Софiя
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко (справжне iм’я Олександр Ульянов; 1962—2010) – найрадикальнiший i найжорсткiший, скандальний i непередбачуваний украiнський письменник, автор понад 20 творiв. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Сталiнка. Дофiн Сатани», «Жiнка його мрii», «Квiти Содому», трилогiя «Ангели помсти», «Вогненне око», «Серафима», «Знак Саваофа», «Син тiнi», «Перли i свинi».
Бiографiя Олеся Ульяненка читаеться як карколомний пригодницький детектив: бурхлива хорольська юнiсть, навчання в медучилищi, втеча з дому, мандри на Далекий Схiд, морехiдка, служба в Афганiстанi, участь у боротьбi за незалежнiсть Украiни, бездомне й голодне поневiряння в Киевi, здобуття единоi за всю iсторiю Малоi Державноi премii iм. Т. Шевченка (роман «Сталiнка»), анафема вiд православноi церкви Московського патрiархату (роман «Знак Саваофа»), тавро першого офiцiйного письменника-порнографа (роман «Жiнка його мрii») i, врештi, смерть за не зовсiм з’ясованих обставин… Олесь, як нiхто iнший, знав, що таке темний бiк життя, i саме цiй темi присвяченi його твори.
«Софiя» (2008) – останнiй iз циклу романiв про злочинниць. Письменницький свiт Ульяненка обертаеться навколо гарних та розбещених жiнок з активною життевою позицiею, жiнок-дiячiв. Цi жiнки прагнуть досягти успiху за будь-яку цiну, але в iхнi розрахунки зовсiм не входить Бог, жорна якого мелють помалу, зате певно… Героiня роману Софiя – ще фактично дитина. Вона вбивае, аби самоствердитися…
В основу сюжету покладено реальнi подii. Повна публiкацiя роману вiдбуваеться вперше.
Олесь Ульяненко
Софiя
Частина перша
Гiсть
Лукаш пройшов ще кiлька крокiв, вдихнув гiрчичний запах пороху, а вже потiм вiдчинив дверi. Чоловiки, всi трое, сидiли на стiльцях в однаковiй позi, наче так народилися, наче домовилися, що просто прийдуть рiвно о такiй-от годинi, в такий-от час, прийдуть i сядуть. Вони нагадували дiтей, або були як дiти – креснуло у тiм’я Лукаша, але нiчому вiн не здивувався. Лише десь вiддалено спiймав думку, що на нього чекае щось бiльше i несподiванiше, нiж трое пристрелених чоловiкiв у черевиках з крокодилячоi шкiри, з обличчями египетських мумiй. Дивлячись зовсiм тупо на першого, iз закинутою назад головою iз зализаною у стилi шiстдесятих зачiскою, з темною i ще теплою калюжею кровi мiж широко розставленими ногами i нiжками стiльця, розпачливо, швидше вiд спраги i похмiлля, спеки i ще якихось зверхнiх надокучливих обов’язкiв, Лукаш прокручував у головi: аби тiльки сьогоднi не спiзнитися на виставу, купити квитки, а сину – клятущий ноутбук.
Зовсiм несподiвано пролетiла зеленою мухою думка, вiд якоi у Лукаша перевернуло всi нутрощi. Вiн уп’явся поглядом у щось таке, вiд чого не мiг вiдiрватися, але видавалося, що оте, котре вiн бачив, нiколи, вiд самого народження, вiд самого створення не мало форми. Зiницi у нього звузилися, вкололи прямо-таки небо, що текло широким руслом синьоi, з бiлими щербинами, порцеляни. «Софiя…» – раз по раз видобував звуки язик, що терпнув i дерев’янiв. «Точно, – крiзь нудоту, туман i ще щось подумалося, – лише у неi були такi патли…» І далi, вже далi, вiн вийшов на схiдцi, звиклий до пороху, i рiвно нiчого не згадував.
Узагалi-то Лукаш часто згадував. Сентиментальний вiд натури, вiн тiльки те й робив, що згадував – день, рiк, тиждень, лишаючи у своiй пам’ятi дивовижнi порухи i дивовижний свiт щемкостi, болю i радощiв. Нiхто б його не запiдозрив у садомазохiзмi, садизмi i ще чомусь. Тим паче, що сам Лукаш уважав за потрiбне триматися того, що його втiшить, якщо, звiсно, це не заважае життю навколишнього. Але зараз вiн вийшов прямо пiд сине небо i пiшов, слухаючи, як шурхотять сосни у самих верхiвках, у самому небi, де чистота дня – i нiчого бiльше. Вiн iшов, i дорога виповзала з-пiд пiдошов жовтогарячою гадюкою. Вiн пройшовся повз порожнiй будинок, з такими ж великими вiкнами, як i той, котрий вiн покинув; нарештi щось, саме «щось» змусило його зупинитися, i вiн сiв на камiнь, великий i теплий, хоча на вулицi не стояла пообiдня пора. Так вiн просидiв на тому каменi не знати скiльки, сумними собачими, як у спанiеля, очима дивлячись на бiлi скалки сонця, що розбивалися об калюжу води. Вiн сидiв, нiчого не думав, лише тамував нудоту пiд ложечкою. Вiн переконував себе, несподiвано вiддаючись вирваним фразам: якщо час незмiнний, то незмiнна i людина; як статична одиниця, чи напросто як кимсь запрограмована iграшка… І тут його вирвало. Вирвало зеленою жовчю з кров’ю. Сморiд мiст, сiл, усього свiту разом iз загиблими континентами вилiтав з його пельки зеленими стрiчками блювотиння…
Їi давно не було. Зовсiм не було. Сморiд мiста: «Я ригаю пiд ноги, пiд себе, я сцяв пiд себе, я дрочив i не обтирав сперму з пальцiв… Я облип лепом людського безумства i не думав про очищення, бо гадав, що так потрiбно… А потiм прийшла думка, що нiхто менi цього не дозволить…» Несподiвано, чого Лукаш боявся найбiльше, бiльше, нiж нудоти i нежданих почуттiв, стiна лiсу скiнчилася, наче розступилася… «Це був ще один сон», – в’яло повторював його мозок. Вiн блювонув ще раз, протяжно, довго, i пiсля того настала тиша i заспокоення, i коли вiн пiдвiвся, то чомусь уже напевне знав, що нiчого з того не повернеться. Але думка про те, що бачив Лукаш, що вiн розумiв, була тiльки тим вiдголосом, як-то б вiн зловив салатний, нiжного кольору притлумлений бiль, що вiтром ударився, розбився i розлетiвся вiд стiнок чужого серця… І все знову повторилося: жовта стрiчка дороги, блювотиння i дикi спазми у шлунку та головi… Нарештi вiн звiвся i дiйсно, з подивом чи нi, побачив велетенську червону споруду. Це був рiвний, як нарiзаний на Рiздво торт, елiтарний будинок в елiтарному районi. І Лукаш здихнув важко, як людина, що приймае належне i повертаеться туди, звiдки прийшла. Нiчого незвичного…
Так воно почалося над цим низьким небом з крикливими рiчковими чайками, з рядами цегляних та панельних будинкiв. Зараз стiни пiднiмалися, як стiни китайськоi пагоди, наче вони стояли i вивищувалися тут вiчнiсть…
Мати тягала ii до ванноi. Знiмала штани, перегинала через колiно i шмагала. Жiнка з круглим миловидим обличчям, з очима, як яшмовi камiнчики на березi чогось такого, що може вигадати жiнка, поховавши це пiд млосним поглядом перезрiлоi красунi. Спочатку маленька рудоволоса сучка опиралася, але далi час усе означив для неi як на краще. У матерi – нiколи не скажеш – було багато книжок по психологii, лiпосакцii, дiетi, йозi, буддизму i нiяких чоловiкiв у радiусi ста двадцяти кiлометрiв за межами столицi. Пiзнiше затягування у ванну, знiмання штанiв, коли вона, ця рудоволоса бестiя, наче дивилася на когось iншого, через плече, уподобав вiтчим, що несподiвано i неждано з’явився у життi ii матусi. Хто бiльше зрадiв його появi у цьому великому, притрушеному вiковiчним пилом домi, лишиться непотрiбною таемницею. У сорокадев’ятирiчному вiцi мама задовольнялася малою потребою, готуючись зустрiти пiзнiй клiмакс, старiсть, забуття, i ii влаштовував англiйський чай, Окуджава, Фройд i Юнг; але у свiтi немае спокою. Цього маман не врахувала. Вона пiймала себе на тому, що задивляеться на служницю, особливо вранцi, коли та прибиралася бiля вiкна з рожевим осiннiм заходом сонця, чистотою повiтря, яке наповнювало маман спогадами i не лише.
Можливо, вiдтодi i почалися порки Софii. У цьому не було нiчого виховального, але обидвi жiнки – i молода, i старша – це добре розумiли. Мама говорила: «Це така гра». І Софiя приймала цю гру як свого роду вивернуту навзнак педагогiку. Проте дорога, котру вона, Софiя, пiзнiше вибрала, навряд чи приваблювала ii.
По сутi своiй ця гра обмежувалася iнцестом, чотирма стiнами i ще чимось таким, що називаеться, навiть з огляду на дорослий диктат, терпкою хiттю. Узагалi дiвчина навряд чи задумувалася над тим чи iншим вчинком. Просто iй було в кайф i нiчого iншого – з дитячою безпосереднiстю вона вибрала собаку, а не кота. Вона нiчого не розумiла, не бажала розумiти, не знала, що вона може розумiти, хоча свiт перед нею вiдкривався не лише чотирма велетенськими кiмнатами, оповитими зеленим мороком у золотавому серпанку. Софiя мала гострий, практичний розум i класичноi форми нiс, як у бiломармуровоi грецькоi статуi. Це вона знала, це вона уточнювала, на превеликий подив своiх ровесникiв, що давно перейшли перiод статевого дозрiвання. Але своею поставою, красивими бiлими грудьми, прямою спиною, точеними, як з дерева, ногами вона, Софiя, пишалася ще з дев’яти чи десяти рокiв. Їi дражнили за той же нiс, тому що в жодному разi вiн не повинен бути таким, а ще за ii зрiст: Софiя тодi була найвищою в класi, а тому ii прозивали дилдою. Сексуальне життя випало само собою.
Ти не знаеш часу кохання, як не знаеш i часу смертi. Воно, це кохання, приходило так часто, так незмiнно, з перiодичними передихами, наче саме життя вiдходило вбiк, щоб, здавалося, посмiятися над Сонькою. Пiдлiткове життя гiпертрофоване цивiлiзацiею, – так говорила мати, яка вважалася у своему колi порядною жiнкою. А якщо придивитися, так воно i було. Нiчого непорядного на поверхню не викидало, а стосунки мiж нею i донькою, а потiм iще вiтчимом, нiкого не обходили, хоча напевне цiкавили. У неi, матерi, своi принципи: невиправна вiра у психоаналiз i – не повiрите – у патрiотизм i церкву Аделаджi, яку вона невдовзi покинула.
Мати для Софii нiколи не асоцiювалася iз сексом. У тi днi ii цiкавило кохання, хоча вона й не вiдала, що це таке, навiть мати, i та не знала точно. У цьому вiцi – вона запам’ятала i вiдзначила, що саме в цьому вiцi – точно, як удари вежового годинника, як удари серця, – вона знаходилася на межi трансу, в очiкуваннi, коли мати зникне за димовою, чорного кольору, шовковою занавiскою. Тодi вона перебиралася через цiлий перевал речей, пiанiно i ще щось до великоi коричневоi шафи. Вона роздягалася, вiрнiше, знiмала лише трусики, лишаючись в однiй маечцi з рожевими бегемотиками та чебурашками, розставляла ноги i подовгу роздивлялася мiж ними. Так тривало, поки через кiлька рокiв iй зробилося противно вiд виду своеi ж кицьки. Софiя дивилася на себе, як у глибокий колодязь, повний чистоi холодноi води. Мати, пiд музику, розпачливу i тупу, шастала кiмнатами, як завжди, в очiкуваннi чогось, i життя текло, як молоко, наповнене медом. Софiя всмоктувала його усiма фiбрами душi. Вона спостигала витягнутим собачим писком, гарним писком колi, на безкiнечну вервечку маминих коханцiв, виводок вiтчимiв, що при слушнiй нагодi робили усiлякi брутальностi i влазили до неi у труси. Дарма, що груди у Софii ще не виросли, але кицька пахла карамеллю i поросла цупкеньким волоссячком. Але й це не могло вивести ii iз звичного, близького до каталепсii, стану. Любов, кохання, пристрасть свистiла в головi Софii кольоровими прекрасними протягами, хоча дим ii дитинства, юностi i молодостi висiв на плечах тонким сiрим покривалом.
А у матерi в одну годину трiснуло, наче китайська, майже небесна порцеляна, ii злагоджене i безбiдне життя. Ще пiсля смертi батька у неi лишилися кошти i на внукiв, з двома заводами, трьома фабриками i ще чимось… Для Софii це не мало нiякого значення. Проте мама ще була та штука: вона чомусь вирiшила, що щось ii чекае попереду. «Це в твоi-то п’ятдесят», – муркала сонно Софiя i зникала у темно-золотавих кiмнатах мороку своеi юностi. І навiть коли Софiя говорила з кимось про своi проблеми, аби лише усвiдомити iх, то нiчого не змiнювалося. На Карибах вона познайомилася з дiвчиною, але окрiм тертя колiнок об колiнки, кицьки об кицьку та передчасних мiсячних нiчого особливого не трапилося. На Софiю напав переляк у великому готелi з вiтражем, на якому було зображено Розп’яття. Їй зробилося страшно i запекло пiд грудьми. А за мить килим пiд ii ногами зробився мокрим. Посоромлена, вона кинулася тiкати i зникла на три днi. Полiцiя Сполучених Штатiв знайшла ii в горах, непритомну i з покусаними губами, пiсля чого в ii життi настала тиша, яка спiвзвучно вписувалася у розклад ii матусi… А тому, коли вона розводила перед дзеркалом малi губки, торкала нiжно пальцями рожевий, ще не посинiлий клiтор, неймовiрнi свiти вибухали в ii головi, наче спалах тисячi фотокамер: картинка за картинкою, думка за думкою, мрiя за мрiею. Так вона навчилася збуджуватися, контролювати збудження, але так i не знищила страх перед людьми. Що ii тодi зупинило? Запах, банальний запах дешевих, на думку Соньки, парфумiв. Банальнiсть перетворилася на трагедiю.
Слово «оргазм» ii мама через забудькуватiсть не роз’яснила, а вечорами зачинялася у спальнi з вихователькою, прибиральницею, кухаркою, i Сонька звiром, з мокрою промiжнiстю, дослухувалася до звукiв за високими чорними дверима. Дiйсно, ти не знаеш часу кохання, як i приходу смертi. Одного разу, коли на квiтах видно ще тiнi, пiд обiдню пору з прохолодою серпня, з того кiнця порожнього вузького коридору, ледь пiдсвiченого малиновим бра, вона почула крик, сухий i противний, з металевою запрограмованiстю. Цей крик повторювався раз по раз; вiн звучав за довгими рядами дверей, ударив ii, оглушив по барабанних перетинках, трусонув тiло, i саме його вiдображення немов вiдкинуло ii, заставило лежати на широкому диванi довго, нудно i з розставленими ногами. Вона чекала на те, що трапиться якесь диво i хтось сюди зайде. Але нiхто нiкуди не заходив. У матерi люто зiпсувався характер: вона несподiвано завмирала, здебiльше ближче до полудня, наче муха в сиропi, сиротливо склавши руки на грудях, чи, наче бiлка, сидiла, пiдтиснувши ноги, i все зирила у вiкно; i Софiя чомусь з огидою визначала, як вона нинi схожа на матiр.
Соньцi саме виповнилося п’ятнадцять, коли мама прикотила на «бентлi». Софiя не спала цiлу нiч. Близько четвертоi вона встала, взяла ключку для гольфа i потовкла «бентлi» на металолом. У своi п’ятнадцять з половиною Софiя була повний гламур. Рiдко хто на туснi серед набагато старших знайомцiв та друзiв не звертав на цю сучечку уваги i не говорив: «Опа-на!» У ii матерi щось усерединi прямо-таки стрепенулося дохлою чи напiвживою рибиною, вона вiдiйшла од вiкна, не змiнюючи зачарованого виразу обличчя, витягуючи красиву, в намистi родимок, шию, зазирнула у Соньчинi очi i нарештi побачила й прочитала в них те, чого очiкувала даремно стiльки рокiв.
Але цим подiям, загнутим, як шматок сталевого дроту, передували iншi. Десь за мiсяць вона прийшла й побачила чоловiка, справжнього, сильного чоловiка, i це вiн приволiк ii матерi «бентлi». Це вiн трахав ii маман, всовував у неi свою штуку. Вона вiдкрила рота, стояла i дивилася – з сумом, iз заздрiстю: стильний, високий, з триденною модною щетиною i вологим поглядом. Нарештi вона побачила свiй шлях, повний кайфу, пiдсвiдомо, чисто з жiночою iнтуiцiею. І вона пiшла мiж стелажами, лягла на диван, розставила ноги i цинiчно задрочила на здивованого й водночас зачарованого свого нового вiтчима. Вона скрутила дудкою язика буддiйському божеству, встала i, вихляючи задом, зникла у темно-золотистих кiмнатах. Вона йшла з повним усвiдомленням того, що подобаеться чоловiкам, але з сумом констатувала, що не тим, котрi подобаються iй.
Так Софiя зiткнулася iз суто дорослими проблемами. Вiдтодi ii пальчик намацував клiтор, i вона влягалася на диванi, спостерiгаючи великим теплим оком за напруженою спиною свого вiтчима. Їй подобалося ходити зовсiм голою кiмнатами або сидiти й розглядати себе у дзеркалi, коли вiтчим схилявся над комп’ютером або уважно гортав, з мокрим чолом, художнiй атлас. Так у ii життi з’явилися секс i мистецтво. Вона не знала слова «кохання» й не хотiла знати; як непотрiбне, як зубний бiль, вона вiдкидала його, радше заперечувала ймовiрне. Софiя дорослiшала разом iз часом, що розливався у синьому просторi жовтими хвилями напалму i смертi. Одного дня вона зрозумiла, що вiн, вiтчим, злиться, i тодi вона пiшла на маленьку хитрiсть. Вона почала ходити повз нього, але в iншiй кiмнатi, вiдчиняючи перед цим дверi; i ходила вона або зовсiм роздягнена, або до половини. Але кожного разу вона проходила ще повз дзеркало – велике, красиве срiблясте дзеркало з маленькими трiщинками, що, як черв’ячки, розповзалися кутиками, зникаючи в коричневих щiлинах рами з обтрушеними вензелями позолоти. І ось одного разу, таке тобi паскудне слово, вона побачила маленьку трiщинку бiля свого червоного до неправдоподiбного ротика й вiдразу зрозумiла, що це таке. Вiк жiнки короткий, хоча мати не роз’яснювала з цього приводу iй нiчого…
Ну а мати пожирала велетенську кiлькiсть гамбургерiв та йогуртiв i нестямно, закинувши кобилицею голову, била пальцями по клавiшах фортепiано. Про Софiю вже нiхто не турбувався. І спочатку ii це займало, як займае людину несподiвана воля: ти вириваешся у свiт через ледь прочинене вiкно. Вiтчим – до цього вогонь i пристрасть – якось потух i вiдiйшов од неi: зараз солодке, бренькання на фортепiано i таке iнше. Збоку це виглядало справжнiм безумством, а власне воно так i було, iнакшого нормальнiй людинi не приходило в голову. Софii це подобалося: вона виставляла свого рожевого задка, висовувала скрученого язичка i кривлялася у пустку кiмнат. Але вiн усе бачив: той невловимий для чужого ока зв’язок ii з матiр’ю. Вiн знав, куди й до кого йшов. Попрiч негодящу iнтуiцiю, вiн мав тисячi рокiв досвiду вирослих на цих вулицях, у цiй канавi, що нинi пишно величаеться Хрещатиком; i всупереч розумовим здiбностям, вiн мав неабияку сексуальну силу, та ще й витонченiсть. Навiть пiсля довгих злучок з ii матiр’ю вiн годинами просиджував у ваннiй i мастурбував. Їi мати ходила кiмнатою гола, вiдчиняла вiкно за вiкном, впускаючи шум великого i смердючого мiста до цiеi оселi, заселеноi напiвпривидами ii свiдомостi, ii виховання, полишеного чоловiкiв, з приторним солодким, до тарганячого, запахом прислуги. Потiм вiтчим став прочиняти дверi, i вона бачила його велетенського червоного черв’яка, що тремтiв, а потiм вивергав бiле молоко сперми. І вона знала, що то сперма, але нiяк ii свiдомiсть iз цим не погоджувалася, як i не погоджувалася смiливiсть зробити крок уперед i вдiяти щось таке, що просто не вкладалося у головi.
Це вiдбулося тодi, коли нiхто не чекав: осiнь цокотiла жовтим листям, ще було далеко до бабиного лiта, ще стояло глобальне потеплiння, про яке щось знала Софiя, а компашка – вiтчим i маман – нiчого не знала. Баржi спочатку плиском красиво лежали на водi, а потiм висiли у вакуумi передвечiр’я, поволi зариваючись носами в туман кольору iндиго. У нього довгi музикальнi пальцi, i коли вiн не думав та забувався, – масний погляд задоволеного пiдлiтка, який щойно мастурбував, а зараз музикуе на фортепiано. Спочатку вiн говорив, потiм замовк. Музика висiла кришталевими пiдвiсками у передвечiрньому повiтрi, а потiм мати несподiвано потягнула ii за вухо, i все тут почалося. Їi заставили роздягнутися i за те ж таки вухо повели кiмнатами до ванноi. Вiн iшов назирцi i тримав у руках шкiряного паска. У ваннiй воно тим i закiнчилося: мати перегнула ii через колiно, шмагала якоюсь гумовою штукою по задницi, досить боляче, а вiн стояв i дивився, ляскаючи паском, натягуючи й опускаючи удвiчi складеного. На цьому все й скiнчилося. Сонька рюмсала, забившись у куток, а вiн трахав маман у всi дiрки, а у неi, Соньки, мокро було не тiльки пiд носом, а й мiж ногами. Але нiхто нiкому нi в чому не зiзнався. На ранок iй притягли скутера, але вона сказала, що хоче бiльше: спортивну машину. І пiд вечiр у неi було червоне спортивне BMW, коли iй iще не виповнилося й шiстнадцяти рокiв. До цього вона нiкому ще не давала, хоча не переставала думати про це: про набухлу чоловiчу плоть, про ту втiху, яка мае перевищити ii пiдлiтковi сни, ii лежання на диванчику пiд сiнню золотавого косоокого Будди.
Їi чоло накрило холодними крапельками поту, вiйнуло чимось, i вона бачила лише його мiцнi, наче вирiзанi з ебонiту чи червоного дерева, ноги. А потiм прийшла i вiдбилася на протилежнiй стiнi жовтим iклом iлюзiя того, що повинно було давно статися. Вона брала в рота його тремтячий, з фiолетовим вiдливом, прутень – досить вправно, пiдтримуючи яйця рукою, i це ii збуджувало, i це не було просто пiдлiтковою цiкавiстю. Одним оком вона спостерiгала за матiр’ю, що жерла йогурти, чiпси i бабахкала по фортепiано. А потiм вони опинилися разом у лiжку. І вона зрозумiла, що ii водило всi цi роки темними кiмнатами. Але тодi були спогади – злi, а вони тому злi, що вони, тi спогади, швидше фантазiя й не бiльше. Це як бiль вiд вирваного зуба – болить порожне мiсце. І зараз щось таке невимовне, чарiвне, таке-от, що забороняли, а вона прийшла i взяла його… нi, вона сама заставила дати те, що iй не належало й нiколи, за всiма правилами життя, не мае бути ii. І от, коли вона прокинулася, вона ясно, з дитячим тремтiнням вдихаючи свiжу прохолоду бурштинового ранку з венозною краплею сонця на вiкнi, зрозумiла й вiдчула: свiт належить iй, саме iй, а не комусь iншому у цьому велетенському будинку. І отак вона проспала три днi й три ночi, доки не з’явився справдi вiн…
Вiн вiдчинив дверi й увiйшов, розправляючи плечi, як люди, якi щось несли на горбу або iх тримала нелюдська напруга. Це був ii брат. Але вона поки що цього не знала. У прольотi всiх кiмнат, у коридорi, у танцюючiй пилюцi Софiя побачила високого хлопця у шортах кавового кольору, зеленiй майцi, з повними ногами i чистими, як весняне небо, очима. Човгаючи сандалями, вивертаючи майже свiтлого шоколаду засмаги, видавалося, вiн принюхувався, коли йшов кiмнатами у свiтлотiнях, у грi пилюки, у зеленому мороцi. В його очах було швидше здивування, нiж переляк. До цього Софiя чудувалася лише птахами. А зараз, зовсiм несподiвано, вона нахилила голову, зiгнула свою тонку шию i, розчепiривши пальцi, затулила обличчя й сказала: «Що це таке?» Сказала сама до себе, й нiхто б цього не почув, аби не якась дитяча акцентуацiя у вимовi, у рухах, i ще щось таке, що розлютило матiр. І вона хряснула кришталевою варенницею об пiдлогу. Тодi ж гiсть i прокинувся, як сомнамбула приходить до яви вiд легенького поштовху чи удару. Вiн розвернувся усiм тiлом в амбразурi дверей, а вона, i мати, й вiтчим побачили його дужу статуру в запiтнiлiй амальгамi дзеркала; вiн розвернувся i показав стовiдсоткову бiлозубу усмiшку. Мати сказала: «Я… я… я… на кухню…» Дорогою повернулася, через плече: «Я на вас усiх там чекаю… запросiть, будь ласка, брата».
Софiя не вiднiмала рук вiд обличчя, доки вiтчим не поклав свою важку, з гулями на пальцях, руку iй на тiм’я. Це могло означати що завгодно: перестань, я тебе люблю, я тебе хочу. Але вона продовжувала так сидiти, доволi артистично, вiдчуваючи, як солодко смокче пiд грудьми. Нарештi, як йому видалося, вона пробралася крiзь лiс, крiзь завали думок, почуттiв i сказала: «Дай менi грошей. Я хочу iсти…» Вiтчим недовго роздумував, сунув iй зеленого папiрця, а вона, не дивлячись, отак тримаючись за обличчя своiми довгими пальцями, вискочила на вулицю.
Напевне, варто зазначити, що пiвроку як вони переiхали в iнший район – з новими будинками, з новими маркетами, з новими сусiдами. Район срiбним крилом пiдгинав кiлька зелених островiв, чорнильно-синю воду, що вiдбивала у собi хмари, перламутр лiта i червонi гостроверхi дашки багатоповерхових дач. Один перехожий подивився на неi, i вона перелякалася. Софiя зовсiм не знала, як чоловiки мають дивитися на жiнку. Коли вони так дивилися, то вона лякалася. І зараз вона вiдчула пильний, навiть колючий погляд. Але нинi зачарованiсть брала ii теплими моцаками, лоскотала нiздрi незвичними запахами й таке iнше.
Вона вискочила у перший-лiпший магазин, завалилася покупками, задихнулася вiд запахiв, а потiм закурила сигарету i сидячи дивилася на бiлий двадцятишестиповерховий будинок, де у верхiв’i разом з туманом крутилися птахи; i все висiло у нерухомому повiтрi, так, наче очiкувало на неi, на ii голос, на ii вроду. Вона зачудовано повернула голову, дивлячись на чорних птахiв над бiлим куполом. І все у неi стискалося… І от зараз, пiд теплий вiтер, пiд вечiр, що помаранчево розтоплювався у повiтрi, вона вискочила i пiдняла свiй погляд на цей будинок, начебто святиня якась. Але того захоплення, що було ранiше, не приходило. Стояла осiнь, кiнець ii, але тепло нiжне й чисте: сусальним золотом горiли верхiвки будинкiв, дерев, а крила птахiв гнали тихе повiтря, повне запахiв, таких, якi можна почути тiльки вiд пташиного пiр’я. І вона здивувалася i вирiшила пройтися гамiрною красивою вулицею, що нагадувала велетенську гудронову стрiлу.
До цього часу вона вiдвiдувала коледж, бутики й кiлька ресторанiв, де обiдала мама, вiтчим i сестра, яку вона бачила за все ii трирiчне iснування всього декiлька разiв. І от вона пройшла повз кiлька будинкiв, радiючи своiй нахабностi, смiливостi, й новi почуття роздули ii нiздрi. Софiя зайшла у прокурене примiщення, i ii знудило. Цей дешевий генделик, гадючник у народi, викликав у неi бiльше захоплення, нiж новеньке BMW, бiльш нiж усе на свiтi. Темнi, налитi червоним обличчя, перекинутi в столи, з тупими скалками очей – ось це напевне справжне, а може, й не справжне, проте це дуже цiкаво. Вона взяла горiлки, але не випила, а так i стояла з пластиковим стаканчиком, наче звiрятко, призвичаюючись до чужих запахiв.
На неi звернули увагу: висока, з довгими ногами, з гарним обличчям i ще красивiшим тiлом. Чоловiки попiдводили обличчя i продовжували тримати хвилини три, начебто хтось невидимий смиконув iх за чуби, а потiм рiзко опустили. А Софiя продовжувала радiсно витрiщатися, виставивши з-пiд куцоi спiдницi гарнi ноги, блискаючи сiро-зеленим оком на купи тiл iз задушливими, але чарiвними запахами. Нарештi вона знайшла вiльне мiсце й випила. Два ковтки. Пекучий спирт, перемiшаний з водою, бiлим дивом ударив iй у голову, обпiк горлянку. Софiя навiть присiла з несподiванки. Хвиля вiдкотилася. За вiкнами пiшов снiг. Бiлий, як той будинок з чорними птахами у самiй верхотурi. Вона дивилася на снiг, пила пекучу горiлку маленькими ковтками. Вона знала одне: краще сидiти в затишку тут, але щоб не повертатися додому. Нi, напевне, iнше: краще так затишно тут сидiти i знати, що можна повернутися додому пiд теплу ковдру.
Ось так вона швидко навчилася розумiти рiзницю мiж багатством i злиднями. При тому, що вiдчай ти нiяк не обираеш. Квiтка фантазii, котра до цього спала, несподiвано почала розпускати своi отруйнi пелюстки. Софiя важко й збудливо дихала. Далi фiолетовий морок наповз iй на очi… Їi повело убiк, i Софiя незграбно махнула рукою у повiтрi, зачепивши кiлька стаканчикiв. Вона чула лише голоси, ii нудило, а гiрка слина пiдбiгала пiд горлянку. Як вона виблювала, дiвчина не пам’ятала. Прочунялася вiд того, що iй холодно в спину i щось неприемне, наче протяг, дме iй в обличчя. Софiя прикрила обличчя рукою, розчепiривши пальцi. Вона рахувала чорних, з вiдливом кольору iндиго, птахiв, що беззвучно повзали по бiлiй стiнi висотного будинку, i розумiла, що там десь ii дiм. Вона втiшалася тим затишком, що ii зустрiне: широкi груди вiтчима, пахуче його тiло i всяке таке – японський чай, а потiм ресторан «Сушi». Зачарованiсть пригодою зникала, як тихi мiражi на европейському ландшафтi. Вона прибрала руку i побачила своi порванi трусики поруч, разом iз спiдницею, i зрозумiла, що сама вона лежить на чорних слизьких матах. Двое пацанiв у вульгарних светрах i не праних давно джинсах, смердючi вiд оселедцiв, з пропащим запахом усього iхнього життя, стояли i либилися. Софiя вiдчула збудження, але рацiональна злiсть виринула й уп’ялася зубами в дiйснiсть. Софiя розставила ноги i так, наче ii трахали все життя, виголосила:
– Хто перший, га?
– Ти чо, блядь, сука, мелеш, – сказав спокiйно один, з кучерявим волоссям, прищавим обличчям i водянистим, ухильним вовчим поглядом. – Скажи спасiба, що ми тебе витягли з-пiд того гадючника…
Кучерявий закурив. Вона вiдчула спокiй, дивлячись на його вiдсторонене обличчя, й чомусь подумала, що такi нiколи не дорослiшають. Чому вона так подумала, вона не знала, але нудотний жах в’iдався у кишки. І скоряючись невидимому, що стискало ii груди, низ живота, вона глянула догори – на снiг, що сипав у дiру вентилятора, – i легка сумiш почуттiв, запахiв i багато чого ще пролетiла над ii красивим i нiжним чолом. Вона вiдкрила щось для себе, зрозумiле лише iй однiй, i це додавало впевненостi, наповнюючи залози сексом i страхом, – так вирiшила Софiя. Вона звiрятком витягнула шию, понюхала, вiбруючи струнким довгим тiлом, смачно чхнула нiздрями, сором’язливо прикриваючи половину обличчя. І знову вiдхилилася назад: рiзко, впевнено i кокетливо.
– Ну, i хто перший? – Софiя навiть здивувалася, а потiм вiдчула, як приском пiшла шкiра по спинi, ноги самi собою розсунулися, i вона нiчого не бачила й не чула, лише так, наче збоку, бiлими клавiшами зубiв, свiтиться ii рот, i вона… так, саме вона… смiеться, й нiчого бiльше. Очi ii пiдкочувалися пiд лоба, i вона спiймала на льоту те, що називаеться оргазмом, а переляканi пацани кинулися тiкати в дiру у стiнi, звiдки дмухав холодний вiтер i куди замiталися голоси з усього свiту. Їй зробилося спустошливо й нудно водночас. Байдуже й противно. Самотнiсть, як пiсляалкогольна депресiя, навалилася, i вона затулила руками очi. І далi зробилося темно, приемно i волого, наче десь лежиш у глибокiй теплiй нiрцi…
Небо розляглося бiлим оксамитом над нею, зовсiм низько. Воно якось чудернацько повзло i повзло по ii зiницях, i нарештi Софiя зрозумiла, що вона – на чужих руках. А потiм вона почула, ухопила нiздрями запах. На свiжому й тугому вiтрi, що пах нестерпно свiнгом, автомобiльним смогом i парфумом вiд дужих плiч. Вона пiдвела голову, але побачила лише круте пiдборiддя, рiзко окреслену вилицю. І цей запах. Знайомий запах з дитинства. Так пахнув ii дiм, якого зараз не було, але вона туди повернеться. А ще гаряча хвиля тепла i приск по шкiрi, вiд самого низу, ухопив живiт, ухопив усi литки, пiдняв соски на грудях. Вона легенько поворухнулася.
– Ну, слава тобi Господи, – почула вона голос, пiдвела ще раз голову i цього разу наткнулася на засмагле обличчя, рудi вуса, лисину i сiрi очi з жорстокою скалкою у зiницях. Принаймнi iй так хотiлося бачити цю трагедiю, що насувалася на неi. І Софiя заплющила очi, дозволяючи рукам i обличчю нести ii далi. Але за хвилину вона лупнула своiми зiницями i тiльки зараз по-справжньому вiдчула холод, i що падае снiг, а земля чорна. Несподiвано, як подув вiтру, як сонце на чорному асфальтi, коли воно стоiть чисто у стаканi дворiв сусальним золотом. Софiя спробувала було брикнутися, але вiд грудей, вiд дужих рук iшов той запах, чарiвний запах, котрий хотiлося нахилитися i випити до останнього. Так вона думала.
Їi гойдало на хвилях, у теплому напiвмороцi, i крiзь забрало вiй вона бачила чорну землю i снiг, майже синiй, зовсiм невагомий, що висiв у повiтрi, а потiм падав на цю землю, вигорiлу землю, i бездарно танув. Вона тихо покликала щось чи когось, i гойдання зупинилося, вона на якусь хвилину перестала iснувати; i до неi, разом з криками синьо-чорних птахiв над двадцятишестиповерховим будинком, над майданчиком для гелiкоптерiв, починала доходити серйознiсть ситуацii i те, що сама вона приймае все надто серйозно i надае якогось тремтливого, майже прозорого змiсту.
Птахи iз теплим невидимим повiтрям облизували бiлi стiни будинку. Вони падали тихо, наче шматки кiптяви, наче запiзнiлi думки, де не було почуттiв, а лише жорсткий i таемний змiст. Софiя млiла i думала, що в разi чого нiхто ii довго не кинеться; навiть коли вона заволае, нiхто не пiдiйде, бо щось iнше, сильнiше за ii почуття, володiло нею i цими дужими руками. Хтось наче розлив чорнило, темне сине чорнило небом, i воно важко опускалося, рвучись об верхiвки будинкiв, що горiли проти сонця, i вона почала думати щось вiддалене, поки не вiдчинилися дверцята й вона не втопилася в запашнiй шкiрi авта. І вона переконала себе, що хоче спати, i нiчого ii не замiнить, i нiчого вона не знае, i Софiя сама обiмлiла вiд таких радiсних думок, що iй дала iлюзiя свободи. І вона розумiла цю свободу так, як належно, як мае бути, а не як кишенькову, що дозволяе тобi помастурбувати на людях або засмоктати сивовусого дiда в безколiрнi губи, крикнувши: «Я тебе хочу!». Ось так десь летiло в ii безкiнечному бiлому просторi. І чорнi птахи повзли бiлою стiною – донизу-догори, донизу-догори. На цьому можна було й закiнчити. Такою ii знайшов i побачив Лукаш.
І ось вона прокинулася, зовсiм спокiйна, бiльше у владi iнстинкту, анiж розуму чи досвiду. Вона потягнулася, виставивши з-пiд зеленоi ковдри довгi ноги, i Лукаш iз здивуванням дивився на обличчя iз сонячною тiнню, останньою на сьогоднi, i йому терпло у ротi. А вона проводила пальцями по чолу, i ii склянi з трiснутою скалкою очi дивились туди, в темряву блискучого вiкна. Звiдси видно майданчик для гелiкоптерiв i чорних птахiв, що сипалися й сипалися у широких вiкнах. Потiм вона усмiхнулася, i ii синiй погляд зi свинцевим свистом пролетiв велетенською кiмнатою, бiлою, у якихось невимовних розкошах, i уста ii вигнулися зовсiм як у людини, що набираеться справжнього досвiду. І Лукашу це сподобалося, хоча вiн намагався не дивитися на неi. Так, у нього терпло у ротi, як у мужчини, що пiймався чи впiймав свою здобич i нiяк не здогадувався, що доля вже провела кривавi борозни на його серцi. Вiн лише чмихнув i пiшов iй назустрiч. А вона, Софiя, подумала, що дiйсно тут спiзнае тремтливого жiночого i справжнього щастя. Вiн теж так думав, вирiшуючи за неi, але це було так, як прохолодний вiтер в обличчя.
Вона нiчого не знала, вона нiчого не розумiла, бо нiчого не втратила. І тому вона не могла оцiнити незбагненну статичнiсть життя, з терпким присмаком пропеченого щастя, як теплий вiтер, як теплий дощ. Лукаш дивився на неi з глибини кiмнати: вона в одних чорних шкарпетках по колiно – одна спущена; з красивими грудьми, iз сосками, що стримiли врiзнобiч, iз блискучим виголеним лобком – м’яким, з чiткою рискою внизу, що роздiляла, наче роз’еднувала. Вона стояла i дивилася донизу, розкидавши плечима рiзнокольорове волосся, i у нього перехопило подих вiд думки, що зараз вiдбуваеться щось немислиме. Вiн курив i дивився на неi, а вона – собi на ноги. І нарештi вона сказала:
– Мене звати Софiя. У мене зiпсувався манiкюр!
І Софiя закусила пальця i крiзь пасма блиснула своiми очиськами. «У неi рiвна лiнiя ноги, далека вiд досконалостi, – вирiшував про себе Лукаш, – у неi красивi груди, якраз для ii вiку, але вже потребують уваги. У неi долонi чоловiка i взагалi людськоi iстоти». Вона стояла в бiлiй кiмнатi, куди не проникав жоден звук, тиха й одразу вiдiрвана вiд усiх мелодiй, усiх бажань, i Лукашу зробилося моторошно, аж до нудного. Вiн намагався глянути iй у очi, але нiяк не мiг пiймати анi блиску, анi кольору. Вiн хотiв сказати щось пристойне, але слова забелькотiли у його ротi, наче у старого ворона на смiтнику. Потiм вона сiла, закинувши ногу на ногу, у його синiй джинсовiй сорочцi на кухнi i пила чай, вiдчуваючи тихий спокiй i тихе бажання, що наростало щохвилини – покинути цю домiвку, свого рятiвника, а водночас якнайдовше тут лишатися. Далi вона почула сухий трiск, повернула голову, i Лукаш нарештi натрапив на погляд – вiдсутнiй i присутнiй водночас, з iскоркою божевiлля. Щось нещасне враз ухопило його пiд серцем – жалiсть неймовiрна, якоi довiку не спекатися, яка вивертатиме кишки, або совiсть, або совiсть з кишками, i вiд цього не буде лiкiв, а лише одна тиха i бiла спокiйна смерть стоятиме у головах. Вона пройшла повз нього, вона зазирнула йому в обличчя, але вiн там нiчого не побачив. І вона сказала: «Я хочу спати…» Але сон не приходив до неi.
Вона лежала на спинi – одна нога зiгнута, очi вiдкритi – i дивилася на небо. Сказала: «Небо нагадуе ковдру…» Лукаша пiдсмикнуло – вiд п’ят до тiм’я. Вiн чомусь уявив, нi, швидше подумав: «Приходив батько, втомлений, i вона чекала на нього, забравшись пiд повстяну ковдру, i вiн був для неi як гiсть». І тут вона пошепки, майже беззвучно, заворушила губами у фiолетовий, наближаючий свiй колiр до ночi день: «Гiсть… Так… Гiсть…» І Лукаш пошкодував, що пiдiбрав цю гарну, схожу на якогось зламаного янголика, дiвчину. Пошкодував так, як невчаснiй радостi, яку треба буде перемiшати наполовину з горем чи вiдчаем. Безплатнiсть пороку вiдкрилася для нього маленьким вiконечком, i Лукаш побачив когось чорного i горбатого, що прийшов i покликав когось iз синьоi глибини кiмнати… А вона встала серед ночi, пройшлася мiсячною дорiжкою, дiйшла до кухнi, взяла i налила стакан молока, хоча нiколи до цього не пiдходила до холодильника, не знала, де саме Лукаш ставить молоко – ну, все, звiсно, було як з дешевоi мiстики чи з дешевого американського телесерiалу. Вона випила молоко, повернулася i лягла спати… А на ранок вiн ii не застав.
Лукаш знайшов адресу i телефон якось дуже швидко, навiть сам дивуючись цьому, i за пiвгодини вже виводив з гаража свiй «лексус». Був ранок, але петля траси з пiдтопленим снiгом шипiла пiд колесами. Вiн дивився i думав, що iхати немае нiякого сенсу, i без того щось таки станеться…
Мати розставляла баночки з йогуртами по рiзних кутках квартири. Софiя сидiла в одному з цих куткiв, i мати посварилася на неi пальцем. Насправдi Софiя пила на кухнi молоко. Перший ковток… Мати вiдсунула вбiк крiсло – Софiя сiла, поставила лiкоть на колiно i подивилася у глиб квартири. Їi менший брат, який перiодично жив у батька i з’являвся, як фантом, пройшов кiмнатою. Тодi вона переставила крiсло в iнший бiк, але вiн з’явився знову, пройшов, реальний i сильний, – таким був його батько до iнсульту. Тодi вона ще раз почала переставляти крiсло. Мати тягнула крiсло, i воно вищало нiжками по паркету. Але iй нiхто нiчого не сказав: анi син, анi вiтчим, анi бiльше нiхто… Вона знову побачила Софiю – голу, покiрну i нещасну. І це матiр втiшило. Цього разу кiмнатою пройшовся вiтчим. Вiн зупинився, поправив брюки тим звичним жестом, що його весь час повторював, а потiм зник у кухнi, його улюбленому мiсцi…
Лукаш знав адресу. Потiм вiн здивуеться, що довго, майже годину, кружляв «лексус» чорними залисинами нового району, хоча ii будинок був усього за квартал, i весь час тримав у пам’ятi синi холоднi очi, без жодноi насмiшки, нiби утопленi в чомусь масному i слизькому i як начебто iх хто звiдкись, з якоiсь рiдини, витягнув… «У неi такi милi i добрi очi… Тiльки з дикцiею щось трохи, але гадаю, з вiком воно пройде…» – говорив дiд, а золотi бджоли висiли над пасiкою… Лукаш труснув головою, наче вискочив з окропу, iз чужого життя, що хвилями накотилося, густими чорними хвилями птахiв, що повiльно падали донизу по бiлiй стiнi, а потiм знову зривалися вгору i висiли над майданчиком для гелiкоптерiв…
