– Угу… – сказав вiн, сiв на табуретку i приклався до пляшки. – Це я колись давно бачив…
За вiкном чорним гострим крилом чорний птах упав у бiлий снiг. Лукаш перевiв туди погляд. Вiдхлебнув з пляшки i пiдiйшов до розкладу. Витягнув важкi роговi окуляри, i великий палець, зламаний у кiлькох мiсцях, ткнувся спочатку в одне мiсце.
– Ось тут. Хе, – сказав Лукаш.
Палець перемандрував в iнший бiк, у топографiчну карту.
– І ось тут. Хе, – сказав Лукаш i повернувся на стiлець.
Вiн сидiв i дивився, як копошаться i виповзають бiлi черви з голови ii матерi. Птах забився крилами об скло. Потiм усiвся: великий, iз чорним з вiдсвiтом кольору iндиго пiр’ям i розумними цiкавими очима. Птах постукав дзьобом об загратоване скло. Лукаш потер лисину i, жестом усiх здорових i повних людей та п’яниць притримуючи пляшку, добродушно розсмiявся:
– Придурку. Лети звiдси. Розпочався Кiнець Свiту. Хе!
Але вiн зупинився, сам дивуючись повiльностi рухiв, наче втома набрала чогось нереального… Це було як час, що ти не знаеш, який вiн, навiть того запаху приблизно не чув, а просто боiшся, i все тут. Просто проходить i приходить, а ти лишаешся в минулому. Так вiн себе вiдчував спекотним днем, блюючи на пiдбори черевикiв у серпнi мiсяцi. Вчора було вчора, i вчора зробилося сьогоднi… І тодi взимку, i тодi в серпнi вiн захлинувся болем, наче хто йому в горлянку влив окропу. Як перевернув i запхнув у горлянку день, рiк i все його життя…
Це треба було забути, але найдивнiше, що повернення дружини, дурнуватий син з дредами й у навушниках, весь у пiрсингу, як новорiчна ялинка, викликали в ньому сумне i приемне вiдчуття близькостi, котроi нiколи не було, але вона могла бути. Синiй снiг падав за вiкнами, а вiн ловив себе на тому, що на своi сорок рокiв у нього дуже гарна дружина… хм-м, якщо не враховувати того, що вона все життя нiчого не робила. У Лукаша розболiлася голова: вiд снiгу, вiд похмiлля i вiд спогаду про ii маман з черепком, набитим червами. Да-м, червами, а не опаришами. Лукаш покликав дружину. Та повернулася i довго, пронизливо подивилася на нього.
– Щось трапилося, любий?
– Поки що нi. Але боюся…
Дружина закурила сигарету. Чорна сукня, вiдкрита спина. Густий погляд карих очей завис у вiкнi, на вертолiтному майданчику.
– Маю надiю, ти помиляешся…
– Еге ж… Налий менi випити… – Лукаш скинув сорочку i подався до ванноi, вiдчуваючи, як на його могутнiх волохатих плечах зупинився погляд дружини. Це ж треба, як вони швидко вiдчувають присутнiсть чужоi жiнки. Вiн повернувся усiм тулубом i зараз бiльше нагадував велетенського самця, але усмiхнувся доброю i м’якою посмiшкою: вона знала, що Лукаш нiколи не зраджував ii. І потiм вiн повiльно входив у неi, так повiльно i впевнено входять тiльки тi чоловiки, для яких жiнка – трохи бiльше, нiж лохматка мiж ногами. Зi знанням дiла, навiть не пiтнiючи, вони обое з якимось остервенiлим мазохiзмом зловили тонку перемiну в хиткому зимовому повiтрi, де, видавалося, не збереглося запахiв. Сонце стояло низько – синя кулька. Лукаш упав на спину i сказав:
– Я бачив твiй голий зад на першiй сторiнцi того клятущого журналу…
– Ну то й що?…
– Х-м. У твоему вiцi твоiм iм’ям повиннi називати вулицi…
– Клятий м’ясник, – прошипiла вона, i вiн тихо розсмiявся.
Лукаш вийшов у передпокiй i подивився на бiлий календар з чорними квадратиками. Вiн ткнув пальцем навмання, але жест у нього був вивiрений i впевнений.
– Ось тут… Плюс-мiнус кiлька сантиметрiв…
Їi теплий погляд прилип до його перенiсся. Лукаш завжди боявся цього погляду, якого нiяк не мiг витримати.
– Ось тут. Ось тут. Ось тут, – бубнiв Лукаш i переходив з кiмнати в кiмнату. Чорний птах летiв рiвно над його поверхом, над його квартирою, над квартирами його дому. І коли Лукаш це зрозумiв, йому стало страшно. І вiн покликав дружину – тихо, як кличуть теплих щенят, що ще не звикли до команди. Вiн пiдвiв голову – цього разу сонце було жовтого кольору i пропiкало дахи, поволi сiдаючи за синi пагорби та свинцеве озеро з кiлькома лебедями, човновою станцiею. Дружина закрутилася у рушник. Вона стояла i дивилася на нього, а вiн нiяк не мiг пригадати першоi зустрiчi. І вони сидiли на кухнi, великiй свiтлiй кухнi, пили чай i мовчали. Лукаш дiстав карту. Цю карту вiн завжди ховав у великiй металевiй коробцi вiд кубинських сигар. Це едине, ця коробка, що лишилося йому пiсля батька. У нього навiть пам’ятi не лишилося. Лукаш сидiв i думав про рудоволосу дiвчину, про дружину, про сина. Про роботу вiн не думав, бо вона, ця клятуща робота, iснувала, як шкiра на його мошонцi.
– Ось тут це трапиться…
Великий чорний птах iз масивним емальованим дзьобом пiдлетiв i вдарив крилами об скло.
– Вiн дiстав мене, – сказав невiдомо для кого Лукаш.
– Господи, тобi треба лiкувати нерви, – мовила дружина. – Або кидати роботу.
Лукаш тоскно подивився на сiру пилюку, на снiг, на стоянку. Йому звело зуби.
– Я поiду на роботу, – сказав вiн i подумав, що вона таки дивовижно красива: мiцна, з точеними руками i ногами, з високими грудьми; таку нiколи не проминеш. І вiд цього Лукашу зробилося ще тоскнiше: зимовий пейзаж за вiкнами, чудернацька дiвчина з розпеченим до червоного клiтором i знання того, що все швидко в цьому життi закiнчуеться, навiть не встигнеш звикнути.
Вiн встав i неквапом одягнувся. Викликав таксi i краем ока спостерiгав, як дружина курить, зцiпивши губи, зуби i волю. Мiж ними давно нiчого немае, окрiм звички, що бiльше нагадуе собачу.
– Я поiду… Ось так… Поiду…
Але цього разу ii справдi насторожив цей поспiх. Вона вийшла, але за хвилину вiн почув ii легкi, але впевненi кроки. Обличчя у неi блiде.
– Той птах пробив вiкно… Пiди поглянь, уся кухня в кровi та пiр’i. Краще б ти не iхав, – сказала дружина.
Влiтку, вдихаючи гiрчичнi запахи пороху, в синiх стовпах полудня, вiн уперто звiрятиме днi i секунди, вирiшуючи, де насправдi була правда i де помилка чи фантазiя. Хоча яка може бути рiзниця, коли ти переходиш межу? Вiн стояв i дивився на розмазане по пiдлозi обличчя, купу вогняного волосся i розпатране тiло. «Нарештi воно вiдбулося», – стукало в головi, коли вiн виходив на дорогу, до сосон, до життя. Але його нiяк не полишала думка: вiн i цього разу дав маху. Високi вiкна патанатомiчки чекали на нього, блимаючи слюдою серпневого сонця. Витираючи пiт, вiн повiльно пiшов на гору, топчучи важкими ногами свiжий зелений спориш. Зiйшовши на торжественнi схiдцi, наче у сам крематорiй, наче в римський мавзолей – у саму царину смертi, Лукаш зупинився, взяв сотовий, подзвонив. Вiн сказав едину фразу:
– Можете привозити.
Зима гула в нових, до синього, будинках, а вiн спускався у лiфтi, що неприемно пахнув новими меблями, оселедцями, новорiчними святами i чимось таким, вiд чого не хотiлося повертатися додому. Там, на кухнi, прислуга вiдшкрiбала рештки птаха. Жiнка iстерично ковтала ксанакс, i Лукаш бiльше винуватив себе у цьому: насправдi, коли тобi пiдвалило до п’ятого десятка i ти все життя карнаеш трупи i маеш якийсь заочний, але таки стосунок до вiчностi – не можеш скинути на щось iнакше. Але наприкiнцi, коли лiфт м’яко гойднуло, вiн подумав про сьогоднiшнiй секс з дружиною, про Софiю, про птаха i вперше за стiльки рокiв запустив мата, чим заставив консьержа вилупити очi. Жiнка вийшла на балкон, на якому можна було посадити ескадрилью Лафайет, пила з велетенського жовтого стакана джин з тонiком i ковтала пiгулки. І тодi Лукаш змiряв вiдстань – йому закортiло пхнути ii в спину i потiм подивитися, що iз цього вийде. Колись давно, коли вони були молодими, вiн принiс окропу i на повному автоматi направився до дружини. Тiльки за пiвкроку схаменувся – ледь не вилив iй на голову. З того дня, з того напiвсвiдомого чи свiдомого, почалося: вони нiколи не довiряли одне одному, а вiн не знав, що мiж ними трапилося те, що трапляеться з ним у трупарнi. Лукаш намагався роз’яснити, але скоро облишив – вона таки приносила йому нещастя, хоча вони трималися один за одного, i невiдомо чому. Мiцний мiстичний зв’язок: дев’яносто дев’ять вiдсоткiв невдачi й один – успiху. Це i тримало. А ще секс… Хоча останнiх чотири роки вони збайдужiли, i це було для них не бiльше гiмнастики. Але зараз щось уперто нашiптувало йому, що треба iхати.
Жовте таксi стояло бiля пiд’iзду. Лукаш, не привiтавшись, сiв, дiстав з кишенi томик Вордсворта, щось мугикнув i щасливо заплющив очi. Таксi не проiхало i чотирьох метрiв, як його пiдкинуло, вертнуло i розвернуло на трасi: велетенський птах потрапив пiд колеса.
Вони i мерцi
1
Їх четверо – Костянтин, Борис, Андрiй та Артур – побачили летючий ii фантом з висоти балкона, пару молодикiв i пса пiд протекторами «хаммера», що розкидав тельбухи на Артема i БЖ… А потiм уже розварений у смозi велетенський вареник Андрiя.
Вони навчалися разом, iхнi батьки теж навчалися разом i теж товаришували. Батько Костянтина i його мати тримали кiлька кав’ярень i три бутики – вiн був найбiднiший з усiеi компанii. Про решту нiчого й казати. Того лiтнього дня вони чекали на Андрiя i вiд нудьги кидали кульки з папiрцiв на голови перехожим. Сидiли вони, не переглядаючись: хтось говорив фразу, котру з тримiльйонного мiста, разом з жовтопикими емiгрантами, навряд чи хто вгадав, хоч поклич орду криптологiв. І тут таки з’явилася вона. З висоти елiтарного будинку вони, як знавцi життя, комах i людей, iншого нiчого не робили – лише думали, думали, доки не вперлися лобами у стiнку власноi розваги: пройшли коло i верталися назад… І тут зiйшов з верхiвок сизого смогу бiлявий ельф…
Шульгiн Анатолiй, дев’яносто вiсiм кiло чистоi ваги, не включаючи одягу, модних кросiвок й iнгалятора вiд астми, який йому зовсiм не потрiбний. Вiн любить симулювати хвороби. А ще: одна незакiнчена освiта i батько – головний прокурор мiста, нардеп й успiшний бiзнесмен, позаяк патрiот. Мрiя – прославитися. А саме – щоб у центрi мiста стояв його пам’ятник. Нiякого погруддя. На крайнiй випадок, щоб одна з вулиць носила прiзвище та iм’я Анатолiя Шульгiна. Аби вiн знав Гагарiна, то напевне про таку саме славу би i мрiяв. Решта не мала значення, решта просто тухла перед сонцем його мрii. Шульгiну було неповних дев’ятнадцять рокiв. Вiн любить матiр i подумки бажае, щоб його дiвчина була саме такою: невисокою, коренастою, в чорнiй шкiрянiй куртцi, в чоботях, з трохи кривенькою нiжкою. А так вiн – пасивний гомосексуалiст, хоч навряд чи про це хтось здогадуеться з його друзiв. Життя йому обридло до нестерпного. Остання забава Шульгiна – бiг на короткi дистанцii. Це корисно для тонусу, iмунiтету i взагалi модно. Зранку вiн спочатку довго дрочив на якусь фотокартку, а потiм одягав своi дорогущi найки i вибiгав у широкий простiр, де вiтром розвiваеться навколо його рудого кучерявого волоссячка слава.
Анатолiй обминув зелену будку двiрника, вдихнув повiтря на всi легенi, наче зараз кинеться головою у воду, i вийшов на пряму – смола вулицi Артема пiдпливала у голубуватому смозi. Вiн вважав це прекрасним узагалi (пiзнiше, коли вони всi зiйдуться докупи, вони вважатимуть усе прекрасним), як i його новi кросiвки за триста баксiв, як i чудеснi прогулянки з ранку, бiг пiдтюпцем, тротуаром, повз гримучi потоки автiвок. Життя видаеться простим i водночас загадковим, коли на вулицi початок червня. Усе зелене, тобi пiдривае дах вiд почуттiв. Є робота, крута робота на телебаченнi, крута коханка, крутий коханець i ще багато чого попереду.
Вiн вискочив на тротуар i порiвнявся з «Академкнигою». Чесно кажучи, Анатолiй зневажав людей, що читають, що вчаться, хоча нiколи про це вголос не говорив: це було нi до чого. Вiн любив цю вулицю: вiчний шум, вiчний поспiх, лише вiн, один з небагатьох, може пройтися, пробiгтися. Ця вулиця починалася iз Сирця i чорною пульсуючою артерiею пронизувала мiсто до Центру, зачiпаючи напiвпетлею Мельникова, Лук’янiвку з в’язницею i ще не менш шумними проспектами, що стягувалися, як не крути, бiля тюряги. Вiн подумав, що робота йому нi до чого, але батько сердиться, треба трохи пересидiти, а там далi вiн поiде чи в Англiю, чи ще там кудись. Узагалi, нудьга заiдала його смертельно. Але так вiн здував зi своiх пальцiв зiрковий пил. І аби хто пiдiйшов i впав перед ним на колiна, то, напевне, вiн би зовсiм не здивувався. Єдине, що вiн, як i всi люди, не знав, – свого зiркового шляху, що невдовзi разом з найками, татом, який теж репався вiд грошей марнославства, а також разом зi знанням мов, з прогресивними поглядами, переселиться в iнший свiт.
Власне, вiн був недурним хлопчаком, хоча це не мае нiякого вiдношення до iсторii. Нi, вiн не мрiяв про визнання, як прищавi школярi й школярки та юнаки його рокiв. У його головi цього не iснувало, й нейтрони з нейронами розщеплювалися i летiли в протилежному, протиприродному напрямку, а саме: такi люди або з’iдаються нудьгою, або собачим переситом, або закiнчують у психушках, бо впевненi, що свiт належним чином не оцiнив iхню присутнiсть на еннiй територii. З ним трапилося протилежне. Вiн зустрiв собi подiбних. Словом, у цiй iсторii, вiрнiше, в iсторii чотирьох юнакiв, нiчого особливого б не трапилося… Аби…
Якщо скидати на випадок, то це грiшити проти Бога. Тодi хто iх повiв? Чорта з два можна повiрити, що вони просто так зiйшлися. Саме косолапий i зводив iх докупи. Так. І вони повиннi були зустрiтися лише з однiеi причини, що всi покидьки (не бiльше, не менше) збиваються у зграi i купи i кладуть край свiту, що вони самi його й злiпили, наче з глини чи туалетного лайна, – принаймнi так думав Лукаш. Лукаш виходив зi свого BMW, коли побачив розплилого у спецi Андрiя, бiляву дiвчину – високу, з дивними очима – такими, коли не добереш, який у них колiр. Вiн чомусь зупинився, очi у нього зробилися вологими i скляними.
2
Про що мiг здогадуватися Лукаш? Мовчазна людина з велетенськими руками, могутнiми плечима, майже двометровим зростом, котра повiльно, разом з тулубом, усiма кишками та нутрощами, проводила власну тiнь. Нiхто того не знав, коли вiн з’явився у цьому районi. Син найрадикальнiшого олiгарха, що не вилазив з опали, Лукаш покинув батька, сiм’ю i подався топтати ряст десь по iнших дорогах: вiн був соцiалiстом, анархiстом, нацiоналiстом, але не знайшов на все вiдповiдi, здогадавшись, що люди все ж таки, попрiч iхнiй окрас, усi однаковi й зачиненi в одну велетенську клiтку. Вiн намагався полишити сумнiви на Батькiвщинi, але вони подалися разом з ним до Штатiв, учепившись цупко корiнням за горизонт його молодостi. Вiн повернувся додому через кiлька рокiв, голомозий, з вiдсутнiм, але добрим поглядом, що зачудовано проводжав його, Лукаша, тiнь, тiнь вiд сонця i купи пролiтаючих птахiв.
Ще з пiвроку Лукаш нiкого, здавалося, не помiчав. Вiдразу по поверненнi вiн викупив дiлянку землi i заходився будувати церкву. За час будiвництва Лукаш викладав медицину в одному з унiверситетiв. Там (а поговорювали, що ранiше) вiн зустрiв Надiю: гарну велику жiнку з такими ж пругкими i плавними рухами i чимось подiбну до нього – орлиний нiс, теплий погляд карих очей, як налитi черешнi улiтку. Мiсяць мимолiтних зустрiчей, кiлька побачень, потiм – весiлля. Палка пристрасть гудiла недовго. Невдовзi все пройшло i закiнчилося Надиною зрадою, в той час, коли вона працювала крупним дизайнером, а Лукаш був зайнятий будiвництвом своеi церкви. Це нагадало Лукашу пафос ходiння в народ. Не краще йшлося й на будiвництвi. Доводилося просто воювати з найсвятiшими московськими патрiархами, попами i пихатими прочанами. І будiвництво церкви припинилося. З единоi причини – Лукашу це обридло. Вiн подав на розлучення, а замiсть церкви побудував чудернацького виду трупарню i крематорiй. Вiд храму лишилася маленька капличка: з батюшкою, двiрником та сторожем Іларiоном. Цiлий рiк Лукаш анатомував, рiзав, вiдтинав мерцям кiнцiвки та голови. Голомозий, у забрьоханому кров’ю халатi, вiн викликав почуття подиву i жаху, вiдрази i жалю, що закiнчувалися однаково – необгрунтованою ненавистю. Лукаш якщо i не помiчав такого до нього ставлення, то на товаришiв аж нiяк не розраховував, як i на дружину та сина, до яких вiн невдовзi й повернувся. Єдиним його товаришем був двiрник Іларiон, котрий знав про нього бiльше, нiж рiдний батько.
Так про що ж здогадувався Лукаш? Люди вiрять брехнi, як таемницi, i невдовзi таемниця робиться брехнею. Лукаш знав про людину одне: вона володiе iстиною глиста, а тому переконана, що весь свiт – це суцiльний кавалок лайна, котрий можна переточити, щоб вибрати iнший. І так до безкiнечностi, наче глисту дано мiльйони рокiв.
Отож пiсля одного з розтинiв вiн так i вийшов у халатi й одними очима покликав двiрника. Двiрник одразу пiшов за ним у надii на шаровий коньяк. Лукаш пiдвiв його до стiнки, i двiрник побачив на стiнi папiрець, ще свiжо розкреслений. Здавалося, що серед трупного смороду вiд того листочка йде приемний запах чорнила та чистоти. Аркуш був покреслений на квадрати. Лукаш тицьнув в один з квадратiв i сказав:
