Хряпнули дверi, i на порiг виплила мама, невдала копiя обох перших.
Історiя моя проста. Нiчого розповiдати… Якщо довго не ходити манiвцями, то вона стосуеться лише мого скляного ока. Вся iсторiя мого життя, принаймнi про що хотiлося говорити, – це саме iсторiя мого скляного ока.
Виростала я в тихому провiнцiйному мiстечку в сiм'i вiйськових. Сама атмосфера припускала, що я нiяким чином не могла i мрiяти про нормальну свiтську кар'еру. Хоча нетесанiй, з червоним, налитим кров'ю обличчям дiвчинi, з широкими плечима, вузлуватими руками, нестерпним характером та сексуальнiстю, сильнiшою, нiж у африканського гiбона, робити було нiчого навiть i серед начищених чобiт та хакi. Тому десь у класi шостому в роздягальнi мене згвалтував сторож Бабенко. М'яко дуже сказано, а таки просто вiдпхав у всi дiрки. Менi сподобалося. Але сторожа посадили. Ця вся вовтузня навколо цього процесу за рiк-пiвтора набила моiй персонi досить сумнiвну цiну. Цiна у всьому вiдносна. Визначити ii з часом дедалi все тяжче, а життя, саме по собi, рiч неможлива, якщо ти заздалегiдь не визначив, що ти хочеш i що ти можеш. Хоча найпершим мужчиною був мiй батько. Озираючись назад, я можу з тверезою упевненiстю сказати, що мiй старий так i лишився единим i неповторним чоловiком, якого я любила. Я приймала всi його витребеньки прихильно, не чинила спротиву, лагiдно, як i належить коханцi. Батько був майстром у цiй справi. Матiр я не любила. Мати викликала у мене вiдчуття ненадiйностi. Їi пестощi нагадували рухи та пестощi лакованоi ляльки, завченi з дешевих бульварних романiв. Мене бридило, коли вона брала мене в лiжко i несла несусвiтню глупоту, скаржачись на батька i на свою знiвечену долю. Мати була красивою кретинкою, якоi свiт не бачив.
Пiсля школи я зi своiм коханцем подалася до столицi. Коханець мiй, Іван Калiстратенко, був на багато рокiв старшим вiд мене. Але справа не в тому, навiть через великий промiжок часу я згадую Івана, як найсвiтлiше у своему життi. Єдиний сукин син свого роду, що не дружив з головою, з навколишнiм, а зумiв прижитися. Був вiн нiвроку дужим. Служив у батька по господарськiй частинi. А до цього командував пiдроздiлом «Альфа». Десь там його i гепнуло по головi, не знаю точно, в якому мiсцi, бо вiн плутав, усе показував лису, мов гарбуз, голову з синiми, рожевими шрамами i все називав то Афганiстан, то Африку, то Чечню. Словом, ще той перець. З тодiшнього погляду мiсцевого мешканця, навiть i для мене, Іван видався б лихою людиною. Але, на противагу суспiльнiй думцi, вiн викликав у мене непiдробний захват, уперше за стiльки рокiв, пiсля того випадку у шкiльнiй роздягальнi. Вiд Івана вiяло замрiяним затишком, саме так. Це виходить так, як завжди, як на зло, не збуваються дитячi мрii, а ти не помираеш i продовжуеш жити. Тому у ньому була впевненiсть загнаного на бойню бика. Тож з першого разу вiн менi впав у око, i з того, без зайвих балачок, почалося. Я ж говорила: людинi варто зрозумiти, чого вона бажае, але треба неодмiнно знати, що це саме ii, решта до долi не мае нiякого вiдношення. Так трапилося зi мною. І я з задоволенням приймала те, що давало менi життя. Саме того дня я вирiшила, що це мое життя. Нехай без горизонтiв. Байдуже. Аби твое.
Іван навчав мене всього, що знав сам. Я разом з ним управлялася в стрiльбi, в боксi i джiу-джитсу та кунг-фу Це замiнило менi нудно-солодкi книжки про кохання, про вiрнiсть i таке-сяке, чим давно перебивалися моi однолiтки. Горизонт для мене був розчищений вiд цiеi похабенi, вiд котроi сходили з розуму, труiлися конячою дозою проносу провiнцiйнi шерепи. Та досить про це. Одного дня закiнчилося наше таемне райдужне iснування. Про нас, як завжди, в останню чергу довiдався батько. І ми вирiшили втiкати до столицi. Що швидко i виконали. Як наслiдок – батько мiй напився до зелених чортикiв, залiз на дах дев'ятиповерхiвки, прихопивши кулемет ротного i набоiв стiльки, що можна було б вiдстрiляти половину Африки, але смертю хоробрих лягли працiвники ЖЕКу, котрим збрело в голову, що мiй тато посягався на державне добро, ну а батечко сплутав iх iз зулусами.
Без особливого клопоту ми дiсталися до вокзалу, переночували на якiйсь квартирi, забитiй краденим шматтям i тарганами, майже у самому центрi. Ось так. Єдине, що виривалося з моеi протухлоi пам'ятi нудними iржавими вечорами… Малиновi будинки свiтанку. І я зрозумiла, що вже iншого життя не буде. Я прийняла мiсто як свое. Без тiеi репаноi селюкуватоi заздростi та ненавистi до того свiту, до якого не належала. Звична до будь-якоi роботи, я взялася за неi впевнено i хутко, мов давлячи мух набридливого сонячного дня. Іван не просиджував даром часу. Швидко розшукав однополчан. І за тиждень влаштувався тренером в одному закладi. Я тримала хазяйство i потроху обвикалася. Я говорила, що нiколи не розрiзняла життя столичне вiд провiнцiйного. Рiзниця була лише одна, але досить суттева. Видавалося, що в цьому мурашнику людям немае дiла одне до одного. Це бiльше нiж влаштовувало.
Через рiк народилася у нас дитина. Але померла через два мiсяцi. Ми ii схоронили. І жили далi. Тодi я почала малювати. Якiсь простi лiнii, квадрати, шматки залiзничних вокзалiв. Іван побачив i запитав, для чого це менi. Я сказала, що не знаю. Вiн уперше розсердився i сказав менi, щоб я зайнялася якимось дiлом, бо не вистачае грошей. Так столиця почала ставити знаки. Я вiдповiла Івану, що робити нiчого не вмiю, окрiм як битися i стрiляти. Так я стала тренером по бойовому мистецтву. У мене пiшли шаленi грошi. Окрiм того, я тричi на тиждень ходила на стрiльби. Так воно жилося, я трохи тужила за малям, але завагiтнiла знову. Народила у квiтнi. Але дитя народилося з плескатою головою, геть слiпе. Тому ми не довго сперечалися з Іваном, наказали його усипити. Іван i я були присутнi, – мало що чекати вiд людей. Залишити так, а воно мучитиметься, як курка зi скрученою головою. Убивав нашу дитину такий собi тип на прiзвисько доктор Штольц, що спецiалiзувався на абортах.
Аби не бажання мати дiтей, гибле i надокучливе, мов набряклий гнiйник над зубом, життя в столицi складалося б гладко. Але прийшла перебудова, i скоро ми лишилися без роботи. Іван заспокоював, говорив, що такi люди, як ми, не лишаються просто неба. А перед самим 1991 роком я отримала майстра спорту по стрiльбах i кандидата по боротьбi, хоча не бачила практичного застосування моiм здiбностям: iз колись заборонених цi види майстерностi вийшли на широкi люди, а вiдтак – ласий шматок дiстався знову тим, хто посiв цю територiю багато рокiв тому.
З того дня Іван почав сходити з дому. Іван зiйшов раптово, наче звiр, прикормлений домашнiм м'ясом, вирвався з клiтки i пiдтиснув вiд переляку куцого облiзлого хвоста. Вiн, як i кожен нормальний мужчина, запив. Я чекала на нього уперто i вiрно до сизого ранку, коли вiн приходив обiдраний, побитий i смердючий. Нiчого особливого, трагедii нiякоi не вiдбувалося – це було точним повторенням мого попереднього життя, за винятком одного: я була вiрною цiй людинi, я вiрила йому, бо iнакшого менi i не лишалося, але я й не думала про це; батька я ненавидiла, часом щиро бажаючи йому смертi. Мати блiдим згустком iнодi виникала на горизонтi, десь в породiллi, iнодi на святах. Тiнь минулого полишена майбутнього. Всього лише… Нiяких емоцiй. Емоцii входили у мене, коли я дивилася телевiзор або спостерiгала за людьми. То було бiльше особисте, але також вiддалене, як i мати.
Нiкого i нiчого за цей перiод не бажала i нiкого не хотiла бачити, як Івана. Це, видно, грамотнi люди називають коханням. Голодне i одноманiтне життя, з дикими припадками сексу, скаженими ударами пiд щелепу не змiнило мого ставлення до нього. Промiжок того часу для мене, без всякого сумнiву, можна назвати щасливим. Я тинялася вулицями, метикуючи, як виплутатися з халепи. Інодi я жебрачила, iнодi крала. Доводилося робити мiнети сцикливим студенткам в запiтнiлих окулярах. А одного разу, на якiйсь вечiрцi, пiд гучнi крики, я трахалася з собакою. Полишена з дитинства нездорових емоцiй, я на все йшла легко, але не завжди це виходило. Головне, до того, як повертався Іван, я була на мiсцi i чекала на нього з вечерею. Так помалу вивчала людей i мiсто, бо далi тренувального залу та вiдвiдин кiна з Іваном не заходило. Воно i не було потрiбним. До людей, до мiста у мене теж не змiнилося ставлення.
Першого листопада, пам'ятаю той день, бо стояв густий i теплий туман, i менi нiчого не вдалося поцупити на ринку, нi нажебрачити, Іван прийшов додому тверезим. Вiн сидiв на крихiтнiй кухнi в нових вельветових штанях, курив, обсипаючи попiл на вихiднi червонi черевики. Менi подобалися його вихiднi черевики. На цератi лежали пакунки з продуктами. Вiн привiтався. Потiм поламав у попiльничцi сигарету. Ухмильнувся, фиркнув котом, поклав руки на стола, з великими гулями на кiсточках пальцiв. Вiн закинув голову, наче звiльняючись, а за вiкнами снував туман, у мене дерло за шкiрою, як завжди перед перемiнами. Таки не дарма про мене i тодi, i зараз говорять: стопроцентна безмозка дурепа. І коли я побачила його такого, з налитим упевненiстю поглядом, я зрозумiла, що можу зробити щось бiльше, незалежно вiд нього: нiхто не зупинить мене, окрiм Івана. Але от паскудне питання: для чого, якщо його не буде.
– Я думала, що ти завiв полюбовницю, – спокiйно сказала.
– Ну то й що з того?
Вiн усмiхнувся одним краем губ.
– Та нiчого.
– Тодi приготуй снiдати, – передихнув. – Я знайшов роботу. – Ще раз передихнув: – Дуже хорошу роботу.
Я не стала нiчого говорити, а почала збирати пакунки. Тодi вiн витягнув з кишенi рулончик стодоларових купюр.
– Бачиш?
– Так, – вiдповiла я, витягуючи сковорiдку. – Тобi як i завжди?
Вiн обiйняв мене не встаючи.
– Ти у мене молодець. Ти справжня жiнка, – вiн пiдштовхнув мене. – Ну йди вже геть. Готуй iсти. І сходи за червоним вином. Сьогоднi у нас свято.
Так я поверталася туди, звiдки вийшла, хоча б мимоволi та подумки. Свiт злиднiв вiдiйшов, як у кiно. Життя знову набрало свого справжнього кольору, як стиглi зимовi яблука. Іван знайшов роботу, вiдбиваючи на рингу нирки, зуби, печiнки, калiчачи, по чому прийдеться, недолугих боксерiв, ладних поживитися легким хлiбом. Іван проводив двобоi з кiкбоксингу на примiських дачах «нових», i не лише. За пiвроку ми мали затишну квартирку на Десятиннiй. Але мiй практичний розум оцiнював обстановку досить тверезо – людина, хоч i займаеться спортивними боями, не може за пiвроку мати квартиру в центрi мiста, досить дороге авто й обiдати та вечеряти в ресторанах. Не кажучи про довгоногих гламурних краль. На останне я не звертала уваги. Чи не говорила я вам, що була далеко не красуня?
Жiнка, яка говорить про подiбнi речi, нiчого не знае, до чого вона звертаеться, що вона бачить. Нiчого не треба бачити, окрiм мужчини, який з тобою. Моi прогулянки, спочатку десять на десять метрiв, над зеленою i шумною улоговиною, закiнчувалися кухнею або тренажерним залом. Але завжди я чекала на Івана. Наш спокiй, як того й очiкувалося, протривав зовсiм не довго. Але ми встигли побачити разом Кiпр, Сполученi Штати й Африку. Цей свiт нiчим не був лiпшим вiд нашого, але вiдрiзнявся тiею комфортнiстю, вiд котроi потерпали всi ми. Я так прагматично визначила, бо взяла досвiд звiдти.
Через пiвроку Івана привезла «швидка». Пiсля чого вiн бiльше нiколи не вставав. Натомiсть поiхала я. В цьому не було нiчого дивного, тим паче що на Заходi давно вже культивувався жiночий бокс. Це було набагато краще, анiж збирати ляльки, спостерiгати здалеку за дiтьми. Але мовчу, щоб не пробалакатися. Дiти i дiвчата зробилися моею справжньою бiдою. Знаете, як сонячного дня на березi озера чи рiчки ви натикаетеся на колючку. І весь ваш день – свинi пiд хвiст. Смерть мене лише цiкавила як засiб. Нiчого особливого, якщо одне не передуе iншому. Ну, нiчого в тому дивного нема. Дим розвiявся, свiтло мого сумлiння згасло назавжди.
Вже в сорок п'ять я виглядала на старезну бабу. Дiти з пiд'iзду кричали менi: «Карга», а ближчi, тобто сусiди, – «Мама». Життя проходило тихо та одноманiтно, нiчим воно не вiдрiзнялося вiд того провiнцiйного, заполошного життя. І в коротких прогулянках, чекаючи на Івана, я почала думати про смерть. Ця думка засiла залiзною скалкою у головi. Ну чого менi хотiлося? На свiт не закриеш очi. Якщо ти i страшна, як копчена вобла, але все ж таки жiнка. Іван давно перестав мною цiкавитися. Та i мене, чесно кажучи, вiн цiкавив зовсiм з iншого боку: я вже була немолода, я вже вiдчувала i розумiла набагато бiльше, нiж сам Іван. Вiд нього, вiд того, якого я кохала, не лишилося нiчого. Останнi два роки я бiльше думала, все аналiзувала. З думками про самогубство поселився страх. Страх не тiльки заставляе дiяти чи випробовувати волю, страх нас змушуе, зближае нас з тим, що називаеться осмислювати. Тому той, хто не боiться, той набитий дурень. Страхом можна захлинутися, як спермою давляться проститутки. Щось таке. Іван мене не цiкавив, мене вже цiкавила власна iсторiя, власне життя, що протiкало повз. Коли бачиш красиву людину, то вiдчуваеш страшну самотнiсть. Щось подiбне трапилося i з моiм життям.
Так пройшло ще пiвроку. Я почала тихенько попивати, задивлятися на жiнок. Чоловiки мене не цiкавили. Інодi я уявляла Івана з удавкою на шиi. Це нiчого не пояснювало, але я й не дошукувалася причини. Проте одного дня наткнулася на зошит з калiграфiчно виписаними лiтерами, цифрами: рiвень вологостi, вiтер, полiт кулi i все таке iнше. Чогось подiбного я чекала, але не так нахабно. У нього були секрети, у нього з'явилися гарнi жiнки, з гламурними обличчями, том-нi i продажнi, i iхня присутнiсть у життi мого чоловiка наповнювала мене упевненiстю, що все можна знищити або купити. Все, без винятку. Кожного дня я вiдправлялася на ринок, скуповувалася, вела розмови з продавцями, i столиця золотою пилюкою осiдала десь на днi моеi свiдомостi. Я нiколи не шукала свята. Я нюхала це життя, яким би воно падлючим не було.
Потiм, коли Івана знайшли з проламаною головою, живого, i мiзки мого чоловiка, аж до скорбного його кiнця, визирали на свiт, наче пiдрожевлений шматок голландського сиру, всупереч людськiй породi вiдчути страх, я зрозумiла, що можу дивитися на оточуюче холодно i спокiйно. Мiй чоловiк нарештi належав менi i був моiм чоловiком, а вiдтодi ще i моею власнiстю. Іван майже нiчого не говорив. Майже, бо те, що вiн лопотiв гостям i поодиноким людям, навряд чи можна назвати людською мовою.
В цьому випадку бiзнес закономiрно перейшов до мене. З тiеi пори, вiдколи на порозi нашого дому з'явилася людина, що швидше нагадувала пародiю на щось людське, радше тiнь весняного дня у передвечiр'я, – вiд того часу мене звали лише Мамою, i не iнакше. Вам спадало колись на думку, що все в життi ви робите не так? Усе до цього банально повторювалося – життя широке, витiкае начебто нiзвiдки, а щось сидить у головi уламком i не дае спокою, бо воно нiколи не вiдбувалося i нiколи не вiдбудеться. Проблеми виникають, коли дiйснiсть не всиджуеться у клiтинах вашого мозку, а уява досить поганий порадник.
Вiд смертi нудить, якщо ii бачиш часто. Спочатку це надихае, свiт вiдкриваеться, як ранньою весною, а потiм вивертае, несе, як пiсля похмiлля, – нiчого попереду не чекае. Мене часто запитують, що таке бiль, як ii вiдчувають тi, iншi. Я вiдповiдаю: це те, з чим ми проживаемо до самоi смертi. Думка про смерть висить нереально, i нiхто не вiрить, що може все в одну хвилину закiнчитися. Смерть полишена страху. Що за нею, то бiльше подiбне на сон. Нiякоi ради на те немае. Але все це сумнiвне…
Нам довелося продати квартиру. Лiкарi допалися до нашоi кровi смачнiше кiношних вампiрiв. Тому коли прийшов чоловiк звiдти i запропонував роботу я не довго зволiкала. Чоловiк, який прийшов до нас, був чемним, скромно одягненим, зi смаком, з м'якими рисами обличчя i сiрими жорсткими очима. Здаеться, вiн сказав: «У вас руки справжньоi акторки». Ось так вiн сказав. І менi це сподобалося. Якими були моi обов'язки? Мене влаштовували двiрничихою на мiсяць, два, три. Потiм приходила поштiвка, де калiграфiчно було виставлене число, час i мiсце. На вiдмiну вiд Івана, я нiколи не користувалася вогнепальною зброею. Для цього вистачало удавки, ножа, секатора. Я заходила, вiталася i вiдразу починала працювати, – виходило щось подiбне до танцю. Тому-то мене i прозвали Танцюючою Мамою. Я проробляла вiртуозне па, розворот, удар по венi. Удар ногою, i все закiнчувалося. За десять хвилин я була вже на iншому кiнцi мiста. Нiяких емоцiй, нiякоi лютi, – до одного випадку. Менi вибили око. Так менi вставили скляне. Одного разу малолiтнi вiдморозки побили мене до напiвсмертi у переходi i вiдтрахали туди, де було око. Я пролежала пiвроку в лiкарнi. За той час помер Іван. Вийшовши з лiкарнi, я знайшла цих покидькiв i повбивала. Так почала розпускатися в моiх грудях ненависть.
Але найцiкавiше те, що вiд того часу справи у мене пiшли дуже добре. Я завжди була невибагливою, але чи то розквiтла в менi ненависть, що розбудила пекучу снагу до життя, чи щось iнше штовхало мене, моi дii, моi думки в правильному руслi. Помалу я почала збирати свою команду, збирати архiви на впливових людей. Так помалу розростався мiй бiзнес. Отож так мене доля звела з Тоцьким.
Ми стовбичили перед рожевим будинком i не знали, що робити далi. Вiрнiше знали: найцiкавiше те, що та краля, яку Макс вiдiдрав у задницю, починала подобатися менi, i, що б я не думав, усе крутилося бiля неi. Тiльки нiхто не наважувався пiднятися нагору. І не те, щоб ми боялися. Зовсiм iнше, але думки моi зараз плавали повiльно, наче лiнивi риби. Тут до мене завiтала думка. Я глянув на Макса. Макс блаженно мружив очi на булькатий лiхтар у синiх смугах мокрого снiгу.
– Фiгова зима, – сказав я.
– Так, – згодився Макс. – У тому роцi була краща. Ми слухали з тобою Рамштайн i пихали кльовий гандж.
– Макс, пам'ятаеш, коли я тебе вперше привiв до Мами?
Макс задумався, закурив. Сплюнув. Ознака мислi – плюнути через губу.
– А скажи, на кой хер Мамi той ящик?
– Аби я знав… Стiй… – Я звiвся. Поправив волину – Нам потрiбний був iнший ящик. Це точно… Слухай, я розсипав там якесь барахло… З червоного ящика.
– Ну i?
Я знову задумався.
– Так. Я зiбрав те барахло i висипав у смiтник. У чорному пакетi. Да. Задача…
– Ну i хер з ним, – виголосив Макс.
Ми ще трохи посидiли.
– Ну ходiмо до твоеi пасii.
Ми рушили до входу. Пiдiймалися сходами.
– Слухай, а правда, що цей Тоцький був пiдаром? – запитав Макс.
– Не, – вiдповiв я. – Вiн любив нюхати тi мiсця, де вони сидiли або бздiли.
Макс зупинився.
– Гониш.
– Мама розповiдала.
