естетики i Зосею Слiсаренком – невiдомо, але той факт, що тi заспиртованi причандали я бачив на власнi очi – вам доведеться лише розвести руками, повiрити на слово, як справжньому аферисту. Інодi вiн страждав, тобто Зося, коли виголошував пiдшофе промови над достоiнствами професора, стражденного, треба сказати, бо потiм, як я дiзнався вiд тiеi ж Фаннi, старигана на даху «Плази» згвалтувало четверо мажорних покидькiв, а потiм пустили у дальнiй полiт над вечiрнiм Киевом. І таке бувае. Я iх теж знав. Кокс зближував нас бiльше, нiж будь-якi розмови про спасiння душi i всiлякий такий непотрiб, коли справа зав'язана на вживаннi наркотикiв, капосних таемних звичках, грi в карти, бiльярд i шахи. А також всiляких неприпустимих для цивiлiзованоi та культурноi людини статевих позашлюбних дослiдах. І таке бувае. Навiть зi святими на початку iхнього мученицького життя. Життя неповторне – це вже точно, якщо вляпався у гiвно, то довiку звiдти не вилiзеш. Як менi сказав один поважний добродiй: це до богохульства не мае нiякого вiдношення. Час такий. Та й не таке бувае. Загалом на кожного виблядка знайдеться виправдання, бо досвiд пiдказуе, що у кожного на той свiт, якщо вiн iснуе, своя перепустка. Набожнi ми всi заднiм числом. Тож про моi уподобання, пристрастi Зосi, чотирьох мажорних покидькiв можна розводити всiляку психологiчну байду, але часу у мене обмаль: платня за квартиру, за газ, за свiтло, а ще в моiй краiнi нiяк не виберуть президента. І в самого мене непруха пiд назвою «криза середнього вiку». В карти не фартило, в шахи – народ отупiв до того, що окрiм американки не хотiв грати. Цим та дрiбною спекуляцiею я i перебивався. А з цими мажорами та убiенним професором, Бог його вiдае. Ото, певно, iм у школi не давали дiвчата, а вони до сухого дрочили на власну сестру, маму, тата, дядька, на всю рiдню до двадцятого колiна. Принаймнi з Зосею складалося достеменно так. І не таке бува. Бувае ще гiрше. Можливо, з вашою допомогою ми дiйдемо до цього, до того, що погано, а що добре. Власне, мене цiкавило тодi одне: коли бiльше верещав сам професор. Що вiн думав: чи був зачудований останнiм польотом над мiстом; а може, радiв, коли позбувався свого окаянного вiдростка.
Одного прекрасного квiтневого дня, коли вирiшувати було зовсiм нiчого, нiчого не лишилося, що б мене тримало на цьому свiтi: дружина зiйшлася з пузатим торговцем гонконгiвських кондомiв, ну, знаете, з усiлякими штучками, пiсля чого ваша партнерша чи ваш партнер набирав подоби гофрованого пожежного шланга; вiдтарабанивши у божевiльнi пiвроку, зробивши хибний вибiр мiж соляними донецькими копальнями, я попластував у дорогу. Користь змахувала на перше. Правда, була ще одна пропозицiя – попрацювати мiсiонером серед людоiдiв десь у Африцi. Вiд чого я гречно вiдмовився… А перед цим мене обiбрала остання моя коханка, з крутим задком, мiцними бiлими зубами, з темпераментом рiзницькоi кобили, такоi брехливоi та звабливоi стерви ще свiт не бачив. Інтелектуалам завжди не таланило з жiнками. В коханнi так, а от з жiнками… Кохання, що мастурбацiя, воно невагоме, тож чiпляеться або за мереживнi трусики, або за прищавий зад якогось пiдара.
Тож я стояв на перонi, залитому свiтлим бурштиновим днем, дiстав пачку цигарок, вiдкрив, побачив, що вона порожня, i заплакав. На днi падлючоi моеi iстоти билася рваними хвостами думка, кiнцi якоi не вдавалося звести докупи. Тож, ага, я сiв на електричку i, закутавшись у тепле квiтневе сонечко, подався до Фастова. А можливо, це був не Фастiв, а щось iнше. Час – складна штука. Фiлософськi дефiнiцii тут навiть не до сраки. Я iхав до Зосi, котрий працював у будинку для розумово вiдсталих культпрацiвником. Зося туди влаштувався пiд проводом пана Шифутовича, який обтирав пороги всiляких спiлок, що видавали гранди, але у Зосi вийшли проблеми з законом, i його досить нахабно i беззаконно вiдправили без транзиту до славного Фастова. У того Шифутовича я виграв у карти i пiд п'яну лавочку борг той простив. Так воно i вийшло. Один дзвоник вирiшив бiльше, нiж богомiльна матiнка Зосi, Клавдiя Мартинiвна, яка пророкувала майбутне, ворожачи на свинячих тельбухах, за що ii турнули з комунiстичноi партii, бо пан з горкому, який по зiрках мав ще прожити шiсть життiв пересiчного свинопаса, дав дуба прямо на тринадцятилiтнiй проститутцi. Скандалу зчинилося, не приведи Господи. Людина завжди вiрить у те, що неможливе. І таке бувае.
Я гадав заскочити Зосю за його улюбленим заняттям, але, виявилося, це не так просто. Ви помiтили, що з добрими знайомими це не так просто. Вiчно пiдсунуть свиню. Отож, замiсть того, щоб вичитувати лекцiю покiйному члену убiенного професора, Зося посилено зайнявся освоюванням теренiв новоi професii.
Що менi не подобалося тодi в провiнцiйних мiстах, так це небо. Бачили коли-небудь щось подiбне? Небо в отих закапелках, хоче чи то висратися на вас, чи то в гiршому випадку вiддрючити. Такого точно не бувае, але враження, шановнi, саме таке. Але того дня небо було голубим до непристойностi. Небо нiжно протiкало моiми зiницями, лоскотало нiздрi. Хорошого це нiчого не вiщувало. Всi провiнцiйнi мiстечка полишенi запахiв, окрiм одного – це притухлий запах незмiнностi свiту. Що недалеко од вiчностi. Люди дряпаються купою жирних i ледачих павукiв. Перелаштування свiту навiть не спало iм у голову, iхнiй горизонт, круглий як обижло банки, вирiвнюе iх до мрiйливостi, латентного збоченства, всiляких потаемних i приемних хвилин, якi оманливо заводять столичних авантюристiв до мiсцевого витверезника, а в лiпшому випадку до трупарнi. Але мрiйливiсть, одна лише думка про провiнцiйних мешканцiв доводила мене до солодкого стовбняка. Ага, також вiдсутнi були i звуки. Тож, пiдходячи до зеленоi огорожi притулку, я вiдчув себе некомфортно, i до слуху мого долинув досить стрункий рiй голосiв. Значить, про буколiчний настрiй годi було й думати. Краще б такого не було. Ага… Але ставати членом Грiнпiсу менi аж нiяк не усмiхалося. Крiзь полудневу сонячну мряку менi згадалися мiлiцейськi фуражки, з непоборним законом у зубах, як кiстка у голодного пса. Значить, так: я з шаленими обертами набирав статусу бродяги, з минулим, не вельми приемним для пересiчного обивателя, що справно вiддавав голоси на виборах, як проносник кал у вбиральнi.
Це було враження. Незабутне, майже як вихолощений сонячний полудень провiнцiйного мiстечка. Бiла кульбаба розквiтлих морель i вишень. І монументальна постать Зосi, який обрубком лiвоi руки керував хором ангелiв, що або зiйшли з розуму або поперепивалися. Не iнакше. Хор жiнок-iмбiцилiв, iз стриженими головами, в куцих запраних халатах, в рейтузах по колiно, з начосом, рiвно в три ряди – однi вище, iншi нижче, – витягували чи то народну пiсню, чи то псалом, iмiтуючи згибiлу святiсть. Тут-таки я дiйсно зрозумiв, що розкол у лавах духовних вiдбувся, i саме запроданцi спокусилися ще раз вкусити вiд райських кущiв. Еге, подумав я, треба давити на ходулi. Давалося взнаки православно-католицьке виховання, тобто – тьма i темiнь, а то – анi те, анi се. Проте, як i кожен чесний аматор проти закону, iз Всевишнiм я не намагався вступати в полемiку. Та коли перед лице мое попала обширяна, обдовбана фiзiономiя Зосi, iз заплющеними очима, з обрубаною колись власноруч за картярськi борги рукою, моя роз'ятрена свiдомiсть попередила мене, що краще лишитися i насолодитися дiйством. Хотiлося жерти. А до музики я був тупуватим. Тут уже нiчого не попишеш. Неприемностi кориснi, навiть бiльше, нiж насолода, очевидно, тому, що насолоди в чистому виглядi не бувае. Хiба коли дрочиш у тринадцятирiчному вiцi. Добре: мухи в морду летять, вода в унiтазi булькае, а тато маму наярюе за тонкою комунальською перегородкою. Що тут говорити. Га? Проте продовжуеш слухати i бачиш сам себе: я стою на мосту, i передi мною вiдкриваеться священна пустота мiста. Я не бачу очима, але передi мною лежать квартали, присипанi бiлим попелом надii, а хмари осiдають на вулицi так, наче янголи, i янголи не такi, що ламають крила на злетi, тi, котрi падають i сиплються на землю i розповзаються многолико, всюдисуще, стискаючи кволе серце площ i кварталiв. Це було, колись було. Вiтер нiчого не говорить, i пси часу п'ють з очей калюж, як хижi грифони, викльовуючи все, що тримало в часi незаплямовану чистоту мiста, як дiра страждань, нiчого не варта. Так вiдкриваеться нiщо, заповнене кимось. А потiм усе плавиться як на глянсованiй картинцi. І приходить вона, але я чомусь вимовляю не ii iм'я. Як туга за втраченим раем. Як туга очiкуваного, коли воно приходить мигдалевим розчаруванням, що витирае зiр, запахи, звуки, бажання. Ось так. Це не подих вiчностi. Це вже ворота чогось, де навряд чи щось i комусь розпiзнати. Зелена троянда розпускаеться десятками кольорiв. Я закриваю очi. І реальнiсть тицяе дулю.
